73. Президентські вибори в Україні

Організацію і проведення виборів Президента України здійснюють: Центральна Виборча комісія, окружні та дільничні виборчі комісії. Однією з найважливіших стадій виборчого процесу по виборах Президента України є висування і реєстрація кандидатів у Президенти. Партії (виборчі блоки), які нараховують не менше 1000 членів, мають право висувати кандидата після їх реєстрації Центральною виборчою комісією як таких, що беруть участь у виборах Президента. Висування кандидатів у Президенти України починається за 90 днів і закінчується за 60 днів до дня виборів. Претендент висувається партією на з’їзді, конференції, загальних зборах чи іншому зібранні, що є найвищим статутним керівним органом партії. Центральна виборча комісія (ЦВК) приймає рішення про реєстрацію претендента у тижневий термін з дня подання заяви про реєстрацію претендента уповноваженою особою партії (виборчого блоку). Реєстрація претендентів як кандидатів у Президенти України здійснюється ЦВК не пізніше як на п’ятий день після подання всіх необхідних для реєстрації документів. Особа, яка отримала посвідчення про реєстрацію її як кандидата має право здійснювати передвиборну агітацію, форми і методи ведення якої визначаються законом. Час і місце, організація і порядок голосування, умови проведення дострокового голосування та підрахунок голосів на виборчій дільниці по виборах Президента визначається відповідно до Закону України "Про вибори народних депутатів України". Вибори Президента вважаються такими, що відбулися, якщо в них взяло участь більше половини виборців. Обраним Президентом України вважається кандидат, який одержав на виборах більше половини голосів виборців, які взяли участь у голосуванні. Вибори Президента можуть бути визнані недійсними, якщо в ході виборів або при підрахунку голосів мали місце порушення, які суттєво вплинули на підсумки голосування. Повідомлення про результати виборів Президента публікуються ЦВК не пізніше як через три дні з моменту підписання протоколу про результати виборів. Новообраний Президент вступає на свій пост у визначений Конституцією термін: не пізніше як через тридцять днів після офіційного оголошення результатів виборів, з моменту складення присяги народові на урочистому засіданні Верховної Ради України.

74. Місце і роль еліти в суспільно-політичному житті. Теорії еліт

Еліта (фр. elite – кращі, вибрані) – провідні верстви в суспільстві, які здійснюють керівництво у певних галузях сусп. життя.

Термін застосовувався спочатку для позначення товарів найвищої якості, використовується у повсякденні, коли йдеться про елітне насіння, худобу ін.

Вживання цього терміну щодо людей надає йому недем. відтінку, оскільки передбачає переважання одних людей над іншими.

Політична еліта – це організована група, яка здійснює владу в суспільстві (правляча еліта) або перебуває в опозиції до правлячої верхівки (контреліта).

Елітизм – напрям політ. думки склався наприкінці ХІХ – на поч. ХХ ст. (Г.Моска, В.Парето. Р. Міхельс) –

визнання того, що суспільством завжди править вибрана меншість, наділена особливими соц., психолог. й політ. якостями – еліта.

Фактори, якими обумовлена невідворотність ділення суспільства на еліту і маси, на керуючих і керованих:

1. виділення управлінської праці, особл. виду проф. діяльності, що вимагає особливої спец. підготовки, компетенції, особл. знань і здібностей, поділ розумової і фіз. праці, управлінської і викон. діяльності.

2. незворотність соц. поділу суспільства на керівників і виконавців, керованих і керуючих, панування одних людей і підкорення інших;

3. сприяє сама структура політ. організації суспільства, що вимагає особливого апарату управління сусп. процесами. Принцип організації призводить до виникнення ієрархії влади, появі профес. політиків, орієнтованих на політ. кар’єру;

4. стимулюється високим статусом і можливістю отримання різного роду матер. і мор. привілеїв, пошани і слави.

5. існує відчуженість більшості громадян від влади і політики внаслідок існування прир. нерівності людей за їх розум., психол., мор. і організац. якостями і здатністю до управл. діяльності. Саме ця нездатність більшості примушує довіряти цю функцію керівникам, політикам-професіоналам.

Функції політичної еліти:

1. стратегічна – політ. цілепокладання – розробка стратегії і тактики розвитку суспільства, визначення політ. програми дій. Може бути реалізована тільки на вищому рівні політ. еліти з використанням фахівців і результатів наук. досліджень.

