14. Види міжнародної правосуб’єктності і класифікація суб’єктів міжнародного права.

Всі суб'єкти міжнародного права діляться на: основні (первинні) — держави, нації і народності, що

борються за своє національне визволення і створення власної національної держави. їхня поява є об'єктивною реальністю, результатом природно-історичного процесу. У силу властивого їм державного або національного суверенітету вони признаються носіями міжнародних прав і обов'язків.

Виникнувши як суб'єкти соціального буття, вони неминуче вступають у контакт один з одним, створюючи при цьому для себе правила взаємного спілкування, що згодом закріплюються в міжнародних актах, стають юридично обов'язковими для суб'єктів міжнародного права. Суверенітет робить цих суб'єктів незалежними від інших суб'єктів міжнародного права і визначає можливість їхньої самостійної участі в міжнародних відносинах;

похідні (вторинні) — міжнародні міжурядові організації, специфічні державоподібні утворення (раніше — це так звані вільні міста Венеція, Гамбург, Данциг та ін.; у даний час — Ватикан, Монако, Сан-Маріно та ін.).

Похідні суб'єкти міжнародного права створюються первинними. Тому обсяг їхньої міжнародної правоздатності (обсяг прав і повноважень) залежить від наміру і бажання їхніх створювачів — держав-фундаторів, що наділяють їх правом виступати в міждержавних відносинах від власного імені.

Суб’єктом міжнародного права необхідно вважати такого учасника міжнародних відносин, поведінка якого безпосередньо регулюється нормами міжнародного права. Іншими словами, суб’єкт міжнародного права — це учасник міжнародних відносин, який має міжнародні права та несе міжнародні обов’язки або є носієм міжнародної правосуб’єктності.

Класифікація суб’єктів міжнародного права можлива за багатьма критеріями. Найбільш важливими є такі: за учасниками міжнародних відносин: індивіди, громадські організації, адміністративно-територіальні одиниці, автономії, суб’єкти федерацій, держави, державоподібні утворення, народи (нації), міжнародні організації та ін.; за масштабом діяльності: універсальні, регіональні та партикулярні; за порядком утворення: первинні та похідні; за міжнародно-правовим статусом: загальносистемні, галузеві та спеціальні; за галузевою приналежністю: суб’єкти права міжнародних договорів, права міжнародних організацій, права міжнародної безпеки, міжнародного гуманітарного права, міжнародного екологічного права та ін.

Досі залишається дискусійним питання про коло суб’єктів міжнародного права. До середини ХХ ст. переважала думка про держави як про виключних суб’єктів міжнародного права. Після Другої світової війни офіційно визнається міжнародна правосуб’єктність міжнародних міжурядових організацій, а згодом — народів, що виборюють свою незалежність. Невизначеним залишається питання про визнання суб’єктом міжнародного права фізичних осіб, неурядових міжнародних організацій, інших юридичних осіб. Перспективною є постановка питання про міжнародну правосуб’єктність людства загалом.

15. Міжнародна правосуб’єктність держави

Суверенна держава є основним суб'єктом міжнародного права. У міжнародно-правовій літературі здавна використовується поняття держави, що представляє єдність трьох елементів — суверенної влади, населення, території. Держава — необхідна форма організації населення для участі в міжнародному співтоваристві, для представництва та захисту його інтересів.

Норми, що визначають статус держави, реалізуються, в першу чергу, в Його правосуб'єктності. Таким шляхом визначаються положення держави в міжнародному співтоваристві, його потенційні можливості.Основні права й обов'язки — категорія, що відображає умови, необхідні для життя держави в рамках міжнародного співтовариства. Тому вони належать до категорії так званих невід'ємних прав, які у нормальних умовах не можуть бути обмежені.

Кожна держава вправі вимагати вирішення спорів мирними засобами і зобов'язана поважати відповідне право інших держав. Кожна держава має право самостійно вирішувати свої внутрішні справи і зобов'язана не втручатися у відповідні справи інших держав. Держава має право на співробітництво з іншими державами на основі демократичних принципів, закріплених Статутом ООН, і несе обов'язок співробітничати. Держава має право вільно вибирати свою соціально-політичну систему і зобов'язана поважати відповідне право інших держав, а також рівноправність і самовизначення народів.Для реалізації суверенних прав держави істотне значення має поняття юрисдикції. Остання є проявом суверенітету й означає державну владу, її обсяг і сферу дії. За обсягом розрізняють юрисдикцію повну й обмежену, за сферою дії — територіальну і екстратериторіальну, за характером влади — законодавчу, виконавчу, судову.

В силу територіального верховенства держава здійснює повну юрисдикцію у межах своєї території. В силу особистого верховенства — обмежену юрисдикцію у відношенні своїх громадян за кордоном.

Юрисдикція повинна здійснюватися з дотриманням імунітетів, визнаних міжнародним правом. Імунітет випливає з принципу суверенної рівності. Раніше імунітет був абсолютним, поширювався на будь-яку діяльність іноземної держави та його власність. Наприкінці минулого століття з'явилася, а в наш час знайшла широке визнання концепція обмеженого імунітету. Відповідно до цієї концепції, імунітет обмежується лише тими відносинами, в яких держава виступає як носій суверенної влади, діями, що здійснюються в силу державної влади.

Правонаступництво — це перехід прав і обов'язків у результаті зміни однієї держави іншою в несенні відповідальності за міжнародні відносини будь-якої території. Правонаступництво має місце, коли в силу різних причин (розпаду, об'єднання тощо) утворюються нові держави і виникає необхідність з'ясувати, які права і обов'язки держав-попередниць переходять до новостворених держав.

Правонаступництво стосується декількох аспектів:

• правонаступництво щодо договорів;

• правонаступництво щодо державної власності;

• правонаступництво щодо державних архівів;

• правонаступництво щодо державних боргів. Правонаступництво України: Україна виникла в результаті

розпаду Радянського Союзу, вона стала універсальною правонаступницею УРСР і частково — правонаступницею СРСР. 12 вересня

1991 р. Верховна Рада України прийняла Закон "Про правонаступництво", який містить такі основні положення:

• з моменту проголошення незалежності України найвищим органом державної влади України є Верховна Рада України в депутатському складі Верховної Ради УРСР;

• до ухвалення нової Конституції України на території України діє Конституція УРСР;

• закони УРСР та інші акти, ухвалені Верховною Радою УРСР, діють на території України, оскільки вони не суперечать законам України, ухваленим після проголошення незалежності України;

• органи державної влади і управління, органи прокуратури, суди та арбітражні суди, сформовані на підставі Конституції УРСР, діють до створення в Україні нових органів на підставі Конституції України;

• державним кордоном України є державний кордон СРСР та кордон між УРСР та колишніми радянськими республіками — Білорусією, Росією та Молдавією станом на 16 липня 1990 p.;

• Україна підтверджує свої зобов'язання за міжнародними договорами, які уклала УРСР до проголошення незалежності;

• Україна визнає себе правонаступницею тих прав і обов'язків за міжнародними договорами СРСР, які не суперечать Конституції та інтересам України;

• Україна дає згоду на обслуговування частини зовнішнього боргу СРСР станом на 16 липня 1990 р. Розмір цієї частки передбачалося встановити міждержавними угодами колишніх республік, що входили до складу СРСР. Україна відмовлялася нести зобов'язання за кредитними угодами СРСР, що були укладеш після 1 липня 1991 р. без її згоди;

• усі громадяни СРСР, які на момент проголошення незалежності України постійно проживали на її території, є громадянами України.