Розділ 10. "українське питання" в європейській політиці в міжвоєнний період

10.1. "Українське питання" в європейській політиці

Утрата національними українськими урядами влади на території України, захопленій більшовиками, не закрила питання щодо створення національної української державності. Осередки національно-патріотичного руху в еміграції продовжували активну боротьбу у відстоюванні "українського питання". Незважаючи на жорстку пропагандистську діяльність диппредставництв радянської Росії, а згодом СРСР, українська еміграція намагалася використовувати кожну нагоду на міжнародних форумах та конференціях, щоб порушувати питання про необхідність розв'язання "української проблеми".

З іншого боку, не полишаючи сподівань на успішну боротьбу з більшовицьким урядом Росії та СРСР, більшість західних політиків активно сприяла організованій українській еміграції, що знайшла собі притулок у Парижі та Варшаві. Структури УНР в еміграції підтримували будь-які рішучі акції британського уряду проти СРСР, надсилали меморандуми з цього приводу, влаштовували зустрічі на різних рівнях. У цих зустрічах брали участь Голова Ради міністрів УНР А. Левицький, міністр закордонних справ УНР Токаржевський та інші діячі еміграції. При цьому уряди й посли провідних європейських держав виявляли своє ставлення до представників УНР як до діючих урядів. Зрозуміло, що така поведінка вселяла певні сподівання на досягнення успіху.

Красномовним підтвердженням існування реконструктивних планів у позиціях західних політиків може бути факт розмови з У. Черчіллем під час Женевської конференції Ліги Націй у лютому 1926 р. одного з українських діячів Токаржевського. Зміст розмови засвідчив, що британські дипломати цікавляться українськими справами й мають про них досить детальну інформацію. Переговори настільки зацікавили У. Черчілля, що на його пропозицію, були перенесені до Лондона, де й були продовжені. Представників англійського військового кабінету, котрі провадили переговори з військовим міністром УНР Сальським, найбільше цікавило становище сил УНР в Україні, насамперед, поблизу Чорного моря. Англійці бачили можливим створення осередку партизанської боротьби в Україні й концентрування всіх сил на півдні республіки. Очевидно, така ідея дискутувалась і на урядовому рівні інших союзників.

На Чорноморське узбережжя сподівалася й Франція. Вона прагнула створити так звану "Чорноморську Антанту", до котрої мали увійти як самостійні держави Україна, Кубань, Грузія, Азербайджан під егідою Франції. У 1926 р. в Парижі національними осередками емігрантів була створена організація "Прометей", котра об'єднувала групи українців, грузинів, туркменів, карелів та ін. Вона започаткувала прометеївський рух, ставлячи за мету боротьбу за створення на території СРСР федерації самостійних держав.

"Поставлена на коліна Німеччина" стала центром реваншизму в Європі. Переслідуючи власні геополітичні плани утворення в Європі пронімецького блоку та відродження сильної Німеччини, вона у своїй орієнтації більше опиралася на гетьманські кола П. Скоропадського. Створене ще 1918 р. "Німецько-українське товариство" активізувало свою діяльність, доводячи необхідність відторгнення України від СРСР і приєднання її до Німеччини. Деякі німецькі політики, як-от Розенбсрг, ще 1926 р. висунули плани утворепня блоку держав, який охоплював би Велику Британію, Німеччину, Італію та майбутню Україну. Було нровсдено кілька міжнародних конференцій за участю спадкоємців Альфрсда ІІобеля, родина котрого володіла до 20% усіх іноземних капіталовкладень у російській нафтовій промисловості. На одній із цих конференцій було ухвалено рішення про створення англо-німецького військово-економіч- ного союзу. Його осердям був план відторгнення від СРСР України та Кавказу й перетворення їх на державно-політичні утворення Німеччини та Великої Британії. З гетьманом П. Скоропадським на спеціальних військових конференціях обговорювалося питання про зміцнення й розширення емігрантських військових організацій та формування військових загонів па території Україпи. Для цього був створений гетьманський генеральний штаб на чолі з Омеляновичсм-Павленком. Офіційно запрошений до Лондона, Скоропадський провів переговори з прем'єр-міністром Болдуїном, міністром фінансів Черчіллем та іншими державними діячами Великої Британії.

