МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ, НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ
КАМ’ЯНЕЦЬ – ПОДІЛЬСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ ІВАНА ОГІЄНКА
Кафедра історії України
Самостійна робота
на тему
СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНА ПОЛІТИКА БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО
Виконав:
студент 32групи
Солодкий М. С.
Перевірив:
Степанков В. С.
Кам’янець-Подільський
2012
Зміст
Вступ.........................................................................................................................3
Розділ 1. Соціальна політика уряду Б. Хмельницького в період Української революції XVII ст....................................................................................................5
Розділ 2. Економічна політика уряду в 1648-1657 рр........................................12
Висновки................................................................................................................17
Список використаної літератури.........................................................................18
Вступ
Актуальність даної теми полягає в тому, що в умовах розбудови незалежної України неабиякий інтерес викликає формування соціально-економічних відносин які складались на протязі нашої історії. Великий інтерес і своєрідність несе в собі політика Б. Хмельницького, щодо соціальних та економічних відносин, адже саме в період Української національної революції XVII ст. сформувався новий тип відносин що не був пов’язаний з характерним для того часу феодальним устроєм який панував у всьому світі. Це було щось нове і несприйнятне для тодішнього суспільства, і ніхто навіть не уявляв, що через декілька століть такий тип господарювання буде пануючим.
Об’єктом дослідження є Українська держава яка утворилася під час Української національної революції XVII ст.
Предметом дослідження є соціально-економічна політика уряду Б. Хмельницького у 1648-1657рр.
Мета дослідження – проаналізувати соціальні та економічні погляди Б. Хмельницького і його господарську діяльность у період формування Української держави.
Основними завданнями роботи є:
охарактеризувати соціальну політику уряду Б. Хмельницького;
дослідити зміни та особливості економічної політики під час Української національної революції XVII ст.
Хронологічні межі охоплюють період активної державотворчої діяльності Б. Хмельницького під час Українсьнкої національної революції XVII ст.(1648-1657рр.). Нижня межа сягає початку революції – 1648р, верхня – смерті Б. Хмельницького у 1657році.
Методи дослідження: системно-хронологічний, метод синтезу інформації, аналізу.
Історіографія проблеми. Дана тема не знайшла належного висвітлення в історіографії, досліджено лише її окремі аспекти, а відтак продовжує залишатися немало дискусійних, а то зовсім не вивчених питань. Ці питання широко виступають в працях Крип’кевича І. П. [3], Костомарова М. І. [2], Смолія В. А. [5; 6], Степанкова В. С. [5; 6; 7], Медвідь Л. А. [4], Верстюка В. В. [1] та ін. істориків.
Розділ 1. Соціальна політика уряду б. Хмельницького в період Української революції XVII ст.
Соціальні стереотипи, якими жило українське суспільство на зламі середньовіччя і нового часу, формувалися впродовж багатьох десятиліть. Окремі з них сягають ще княжої доби, інші виникли і поширилися у литовський і польський періоди української історії. Проте основні соціальні орієнтири, що детермінували поведінку різних суспільних верств населення і, по суті, перетворилися на невід'ємний елемент культурного буття українського народу, з'явилися у роки Української національної революції. Остання внесла докорінні зміни у суспільну свідомість і спосіб мислення практично всіх верств українського суспільства. Для селянства це означало реалізацію на практиці заповітного гасла «землі та волі». Козацтво ж зі стану гнаного і переслідуваного перетворилося на провідну суспільну верству, через яку, по суті, трансформувались основні тенденції політичного, господарського та етнокультурного розвитку України. Відповідні зміни відбувалися й у становищі міщан, а також духовенства та шляхти [5, с. 194].
Зіткнення соціальних інтересів землевласницької знаті й залежного від неї селянства, що адекватно відображали їх антагонізм у сфері поземельних відносин, більшою або меншою мірою позначалися на всіх рівнях суспільної свідомості. Істотно впливаючи на соціальну психологію, цей антагонізм водночас, в силу своєї довготривалості та стійкості, став тим фактором, який формував також ідеологічний рівень сприйняття залежним селянином навколишньої дійсності.
