60. Становлення багатопартійності…

Суспільно-політична трансформація

Розвиток багатопартійності

І етап – посткомуністичний

1-а стадія (1991-1992) – утвердження державної незалежності і перегрупування правлячої еліти (замість її заміни). Пробудження громадянського суспільства, створення першої альтернативної КПРС політичної організації – Народного Руху України за перебудову; виникнення і реєстрація партій як перша ознака демократизації, яка попри величезні труднощі, рухалась по висхідній.

1-а фаза (1989-93рр.) – початкова, романтично-ідеологічна, коли  ­творення партій відбувалося в основному знизу, але значною було  мірою імітаційним. Цій фазі властиві такі риси: офіційне визнання багатопартійності; партії – малі і нестійкі; вони жорстко конкурують між собою і діляться; головним є ідеологічне протистояння комуністів і націонал-демократів (поляризований спектр); непомітно починає кристалізуватись провладна еліта (”партія влади”) навкруг Президента.

2-а стадія (1992-1998) – прийняття рішень щодо  заміни  суспільних інституцій (інституційного будівництва). Прихильники реформ – залишаються в меншості; економічні реформи гальмуються; політичні отримують втілення в новій Конституції і адаптованому до неї законодавстві. Система напів-президенціалізму містить потенційні загрози демократизації, особливо за слабкості опозиційних партій.

2-а фаза (1994-1997) – прагматично-центристська. Ідеологічне протистояння продовжується, але головна тенденція – прагматизації політикуму та його прагнення бути “в центрі”, якомога ближче до влади (остання все більше асоціюється тільки з Президентом) і  перетворитися на “партію влади”. Звідси – гіпертрофія центру та втрата партіями ідеологічності.  “Антипартійна” позиція Президента доповнюється жорстким пресингом “романтиків”.

3-я стадія (1999-2004)– олігархічно-авторитарна стадія тимчасового відступу демократії .  Процес консолідації демократії зривається через наростання впливу фінансово-бізнесових структур – новонароджених олігархів і їхніх,  утворених на засадах клієнтелізму кланів (посткомуністична олігархізація), які прагнуть оволодіти усією повнотою влади в суспільстві і з цією метою розпочинають “реформування” щойно створених офіційних інституцій, остаточно їх розхитуючи.

3-я фаза (1998-2011) : центристсько-олігархічна. Центром оволодівають і стають партією влади “грошові мішки”; утверджується поняття олігархії; відбувається  фрагментація  і витіснення “ідеологів”, роль “справжньої” опозиції відводиться лівим, насамперед – комуністам, які вбачають своїх головних супротивників в “національних демократах”, а не в “капіталістах”, з якими періодично вступають в спілку.  На неідеологічній основі формуються партії і блоки ІІ покоління

ІІ етап – (анти)олігархічний

1-а стадія (2004-2009) – початкова стадія антиолігархічної боротьби за втримання демократичного вектора розвитку. Вона розпочалася з  революційної спроби заміни еліти на демократичну й реформаторську, що мало своїм результатом тимчасове розширення свободи, зміну вектора розвитку в напрямі демократизації, однак – без посилення ролі правових засад в житті держави.  Розкол правлячої еліти, жорстка  боротьба між її групами за владу, а не  за реформи, звернення до популізму на словах та користування грішми олігархів у політичній практиці, безлад та інституційна криза внаслідок невдалої конституційної реформи – усе це дає підстави назвати цю стадію олігархічно-охлократично-демократизаційною.

Після виборів 2002 р. з’явилися очікування, підсилені потім Помаранчевою революцією, про настання четвертої, пост-олігархічної фази, фази інституціалізації програмно-ідеологічних партій. Проте вона так і не настала. Продовжується третя, центристсько-олігархічна фаза, з посиленням авторитарних тенденцій у великих партіях, перетворенням їх на закриті корпорації під впливом пропорційної виборчої системи з закритими списками та інших факторів; лавиноподібним творенням дрібних, політично не значущих партій з корупційною складовою; укладанням протиприродних політичних союзів між ідеологічними супротивниками; покладанням під час виборів на “іменні блоки”, що перетворилися на “ерзац-партії”, у яких панує олігархія і які не здатні виконувати свої функції; загалом – партійна система перебуває в кризовому стані.

2- стадія (з 2010 р.)– олігархічно-авторитарна із збереженням (поки що) певних шансів на зміну вектора політичного розвитку на демократичний.

Третя фаза і  “криза старих партій” триває. Йде процес “бродіння” в громадянському суспільстві і “передчуття” нової фази розвитку багатопартійності. Це проявляється в зрослому попиті на так звану “третю силу”, причому не дуже політизовану. Найбільші надії покладаються на громадські рухи знизу та на партії, які можуть утворитися на їхній основі.