8.4. Дипломатія під час війни між унр, Добровольчою армією а. Денікіна, Радянською Росією

Директорія УНР у своїй діяльності на міжнародній арені зіштовхнулась із ще однією російською реконструктивною силою — Добровольчою армією Генерала Денікіна, яка відігравала важливу роль у розв'язанні питань щодо держав, утворених на постросійському просторі. Центром підтримки її стала Англія. Водночас її уряд не був настільки монолітним у прагненні підтримати генерала А. Денікіна та розпочати інтервенцію проти радянської Росії. Як уже зазначалось, британський прем'єр дотримувався досить поміркованої думки в цьому питанні. Чи не найбільшим прихильником підтримки генерала Денікіна став У. Черчілль, який зі середини січня 1919 р. був військовим міністром. Він ставив далекосяжну мету — повалити владу більшовиків. Розглядаючи процес відродження небільшовицької Росії в разі ненадання Англією допомоги, на тверде переконання Черчілля, Росія разом із Німеччиною і Японією "буде представляти таку ж загрозу для Англії, Франції та Сполучених Штатів, як напередодні цієї війни".

Убачаючи у Денікіні керівника новоутвореної держави на півдні Росії з центром у Києві, Черчілль у серпні 1919 р. запевняв союзників, що "просування Денікіна — єдина надія на успішне розв'язання російського питання на найближчі кілька років. Не можна вживати жодних заходів, які могли би хоч у чомусь перешкоджати успіхам генерала Денікіна".

Отже, антибільшовицьку силу, на котру союзники покладали усі надії, було знайдено. Така позиція Черчілля до певної міри віддзеркалювала позицію кадетської партії, деякі представники якої йшли у своїх ідеях ще далі — аж до встановлення воєнної диктатури. Черчілль не втомлювався переконувати Кабінет міністрів у необхідності надати Росії допомогу для укомплектування 250-тисячної армії, зокрема па 250 тис. фунтів стерлінгів. Він був майже впевнений у тому, що Денікін зможе повернути ці кошти. Тому закономірними видавалися неодноразові поради українській делегації у Парижі шукати порозуміння з Денікіним.

А тим часом Директорія просила уряд Великої Британії будь-якої допомоги в боротьбі проти більшовизму. Опинившись між молотом і ковадлом, Директорія так і не отримала підтримки. Ставлення британців до української державності в контексті армії Денікіна влучно відображає уривок із листа Артура Бальфура до лорда Л. Керзона від 11 липня 1919 р., в якому міністр закордонних справ повідомляв, що українська місія в Лондоні надіслала ноту до МЗС із проханням дозволити канадським українцям, які виявляли бажання підтримати боротьбу українців за свободу, вступати в українські загони, відбувати військову службу. "Стосовно служби в Україні канадських українців-добровольців, — заявляв А. Бальфур, — не може з'явитись тепер якоїсь "Української Республіканської Армії", котра вступила б у боротьбу з більшовиками, але якщо канадські українці будуть формувати добровольчі сили, щоби боротись під верховним командуванням Денікіна на українській території, котра буде звільнена, і полишити всі питання майбутнього становища, ця схема могла б отримати подальший розгляд і розвиток".