Надаючи великого значення консолідації суспільства в умовах збройного конфлікту з Річчю Посполитою, Б. Хмельницький від самого початку Національної революції обрав гнучку та виважену лінію ведення соціальної політики.
При цьому основна ставка, без сумніву, робилася на селянство як найбільш масовий та водночас знедолений суспільний прошарок. Утім, піднімаючи селян на боротьбу, Б. Хмельницький мало переймався їхніми соціальними інтересами, які в принципі були для нього чужими, а отже розглядав їх не як рівноправного союзника, а лише як підпору козацтва. Така позиція, з одного боку, спонукала його контролювати дії повсталого поспільства, іцоб воно не стало перешкодою у досягненні політичних цілей Війська Запорозького, а з іншого — таїла в собі серйозну загрозу виникнення у відносинах із ним конфліктних ситуацій [5, с. 182].
Б. Хмельницький добре розумів значення релігійного фактора у розгортанні національно-визвольної боротьби й усвідомлював, що матеріальна підтримка православ'я не лише не викличе спротиву широких мас поспільства та козацтва, а й зміцнить авторитет гетьманської влади.
Зборівський договір де-юре дозволяв київському митрополиту та єпископам брати участь в роботі сеймів, правда, “ці рішення залишилися на папері”. Крім цього, православним церквам та монастирям було частково повернуто відібрані приміщення та майно, а луцька, холмська, вітебська та частково перемишльська єпархія були передані під управління київського митрополита. Духовенство звільнялося від усіх повинностей, стацій та робіт; підпорядковувалося виключно митрополиту і зберігало право духовного суду за старими звичаями без втручання світських судів. Також була дозволена діяльність братств, шкіл та типографій, але на єпископів та митрополита покладалася відповідальність за зміст видрукованих книг [1].
Зміст Білоцерківського договору не містив обмежень щодо духовенства та церковного землеволодіння. Але на Правобережній Україні магнати та шляхта, підтримувані католицьким духовенством та єзуїтами, прагнули відновити порядки, що були до початку революційних подій, покарати чернь та зломати її духовно, а цього не можна було зробити, не зачіпаючи духовенства. Б.Хмельницький з свого боку видавав грамоти церковним установам, підтверджуючи їхні власницькі права, за порушення яких каралися на смерть.
Питання віри стало визначальним під час прийняття московської протекції, оскільки спорідненість та близькість асоціювалися з віросповіданням, але українське духовенство не присягло на вірність царю.
Характеризуючи становище православного духовенства часів “Хмельниччини”, слід усвідомити, що не можна ототожнювати права та привілеї вищого духовенства з реаліями життя рядових служителів культу. Становище нижчого духовенства було “плачевне”, єпископи та архімандрити ставилися до нього грубо, обкладали податками на свою користь, карали ув’язненнями та побоями; при цьому ні перед ким не звітували за свої дії [1].
На першому етапі революції Б. Хмельницький вважав за можливе збереження непорушною існуючої системи взаємовідносин селян із шляхтою, підкреслюючи, аби «всі роботизни, інтрати, оренди і всі прибутки і послушенства піддані віддавали, відповідно старого порядку і наказів тамтешнього старости».
Проте ці заходи гетьманського уряду виявилися неефективними: озброєне селянство відмовлялося виконувати «послушенство». Своєю чертою, магнати й шляхта зайняли непримиренну позицію щодо повстанців, «вважаючи за краще їх втихомирити війною і шаблею, ніж проханнями чи переговорами». Б. Хмельницький, переконавшись, що польська сторона не поспішає йти на поступки й готується до поновлення воєнних дій, а його надії на лояльність із боку українського панства є марними, з кінця серпня суттєво змінює свою політику. По-перше, він відмовився від захисту шляхетського землеволодіння, по-друге, більше не домагався від селянства виконання повинностей на користь шляхти й припинення протестних виступів. Скасовуються обмеження щодо прийому селян до складу війська.
