1. Сприймання, як психічний процес. Природа психіки. Психічні процеси та їх фізіологічна основа: відчуття, сприймання, увага, пам’ять, уява, мислення, емоції, воля.

Сприйняття відбувається на основі чуттєвих даних відчуттів. Під час сприйняття всі відчуття синтезуються, створюючи цілісні образи предметів та явищ.

Сприймання - це психічний процес, що полягає в цілісному відображенні предметів і явищ навколишнього світу під безпосереднім впливом фізичних подразників на рецептори органів чуття. При цьому сприймання має суб'єктивний характер, бо воно залежить від попереднього досвіду і знань.

Сприймаючи предмет, ми осмислюємо його як єдине ціле, що має свою структуру. 

Фізіологічну основу сприймання становить взаємодія різних аналізаторних систем або окремих частин одного й того самого аналізатора і утворення на основі цього умовних рефлексів на комплексні подразники, в результаті чого в людини виникає більш або менш складний образ предмета чи явища в цілому.

Сприймання не є простою сумою відчуттів, це складний психічний процес, де разом з відчуттями залучається і попередній досвід у вигляді знань, уявлень. Сприймання також пов'язане з мисленням, бо образи, що формуються, конкретизуються і узагальнюються через поняття, мислительні операції, судження і умовиводи.

Природа психіки пов'язується із свідомістю людини (з перших століть нашої ери і до кінця XIX ст.). У другій половині XIX ст. виникає уявлення про психіку як поведінку. Наприкінці XIX ст. психіка людини дедалі чіткіше пов'язується із самосвідомістю, пізніше - з особистістю. Найдавніші спроби науково пояснити психіку зафіксовані у давньоєгипетському папірусі - «Пам'ятці мемфіської телеології» (кінець IV тис. до н. е.), де вперше описується механізм психічної діяльності. Центральний орган - це серце людини, котре «усякій свідомості дає підніматися». Мова ж повторює усе, «що замислене серцем».

Залежно від домінуючого елемента виділяли три типи людей:

• а) сильні, хоробрі, схожі на тигра (з домінуванням жовчі);

• б) рухливі, неврівноважені, як мавпи (з домінуванням «ці»);

• в) малорухливі» повільні (з домінуванням слизу).

Відчуття́ — психічний пізнавальний процес, який полягає у відображенні окремих властивостей, предметів та явищ оточуючого світу. Відчуття - це сенсорний процес та його результат (сенсорний образ) психічного відображення суб'єкта окремих властивостей предметів та явищ при безпосередній дії фізичних та хімічних подразників на периферію аналізаторів (якою є органи чуття та рецептори).

Для виникнення відчуття потрібна наявність дії на відповідні органи чуття предметів або явищ реального світу, які називаються подразниками. Дія подразника на орган має назву подразнення. Фізіологічною основою відчуттів є складна діяльність їхніх органів, які І. П. Павлов назвав аналізаторами. Аналізатор містить три специфічні відділи:периферичний (рецепторний), провідниковий та центральний (мозковий)

Сприйняття́ (перцепція, від лат. perceptio) — психічнопізнавальний процес, який полягає у відображенні людиною предметів і явищ, в сукупності всіх їхніх якостей при безпосередній дії на органи чуття.Сприйняття - низка процесів, в ході яких інформація сполучається в сенсорний образ та інтерпретується як інформація породжена об'єктами або подіями оточуючого середовища^[1]

Ува́га — спрямованість психічної діяльності людини та її зосередженість у певний момент на об'єкти або явища, які мають для людини певне значення при одночасному абстрагуванні від інших,в результаті чого вони відображаються повніше, чіткіше, глибше, ніж інші^[1].

Па́м'ять - психічний процес, який полягає в закріпленні, збереженні та наступному відтворенні минулого досвіду, що дає можливість його повторного застосування в життєдіяльності людини.

Механізм пам'яті досі незрозумілий. Дослідження лише тільки почали проясняти біохімічні й електричні основи її функціонування.

Одним з критеріїв поділу пам'яті на види є час закріплення і збереження матеріалу. Згідно з цим критерієм пам'ять поділяють на короткочасну (КП) і довготривалу (ДП) в залежності від механізму фіксації слідів пам'яті (енграми). Сліди пам'яті – це тимчасові зв'язки в корі головного мозку, які слугують фізіологічною основою запам'ятовування та відтворення. Виникнення цих зв’язків обумовлюється реальним зв’язком предметів і явищ, зокрема їх зв’язками у просторі і в часі, відношеннями подібності і відмінності між ними тощо. Характеристики цих зв’язків (міцність, лабільність та інші) визначаються тим, який ступінь участі відповідного матеріалу в діяльності суб’єкта, яка їх значимість для досягнення майбутніх цілей.

