29. Адекватність тексту своєму призначенню

Говорячи про адекватність тексту ми говоримо про те, що в цьому тексті робить його цікавим і своєрідним. Тобто про особливості тексту, які створюють його атмосферу. А також про відповідність тексту своєму призначенню, витриманої у жанровій формі. Жанр вимагає дотримання правил написання та вимог, що є для нього не лише бажаними, а й необхідними та чітко визначеними. Для досягнення ефекту адекватності необхідно визначити межі жанру та коефіцієнт можливих відхилень і тоді писати згідно поставленої мети та передбачених рамок.

Наприклад,адекватність твору-фентезі – таємничість, вигадані імена, атмосфера віртуальної реальності, але разом з тим реципієнту має передаватись враження буденності від зштовхування з цими дивами (коли герой вдягає семимильні черевики читач повинен сприймати це як дещо звичне)Адекватність проблемної статті – особлива наукова термінологія і т.д.

Адекватність журналістського твору полягає в співвідношенні матеріалу з характеристикою його відносин з аудиторією. Адекватність досягнута, якщо витримані наступні положення: не банальність, можливість декодування тексту реципієнтом, та існує ре валентність (цінність, значущість для конкретної аудиторії)

33. Адекватність сприйняття і розуміння твору. Концептуальна і етнографічна картина світу. Концепт як згорнута смислова структура

Образ сприймання містить набір властивостей, що забезпечують за певних умов його адекватність об'єкту. Такими умовами є здатність суб'єкта-спостерігача до сприймання, яка виявляється у сформованості специфічних механізмів сприймання; характеристика самого об'єкта сприймання: його гармонійність, упорядкованість, склад елементів; зручні просторово-часові умови сприймання. Якщо взаємодія цих факторів не є оптимальною, образ втрачає ті чи інші свої властивості, а разом з ними й адекватність об'єкту.

Повнота й адекватність сприймання навіть за оптимальних його умов можуть значно змінюватися. Вони залежать від потреб людини, її особистого досвіду взаємодії з довкіллям, установок, емоційного стану, завдань, що стоять перед нею. Залежність сприймання від змісту психічного життя людини має назву апперцепції. Вплив апперцепції на процес сприймання виявляється в тому, що ті самі предмети сприймаються людьми по-різному, залежно від їхнього стану й завдань, що стоять перед ними.

Яскравим виявом апперцепції є так зване професійне сприймання. Так, лінгвіст, знайомлячись з людиною, може сприйняти передусім особливості її вимови, фотограф - фотогенічність, лікар зверне увагу на ознаки тієї чи іншої хвороби. Залежно від особливостей "професійного сприймання" образ тієї самої людини набуває певних індивідуальних характеристик Якщо предметність, цілісність, константність образу сприймання підвищують його тотожність з об'єктом, що відображається в ньому, то апперцепція -це вияв суб'єктивності образу, його недзеркального щодо об'єкта характеру.

Концептуальна картина світу – це не лише система понять про сукупність реалій довкілля, але й система смислів, втілена в ці реалії через слова-концепти; мовна ж картина світу – це система взаємопов’язаних мовних одиниць, що відбиває об’єктивний стан речей довкілля і внутрішнього світу людини. Концептуальна картина світу існує у вигляді концептів, які утворюють концептосферу, а мовна картина світу – у вигляді значень мовних знаків, які утворюють сукупний семантичний простір мови. Співвідношення між концептуальною і мовною картинами світу найчастіше визначають як таке, за якого концептуальна картина є ширшою, ніж мовна.

Та оскільки концептуальна картина світу (а отже і її фрагменти) - явище динамічне, а не статичне, мовні одиниці, що її відображають, зазнають усіляких перетворень і набувають концептуальних значень, що розширюють семантичне поле того чи іншого мовного знака. У результаті останній функціонує часто не просто як слово-номінація з одним чи кількома лінгвістичними значеннями, а як слово - культурний концепт.     Особливо виразними є концепти історико-культурної свідомості народу, про які говорить, зокрема, акад. Ю.С. Степанов6. Вони пов'язані передусім з народними звичаями, переказами, традиціями - явищами, що підтримують історичну спадковість, тим самим зміцнюючи людську етноспільноту (пор., зокрема, мовні одиниці - концепти батько, мати, батько-мати, хліб-сіль, берегиня, весілля, домашнє вогнище, жива (цілюща) вода, живий вогонь, вулиця, вечорниці, досвітки, дума, душа, земля, калита, калина, кладка, лиха година, мавка, місяць, рута-м'ята, небо, доля, недоля, той (потойбічний) світ (засвіти), розрив-трава, рід, родина, козак, гайдамака, віще слово, соловей, тополя, хата, хліб, чари, човен, щастя-доля, яр та багато ін.). Це не просто слова-знаки, це вже мовні одиниці, наповнені етнокультурним змістом. Вони здебільшого і функціонують у культурних контекстах. Або це народне дискурсивне мовлення, або ж народні чи авторські поетичні тексти. Такі слова в українській мові мають етнографічний, етноісторичний, етнокультурний, етнофілософський, етнопсихологічний, етнопедагогічний та інший національнокультурний підтекст, тому, як правило, багато з них позначені образністю та етносимволікою. 

КОНЦЕПТ Існують два підходи, у межах яких спостерігається гранично широке і гранично вузьке розуміння «концепту». У вузькому розумінні «концепт» постає як феномен життєвої філософії, як буденний аналог світоглядних понять, що закріплені в лексиці природних мов і що забезпечують стабільність і спадкоємність духовної культури етносу, тобто як найважливіша культурно значуща категорія внутрішнього світу

У ще більш вузькому розумінні «концепти» витлумачуються як семантичні утворення, що стоять за словами, які не мають однослівних еквівалентів при перекладі іншими мовами [Нерознак, 1998].  У широкому розумінні «концепт» інтерпретується як нашарування ціннісних конотацій на значення слова, тобто будь-який вербалізований зміст якоюсь мірою відзначений етнічною специфікою.  Очевидно, що наявність у лінгвокогнітології широкого і вузького витлумачень концепту зумовлено, різним розумінням параметричного обсягу його властивостей.