При цьому, враховуючи вкрай негативне ставлення поспільства козацької України до повернення шляхти, Б. Хмельницький відмовився від реалізації проголошених в універсалах ідей реставрації старих порядків. Усупереч розпорядженням короля розпустити з війська покозачених селян і міщан та розігнати загони повстанців, він відмовився від проведення політики розмежування соціального статусу козацтва й поспільства.
Важливим аспектом соціальної політики гетьмана, що стосувалася статусу селянства, залишалося питання відкритості для нього козацького стану. Як засвідчує аналіз джерел, попри заходи, що проводилися з метою закріплення за козацтвом привілейованого становища й повернення селянства у підданство, все ж козацький стан залишався відкритим для селян. Б. Хмельницький відхилив домагання польського уряду вилучити останніх із реєстру. Враховуючи потенційну загрозу поновлення воєнних дій, Б. Хмельницький убачав у селянах, котрі хотіли «собі заживати козацьких вольностей», найближчий резерв поповнення війська і не тільки набирав їх як обозну службу та козацьких джур, а й формував підрозділи «охотників». Упродовж лютого—вересня 1651 р. гетьманський уряд проводив політику всебічного сприяння покозаченню поспільства [5, с. 189].
У цілому, незважаючи на непослідовність і внутрішні суперечності, соціальна політика Б. Хмельницького відзначалася гнучкістю й цілеспрямованістю. Гетьман добивався зміцнення державної й козацької форм власності на землю, сприяв росту монастирського землеволодіння. Він визнав за селянством право на особисту свободу, спадкове користування землею і вступ до козацтва. Не будучи противником шляхетського землеволодіння, він водночас не поспішав відновлювати його на козацькій території, не йшов назустріч домаганням частини старшини заволодіти маєтками вигнаної польської та української знаті. Тим самим Україні майже до кінця 50-х рр. удавалося уникати громадянського розбрату, який міг би виявитися для неї фатальним.
Фундаментальні основи соціальної політики були закладені Б. Хмельницьким у перші місяці революції. Впродовж наступного часу вони зазнавали певних змін і трансформацій, але основне полягало у тому, що ця політика виявилася життєздатною і мала принципово довгостроковий характер. Вона втілювалася у життя в умовах розгортання небаченого досі збройного повстання та швидкого наростання широкої хвилі народного протесту. Тому гетьманові часто доводилося йти на певні поступки різним верствам і категоріям суспільства. Заходами, які вживалися, Б. Хмельницький насамперед прагнув не допустити наростання наявних у повстанському середовищі конфліктів.
Революція внесла значні зміни в уявлення української людності щодо принципів формування соціальної лінії поведінки. Від 60 до 80 % населення проголосило себе козаками, що, природно, давало їм значні переваги у різних сферах господарського, політичного та культурного життя. Боротьба за реалізацію козацького ідеалу сформувала у селян погляд на себе як на вільних людей, рівноправних із козаками. У їхньому уявленні шляхетському стану не залишалося місця в суспільстві, яке створювалося на їхніх очах та безпосередньо за їхньої активної участі.
На відміну від Запорожжя, де основним родом занять козаків були військові походи, в Правобережній, Лівобережній і Слобідській Україні у 60~70-х рр. козаки, як представники привілейованого стану, володіли (в першу чергу заможні) землею; їм належали промислові підприємства; вони вели досить великі за обсягами торгозі операції тощо. Таким чином, тут козацтво було пов'язано як із традиційним укладом життя, аналогічним, як правило, Запорожжю, так і з соціально-економічними реаліями того часу, які репрезентували нові тенденції розвитку, що визначали суть формування типового для економіки нового часу укладу.
Здобуття козацького імунітету у свідомості поспільства закріпилося як універсальний засіб звільнення від усіх форм продукованої епохою середньовіччя соціальної залежності, отримання прав власності на землю та сільськогосподарські угіддя.
