2.2.Історико-культурні туристські ресурси

Історичний потенціал області визначається численними пам’ятками різних часів з відомими історико-культурними заповідниками, пам’ятниками та музеями. Це відомі у світі фортеця XII - XV сторіччя в місті Білгород-Дністровському,пам’ятник льотчикам 69 авіаполку, Іоанно – Предтеченська церква (Грецька) кін. XIII або XIVст., Перший з одинадцяти монументів поясу Слави,перший з одинадцяти монументів поясу Слави

Аккерманської фортеця - своєрідний музеєм під відкритим небом і унікальною пам’яткою оборонного зодчества епохи середньовіччя побудованою слов'янськими народами в XIІІ-XV століттях на залишках грецького міста Тіра.

Фортеця займає площу 9 га та є замкнутим багатокутником, що спочатку мав 26 башт, 12 з яких були бойовими, а 14 служили опорою для стін. Висота стін досягала 7 метрів, товщина – 2 метри. Стіни розділяли фортецю на три двори. У першому знаходилися житлові будинки, у другому – військовий гарнізон, в третьому – командування. З боку суші фортеця оточена ровом, первинна глибина якого досягала 22 метрів, ширина 14 метрів.

Почалося зведення твердині в XIII столітті й тривало 200 років. Про будівництво фортеці існує багато різноманітних версій. Одні вважають її турецькою, інші — молдавською, а замок-цитадель — генуезьким. Хоча існує думка, що до створення цієї оборонної споруди приклали руку й молдовани, й генуезці, й турки. Саме тому праця стількох народів дала свої плоди: фортеця стала надміцним військово-технічним комплексом, до того ж і справжнім містом.

Аккерман у давнину був відомим торговим містом на шляху "з варяг до греків". Оскільки тут перехрещувалися шляхи купецьких караванів, потреба в захисті поселення існувала завжди. І протягом багатьох століть твердиня захищала тодішніх городян від нападу ворогів.

Але все ж таки часу, війнам та сучасним варварам не вдалося змарнувати справу багатьох народів, і сьогодні Аккерманська фортеця, як і раніше, приваблює унікальними баштами, оборонними стінами як архітектурно, так і інженерно.

Аккерманська фортеця — неправильний багатокутник площею біля 9 гектарів. Місто - твердиня вважалося неприступним.

По-перше, це стало можливим завдяки її розташуванню, оскільки фортеця стоїть на скелястому березі лиману, який омиває її з півночі. З інших боків твердиню оточує рів. Лише уявіть собі! Цей штучно зроблений канал, глибина якого сьогодні 9-10 метрів, спочатку був вдвічі глибшим і шириною майже 14 метрів. Він наповнювався водою. Тим самим фортеця ставала ще більш неприступною.

Бойові дії городяни замку вели з оборонних стін, довжина яких близько 2,5 кілометра, висота подекуди сягає 15 метрів, а товщина - 5-метрова. Завершуються вони зубцями-мерлонами та амбразурами. За стінами на спеціально побудованих майданчиках стояли воїни, які відбивали наступ супротивника.

Стіни фортеці укріплювали 34 башти різної форми: круглі, циліндричні, восьмигранні, з глибокими бивницями та з шатровими дахами, які були вкриті черепицею. Звичайно, що не всі башти збереглися до наших днів. Уздовж зовнішніх стін стоїть лише 20. Вони знаходяться між куртинами (таку назву має відстань між баштами) і розташовані в 45 метрах одна від одної. Частина з них засипана землею та каменем і є бастіонами, на котрих встановлювалися гармати. Інші — порожні, являли собою житлові помешкання, водночас пристосовані для самостійної оборони.

Найстаріша та найзагадковіша частина Аккерманської твердині, що знаходиться в її північній частині, — Цитадель. Її будівництво науковці відносять до кінця XIII сторіччя. Хоча можливо й те, що перші камені її основи були закладені ще візантійцями в V столітті.

Цитадель — це фактично твердиня в твердині. До речі, з французької слово "цитадель" перекладається як "маленьке місто". І коли інші частини фортеці в ході кровопролитних дій все ж опинялися в руках ворогів, тут ще довго можна було утримувати оборону. Площа цього двору трохи більша 300квадратних метрів. А в чотирьох його кутах розміщувалися 4 найміцніші башти, кожна з яких мала своє призначення. Так, в Комендантській, або Адміністративній, розміщувався комендант зі своїм штабом. Башта Темниця протягом століть була місцем ув'язнення непокірних. А в Скарбниці зберігали свої скарби генуезці, золотоординці. Можливо, тому ця башта, не витримавши вікових навантажень, завалилася у 1888 році?

