89. Поняття корпоративного права, розходження в регулюванні на національному рівні.

Виникнення Європейських Співтовариств, а потім на їх основі – Європейського Союзу визвало до життя нову правову систему – право ЄС. Останнє є унікальною системою, що поєднує у собі риси як міжнародного, так і внутрішньодержавного права. Юридична сутність права ЄС змінювалась на різних етапах його розвитку. Історично першими джерелами цієї правової системи були міжнародні договори – Паризький договір про заснування Європейського об’єднання вугілля та сталі 1951 р. [482], Римські договори 1957 р. – про заснування Європейського Співтовариства з атомної енергії [481]та Європейського Економічного Співтовариства[483], які наразі, поряд із іншими міжнародними договорами, складають первинне законодавство ЄС. Таким чином, право ЄС на перших етапах свого розвитку мало переважно міжнародно-правовий характер. Але досить швидко право Співтовариств, а потім Євросоюзу, еволюціонувало у бік національного права – воно почало безпосередньо регулювати відносини не тільки між державами, але й за участю фізичних та юридичних осіб, тобто суб’єктів національного права. Основною формою регулювання стало так зване вторинне законодавство – директиви, регламенти, рішення, рекомендації, висновки (ст. 249 Римського договору). Акти вторинного законодавства не є міжнародними договорами. Вони приймаються органами ЄС (Радою, Парламентом, Єврокомісією, Судом ЄС тощо) в рамках їх повноважень.

Відокремившись від міжнародного права, право Співтовариств, а потім і Євросоюзу не злилось повністю й з внутрішньодержавним правом. Воно виступає як самостійна правова система зі своїми джерелами, формами правотворчості та правозастосування, специфічними механізмами захисту юридичних норм від порушень. О. Водянніков вважає, що саме Суд ЄС став тим механізмом, що перетворив право Співтовариств з підсистеми міжнародного права на автономну правову систему" [22]. Так, Суд підтвердив принцип верховенства права ЄС, зазначивши, що положення національного законодавства може бути не застосоване, якщо воно суперечить праву Співтовариства [279]. Суд також поширив концепцію прямої дії на директиви, дозволивши суб’єктам національного права посилатися на директиви, як на акти, що встановлюють їх права, які підлягають захисту у національних судах [280].

Для того, щоб визначити, яке місце у цій системі займає корпоративне право, потрібно звернутись до історії його становлення. Поштовхом до розвитку корпоративного права ЄС стало прагнення країн-членів до економічної інтеграції, й зокрема – до створення спільного (внутрішнього) ринку. Відповідно до п. "с" ч. 1 ст. 3 Римського договору, внутрішній ринок ЄС базується на чотирьох свободах – вільному русі товарів, осіб, послуг та капіталу, реалізацію яких має забезпечувати політика Співтовариства. Одним із базових елементів, який забезпечує існування вільного руху осіб, послуг та капіталів, у Римському договорі названа свобода заснування (rightofestablishment)[1]. Відповідно до ст. 43 Римського договору, свобода заснування включає право громадян держав-членів починати та продовжувати самостійну підприємницьку діяльність, а також створювати і управляти підприємствами, включаючи товариства та фірми, на тих же умовах, що встановлені для громадян тієї країни, де здійснюється заснування. Свободою заснування можуть користуватися не тільки громадяни держав-членів, а також товариства та фірми, які створені відповідно до закону держави-члена і мають своє зареєстроване місцезнаходження (зареєстрований офіс), центральну адміністрацію або основне місце підприємницької діяльності в межах Співтовариства (ст. 48 Римського договору).

У ч. 1 ст. 44 Римського договору (колишня ст. 54) закріплюється обов’язок органів Співтовариства сприяти забезпеченню свободи заснування. Одним із заходів такого сприяння, відповідно до п. "g" ч. 2 ст. 44, є узгодження (координація) у необхідній мірі гарантій, які вимагаються державами-членами від товариств та фірм, для захисту інтересів їх учасників та інших осіб. Процес координації, передбачений цим пунктом, у подальшому отримав назву "гармонізації корпоративного права" [383, с. 27].

Гармонізація є процесом зближення національних правових систем з метою досягнення певного рівня узгодження правового регулювання відповідних сфер суспільних відносин в двох або більше державах [24, c. 12-13]. "Суть гармонізації права компаній, – зазначає І. Уржумов, – складається у впливі на національні правові системи держав-членів з тим, щоб зблизити правове регулювання окремих інститутів права компаній. Таким чином, гармонізація не знімає абсолютно усіх відмінностей правового регулювання: право компаній й дотепер знаходиться у компетенції національного законодавця, який, однак, мусить підкорятися загальноєвропейським стандартам правового регулювання, розробленим органами ЄС"[239].

Процес гармонізації корпоративного права розпочався практично одразу після створення ЄЕС. Перші пропозиції у цій сфері були розроблені Єврокомісією вже невдовзі після укладення Римського договору.