6.3.4.2. Вірність у подружжі

У Старому Завіті маємо заповідь, аби не чинити перелюбу (Вих 20, 14; Втор 5, 18). Святий Павло пояснює цю заповідь і відносить її до подружньої вірности (1 Кор 5, 1; 1 Кор 6, 9). Він закликає подругів “утікати від розпусти” (пор.: 1 Кор 6, 15-18; Еф 5, 5; 1 Кор 7, 3-4); вчить, що “подружнє ложе має бути в пошані та без плями (пор.: Євр. 13, 4), а тіла подругів мають стати “живою, святою, приємною Богові” жертвою (Рим 12, 1).

Обов’язок подружньої вірности виростає з характеру подружнього союзу, тієї особливливої духовно-тілесної спільноти, освяченої таїнством Христа²²⁶. Подружня вірність вимагає, аби невпинно турбуватися про подружню спільноту, уникати небезпек, які можуть вести до зради. Вищенаведені тексти Святого Письма визначають принципи подружньої вірности, засуджують всілякі передподружні і позаподружні статеві стосунки, становлять основу етики любови, показують цінність чистоти. Зрада або перелюб – це серйозне порушення подружньої вірности, а отже, і подружньої любови, вони є порушенням подружньої обіцянки і запереченням святости таїнства. Це серйозно загрожує тривалості подружжя і благу сімейної спільноти. Тому зраду і перелюб завжди треба кваліфікувати як смертний гріх. Гріх не лише віддаляє від Бога, а й руйнує подружню єдність. Святий Павло висловлює це дуже гострими словами: „Хіба не знаєте, що ви – храм Божий, і що Дух Божий у вас перебуває? Коли хтось зруйнує храм Божий, Бог зруйнує того, бо храм Божий святий, а ним є ви” (1 Кор 3, 17).

6.3.4.3. Подружня чесність

У подружжі має реалізовуватися чеснота справедливости, яка полягає також у дотриманні обіцянок. Кожний, хто вінчається і приймає таїнство подружжя публічно перед Богом і людьми присягає любити другу особу і бути з нею аж до смерти. Якщо хтось цю обіцянку вважає звичайною формальністю і не має наміру її дотримуватися, то треба запитати, кого в такому разі ця людина хоче обманути (свого партнера, його батьків чи Бога?). Дуже часто такі люди хочуть отримати благо, яке випливає з подружжя, не даючи нічого натомість. Люди, які не мають наміру дотримуватися обіцянок, взагалі не можуть їх складати, інакше вони чинять нечесно.

Подружжя є спільнотою об’єктивної дійсности, що, раз встановлена, триває як така незалежно від почуттів чи ставлень партнерів одне до одного, хоча вона накладає на них специфічні обов’язки. Обіцянка творить обов’язок стосовно іншої особи і право цієї іншої особи вимагати виконання. Акт добровільного віддання себе іншій людині, у якому існує намір створити постійний та інтимний союз любови, творить об’єктивний зв’язок, і після його встановлення він перестає бути довільним рішенням певних людей²²⁷.

Це означає: обіцянка, дана коханій людині тоді, коли існувало велике почуття закоханості, зобов’язує до вірности також і тоді, коли почуття згасають. Обіцянка охоплює розум і волю людини і не стосується почуттів, а діл: любити, бути вірним і чесним у подружжі. Хтось скаже: ну добре, а що робити, якщо закоханість минає, почуття згасають? (ми вже попередньо говорили, що любов не можна зводити лише до почуттів, що вона має свій етичний вимір). Чи є сенс далі бути разом? Так. Аргументом «за» є передусім гарантія дітям сімейного тепла та безпеки, а також шанс розпочати все спочатку²²⁸.

Втрата почуттів стає причиною дисгармонії у подружніх та родинних стосунках. Ось який вихід пропонує психолог, аби подолати цю кризову ситуацію: „Якщо ви відчуваєте, що ваш партнер перестав вас хвилювати, то аж ніяк не слід миритися з подібними речами. Ви маєте визнати, що ваша родина хвора, але, як відомо, хворого можна вилікувати. Тож не запізніться. Навіть коли у вас згас останній вогник надії, не опускайте рук. Зверніться до фахівця. Якщо ви маєте бажання зберегти єдність, то цього буде досить, аби ... повернути радість почуттів”²²⁹.

Стан закоханости, звісно, чудовий, але неможливо зводити любов до закоханости. Любов не є справою почуттів, а волі і свідомого прийняття іншої людини. Вона вимагає також зрілої особистости. Така любов може вистояти навіть тоді, коли дві особи глибинно пізнали свою слабкість і обмеження. Таку любов можна зберегти навіть тоді, коли легше було б від неї відмовитися і закохатися в когось іншого. Закоханість «наказує» людям обіцяти взаємну вірність, а ця любов, про яку мова, робить їх здатними дотримати обіцянку. Завдяки такій любові «двигун подружжя» постійно працює. Закоханість була іскрою, яка започаткувала працю двигуна.

Хтось може не погодитися з таким підходом. Фільми, книжки, театр дають нам інше уявлення про любов. Між іншим, звідси походить переконання, що коли людина знайде “відповідну” особу, тоді закохається в неї назавжди. Коли люди відчувають, що закоханість зникає, їм здається, що вони помилилися і вибрали не того партнера, вони шукають іншого, забуваючи, що в нових стосунках не складеться по-іншому, ніж в попередніх, і що почуття з часом також пригаснуть. Усе, що нове, має особливо притягальну силу, але ми на нього починаємо дивитися інакше, коли звикаємо. Ось тому потрібна невпинна турбота подругів про розвиток любови, про що йшлося вище.

Згідно з певними уявленнями, взятими з фільмів чи літератури, закоханість – це стан, який спадає на людину зненацька і якому людина не може протистояти. Цей погляд поширений і йому піддаються також особи, які живуть в подружжі. Видається, однак, що в реальному житті це трапляється значно рідше, ніж у книжках. Очевидно, що коли зустрічаємо мудру, симпатичну людину, яка нам подобається, ми маємо оцінити її. Але чи врешті-решт не від нас залежить, чи ці позитивні почуття переродяться в закоханість чи ні? Без сумніву, позитивні почуття до іншої людини можуть переродитися в такий стан, але це залежить від нашої волі. Той, хто вдягає сонячні окуляри рожевого кольору, – весь світ побачить у рожевих тонах. Однак це він сам вдягнув собі ці окуляри, і ніхто інший не може мати впливу не його бачення світу!²³⁰