3.4.2. Східні Отці Церкви

Всебічний розгляд проблематики подружжя знаходимо у творах олександрійських вчителів – Климентія та Оригена. Климент Олександрійський (+216) розкриває християнське вчення про подружнє життя особливо з тих боків, з яких воно було дотичне до думок поганських філософів і письменників. З іншого боку, тоді поширювалися гностичні системи з дуалістичним поглядами на життя у світі, цілковито відкидаючи подружжя та народження дітей як щось нечисте, покликаючись при цьому на тексти Біблії, які говорили про тіло як джерело гріха (Йо 15, 3; Пс 50, 5; Єр 20, 14). Климент намагається подолати ці єретичні погляди й подати правила подружнього життя. Цьому питанню він присвятив третю книгу відомого твору „Стромати”, в якому викладає глибинний зміст християнського вчення про подружжя.

Основи подружнього союзу Климент Олександрійський шукає в природі людини, для якої характерне взаємне притягання статей. Проте тілесні бажання людини мають бути підпорядковані її морально-психологічній природі. Тому базою подружжя є вищий, моральний бік людської природи, що виявляється у любові та глибокій прив’язаності, яка зароджується між членами подружжя. Якщо психологічний аспект у подружжі переважає, підпорядковуючи собі фізичний, то й народження дітей має займати в подружньому союзі вторинне місце. Народження дітей – це святе, бо завдяки цьому існує людство. Але Климент іде далі, пояснюючи, що вища мета подружжя висвітлена словами „сотворю йому поміч відповідну для нього” (Бут 2, 18). Живий і тісний зв’язок та внутрішнє єднання можливі лише між двома особами, які нероздільно живуть упродовж всього життя і в одному подружжі (моногамія). Тому подружжям у справді християнському сенсі є лише перше подружжя, бо справжнє подружжя має бути тим самим, що і союз Христа і Церкви, тобто одним і нерозривним. Повторне одруження після смерти одного з членів подружжя вже не має такого значення, тому що не відповідає своєму прообразу, розриває зв’язок між живим подругом і тим, який відійшов у вічність, і засвідчує нестриманість першого. Оскільки подружжя встановлене Богом і має на меті взаємне доповнення та поміч, а також народження дітей, Климентій відповідно до Святого Письма вважає подружжя нерозривним, за винятком провини перелюбу⁶⁷.

Висока гідність подружжя, яке є тайною і має в собі ознаку святости, вимагає, аби воно було укладене за участю Церкви. Згідно з Климентієм чин вінчання слід служити під час Євхаристії. Таке поєднання подружжя з Євхаристією мало б переконати всіх нерозумних в тому, що „в подружжі немає нічого гріховного”⁶⁸. Климентій вважає дівицтво складним і великим подвигом, але й подружжя є важливим станом. Обидва ці стани цінні в Божих очах.

Ориген (+254–255) навчав, що між чоловіком і жінкою відбувається внутрішній обмін духовними світами. І тому між ними завжди буде співучасть як у святості, так і в гріху. Неможливе одруження між віруючим і невіруючим. Дуже важливо зберегти вірність у подружжі. Повторне одруження «виганяє людину з Божого Царства»⁶⁹. Спаситель відновив первинний закон про подружжя і підтвердив його повну нерозривність, забороняючи розлучатися, як це було в Старому Завіті.

Попри прихильність Оригена до дівицтва, він ніколи не принижував подружжя. Стан дівицтва, однак, вважав вищим за подружній⁷⁰. Він засуджував думку тих, які вважали, що подружнє життя провадить до вічної загибелі; картав тих, які забороняли вступати в подружжя і примушували до життя в чистоті. „Бог є Тим, хто з’єднав двох в одно... А оскільки Бог їх поєднав, то в силу цього поєднання Богом присутнє дарування”, тобто їм дається благодатна сила в Таїнстві подружжя⁷¹.

У період золотої доби патристики заслуговують на увагу два великі східні Отці: Василій Великий та Йоан Золотоустий.

Св. Василій Великий (+379) вважає, що єдиним станом досконалости християнина є хрещення. Подружжя і дивицтво ­­­ – це два способи, як жити у своєму хрещенні. Отож, є рівність у гідності і подружнього, і монашого стану. Подружжя встановлене Богом, тому вимагати від людини безженного стану суперечило б Божим намірам. У людській природі взаємне притягання статей настільки сильне, що неможливо знайти іншої подібної сили. Любов, яка виникає між особами протилежної статі, об’єднує їх в одне життя й одне тіло міцним зв’язком, який скріплений ще більше отриманим благословенням Церкви. Подружжя – таїнство, поєднання протилежностей. Ця єдність природна, але водночас мусить бути переображена. У подружжі чоловік і жінка є рівними і мають однакові права згідно з євангельським законом.