Інші башти Аккерманської фортеці також мають назви. У Пороховій завжди розміщувався головний пункт спостереження, оскільки башта стоїть на найвищому місці усієї території твердині. А у великому підвалі зберігалися запаси провіанту та пороху.

Неподалік цієї башти знаходиться мінарет. Це усе, що залишилося від турецької мечеті, що була побудована в середньовіччі. Проте, що не менш дивно, мечеть стоїть на місці християнського храму! Його фундамент зберігся й дотепер.

Башта Головного входу оберігалася міцними Кілійськими воротами з підйомним мостом та двома ґратами. Сьогодні відвідувачі до світу легенд та таємниць потрапляють кам’яними плитами.

До речі, в Аккерманській фортеці побував Олександр Пушкін. З нагоди цього історичного факту місцеві мешканці одну з башт назвали іменем відомого російського поета. Напроти башти Пушкіна — башта Овідія, яка названа на честь великого римського поета.

А ще археологам вдалося розкрити секрет міцності стін. Як відомо, твердиня побудована з гарного, але крихкого каменю - черепашнику. Міцність же стінам дає спеціальний розчин, який має однакову структуру з каменем. Виявляється, що гашене вапно тривалий час утримувалося у вапняних ямах. Потім воно перемішувалося з уламками каменю та піском. В результаті хімічної реакції взаємодії черепашнику з таким розчином стіни фортеці перетворилися на моноліт.

Незважаючи на численні історичні події, ремонти та перебудови, фортеця зберегла свою первісну структуру та унікальність. А висока архітектурно-будівельна майстерність і донині приваблює та дивує своєю неповторністю.

Щороку музей відвідують понад 150 тис.чоловік. Відомі кінорежисери знімають тут свої фільми. У Акерманській фортеці зняті такі кінофільми: "Отелло", "Адмірал Ушаков", "Кораблі штурмують бастіони", "Дорогою ціною", "Поема двох сердець", "Юність Петра".

Монументів поясу Слави (с. Прилиманське). У 1945 році воно носило назву Татарка, під яким і увійшло до військової історії Одеси. Тут, у цього села, пліч-о-пліч з кавалеристами відважно билися воїни 25-ї Чапаєвської дивізії.

Особливо важкі спільні бої вони вели на початку жовтня 1941 року. Про це нагадує пам'ятна стела, встановлена в центрі Прилиманського, з висіченим на граніті написом: "Тут на початку жовтня 1941 року воїни 25-ї Чапаєвської СД і 2-х КД за підтримкою авіації і берегових батарей відбили усі атаки ворога, заступаючи фашистам шлях до Одеси".

А за селом на схилі пагорба можна побачити монумент, напис на боковій стороні якого свідчить: "На этом рубеже в августе-октябре 1941 года в жестоких кровопролитных боях обороняли Одессу от фашистских захватчиков воины 15-го кавалерийского полка 2-й кавалерийской дивизии, 99-го артиллерийского полка, 105-го отдельного батальона связи, 65-го отдельного батальона". Центральну частину барельєфа займає зображення воїна, фігура якого нібито вросла в землю. На щиті крупними нерівними буквами зроблений напис: "Тут ми стояли на смерть, щоб захистити життя".

Одеський національний академічний театр опери та балету – це перший театр в Одесі та Новоросії за часом спорудження, значенням і популярністю. Перша будівля була зведена в 1810 році, а в ніч на 2 січня 1873 року театр повністю згорів через займання газового ріжка, який освітлював годинник у нічний час.

Створити проект нового міського театру було запропоновано віденським архітекторам Фердинанду Фельнеру і Герману Гельмеру, за проектами яких побудовані театри в багатьох містах Європи (Відні, Будапешті, Дрездені, Загребі інш.). Пройшло майже одинадцять років з моменту пожежі до закладки першого каменя в фундамент будівлі нового театру. Роботи велися підрядним способом з місцевих будівельних матеріалів (в основному,популярного одеського вапняку - черепашникалоджіями, колоннами і пилястрами іонічного ордера - приховує важкість нижніх поверхів і створює ілюзію легкості. Додаткові ефекти вносять витончений портик і куполоподібний дах. У результаті будівля як би "парить" над землею.