Дещо відвертішу заяву зробили англійці іншому членові делегації М. Лозинському: "В колах англійської делегації в часі, коли яскрава стала невдача Колчака, сказали "Ми пробували з Колчаком, але не вдалося. Тепер будемо пробувати з Денікі- ним. Якщо експеримент відновлення Росії не вдасться, тоді признаємо Вас. Але мусите до того часу вдержатися. Це може потягнутися пару років (Виділене курсивом — О. К.)". Сказано дуже коротко, але зрозуміло, і, мабуть, частково відповідає дійсності. Офіційна позицій .британського уряду була відображена в посланні Керзона до Бальфура від 21 серпня 1919 р.: "Ситуація на Україні є незрозумілою. Правильно, однак, що влада російського радянського уряду не є загальновизнаною на цій території, де незалежний український уряд, який очолює отаман Петлюра, намагається втримати свою юрисдикцію. Жоден із союзницьких урядів не визнав до цього часу отамана Петлюру і не має дружніх нормальних відносин з цим урядом. Уряд його Величності завжди трактував Україну як невід'ємну частину Росії, був твердо переконаний, що найбільшою турботою було б ухилитися від будь-яких кроків, котрі могли б обнадіяти сепаратистські тенденції різних частин української думки. Економічно Україна ніколи не може бути відірваною від Росії, і це має завжди бути визначальним фактором у сприйнятті російсько-українських відносин (Виділене курсивом — O.K.)"" Очевидно, що такі заяви не могли додати оптимізму ані українському політикуму загалом, ані членам українських місій у Парижі та Лондоні. Зрештою, як свідчать документи, не лише урядові кола, а й громадська думка про Україну були налаштовані вороже.

Весна й літо 1919 р. ознаменувалися переможною ходою військ Директорії та Добровольчої армії на Київ. Під натиском військ Директорії та генерала Денікіна ЗО серпня загони червоної армії залишили місто. Ця спільна акція показала можливість діалогу, а, з іншого боку, розбіжності в підходах не лише з Денікіиим, а й з керівництвом ЗУНР.

Річ у тому, що першими увійшли до Києва війська УНР. Але вони захопилися парадами й молебнями, забувши про необхідність перекрити мости через Дніпро. А на лівий берег слідом за ними підійшли білогвардійські сили під командуванням денікінського генерала Бредова. Пройшовши через мости, які не охоронялися, вони раптом постали перед вельми здивованими військами Директорії, що вишикувалися для параду на Думській площі Києва. Стався інцидент із денікінським прапором, скинутим із балкона Думи. Почалася стрілянина, котра завершилася відступом військ УНР, хоча їх було 3 корпуси, а денікінців — лише 3 полки. Командування військ Директорії пішло до генерала Бредова залагоджувати конфлікт. Фактично взяття Києва полегшив відхід загонів Української Галицької Армії як частини військ Директорії. Справа тут була у лояльності політичного керівництва ЗУНР до Денікіна, з яким, на думку галичан, можна було укладати союзні відносини. До речі, й Денікін відповідав взаємною прихильністю до Галичини.

Денікін раптово змінив свій генеральний план, й у вересні 1919 р. оголосив війну УНР. Згодом у спогадах він писав: "Добровольчим військам я дав вказівки: самостійної України не визнаю. Петлюрівці можуть бути або нейтральні — тоді вони повинні негайно скласти зброю і розійтися по своїх домівках, або — приєднатися до нас, визнавши наші гасла. Якщо петлюрівці не виконають цих умов, то їх належить вважати

такими ж противниками, як і більшовиків. Разом з тим я вказував на необхідність приязного ставлення до галичан, щоб відтягти їх з підлеглості Петлюрі".

Боротьбу проти українства денікінці провадили в кращих традиціях колишньої імперії. Вже наступного дня після окупації Києва було зірвано всі українські вивіски, навіть а Академії наук, їх замінили на російські. Нова влада закрила всі українські установи, університет, школи, а замість них відкрили знову-таки російські. Заборонялося вживати навіть назву "Україна" — тільки "Малоросія" або "Юг России". Окупація України супроводжувалася масовими реквізиціями й жахливими єврейськими погромами.

Відкритий виступ Денікіна проти України не міг не змінити політичної ситуації. Цим кроком Денікін вилучив будь-яку можливість порозуміння з ним. 124 вересня 1919 р. Директорія, міністри уряду та президент ЗУНР Є. Петрушевич підписали декларацію, котрою оголошували війну Денікінові й закликали український народ до боротьби з ним.

