13.2. Боротьба за міжнародне визнання України

Наростання суперечностей між союзним центром та республіками на шляху розбудови зовнішньополітичної активності суб'єктів союзу призвело до трансформації системи взаємовідносин на радянському просторі. Після 17 березня 1991 р., коли до республіканських парламентів було спрямовано проекти нового союзного договору, який планували підписати у вересні- жовтні цього ж року, компартійна еліта в Москві намагалася зберегти Союз. Керуючись цими міркуваннями, 19 серпня цього ж року у Москві відбувся державний переворот, унаслідок якого до влади прийшов новостворений Державний Комітет з надзвичайного стану (ДКНС), який виголосив перехід до його рук усієї повноти влади на всій території СРСР. Вранці до Києва прибув головнокомандувач сухопутних військ СРСР, генерал В. Варенников з вимогою повного підпорядкування республіканського керівництва волі ДКНС. Натомість результатом важкого та тривалого обговорення на засіданні Президії Верховної Ради УРСР ситуації, що виникла, стала відмова визнавати рішення та розпорядження цього нелегітимного органу на території України. 24 серпня на позачерговій сесії Верховної Ради з доповіддю про політичну ситуацію виступив тодішній голова парламенту Л. Кравчук про необхідність вжиття низки заходів щодо захисту суверенітету України. Голова Верховної Ради запропонував створити Раду оборони України й Національну гвардію. Пропонувалося ухвалити закон про статус військ, розташованих на території України, вирішити питання про департизацію правоохоронних органів республіки, вжити заходів щодо забезпечення економічного суверенітету держави. У підсумку дискусії дійшли висновку про необхідність І утвердження державного статусу України. Цього ж дня Верхов- > на Рада проголосила Акт про державну незалежність України.

"Виходячи зі смертельної небезпеки, яка нависла над Україною у зв'язку з державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991 р., — зазначалось у цьому документі, — продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні, виходячи з права націй на самовизначення, передбаченого Статутом 00Н та іншими міжнародно-правовими документами, здійснюючи Декларацію про державний суверенітет України, Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки урочисто проголошує незалежність України та створення самостійної Української держави — України.

Територія України є неподільною і недоторканою. Віднині на території України мають чинність виключно Конституція і закони України"^*59.

*59: {Акт про державну незалежність України. —}

Водночас керівництво республіки ініціювало проведення референдуму щодо підтримки здійсненого Верховною Радою кроку. Референдум на підтвердження Акта проголошення незалежності України, водночас із виборами президента, мав відбутися 1 грудня 1991 р. Отримана підтримка Акта про державну незалежність України (понад 90 %) створила необхідні правові та політичні передумови для Української держави, для її становлення як повноправного суб'єкта міжнародних відносин. Це відкривало шлях до здобуття міжнародного визнання нашої держави та встановлення дипломатичних відносин.

Першою незалежність України, 2 грудня 1991 р., визнала Польша й вирішила встановити дипломатичні відносини. Того самого дня про визнання незалежності України від імені Канади заявив її Прем'єр-міністр Б. Малруні. Вже 4 грудня Україну визнали Литва й Латвія, 5 грудня — Росія й Болгарія. Наступними були Естонія, Чехословаччина, Грузія та десятки інших країн. Протягом першого місяця Україну як повноправного суб'єкта міжнародних відносин визнало 68 держав світу, серед них — Аргентина, Велика Британія, Естонія, Ізраїль, Італія, Німеччина, СІЛА, Франція, КНР, Японія.

Україну визнали всі держави "Великої сімки", що засвідчило незворотність процесу державотворення в Україні та остаточний перелом у позиції світової громадськості стосовно незалежності нашої держави. Станом на 27 січня 1992 р. Україну вже визнала 91 держава, з 27 з них було встановлено дипломатичні відносини. На початок травня 1992 р. динаміка визнання змінилася, й уже 118 держав заявили про визнання незалежності України, а з 72 з них офіційний Київ встановив дипломатичні відносини. На кінець же року ці цифри становили 132 та 106 відповідно.

Після Всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 р. виникли нові обставини міжнародно-правового характеру, які значною мірою визначили подальший розвиток відносин нашої держави з міжнародним співтовариством. Визнання та встановлення дипломатичних відносин на двосторонньому рівні розкривало широкі перспективи для розширення міжнародної присутності України в низці міжнародних форумів колективного характеру — міжнародних організацій. Завершивши врегулювання міжнародно-правових питань, пов'язаних із денонсацією Договору про створенгня СРСР під час Беловезьких зустрічей керівників Росії, України, Білорусі, що відбулися 7—8 грудня 1991 р., було утворено Співдружність Незалежних Держав (СНД).

Незабаром, ЗО січня 1992 р. Україна приєдналася до Наради з безпеки та співробітництва в Європі (НБСЄ, нині — Організація з безпеки та співробітництва в Європі — ОБСЄ), та приєднання в її рамках до Паризької хартії "Для нової Європи". Трохи згодом, 10 березня 1992 р., приєдналася до роботи Ради Північноатлантичного співробітництва (з 1998 р. — Рада євроатлантичного партнерства). Україна подала заявку на вступ до Ради Європи.

Проголошення незалежності та міжнародне визнання поставило перед Україною низку важливих завдань у сфері розроблення та реалізації зовнішньої політики.

4 листопада 1991 р. Верховна Рада ухвалила Закон України "Про державний кордон України". А 10 грудня 1991 р., у день прав людини, парламент ухвалив Закон про дію на території України міжнародних договорів. У ньому, зокрема, зазначено, що, прагнучи долучитись до системи правових відносин | між державами та на основі взаємної поваги державного суверенітету і демократичних засад міжнародного співробітництва, Україна розглядає укладені і ратифіковані нею міжнародні договори як невід'ємну частину свого національного законодавства. Ці та інші акти молодої республіки свідчили про появу на політичній мапі світу нової демократичної держави, готової зробити гідний внесок у збереження загальнолюдських цінностей та розвиток міжнародної співпраці.Протягом першої половини 1992 р. Україна ратифікувала Договір про звичайні збройні сили в Європі від 19 листопада 1990 р., підписала 25 червня Ліссабонський протокол про приєднання до радянсько-американського договору вТАНТ-І від 31 липня 1991 р.

З-поміж першочергових завдань для України після проголошення незалежності стало внормування правно-політичних відносин із державами-сусідами. У цьому контексті заслуговують на увагу домовленості, досягнуті з керівництвом Росії з подальшим підписанням Дагомиської угоди щодо формування на базі Чорноморського флоту СРСР Військово-Морських Сил України та Чорноморського флоту Російської Федерації. Важливими видавалися й домовленості щодо розподілу активів і пасивів СРСР. Результатом важких переговорів стала визначена частка України в 16,37 % в закордонній власності СРСР, що на досить короткий проміжок часу розблокувало проблему розподілу майна колишнього СРСР за кордоном.

Принципово важливим кроком на шляху становлення України як повноправного суб'єкта міжнародних відносин стало запровадження атрибутів державності, зокрема, визначення громадянства України, національної символіки, запровадження власної грошової одиниці, визначення кордонів тощо.

Період після проголошення самостійності став не лише часом міжнародного визнання незалежної України, а й характеризувався активним процесом усталення її зовнішньополітичних інтересів і пріоритетів. Формування їх відбувалося на засадах основоположних документів Декларації про державний суверенітет та Акта про державну незалежність України. Вони стали основою для створення теоретичної та політико-правової бази зовнішньополітичної концепції України.