Уя́ва — конструктивне, хоча не обов'язково творче вживання минулого чуттєвого досвіду, оживленого як образи у даному досвіді на ідейному рівні, яке у своїй сукупності не є відтворенням минулого пережиття, але новим формуванням матеріалу, що походить з минулого досвіду: така побудова є або творчою, або наслідувальною, будучитворчою, коли вона є само-розпочатою і само-сформованою, та наслідувальною, коли вона слідує формуванню започаткованим і сформованим іншим. Уява — це психічний процес, який є надзвичайно важливим для розвитку творчості, творчого мислення. Г. Сельє говорить про уяву як одну з провідних характеристик твор­чої особистості.

Ми́слення —— це процес опосередкованого і узагальненого відображення у мозку людини предметів об'єктивної дійсності в їхніх істотних властивостях, зв'язках та відношеннях.

Емо́ції (від фр. emotion — «хвилювання», «збудження») — складний стан організму, що припускає тілесні зміни розпоширеного характеру — в диханні, пульсі, залозо-виділеннях тощо — і на ментальному рівні, стан збудження чи хвилювання, що позначається сильними почуттям, і зазвичай імпульсом щодо певної форми поведінки. Якщо емоція — інтенсивна, то тоді виступає порушення інтелектуальних функцій, ступінь роздвоєння особистості, і тенденція щодо дії неврівноваженого чи протопатичного характеру.

Емоції виявляються як зовнішню поведінку і як перебудова внутрішнього середовища організму, що має своєю метою адаптацію організму до середовища проживання. Наприклад емоція страху готує організм до «поведінки уникнення»: активізується орієнтовний рефлекс, що активує система мозку, посилюється робота органів чуття, в кров виділяється адреналін, посилюється робота серцевого м'яза, дихальної системи, напружуються м'язи, сповільнюється робота органів травлення тощо. Те, що безліч фізіологічних змін, пов'язаних з емоціями, проявляються в активації вегетативної нервової системи має важливе прикладне значення: у клінічній та науково-дослідницькій практиці широко використовуються такі її параметри, як артеріальний тиск, пульс, дихання, реакція зіниць, стан шкірних покривів (в тому числі, елевація волосся шкіри), активність залоз зовнішньої секреції, рівень глюкози в крові.

До того, як емоції проявляться у свідомості (на рівні кори головного мозку), інформація від зовнішніх рецепторів обробляється на рівні підкірки, гіпоталамуса, гіпокампу, досягаючи поясної звивини. Система гіпоталамуса і мигдалини забезпечують реакцію організму на рівні найпростіших, базових форм поведінки.

Во́ля — сила свідомої обдуманої дії;

Різні визначення волі:

Здатність (дар) за допомогою якої мислячий розум робить вибір своїх цілей дії, та керує зусиллями у виконанні своїх прагнень;

У популярному вжитку, вибір, намір або кероване намагання.

Вчинок чи досвід застосування цієї здатності ,Хотіння або вибір, Міцне прагнення, Практичний ентузіазм,Сила особистості: напр.: Він працює з волею

Самоконтроль,Те, що було вирішено чи зважено,Мета,Сила владно завершити справу,

Свобода дій

(в праві) Юридична декларація намірів людини щодо свого майна після своєї смерті

Письмовий документ яким хтось проголошує свої бажання щодо розподілу власності

Свідома схильність щодо якоїсь мети чи

Бажання

Вимога або наказ

2. Механізми організації сприймання. Властивості сприймання. Зовнішні та внутрішні чинники сприймання. Зв’язок сприймання з розумінням.