Василія Великого, як інших Отців цього періоду, зокрема св. Григорія з Назіянзу, Богослова (+390), хвилює юридична нерівність у подружньому союзі чоловіка і жінки. Вони називали немудрим римський закон, за яким жінку засуджували за порушення подружньої вірности як за скоєний злочин, тимчасом як до чоловіка за такий вчинок ставились поблажливо⁷².

Християнська сім’я має бути школою чеснот. Хоча подружнє життя переповнене турботою про сім’ю, дружину, виховання дітей⁷³, проте члени подружжя не мають забувати, що Євангеліє дано як одруженим, так і монахам. Взаємні обов’язки подругів св. Василій викладає за словами Святого Письма: чоловік має любити дружину, як Христос полюбив Церкву (Еф 5, 25), а жінка має коритися чоловікові, як Церква кориться Христові (Еф 5, 24). Духовне єднання між подругами при цьому мусить бути настільки міцним, що навіть смерть не може його послабити. З цього погляду справжня велич може бути визнана лише за першим подружжям. Повторне подружжя – «утримання від блуду», свідчить про нестриманість та не поборену духом чутливість. Тому совість християнина має бути очищена покутою, якою є позбавлення повторно одружених Святих Таїнств на рік. За чергове одруження покута збільшувалася⁷⁴.

Cвятий Йоан Золотоустий (+407) вважав, що подружжя – це таїнство людської природи, діло Творчої Божої Премудрости, яка створила людину у вигляді статевої пари і поєднала чоловіка та жінку в одне тіло (Бут 2, 24). В силу закладеного Богом в природу людини закону чоловік і жінка прагнуть одне одного. Християнська віра, утвердивши первинну велич подружжя, надає йому ще вищого значення: єдність чоловіка і жінки має відображати „велике таїнство віри”. Чоловік і жінка мають показати у своєму союзі єдність, любов і відданість, яка існує між Христом і Церквою⁷⁵.

Цей Отець Церкви розрізняє в подружжі три аспекти: релігійний, моральний і тілесний, який має підпорядковуватися вищому, духовному. Подружжя Золотоустий вважав за одну з доріг до святости. Підкреслював єдність та рівність членів подружжя, а також їхнє покликання до апостольства.

Завданням подружжя є дітородження, і про це Йоан Золотоустий говорить доволі часто. Народження дітей відбувається силою благословення, даного Богом першій подружній парі: „будьте плідні і множтеся” (Бут 1, 28). Сам Творець „природно збуджує до дітородження”, і якщо немає Його співдії, то подружнє співжиття залишається неплідним⁷⁶.

Виховання дітей – наступне завдання, яке стоїть перед батьками. Йоан Золотоустий підкреслював, що сім’я є домашньою Церквою, а дім – домашньою школою. Виховання – це мистецтво, і немає нічого важливішого за нього, цей тягар лягає на плечі батьків. Виховання дітей мусить мати релігійно-моральний характер. Уже з раннього віку дітей треба знайомити зі Словом Божим. Хоча виховання дітей є справою обох батьків, однак Отець Церкви наголошує на ролі жінки в цьому процесі.

Йоан Золотоустий не схвалює праці жінки поза домом, оскільки це не відповідає ні її силам, ні покликанню. Їй має вистачати лише материнських обов’язків і піклування про дітей. Проте велика і важлива роль жінки не вичерпується лише турботою про дітей, вона також має бути помічницею для свого чоловіка. Лагідна й ніжна жінка може забезпечити спокій та втіху чоловікові, виснаженому складними суспільними заняттями, і своєю увагою, ніжною участю в клопотах чоловіка може пробуджувати в ньому нову наснагу і ревність до справ. Далека від життєвої суєти, вона зберігає мир і ясність у поглядах на життя, дух злагоди й терпеливости, моральну чистоту й ідеальність. Цією моральною чистотою і добродушністю вона може позитивно впливати на чоловіка, надто захопленого життєвою боротьбою, щоб і він міг зберегти ці якості. Саме в цьому духовна велич жінки⁷⁷.

Йоан Золотоустий нагадував, що духовне наставництво є невіддільним складовим елементом виховання. Пропонував батькам, аби ті віддавали своїх дітей (зокрема юнаків) на якийсь час до монастиря під опіку монахам, щоби там, віддалені від суєти світу, вдосконалювалися морально й готувалися до боротьби за християнську істину серед ворожого їй світу. Цей Отець Церкви підкреслював важливість формування характеру та інтелекту, а також був автором першого підручника з виховання⁷⁸.