В основі зовнішньої політики Польщі була так звана доктрина федералізму. Її зміст полягав у тому, щоб через втілення ідеї відродження "великої Польщі періоду Ягеллонів", було утворено в межах Польщі польсько-українсько-литовську державу з польською гегемонією та управлінням. В основу цієї ідеї було покладене й "українське питання", без розв'язання котрого не могло йтися про внормування міжнародних відносин у Центрально-Східній Європі. Незважаючи на умови Ризького миру, які забороняли перебування на польській території ан- тирадянських національних центрів, польсько керівництво не могло відмовитися від традиційних територіальних домагань, підтриманих великими державами в особі Франції та СІПА.

Водночас повоєнна міжнародна ситуація стрімко змінювалася. Після конференції в Локарно керівництво УНР зрозуміло, що французький вплив на вирішення європейських справ послабився. Першочерговим був тандем Велика Британія — США. Тому відбулася переорієнтація лідерів УНР на Велику Британію. Проте й із Францією тісних, давно налагоджених зв'язків, еміграція не переривала. Токаржевський повідомляв своєму керівництву, що йому вдалося переконати французів надати кредит на потреби пропаганди.

Значно посилилася фінансова допомога уряду УНР, емігрантських організацій. Як наголошував прем'єр УНР А. Леви- цький у листі до Токаржевського, "українським питанням" цікавляться майже всі європейські держави... "Українське питання" стало проблемою європейської політики". Як доказ, наводилися підсумки зустрічей Левицького з послами Великої Британії, Італії, Чехословаччини. В лютому 1927 р. той же Левицький повідомляв, що Англія повністю гарантувала Польщі свою підтримку в боротьбі зі СРСР. Неабияким успіхом для української дипломатії в еміграції стали переговори, розпочаті взимку 1927 р. англійським урядом з Директорією. Спочатку було вирішено, що уряд УНР створює на території деяких сусідніх з Україною держав свою армію. Але згодом британці змінили позицію й обмежилися пропозиціями організації окремих повстанських формувань.

Восени 1928 р. розпочалися переговори про спільний ан'ґи- радянський виступ Польщі та Румунії. Результатом їх стало формування об'єднаного командування польською та румунською арміями, формування українських легіонів для участі в нападі на Україну, утворення Української Народної Республіки як буферної держави між ними й СРСР. При цьому Румунія зажадала в разі загарбання України віддати під її протекторат на 25 років Одещину й Херсонщину. Апетити Румунії поширювалися також і на Молдову, про що було заявлено під час відзначення 10-річчя "визволення" Бессарабії румунськими військами. Газети тоді писали, нібито для Румунії "бессарабського питання" взагалі не існує, бо приєднання Бессарабії до Румунії ратифіковане Англією, Францією та Італією.

У жовтні 1929 р. до Конгресу США сенатором Коплендом була внесена резолюція, котра закликала уряд США визнати уряд УНР.

Однак плани відродження української держави не були зреалізованими, оскільки "українське питання" й надалі залишалося розмінною монетою в політиці великих європейських держав. Справжнім ударом для українських національних організацій в еміграції стало укладення пактів про ненапад між СРСР та Польщею і Францією. Окрім умов гарантування прямої воєнної загрози, в цих пактах визначалося "не створювати, не підтримувати, не постачати, не субсидувати й не допускати на свої території ні воєнних організацій + що мають на меті збройну боротьбу проти іншої сторони, ні організацій, що присвоюють собі роль Урядів чи представника всієї або частини її території".

Незважаючи на трагізм ситуації, котра виникла, українські еміграційні сили й надалі продовжували свою діяльність. Натомість зовнішньополітичну діяльність УСРР, яку вважали самостійною республікою СРСР, здійснювали дипломати чужої держави, інтереси якої відрізнялися від національних інтересів України, оскільки панівними стали класова боротьба та світова революція. Впровадження цих принципів у відносини між союзними радянськими республіками призводило до нищення національних підвалин національних республік, перетворення їх з республік на частину території радянської держави без права самостійного вирішення власної долі.

Апогеєм "захисту прав і свобод України" став організований радянською владою голодомор на Україні в 1932—1933 рр., котрий стурбував світову громадськість. Як і на початку 20-х років, була запропонована допомога. Але уряд СРСР в особі Сталіна навідріз відмовився від неї, мотивуючи це тим, що жодного голоду немає. СРСР тими роками не лише не скоротив експорту хліба, а й із року в рік нарощував його. Ось динаміка цього експорту: 1928 р. — вивезено 1 млн пудів, 1929 — 13, 1930 — 48,3,1931 — 51,8,1932 — 18,1,1933 р. — 10 млн пудів. Але й увезли до СРСР 1931 р. ЗО % світового виробництва машин і обладнання (без автомобілів), а 1932 р. — 50 %. Цифри зростання радянської економіки не співвідносилися з тими величезними втратами українців.