Феодальне землеволодіння на території Запорізького війська розвивалося в інших умовах, ніж давнє шляхетське землеволодіння. До 1648 р. магнати і шляхта займали провідне становище в економіці країни, володіли величезною кількістю землі, жорстоко експлуатували підлеглих їм селян, користувалися привілеями у торгівлі, мали державний апарат, що в усьому захищав їхні інтереси. Тепер же головну роль відігравало дрібне землеволодіння селян і козаків, які займали більшість землі, вели на ній господарство і вороже ставилися до спроб феодалів повернути втрачені маєтки.
За таких обставин більшість феодальних власників після 1648 р. становили невеликі пани, що володіли одним-двома селами, але існували також і великі землевласники. До них, зокрема, належали монастирі, а також частина козацької старшини [3].
З'явилась і набула надзвичайного поширення така форма козацького та селянського землеволодіння, як займанщина. Захоплення на основі усталених звичаїв землі (після вигнання шляхти її було достатньо) та її наступний обробіток стали чи не нормою господарського життя України. Характерно, що здобуті у такий спосіб землі козаки і селяни вважали своєю власністю, якою могли вільно розпоряджатися: здійснювати операції купівлі-продажу, обмінювати, дарувати, заставляти тощо.
Нова епоха, породжена соціально-економічними реаліями XVII ст. та визвольними рухами українців, викликала до життя низку явищ, що є справжнім етносоціальним витвором української людності. Державно-приватна власність на землю, яка утвердилася в роки революції, поступово відійшла на другий план. Натомість виникли і значно поширилися такі форми власності, як рангова та приватна [5, с. 199].
Звичайно, соціальна лінія поведінки тих чи інших станів суспільства в різних регіонах України була далеко не однаковою. Вона залежала від багатьох факторів, серед яких у середині XVII ст. чи не найголовнішим був політичний. Як зазначалося, наслідки Селянської війни найсильні- ше відчувалися на Лівобережжі та Слобожанщині й у менш стійкому вигляді спостерігалися на західноукраїнських землях. У Правобережній Україні ці процеси впродовж 60-х рр. XVII — початку XVIII ст. переломлювалися крізь призму масових національно-визвольних рухів. Незважаючи на підрив продуктивних сил, викликаний безперервними воєнними діями, вторгненнями кримських орд, турецьких, польських і російських підрозділів, а також глибокою кризою економіки, зумовленою громадянською війною, господарське життя у краї не завмерло. У другій половині XVII ст., як і в інших українських землях, тут відчувалися глибокі зрушення, набуті на першому етапі Національної революції: зменшилося число великих землевласників, знищено панщину й особисту залежність селян, ліквідовано великі магнатські латифундії. На значній частині Правобережжя продовжували діяти правові норми молодої козацької держави.
Щодо міщан та купців гетьман проводив виважену та послідовну політику їх захисту. Він зберіг в ряді міст (Брацлаві, Вінниці, Черкасах, Василькові, Овручі, Києві, Переяславі, Ніжині, Чернігові, Погарі, Малині, Козельці, Новгород-Сіверську та Стародубі) магдебурзьке муніципальне право, цехи та міські суди. Це було зроблено для того, щоб заручитися підтримкою міського патриціату, ремісників та купців, адже без продукції міста армія була б позбавлена військової амуніції. Під час переговорів з урядом Оттоманської Порти в 1649 р. гетьман добився для українських купців права безмитної торгівлі на східних ринках. Крім цього, підтримка міщан мала і неабияке стратегічне значення, адже міста були своєрідними опорними пунктами в ході бойових дій, за стінами яких можна було захищатися або зупинитися на постій [1].
Отже, так тривало до середини 70-х рр. XVII ст. Падіння П. Дорошенка знаменувало початок нової сторінки в історії правобережних українських земель. В їхніх межах почалася поступова реставрація польських порядків. Насамперед це проявилося у відновленні діяльності владних структур Речі Посполитої і спробах повернення магнатів та шляхти до проведення характерної для попереднього часу соціальної політики.