55. Охарактеризувати консерватизм та лібералізм як основні політичні доктрини сучасності.

Лібералі́зм (фр. libéralisme) — філософська, політична та економічна теорія, а також ідеологія, яка виходить з положення про те, що індивідуальні свободи людини є правовим базисом суспільства та економічного ладу. Зародився як ідеологія буржуазії у 17 ст. і остаточно оформився як ідейна доктрина до середини 19 сторіччя.

Поява лібералізму як політичної течії органічно зв’язана з розвитком капіталістичних відносин у Європі XVII—XVIII ст. Термін «лібералізм» почали активно вживати в першій половині ХІХ ст., тоді ж виникли перші політичні партії лібералів. Але ідеологія лібералізму сягає своїм корінням у XVII—XVIII ст. У її творення значний внесок зробили такі видатні мислителі, як Д. Локк, Ш. Монтеск’є, І. Кант та ін.

З допомогою ліберальної ідеології «третій стан» боровся із захисниками феодальних порядків. Клас промисловців та торговців, що народжувався, мав велику потребу в економічній свободі, у представницьких установах, які не залежали б від свавілля монархів. Буржуазія намагалася захистити свої доходи від надмірно високих податків та прямих конфіскацій. Ідеологія лібералізму була спрямована на створення необхідних соціально-політичних передумов для інтенсивного розвитку капіталізму.

Хоча ліберали і вказували на наявність у капіталістичному суспільстві експлуатації, злиднів та інших соціальних негараздів, вони при цьому не були прихильниками радикальних змін у соціальному житті. Запобігти соціальній революції з допомогою своєчасних реформ — така одна з головних тез учення Дж. Мілля. Особливо наполягав Мілль на розширенні можливостей для трудящих набути освіту, оскільки вбачав основну причину соціальних конфліктів у недостатньому освітньому рівні народних мас.

Як і всі представники лібералізму, Мілль багато писав про свободу думки і дій індивіда, його незалежність від уряду, бо вважав це «привілеєм і природним станом людини». Мілль звертав увагу на те, що в сучасному йому суспільстві свобода часто стає лише формальністю, а водночас, слідом за Бентамом, він виправдовував обмеження свободи урядом, якщо вона призводить до небажаних наслідків.

Проте, обговорюючи проблеми свободи, ліберали ХІХ ст., як і просвітителі XVIII ст., мали на увазі свободу абстрактного «громадянина», а не тих людей, котрі реально жили в буржуазному суспільстві. Під правами і свободами «людини взагалі» вони фактично розуміли права і свободи буржуа. Усі представники лібералізму засуджували революцію як спосіб суспільних перетворень. Основний шлях розвитку суспільства, на їхню думку, — це соціальна еволюція, поступове реформування різних сторін суспільного життя.

Протягом усього ХІХ ст. ліберали виступали за такий суспільний устрій, за якого регулювання соціальних відносин у суспільстві відбувалося б стихійно, без втручання держави, за котрою визнавалася лише роль «нічного сторожа», що охороняє власність громадян і встановлює обсяги вільної конкуренції між окремими виробниками. Такий підхід цілком відповідав періоду класичного капіталізму.

Консервати́зм (фр. conservatisme, від лат. conservo — «охороняю», «зберігаю») — визначення ідейно-політичних, ідеологічних і культурних течій, що спираються на ідею традиції та спадкоємності в соціальному та культурному житті

Політична філософія консерватизму бере свій початок від європейських мислителів кінця XVIII — початку ХІХ ст. — англійця Е. Берка, француза Ж. де Местра, німця Ф. фон Савіньї.

Консерватизм виник як реакція на Велику французьку революцію, котра розглядалася його представниками як причина суспільного хаосу й руйнування. «Класичний консерватизм» спочатку виражав інтереси дворянства. Поступово він став перетворюватися на зброю буржуазії, особливо тих її верств, котрі не бажали радикальних соціально-політичних перетворень.

Ще за часів «класичного консерватизму» його прихильники виступали проти ідей технократії, неподільного панування ринку, що під такими гаслами буржуазія почала боротьбу з феодалізмом. Вони відкидали можливість установлення рівності людей, домагалися формування суспільства на засадах ієрархії, збереження станових привілеїв, спадкової влади. Консерватори закликали до відновлення монархії та відродження традиційних цінностей феодально-аристократичного устрою: «гармонії» і «порядку» середньовіччя, селянських громад, сім’ї, школи, церкви, тобто всього того, що, на їхній погляд, об’єднувало суспільство, забезпечувало його єдність та наступність у розвитку.

Найбільш цікавим є вчення консерватизму про природу суспільства й суспільного життя. Консерватори-традиціоналісти не сприйняли основної ідеї Просвітництва про потребу розглядати суспільство тільки з позицій розуму й природного права. На їхній погляд, суспільство не є результатом взаємодії людей, а держава виникла не через угоду між ними, як стверджували прихильники теорії суспільного договору. Суспільство — це складне органічне ціле. Усі частини його так взаємозв’язані, що зміна однієї з них порушує рівновагу всього суспільного цілого [2]. У соціально-політичній сфері не можна діяти за раніше наміченим планом або виходячи з якоїсь соціальної теорії. Треба спиратися тільки на досвід. Суспільство само поступово вдосконалюватиметься за внутрішніми законами, що сягають своїм корінням у глибоке минуле. Вирішальне значення в житті, стверджували консерватори, мають звички, смаки, традиції людей. Ось чому основним критерієм суспільного розвитку вони вважали зміну звичаїв і характеру народу.

Таким чином, консерватизм не заперечував ідею суспільного прогресу, але тлумачив його як зміну, що не порушувала «принципів гуманності й моральності» та не спричиняла анархії. Розвиток суспільства мав бути безпечним як для окремої людини, так і для всього суспільного організму. Оскільки натура й характер народу, його традиції розкриваються протягом тривалого часу, соціально-політичні структури суспільства також формуватимуться протягом багатьох віків. Важливого значення для поліпшення суспільства консерватори надавали моральному вдосконаленню людини.