4.2.2.2.4. Тіло – знак плідности

Не досить вказувати на те, що тіло є знаком любови, воно також є знаком плідности. Відчитати значення людського тіла в перспективі плідности означає зрозуміти, що чоловічість і жіночість віднаходить своє сповнення в материнстві та батьківстві. Як ствердив Іван Павло ІІ, таємниця жіночости до кінця виявляється у материнстві. Жінка стає тоді перед чоловіком як матір – суб’єкт нового людського життя, яке в ній зачинається, розвивається і з неї родиться на світ. Через це відкривається також таємниця чоловічости мужчини – батьківське значення його тіла.

У перспективі створення бачимо сенс відмінности статей, і то не лише зовнішніх, в будові тіла, а також відмінність психологічних і духовних якостей. Функція материнства глибоко проникає в структуру тіла жінки. Материнство – це особлива потенційність цілого жіночого організму, який із феноменальною точністю служить зачаттю і народженню нової людини з участю чоловіка¹⁶⁴. Завдяки цій здатності передання життя чоловік і жінка можуть розпізнати себе в комусь “третьому” – у своїй дитині. Водночас цей аспект стосовно до богословської перспективи дозволяє чоловікові і жінці зрозуміти, що їхнє батьківство і материнство є лише прокреаційною функцією, адже правдивим джерелом життя є Бог (звідси pro-creare – створювати, заступаючи когось)¹⁶⁵.

4.2.3. Хибні погляди на тілесність

Спотворити властивий сенс тіла і сексуальности дуже легко, якщо відірвати їх від цілости людського буття, забути, що в тілі проявляється люська особа і воно є способом її існування у світі. Якщо сексуальний потяг розглядати виключно в біологічних категоріях, то це спричиняє втрату особового виміру людської статевости. Християнський погляд на тілесність вимагає, аби пам’ятати про глибоку єдність людської істоти. Людина не є сумою (простим складенням) душі і тіла, а духовно-тілесною єдністю – у межах якої особа визначається і керується передусім духовним виміром. У цьому значенні людина є завжди особою, індивідом, який відрізняється від інших окремим “я” від першого до останнього моменту свого життя. Духовний вимір особи визначають розум і воля, моральне сумління, суспільні відносини (здатність до міжособового діялогу), а також трансценденція. Останній фактор особливо важливий для морального життя.

4.2.3.1. Дуалізм

Це концепція, яка приймає існування двох протилежних видів буття. Сюди зараховують душу і тіло, які відокремлені одне від одного. Таке розділення має свої початки в грецькій філософії, яка вважала душу божественним і вічним елементом, а відповідно вищим і кращим за тіло. Тіло перешкоджало осягнути духовну досконалість. Такий погляд характерний для Платона (427–347), Аристотеля (384–322), Цицерона (106–43). Для досягнення свободи слід було звільнитися від обмежень тіла (Платон). Аристотель, однак, був переконаний, що тіло є основою екзистенції людини, без нього особа не може існувати. Тіло поєднується з душею, без душі воно існувати не може. З іншого боку, людина є душею, яка є джерелом життя і розвитку для матеріяльного тіла. Тому треба зберегти рівновагу між душею і тілом, адже благо душі залежить здебільшого від самопочуття тіла (саме так дбали про культуру тіла в античній Греції)¹⁶⁶.

Дуалістична філософія людського тіла мала в давнину значний вплив на християнську думку й була джерелом поглядів, що недооцінювали людське тіло. Погорджування і нехтування тілом було реальною загрозою для християнської духовности – це випливало з раціоналістичних, маніхейських або гностичних течій і стосувалося, зрештою, не лише людського тіла, а й взагалі створеної матеріяльної дійсности. Розвивалися різні аскетичні течії, які пропагували нехтування тілом і зречення від усього, що прив’язує людину до цього світу. Водночас в історії Церкви помічаємо, що Церква виразно протистояла цим впливам, захищала гідність тіла і доброту створіння (І Синод у Брага, 4 Латеранський Собор, Флорентійський Собор, І Ватиканський Собор, Катехизм Католицької Церкви, № 364). Ситуація дещо змінюється в середньовіччі, коли під впливом духовности монахів виникає новий підхід до тіла (ora et labora).

У новітніх часах дуалізм також знаходить своїх прихильників, які, навпаки, надають перевагу тілу. Р. Декарт (1596–1650) вважає, що тіло – це машина, якою керують права природи. Натомість душа – це свідомість існування і раціональне пояснення законів світу. Тіло і душа є двома протилежними несумісними субстанціями. Н. Де Мельбранш (1638–1715) вважав людське тіло тривимірною дійсністю з динамічними властивостями, що підпорядковується насамперед законам фізики; душа не має безпосереднього впливу на його існування.

Представником крайнього дуалізму в підході до людини є Ж. П. Сартр (1905–1980). Він твердить, що людина є тілом, яке існує само в собі. Як таке воно існує для себе (le corps pour soi). Оскільки людина співіснує з іншими, то її тіло є також для інших (le corps pour autrui). У такому разі тіло є суб’єктом, бо людина є тілом, і тіло є об’єктом, бо є для інших. Такий погляд на людину доводить Сартра до суперечностей. Людина тоді стає об’єктом, річчю, якою по суті не існує.