У період модернізації

виступив за залучення селян до активної участі в політичному житті. Він закликав організовувати селянські кооперативи й освітні гуртки, активізувати діяльність на захист соціальних і політичних прав селян. Галицькі власті переслідували його і кілька разів арештовували, а церковні ієрархи забороняли йому вести громадську роботу. У 80-х роках за його ініціативою почали створюватися селянські виборчі комітети, виникли численні товариства освіти і праці. Сам С. Стояловський писав, що хотів "збунтувати хлопа, але так збунтувати, щоб він почув, що в душі [він] є поляком". Разом з тим він негативно ставився до українського селянства, прагнучи навернути його на католицтво і полонізувати. Діяльність ксьондза причинилася до згуртування польського селянства і зародження селянського людового (народного) руху.

Селянському рухові бракувало ідейної платформи, яка б відповідала тогочасним умовам. Формуванням програмних засад людового руху зайнявся колишній соціаліст Болеслав Вислоух (1855-1937), змушений переселитися з Королівства Польського до Галичини. У Львові він зблизився з українськими демократами Іваном Франком, Михайлом Павликом, розпочав публікацію часопису Пшегльонд сполечни (Суспільний огляд), в якому кристалізувалися ідейні засади руху. Б. Вислоух популяризував демократичні традиції польської еміграції, прагнув прищепити селянам почуття гідності і свідомості політичних прав, національної приналежності. З 1889 р. він видавав часопис Пшияцєль люду (Друг народу), навколо якого згуртувалися молоді публіцисти й діячі, які незабаром створили першу селянську політичну партію. 1889 р. в Галичині почали діяти перші селянські виборчі комітети, які провели до сейму чотирьох самостійних депутатів від селян, а 1891 р. був обраний перший селянський депутат до віденського рейхсрату. Б. Вислоух та його прибічники пропагували серед селян демократичні ідеї, закликали їх організовуватись в рамках конституційного устрою. Далекосяжною метою ідеологів руху була відбудова незалежної польської держави з включенням до неї всієї Галичини. З огляду на це шляхи польських та українських демократів наприкінці 80-х років розійшлися: українці приступили до творення політичних партій, які відбивали національні та соціальні інтереси українського селянства.

У 80-х роках XIX ст. потрясіння, викликане у польському суспільстві поразкою Січневого повстання, поступово відходило у минуле. Нове покоління поляків, яке зростало на патріотичних традиціях, шукало більш дійових форм прискорення соціальних змін, не вдовольняючися ліберальними ідеями позитивістів. Демократичні і соціальні ідеї, які проникали в польські землі із Західної Європи, акцентували увагу на правах особи і суспільних верств, залишаючи на другому плані національні вимоги. Така ситуація непокоїла частину польської інтелігенції, яка прагнула поєднати нові соціальні рухи (селянський, робітничий) з національною справою. Вони дали початок новій національній ідеології періоду капіталістичної модернізації, яку в літературі часто називають націоналістичною (на противагу національній ідеології попереднього періоду).

Одним з перших проявів формування польської націоналістичної течії було заснування у Варшаві тижневика Глос (Голос). Його редактор Ян Людвік Поплавськгш (1854-1908) об'єднав навколо часопису гурт однодумців, які відкидали позитивістські рецепти оздоровлення суспільства, вимагали активізації національного руху на нових соціальних засадах: за участю широких верств населення - селян, робітників, інтелігенції. В їхньому розумінні національний рух повинен був спиратися насамперед на "люд" (народ), який становить більшість нації і визначає її обличчя. У публікаціях "Глосу" багато уваги приділялося становищу нижчих верств (селян, ремісників, робітників), з якими пов'язувалося майбутнє Польщі, часто використовувалися соціальні та демократичні ідеї для пробудження соціальної активності. Серед співробітників

369