17. Створення Європейського Союзу ( єє ).

Договір про створення Європейського Союзу був підписаний у Маастрихті 7 лютого 1992 р., а набрав чинності 1 листопада 1993 р. Договір, доручаючи вже існуючим органам Співтовариства досягнення цілей Європейського Союзу, призвів також до важливих змін у інституційній системі. Договір запровадив орган фінансового контролю – Суд Аудиторів, новий дорадчий орган – Регіональний Комітет, а також створив правову основу для обрання Уповноваженого з Прав Людини (Омбудсмена) та скликання Європейського Монетарного Інституту, який у майбутньому буде трансформовано у Європейський Центральний Банк. Крім того, 8 листопада 1993 р. Рада Міністрів прийняла рішення, що в майбутньому затвердить назву Рада Європейського Союзу, а 17 листопада 1993 р. Комісія змінила свою назву на Європейську Комісію. Маастрихтський договір: трансформував Європейське Економічне Співтовариство у Європейський Союз і наділив країни Східної Європи правом приєднатися до нього свого часу; перетворив кожного громадянина держав-членів на "громадянина Європи", який може безперешкодно оселятися в усіх країнах-членах Союзу; надав кожному громадянинові будь-якої з держав-членів, що мешкає на території іншої держави-члена, можливість голосувати (і бути обраним) у країні свого перебування на виборах до місцевих та європейських органів; створив основу для запровадження єдиної європейської валюти (з 1999 р., в готівковому вигляді – з 2002 р.); розблокував концепцію «соціальної Європи», дозволяючи більшості країн (Велика Британія посідає окрему позицію з цього питання) гармонізувати їхню регламентацію щодо профспілкового представництва на підприємствах, гігієни та безпеки на робочому місці, рівноправності чоловіків і жінок та іншого; запровадив у Раді ЄС механізм голосування кваліфікованою більшістю; суттєво посилив роль і розширив повноваження Європейського парламенту, піднісши його до рангу, що забезпечує колегіальність прийняття спільних з Радою ЄС рішень у багатьох фундаментальних сферах (культура, освіта, права споживачів та ін.); для забезпечення механізму включення гострих місцевих питань до розгляду в процесі прийняття рішень створив Комітет регіонів, що має консультативний характер; посилив солідарність між Північчю і Півднем шляхом створення фонду розвитку; насамкінець, заклав перший камінь у фундамент майбутньої спільної європейської політики в галузях оборони, безпеки та міжнародних справ.

18. Європейський Союз та Рада Європи: загальне та особливе.

Теоретичну основу взаємодії міжнародного та національного права у межах певного правового простору, проблеми співвідношення національних та міждержавних правових систем відображають моністична та дуалістична концепції [142]. У міжнародно-правовій літературі часто їх називають трьома різними підходами – дуалістичним та моністичним у двох варіантах [617].

Перший варіант моністичної теорії передбачає примат (верховенство) міжнародного права. У літературі висловлювалась думка, що на даний час концепція примату міжнародного права над національним є найбільш популярною, широко розповсюдженою і такою, що набуває все більшої практичної значимості [147; 149, с. 10-14]. Правда ряд авторів посилаються на те, що це положення може стосуватися лише міжнародного "договірного" права, так як міжнародне право є неоднозначним за характером норм [618, с. 218], які можуть бути різними за юридичною силою. За ступенем узагальнення, регулювати різні групи міжнародних відносин і об’єднуватися у різні галузі та інститути. А тому вплив міжнародно-правових норм на національну правову систему з точки зору юридичної сили, сфери застосування та правової форми не може бути однаковим [118].

Правда є значна частина норм міжнародного права, яка визнається всіма або більшістю держав, особливо це стосується основних "загальновизнаних" принципів та норм міжнародного права.

Моністична теорія, що ґрунтується на приматі внутрішньодержавного права розглядає міжнародне право як несумісне, а в деяких відношеннях чуже національному праву. Ідею примату національного права у радянський період розвивав А.Я. Вишинський, погляди якого піддав критиці український вчений проф.В.Г. Буткевич, на думку якого "А.Я. Вишинський абсолютизував міру впливу внутрішньодержавного законодавства соціалістичних країн" [138, с. 25]. І хоча ця концепція на сучасному етапі відхиляється наукою міжнародного права, у практиці деяких держав усе ж спостерігаються випадки визнання фактичного пріоритету за національним правом [619, с. 220].

Дуалістична концепція (або плюралістична) розглядає міжнародне та внутрішньодержавне право як різні правопорядки [542, с. 211]. Тобто формулюється теза про одночасне існування і розвиток двох взаємопов’язаних та взаємодіючих правових систем – міжнародної та національної, при цьому виключається домінування, примат однієї з них над іншою.