Перед такою загрозою УНР вирішила замиритися з червоними. Була використана своєрідна нагода. Швейцарський соціаліст Ф. Платтен, який випадково потрапив улітку 1919 р. до Кам'янця-Подільського, погодився бути посередником між урядом УНР і Раднаркомом для укладення військової конвенції проти Денікіна. Ще до укладення конвенції два корпуси УГА були перекинуті на південь проти Денікіна. Тим часом Ф. Платтен досить швидко повернувся з Москви. Він привіз відповідь Раднаркому, яка полягала у тому, що Радянська Росія погоджується на військову конвенцію проти Денікіна, готова звільнити деякі території для зайняття їх військами УНР, про що може негайно розпочати переговори. Після обміну представниками за наказом Л. Троцького, Дванадцята червона армія мала передати військам УНР 20 тис. рушниць з тисячею набоїв на кожну, 12 нових гармат, необхідну кількість кулеметів й амуніції. Але такими поступливими більшовики були до повної перемоги над Денікіним. Після неї вони знову почали виявляти агресивність щодо УНР, що змусило її змінити свої політичні орієнтири.

Ускладнювалось становище й наростаючими суперечностями між керівництвом УНР та ЗУНР. Часто декларувалося представниками ЗУНР і УНР одне, а робилося геть інше. І трапилося так, що Є. Петрушевич запевняв наддніпрянців у приязні та прагненні до спільних дій, а зунрівський генерал О. Тарнавський потай від нього відрядив делегацію до денікін- ського командування з пропозицією підписати сепаратний договір. Зміст цього документа полягав у тому, що Галицька армія переходить у повному складі з етапними установами, складами й залізничним майном на сторону російської Добровольчої армії та віддається в повне розпорядження Головного коменданта збройних сил Півдня Росії через коменданта військ Новоросійської області. Умовами передбачалося також, що Галицький уряд припиняє тимчасово, з огляду на недостачу території, свою діяльність і переходить під опіку російської добровольчої команди. До часу визначення місця його постійного розташування Галицький уряд переселиться в Одесу, куди негайно виїде. Парадокс цієї змови полягав у тому, що її галицькі ініціатори не знали, що на цей час (на б листопада 1919 р.) Денікін уже зазнав нищівної поразки від червоних і відійшов на Україну.

Ця угода з обох сторін — і ЗУНР, і УНР — викликала велике обурення, а поглибила тріщину між двома гілками національного відродження. Через кілька днів Петрушевич, висловлюючи думку значної частини галицького політикуму заявив: "Росія не така страшна, як Польща. Треба погодитися на автономію, бо ми ще не доросли до самостійності. Україні бракує для державного будівництва освіти, інтелігенції, тому думати сьогодні про самостійну Україну — це просто фантазія!" Відносини з небільшовицькою Росією були набагато зрозумілі- шими для галичан, аніж можливість порозуміння з Польщею.

Катастрофа Української галицької армії призвела до краху Директорії, яка, не маючи за собою серйозних військових формувань, 16 листопада 1919 р. передала всі свої повноваження С. Петлюрі. Є. Петрушевич виїхав до Відня з метою краще захищати інтереси Галичини. До Варшави виїхав Петлюра. На Поділлі залишився з кількома членами уряду І. Мазепа.

Наприкінці 1919 р. армія Денікіна під ударами червоних відійшла на Дон. Більшовики захопили майже всю Україну, на початку грудня знову зайняли Київ. Процес окупації України та захоплення більшовиками влади в Україні вступив у завершальну стадію. Це стало певним поштовхом для керівників УНР шукати порозуміння з Польщею.

Польща тим часом окупувала чимало українських земель — Лсмківщину, Посяння, Холмщину, Підляшшя, Західну Волинь, усю Східну Галичину. Крім того, польська делегація на Паризькій мирній конференції прагнула офіційно закріпити за Польщею ці землі. Польські дипломати тиснули на українську місію у Варшаві, доводячи необхідність підписати вигідний для поляків та українців військовий договір, спрямований проти більшовиків. Щоправда, умови цього договору мали передбачати територіальні прагнення Польщі та їхнє узаконення. До" цього ж кроку підштовхувала УНР і Антанта.