Над фасадом підноситься скульптурна група, що зображає одну з муз, - покровительку мистецтва Мельпомену. Вона сидить в колісниці запряженій чотирма розлюченими пантерами, які скорені нею. Трохи нижче розташовані скульптурні групи, також на сюжети із стародавньої міфології. Зліва - Орфей грає на кіфарі для кентавра; справа - Терпсихора (сестра Мельпомени і муза танцю) танцює з дівчинкою.

Внизу, біля центрального входу, на високих постаментах встановлено дві скульптурні групи, що втілюють Комедію і Трагедію: зліва - фрагмент трагедії Єврипіда "Іполит", справа - епізод з комедії Аристофана "Птахи".

Вражає і внутрішнє убранство театру. Архітектура глядацького залу витримана в стилі пізнього французького "рококо". Він розкішно прикрашений різними ліпними орнаментами з тонкою позолотою. Плафон стелі прикрашають чотири картини художника Лефлера у вигляді медальйонів. На них зображені сцени з творів Шекспіра: "Гамлет", "Сон в літню ніч", "Зимова казка". Уцентрі стелі - велика кришталева люстра.

Осінню 2007 року завершилася тривала реставрація, в ході якої був укріплений фундамент (за допомогою 1800 свай), виконана комплексна модернізація технічних систем театру, була проведена повна реставрація фасаду і внутрішніх приміщень (на оформлення театру пішло приблизно 7,5 кг сусального золота).

Театр цікавий не тільки своєю архітектурою, але і багатою творчою біографією. Тут співали великі Енріко Карузо, Федір Шаляпін, Соломія Крушельницька, Н.Н. Фігнер і М.І. Фігнер, Антоніна Нєжданова, Леонід Собінов, Джузеппе Ансельмі, Тітта Руффо, Маттіа Баттістіні, Михайло Гришко, танцювали: перша балерина світу – Ганна Павлова, Айседора Дункан, Катерина Гельцер.

Спектаклями і симфонічними концертами дирегували П. І. Чайковський, Н. А. Римський-Корсаков, С.В. Рахманінов, А.Г. Рубінштейн, А.С. Аренський, А.К. Глазунов, виконували свої твори Ежен Ізаі, Пабло Сарасате тощо.

В репертуарі театру опери "Маскарад", "Кармен-сюїта", "Кармен", "Травіата", "Трубадур", "Аїда", "Ріголетто", "Фауст", "Іоланта", "Запорожець за Дунаєм", "Чіо-Чіо-Сан", "Наталка-Полтавка"; балети "Лускунчик", "Лебедине озеро", "Спляча красуня", "Дон Кіхот", "Жізель", "Попелюшка", "Шопеніана" тощо.

Літературно-меморіальний музей О.С. Пушкіна. В 20-ті роки XIX століття цей будинок по вулиці Італійській належав відомому в Одесі купцю - Шарлю Сікару.Це один з перших готелів молодого міста - "Hotel du Nord", де були кімнати для приїжджих, каретні сараї із стайнями. Одразу ж після приїзду до Одеси Пушкін зупинився саме в цьому готелі.

За весь час перебування в Одесі великим поетом створено поему "Цигани", закінчено поему "Бахчисарайский фонтан", написано тридцять ліричних віршів і дві з половиною глави романа "Евгений Онегин". Описавши Одесу у розділі "Путешествие Онегина", Пушкін, за виразом поета Туманського, подарував місту "грамоту на безсмертя".

У 1880-му році вулицю, на якій жив великий поет, з Італійської було перейменовано на Пушкінську. У "пушкінському" будиночку (так його назвали одесити - шанувальники таланту поета) з 1961 року працює музей великого поета.

Тут можна побачити старовинні гравюри "пушкінської Одеси", портрети сучасників поета, унікальні пушкінські автографи з малюнками, рідкісні прижиттєві видання творів Пушкіна тощо.

Палац графа М.С. Воронцова . Палац і примикаючі до нього споруди будувалися за проектом відомого архітектора Ф.К. Боффо в 1824-1829 роках. А паралельно планувався і формувався весь Приморський бульвар. Нинішній палац – по суті лише парадна частина всієї споруди. Менш цінна частина комплексу - житлова і службова, так званий "Орловський флігель" не збереглася.

Ця палацова садиба розташована в центрі міста, була абсолютно відособленою. Значну її територію опоясував Приморський бульвар, а від бульвару палац відділявся тінистим садом і масивними, але при цьому надзвичайно витонченими, кованими гратами.

Інтер'єр будівлі, при всій парадності, м'який і ліричний, позбавлений дешевої помпезності і демонстративної розкоші. А тим часом внутрішнє убрання включало мармурові колони і каміни, розписні полиці, візерунчатий паркет, інкрустацію по дереву, вишукані кришталеві люстри тощо.