2. інтегративна – забезпечення цілісності і єдності суспільства, стійкості його політ. та ек. систем, уникненні соц.-політ. конфліктів, знаходженні оптим. варіантів їх розвязання. Елементами є згуртування різних верств населення, гармонізація їх соц. інтересів, досягнення сусп. консенсусу, тісної політ. взаємодії і співробітництва всіх сусп. сил. Нездатність політ. еліти виконувати цю функцію загрожує розколом суспільства, зіткненнями різноспрямованих соц. і політ. сил аж до гром. війни.

3. регулятивна – еліта виконує основний обсяг роботи щодо прийняття політ. рішень. Спрямованих на регулювання сусп. відносин, розв’язання назрілих сусп. проблем і завдань. Здійснює розподіл і перерозподіл матер., фін., люд. та інших ресурсів.

4. мобілізаційна або організаторська – мобілізація мас для виконання прийнятих рішень і поставлених завдань, здійснення визначеного курсу.

5. вираження і представництво соц. інтересів – на інституціон. рівні - діяльність партій та груп інтересів, на персоналізованому – в політ. лідерстві

6. комунікативна - через політ. еліту реалізуються звязки між різними соц. і політ. спільностями, відбувається їх спілкування між собою з метою зясування позицій, досягнення взаємоприйнятних рішень. Еліта також забезпечує вертик. комунікацію між владою і масами

Елітарні концепції:

Спільне в теоріях: визнання еліти як правлячої меншості, що має перевагу над більшістю завдяки своєму багатству, соц. престижу, компетентності, політ. активності і здатності відтворювати себе через механізми соціалізації (сім. виховання та елітарну освіту)

1. моністична (В.Парето, Р. Мілс, П. Бірнбаум) - прихильники моністичного підходу наголошують на її однорідності, замкнутості, горизонт. мобільності (переміщення можливе лише в межах елітних груп) та непідконтрорльності з боку більшості навіть при дем. інститутах;

П.Бірнбаум – фр. суспільство. Еліта є закритою соц. групою, яка передає своє становище із покоління в покоління, через механізм соціалізації –

сім. виховання та систему сер. і вищої освіти.

2. плюралістична - в суспільстві існують багато політ. еліт, які змагаються між собою за владу.

прихильники плюралістичного підходу – дем. механізми влади забезпечуюиь конкуренцію і тим самим доступ до неї представників ін. соц. верств. Така конкуренція між елітами дає змогу різним соц. групам впливати на процес прийняття рішень, оскільки можуть вибирати еліту, яка краще врахує їх інтереси

Р.Даль. Еліта проходить шлях від абсолютної олігархії до функціоналної поліархії.

3 періоди владної трансформації протягом століття, при яких змінюють одна одну різні еліти:

1. період патриціїв, коли керують авторитетні і багаті люди;

2. період підприємців, коли управління здійснють керівники вел. бізнесу, котрі мають гроші, але не мають високого престижу;

3. період “екс-плебеїв”, коли керують вихідці із нищих верств населення, переважно етн. меншин, істотними рисами яких є не багатство, а високий соц. престиж і популярність.

Принципи функціонування поліархії:

1. розподіл сфер впливу між елітами, при якому багаті люди здебільшого займаться економікою і мало втручаються в політику, а менш забезпечені групи користуються підтримкою з боку обраних ними політ. лідерів;

2. наданні офіційного характеру виборчим торгам, де основне рішення влади приймається як результат угоди між зацікавленими групами, що одночасно є суперниками і спільниками;

3. здібності і популярність політ. лідера, що забезпечує йому перевагу над представниками інших політ. угруповань

Р.Арон серед правлячої меншості виділяє:

1. політики, що ведуть між собою політ. змагання;

2. вищі адм. кадри та військове керівництво;

3. лідери гром. орагнізацій;

4. керівники держ. та приватних підприємств;

5. представники вищого духовенства;

6. діячі науки та ін.

вважає, що чіткого розмежування між цими групами немає, можливий взаємний перехід між ними або навіть одночасне перебування у багатьох з них.

Поліархія є невідємною рисою демократії як своєрідного результату суперництва різних правлячих груп між собою.

макіавеллістська школа – визнання елітарності будь-якого суспільства, його поділу на творчу меншість і пасивну, нетворчу більшість. Такий поділ закономірно випливає з природи людини й суспільства.