Йоан Золотоустий також підкреслював, наскільки важливо зберігати чистоту і незайманість до шлюбу. Батьки, виховуючи дітей не мають обминати й цього аспекту. Від нього залежатиме щастя у шлюбі та взаємна любов. Не знаючи інших жінок до шлюбу й не осквернюючи подружнього союзу навіть помислами про них, чоловік любитиме свою жінку всім своїм єством; в подружжі буде більше „страху Господнього, і подружжя буде дійсно чесне, поєднуючи тіла чисті й неосквернені”⁷⁹. Збереження незайманости до шлюбу – передумова того, що подружжя залишиться нерозривним на все життя: хто був цнотливим до одруження, той залишиться таким і в подружжі. Не буде тоді причин до ревнощів, сварок, ворожости. У сім’ї запанує мир, злагода та інші чесноти. Діти, народжені в цнотливому подружжі, будуть морально чисті, матимуть чесноти, оскільки отримають добрий спадок від батьків. Такій сім’ї гарантоване Боже благословення⁸⁰.

3.4.3. Західні Отці Церкви та ранньохристиянські письменники

У Тертуліяна (+240) в поглядах на подружжя знаходимо певну двозначність. Ще до захоплення монтанізмом, він схвалював перше подружжя й несуворо ставився до повторного одруження. В «Листі до дружини» Тертуліян із захопленням говорить про щастя такого подружжя, яке 1) укладається в Церкві; 2) закріплюється приношенням; 3) запечатується благословенням; 4) засвідчується ангелами і 5) утверджується Богом Отцем⁸¹. Заглибившись у монтанізм з його віруванням у швидкий кінець світу і цілковитим засудженням усього, що засвідчувало людську слабкість, Тертуліян різко змінив свої погляди на подружнє життя. Йому притаманний ригоризм, він виступає проти повторного одруження навіть у разі, коли хтось із членів подружжя помирає. Хто одружується вдруге, не живе в «моногамії»⁸².

Християнське подружжя має вічний характер, оскільки проголошене у вічності. Богослов’я подружжя має євхаристійний характер. Союз чоловіка і жінки запечатується кров’ю Христа. Звершення подружжя за участи Церкви було поєднане з Літургією і Таїнством Євхаристії.

Вчення про суть подружнього союзу знаходимо у св. Киприяна, картагенського єпископа (+258). Не лише чоловікам – твердить св. Кипріян – Господь дав благодать ціломудрія, Він не обділив і жінок, бо жінка – це частина чоловіка, з нього взята і створена; вони двоє творять одне. У своєму індивідуальному існуванні чоловік і жінка є неповними буттями. Вони отримують повноту свого буття в духовно-моральному і фізичному єднанні, що досягається в подружжі, коли чоловік і жінка справді стають одною нероздільною особою, одним духом і одним тілом, знаходячи одне в одному взаємну підтримку і доповнення. Св. Кипріян забороняє одружуватися з невіруючими, оскільки тоді неможливе повне внутрішнє єднання між подругами⁸³.

Св. Амврозій, єпископ медіоланський (+398), вважає подружжя реалізацією прагнень людської природи жити в спільноті осіб. В основі подружнього зв’язку лежить почуття любови, яке неможливо порівняти з іншим почуттям. Закон природи – батькам любити дітей; чоловікам любити жінок – це закон Божественний, який перетворює подружню любов в одне тіло й один дух⁸⁴. Подружжя відповідне Божому праву. Засади морального права непідвладні людині. Церква – лише служитель. Мета подружжя – народження дітей і поміч на шляху до небесної батьківщини. Тому подружжя можна назвати «благом»⁸⁵. Саме подружня згода закладає подружжя, а не статеве єднання (“matrimonium ratum”, а не “consumatum”). А оскільки подружня згода виявляється вже в акті заручин, який передує вінчанню, то заручини, на думку св. Амврозія, прирівнюються до подружжя – з моменту заручин наречена вже є справді дружиною⁸⁶. Виходячи з такого глибокого розуміння суті подружнього союзу, Амврозій Медіоланський забороняє християнам одружуватися з невіруючими, бо за релігійного різноголосся неможливе внутрішнє духовне єднання, а відтак подружній союз не буде відповідати своєму призначенню. Подружжя має бути освячене священичим покровом і благословенням, а це неможливо, коли немає єдности у вірі. “Як може бути згода в любові, якщо не існує згоди у вірі?” – запитує св. Амвросій⁸⁷.

Коли хтось із подругів згрішив перелюбом, тим він знищує єдність (невинна сторона має право повторно одружуватися). Св. Амвросій не забороняє повторного одруження, але і не радить. Подружні стосунки мають бути ніжні й сердечні.

