2.2.3. Турбота Церкви про людину, подружжя та сім’ю

Церква, навчаючи людей, як впорядкувати своє життя, у тім числі також статеву сферу, відповідно до Божих законів, тим самим захищає гідність людини та її справжнє благо. Вона вказує орієнтири для доброго і щасливого життя⁴⁰. У ситуації значної комерціялізації сексу, зростання споживацької настанови і зіпсуття звичаїв Церква своєю наукою та діяльністю робить великий позитивний внесок для морального здоров’я людей, чим морально зміцнює суспільство.

Так само Церква стоїть на сторожі цінности подружжя, вимагає відповідальности у прийнятті рішення щодо одруження, вчить про основні принципи сімейного життя.

Лев ХІІІ писав: „Христос, оновивши подружжя до такої високої досконалості, довірив і наказав Своїй Церкві нести відповідальність за усе, що пов’язане з подружжям. (…) Її постійна і дбайлива опіка над подружжям, збереження його святості настільки чітко зрозумлі, що не потребує доказів”⁴¹. Церква робить усе можливе, аби якнайсильніше обороняти подружжя від помилок, насильства та обману, вона завжди прагнула зберегти святу чистоту подружнього ложа, безпеку осіб, честь чоловіка і жінки, і святість релігії⁴². Церква завжди виражала пильну турботу в обороні святости і нерозривности подружжя. Крім того, твердить Лев ХІІІ, їй належить чимала подяка за те, що впродовж останніх років вона відверто викривала нечестиві закони, які завдавали важкої образи справам подружжя⁴³. Це завдання Церква виконує і сьогодні. Вона сміливо виступає, наприклад, проти гомосексуальних „подруж”, які в деяких країнах укладають вже легально.

2.3. Природа людської особи (природний моральний закон)

Вагомі досягнення природничих наук і розвиток техніки в останньому сторіччі зробили досить відносними такі поняття, як природа, природне право чи природний закон. У зв’язку з тим християнські етики, пояснюючи моральний закон, записаний у серці людини, покликаються не на природу як таку, а на особу. Природний закон інтерпретують у категорії особи. У цій персоналістичній інтерпретації поєднано поняття природи з поняттям особи, і тому говоримо про природу людської особи.

2.3.1. Природа людини: статика і динаміка

Природа в цьому розумінні означає повну, тілесно-духовну структуру людини з цілим її статичним (незмінним) і динамічним змістом та всіма її творчими здібностями (розвиток особи). Отже, у ній є і змінні елементи, що підлягають процесам історії, але є також постійні, що визначають видову ідентичність людини як розумної, творчої, вільної та відповідальної особи. А природа, як те, що створене Богом, має – саме завдяки цьому незмінному змістові – аксіологічно-нормативний характер. Природний закон вписаний в людську особу, виражає основні і тривалі людські цінності та головні норми поведінки („будь людиною”, „живи як людина”, „будь відповідальний”, „роби добро, уникай зла”, „не роби іншому того, чого не хочеш, щоб тобі робили”). Ці загальні принципи не підлягають змінним впливам життєвих явищ, вони стоять понад мінливістю пов’язаних з ними структур мислення і звичаїв, не залежать від історичних умов.

2.3.2. Закон, записаний в серце людини

Коли в християнській етиці говоримо про „природний закон”, маємо на думці моральний закон, записаний в природі людини. Цей закон доступний кожній людині на шляху природного пізнання за допомогою розуму, тобто не вимагає світла віри й допомоги Об’явлення.

Людина зобов’язана відкрити цей закон і за ним жити. У декларації „Людська особа” читаємо, що „у моральних питаннях людина не може робити ціннісного судження відповідно до особистих примх: у глибинах свого сумління людина виявляє закон, якого вона на себе не накладала, але який вимагає від неї покори... тому що в серці людини є закон, вписаний Богом. У підкоренні йому полягає гідність людини, за ним її буде суджено”⁴⁴. Отож, не може бути правдивого піднесення гідности людини, якщо не буде вшанований суттєвий порядок її природи.

Немає суперечностей між тими законами, які людина відкриває в Священному Писанні і у своєму серці, адже Творцем людини є Бог, тому Він і є джерелом цих законів. „Насправді Боже Об’явлення і філософська мудрість у властивій їй сфері наголошують на автентичних вимогах людської природи. Таким чином вони обов’язково виявляють існування незмінних законів, вписаних в конститутивні елементи людської природи, які є ідентичними у всіх істотах, наділених розумом”⁴⁵.

У розмові чи дискусії з особами, які виразно декларують себе невіруючими і через те деякі принципи статевої чи подружньої етики вважають вигадкою Церкви, можна якраз покликатися на це джерело принципів, яким є природа людської особи.