При дослідженні взаємодії міжнародного та національного права останнє деякими авторами називається генетично первинним [620, с. 134] (але не домінуючим). Так, у процесі створення норм міжнародного права держави виходять із норм та принципів свого національного права, а тому створені ними (державами) норми міжнародного права не суперечать закріпленим у конституційних нормах основам суспільно-політичного ладу та суверенітету. Внутрішньодержане право впливає на міжнародне право двояко: по-перше, визначаючи сутність  і зміст міжнародного права через опосередковану нормами права внутрішню та зовнішню політику держави (в літературі це називають матеріальним впливом); по-друге, через процес створення і реалізації норм міжнародного права (процесуальний вплив [142, с. 30-34]). Такий вплив (матеріальний та процесуальний) є не прямим, а опосередкованим, проте національне право може й безпосередньо впливати на міжнародне право у разі, коли його норми модернізуються, "підганяються" стосовно до зовнішньої діяльності держави з наступним використанням їх міжнародним правом. Крім того, безпосередній вплив національного права на право міжнародне буде здійснюватись і тоді, коли прогресивні, ефективні способи національного правового регулювання запозичуються для розробки міжнародних договорів у відповідній сфері суспільних відносин.

Начало формы

Міжнародне право в свою чергу двояко (прямо та опосередковано) впливає на національне право тієї чи іншої держави. Опосередкований вплив полягає в тому, що закріплення тих чи інших положень міжнародного права спонукає держави до запровадження їх у національних правових системах (наприклад, принцип поваги прав людини був зафіксований в загальній формі в Статуті ООН, Загальній декларації прав людини, міжнародних пактах про права людини 1966 р., Заключному акті НБСЄ 1975 р., а пізніше знайшов своє відображення в законодавчих актах більшості держав). Прямий (безпосередній) вплив здійснюється за кількома напрямками, насамперед – через закріплення в конституціях та інших законодавчих актах держав пріоритету загальновизнаних принципів і норм міжнародного права та визнання міжнародних договорів, укладених тією чи іншою державою, складовою частиною її національного законодавства (приміром, у статті 96 Конституції Іспанії встановлюється, що законно укладені та офіційно опубліковані в Іспанії міжнародні договори складають частину її законодавства, і їх положення можуть бути змінені, скасовані чи призупинені лише в порядку, встановленому у цих договорах, або у відповідності з загальними нормами міжнародного права [621, с. 301]. Вказана форма прямого впливу на національне право в конституціях держав закріплюється по-різному. Так, у статті 15 Конституції Російської Федерації фіксується, що загальновизнані принципи та норми міжнародного права і міжнародні договори Російської Федерації є складовою частиною її правової системи. Якщо міжнародним договором Російської Федерації встановлені інші правила, ніж передбачені законом, то застосовуються правила міжнародного договору [622, с. 360]; у статті 4 Конституції Республіки Казахстан зазначається, що міжнародні договори, ратифіковані Республікою, мають пріоритет перед її законами і застосовуються безпосередньо, крім випадків, коли з міжнародного договору випливає, що для його застосування необхідне видання закону [622, с. 228]. Отже, конституційне право держави фіксує основи механізму взаємодії міжнародного та національного права, характерний саме для даної національної правової системи (хоча, звичайно, можуть фіксуватися й аналогічні з іншими системами правові конструкції).

Інший напрям прямого впливу міжнародного права на національне відбувається шляхом трансформації норм, що містяться в конкретних міжнародних договорах і міжнародно-правових звичаях у норми внутрішньодержавного права. Цей шлях "трансформації" в науці поділяється на загальну (генеральну) та спеціальну трансформацію. Перша полягає в тому, що держава встановлює загальну (конституційну)норму, яка надає міжнародно-правовій нормі сили внутрішньодержавної дії; друга – в тому, що держава надає конкретним нормам міжнародного права силу внутрішньодержавної дії або шляхом їх відтворення в своїх законах текстуально, або у вигляді положень, адаптованих до свого національного права, або шляхом вираження згоди на їх застосування іншим способом [119, с. 16].

Деякі вчені не поділяють тези про необхідність використання трансформації як складової частини державно-правового механізму реалізації міжнародного права, пропонуючи пряме застосування міжнародних договорів судами та іншими державними організаціями, фізичними та юридичними особами, що дасть, на їхню думку, можливість не тільки ліквідувати бар’єри між вказаними договорами та внутрішньодержавними законами, але й дослідити можливості таких договорів у вирішенні проблем внутрішнього розвитку [623]. Проте більш обґрунтованою на нинішньому етапі видається позиція, згідно з якою за умов розширення та інтенсифікації взаємодії міжнародного та національного права найдоцільнішим є створення ефективного правового механізму такої взаємодії. При цьому необхідно відзначити той принциповий момент, що міжнародне право включає опосередковану волю держави або узгоджену волю держав, втіленою в її нормі. У відповідності з такою позицією вплив міжнародного права на внутрішньодержавне поза процесом його адаптації до національного права у вигляді трансформації, рецепції або імплементації виключається або суттєво обмежується. Часто ж, у випадках, коли допускається пряма дія норм міжнародного договірного права, у національному правовому просторі  допускаються конституційні застереження (у разі виникнення розбіжностей).

Отже, концепція дуалізму виходить із принципу розв’язання правових розбіжностей на основі міжнародного права та закріплених у внутрішньодержавному праві пріоритетів загальнолюдських цінностей, загальновизнаних принципів і норм міжнародного права. Водночас необхідно відзначити, що наявність розбіжностей між міжнародним та національним правом свідчить про складність співвідношення між міждержавно-правовими системами та національними [139, с. 4] та необхідність створення правового механізму взаємодії, який би сприяв розв’язанню цих проблем.