Зі зворушенням прославляв св. Амврозій ідею материнства. Відомо, що до нього приходили за різними порадами на подружні теми, тобто його слово в цих справах вважали авторитетним⁸⁸. Святий одним із перших помітив зв’язок подружжя з дівицтвом. Вважав, що дівицтво і целібат не лише не суперечать подружжю, а підносять його гідність і цінність⁸⁹. Однак дівицтво, на його думку, є досконалішим станом. Подружні узи – це добре, але вони все ж є „узами”, так само подружжя є благом, але воно затиснене „ярмом світу” й пов’язане з багатьма труднощами і клопотами – і це своєрідне ярмо подружжя. У дівицтві людина вільна від цього тягаря, дівицтво – це заручини з Христом, тому це досконаліший стан⁹⁰.

З особливим захопленням говорить про дівицтво св. Єронім (+420), ототожнюючи його з ангельським життям⁹¹. У Посланні до Евстохії, написаному в 384 році, наводить перелік аскетично-педагогічних уваг на тему дівицтва, а при нагоді говорить про подружжя: „Я хвалю подружжя, хвалю подругів, але тому, що від подружжя народжуються дівственники і дівиці, подібно до того, як із зерен розцвітають троянди і з землі добувають золото”⁹². Сам по собі подружній стан не має великого значення, Церква ставить його на третьому місці після дівицтва та вдівства⁹³.

Деякі погляди св. Єроніма стосовно подружжя були досить негативними, наприклад твердження, що подружній стан є наслідком гріха і перешкоджає християнинові в молитві: „Залишається одне з двох: або завжди молитися і перебувати в стані дівицтва, або перестати молитися і віддати себе подружжю”⁹⁴. Такі міркування привели його до подальших висновків, що священик, який має приносити жертви за народ і завжди молитися, мусить бути вільний від подружнього життя. Таке вчення, можливо, вплинуло на формування згодом вимоги целібату священиків у Західній Церкві.

Пізніше святий дещо злагіднив свій погляд на тему подружжя і писав, що було б жорстоко примушувати людей до ангельського життя супроти їхньої природи й осуджувати певною мірою те, що встановлено Богом. Подібні погляди св. Єронім висловлював у багатьох творах⁹⁵.

Для розвитку католицької статевої етики особливе значення має вчення св. Августина (+430). Його прийнято вважати сексофобом й антифеміністом, що демонізував усю сексуальну поведінку, тимчасом як саме він єдиний серед латинських та грецьких Отців Церкви свій догматичний і моральний синтез присвятив саме подружжю. У творі “De bono coniugali” (“Про блага подружжя”) 401) звертає увагу на позитиви подружнього стану й захищає подружжя перед маніхеїзмом, в якому вважали, що стать – це справа сатани, а подружжя за своєю природою є чимось поганим. Застерігав перед йовіянізмом, в якому висміювано дівицтво і целібат.

Отже, св. Августин воював на двох фронтах: з одного боку, протиставляючись маніхейцям, пробував захищати доброту створеного Богом подружжя, з іншого – відкидаючи вчення пелагіян, підкреслював, що людина, а разом з нею і її статевість зіпсована гріхом.

Св. Августин підкреслював цінність подружжя тому, що завдяки йому виникає добро із пристрасти: на її місце подружжя ставить моральний лад; показував також різницю між гідним і негідним статевим уподобанням. Навчав, що подружжя – це природний, позитивний і добрий зв’язок не тільки з огляду на природну спільноту двох статей, а й на зростаючу любов між чоловіком і дружиною. Проголошував цінність як статевої подружньої чистоти, так і гідність батьківства. Гостро засуджував неприродне подружнє співжиття і перелюб. Як душпастир багато уваги приділяв катехизації молоді та студентів⁹⁶.

У V сторіччі в Церкві встановлюється певна система статевої етики, яку вважали католицькою і правовірною і яка стає обов’язковою для Церкви, частково навіть до сьогодні.

Християнська сім’я в тодішній Церкві була патріярхальна й моногамна. Її головою є “чоловік” (пор. Еф 5, 22н), жінка – “служниця”⁹⁷. Paterfamilias виховує своїх синів, керуючи ними. Якщо хтось із них виявляє непослух – його карають словом і різкою⁹⁸. Св. Августин згадує, що його мати, св. Моніка, втішала жінок, до яких погано ставилися чоловіки, тим, що жінка для того створена, щоб бути служницею (ancilla) свого чоловіка і пана⁹⁹. Взірцем батька родини був Бог, Творець і Суддя. Взірцем сім’ї наприкінці античности була авторитарна держава. У християнській сім’ї, яка вважалася seminarium rei publicae¹⁰⁰, вона знаходить добрий ґрунт для своїх ідеалів: порядок і спокій у сім’ях гарантує порядок і спокій в державі¹⁰¹.