З перших днів свого існування місто забудовувалося під керівництвом талановитих інженерів і архітекторів. Планування міста стало одним з вищих досягнень містобудування епохи класицизму. Його автор інж. Ф.П. Деволан добре використав топографію місцевості, врахував кліматичні умови, господарський профіль міста і створив виразну в композиційному відношенні планувальну забудову.

Головним будівельним матеріалом на той час був камінь черепашник, який залягав могутнім пластом прямо під містом. Вироблення цього каменя велися на всій території без обмежень. Тому незабаром під містом з'явився справжній лабіринт підземних галерей - катакомб, заплутані ходи яких породили безліч легенд.

Цегли вироблялось небагато, її застосовували в найвідповідальніших місцях несучих стін і для кладки печей. Фарби, скло, цвяхи і інші матеріали привозилися на кораблях з-за кордону. Дахи покривалися черепицею. Складним завданням при будівництві міста було його постачання будівельним лісом. Деревина була привозною, тому коштувала дуже дорого.

Крім ні чим не примітних халуп, в перші роки існування Одеси були споруджені лише казенні будівлі, казарми і будинки для переселенців "с удобствами по восточному обычаю", як зазначалося в ділових паперах того часу, однак невідомо, що являли собою ці споруди, оскільки від них не залишилося ніяких слідів. Але мало-помалу стали з'являтися цінні в архітектурному відношенні будівлі.

Центральний корпус зведено в 1806-1807 роках, а в 1821 будівлю було добудовано архітектором Д. Фраполлі. Чітко вивірена відповідність пропорцій і розчленовувань, аскетична відмова архітектора від будь-якого прикрашення, вірність античним зразкам – все це висуває начебто і невелику за об'ємом споруду в ряд видатних творінь архітектури. Тут працювали знамениті лікарі Н.І. Пирогов і Н.В. Скліфосовський.

Палац польського магната С. Потоцького(нині Одеський художній музей). До цього дня залишається загадкою ім'я архітектора палацу. Будівля була типовою дворянською садибою кінця ХVІІІ - початку ХІХ ст. Корпус в два поверхи, за традиціями садибної архітектори був віддалений від вулиці в глибину ділянки. З масиву будівлі ніби то випливає чудово виконаний шестиколонний портик.

Внутрішні приміщення палацу мало чим змінилися з часу володіння ним сім'єю Потоцьких. Як і у давнину, мають вони анфіладне планування. Парадні зали з вишуканим оздобленням знаходяться на першому поверсі.

Пишнотою і блиском виблискує центральний зал з його паркетною підлогою і великою кількістю рослинного орнаменту на стелі, який то сплітає складні візерунки гірлянд, то згортається в круглі вінки. Сходи, що вели в житлові покої другого поверху, ніби то сховалися в кутку будівлі. Романтичним і загадковим є підземний грот під палацом, таємниці якого розгадують і нині.

Перші кроки місцевого будівництва тісно пов'язані з діяльністю італійського архітектора Ф. Фраполлі, який оселився в Одесі у 1804 році. В 1809 році він завершив будівництво двох чудових споруд у класичному стилі – Преображенського Собору і міського театру (по проекту архітектора Ж. Тома де Томона). Будівля першого міського театру поклала початок великим спорудам в класичному стилі. Ці архітектурні шедеври, на привеликий жаль не збереглися.

Про те, як виглядали будинки торговців, ремісників, міщан, ми теж можемо дізнатися і сьогодні. Старі будинки Одеси можна знайти у Червоному провулку. Ось, скажімо, будинок під номером 6, який, очевидно, був зведений під впливом архітектури старого Криму: балкони-лоджії опоясують будівлю по всій довжині фасаду. І в цьому ж провулку такі ж старі будинки під номерами 18-24 – несуть відбиток класичних прийомів.

У 1820-х роках відбуваються також зміни в будівництві особняків. Вони нерідко споруджувалися в традиційній формі в глибині ділянки з парадним двором перед головним корпусом. Прикладом може бути палац Толстого біля Сабанєєва моста, зведений в 1830 році в стриманих формах ампіру.

В кінці ХІХ ст. крупний колекціонер живопису граф М.М. Толстий вирішив побудувати поряд з особняком спеціальну будівлю для своєї картинної галереї, замовивши проект відомим віденським архітекторам Ф. Фельнеру і Г. Гельмеру. Доступ в галерею був відкритий тільки з дозволу господаря.