Механізм сприймання твору та стадії сприймання твору Складники процесу сприймання. Сприймання відбувається в процесі читання. Існує теорія сприйманя тексту та його роз’яснення. Гумбольдт є засновником напрямку. У нас цей напрямо розвивав Потебня. Гумбольдт 18-19 в. Сприймання твору є керований автором процес прдукування твору адресатом. Цей процес включає сенсорні процеси (відчуття),. Перцепцію (пізнання), рецепцію (розуміння). Сенсорні процеси – це фізіологічні процеси отримання інформації з навколишнього середовища, які залежать від стану організму й сенсорної системи. У контексті масової комунікації ці процеси мають важливе значення, оскільки вони залежать як від організації комунікативного процесу, так і від стану аудиторії, що сприймає повідомлення. Перцепція у сфері комунікації – процес, що тісно пов’язаний із розумінням і більшою мірою залежить від пам’яті, перцептивного досвіду аудиторії, її уваги. Це уміння реципієнта зосередитися, взяти ту інформацію, яка йому потрібна (селекція інформації). Розуміння – певним чином організований процес включення сприйнятого факту чи фактів у поняттєву систему адресата. Необхідно зауважити, що сприймання серед дорослих становить близько 61% комунікативної активності. Разом із тим цей процес протікає дуже складно й неоднозначно. По суті будь-яка взаємодія – це здатність розуміти, що інші кажуть. Багато людей є поганими слухачами через погану силу концентрації уваги, погану слухову увагу. Серед причин, що порушують розуміння твору, можна назвати невдалу організацію процесу сприймання: розірваність у часі й просторі процесу сприймання; швидкий темп читання; далеке розташування об’єкту рецепції; негативну соціальну оцінку диктора або ведучого, через їх слабкий голос чи нерозбірливість вимови; побічні перешкоди – гамір, крик.; поганий психо-фізичний стан адресата – втома, роздратованість; перешкоди пов’язані з невдалим оформленням тексту: надмірна кількість ілюстрацій, погано побудований і розташований текст, правописні помилки.

Специфіка сприймання відображається в системі його властивостей, основними з яких є цілісність, структурність, осмисленість, предметність, констант­ність, аперцепція.

Цілісність сприймання. Результат сприймання - цілісний образ предмета, ситуації, події, процесу. Здат­ність до цілісного сприймання не є вродженою, вона формується і вдосконалюється у процесі діяльності. Спочатку маніпулятивна діяльність, гра, а згодом і праця вимагають від людини приглядатися до предме­тів, знарядь, вивчати частини, щоб ефективніше вико­ристовувати їх у продуктивній діяльності. Цілісність образу виникає поступово на основі наявного досвіду, знань дитини.

Структурність сприймання. Людина сприймає абстраговану від відчуттів узагальнену структуру, яка формується протягом певного часу. Якщо вона слухає мелодію, то почуті раніше звуки продовжують звучати в її мозку, навіть тоді, коли вона вже чує новий звук. Му­зичний твір вона сприймає загалом - останній звук не може бути основою для розуміння. У голові звучить цілісна структура мелодії з різноманітними взає­мозв'язками її елементів. Джерелом цілісності і струк­турності сприймання є особливості об'єктів і предметна діяльність людини.

Осмисленість сприймання. Процес сприймання ніколи не відбувається на елементарному рівні. Він зав­жди пов'язаний із вищим рівнем психічної діяльності, зо­крема мовою та мисленням. Людина не просто дивиться на предмети, а реєструє їхні ознаки, виокремлює суттє­ві, об'єднує їх. Образ завжди має певне смислове зна­чення. Свідомо сприймати предмет - означає назвати його, узагальнити в слові, схемі, моделі.

Предметність сприймання. Предмет, його вигляд сприймають відповідно до використання або за основни­ми властивостями. Цьому сприяє предметність сприй­мання, тобто пов'язаність відчуття та сприймання з реальними предметами і явищами навколишнього світу. Ця властивість сприймання відіграє суттєву роль у розвитку дитини. Наприклад, у ранньому віці вона відкриває існування речей, починає усвідомлювати їх значення у задоволенні її потреб. Відкриття предметно­сті світу викликає в дитини намагання оволодіти ним. Вона тягнеться до предметів, дістає, розглядає їх, мані­пулює ними. В іграх, малюванні, ліпленні та інших видах діяльності предметність сприймання забезпечує контроль його точності і повноти, спонукає до присто­сувальних дій, пошуку нових способів сприймання, щоб правильніше, об'єктивніше відобразити предмет.

Константність сприймання. Без цієї властивості сприймання в безупинно мінливих умовах перетворило­ся б на низку хаотичних зорових відчуттів, а людина не змогла б орієнтуватися у світі. Вона забезпечує відносну стабільність сприймання світу, відображаючи єдність предметів та умов їх існування. Процес перцептивної діяльності завжди зумовлюється завданнями суб'єкта. Намагаючись визначити спосіб створення картини, людина ігнорує її зміст, а зосереджується на тому, як покладені фарби, передано колорит часу, місця і людсь­ку неповторність.( Константність сприймання кольору. Адекватне сприймання кольору має свої межі. Константність сприймання розміру. Зміна від­стані до об'єкта в певних межах не спотворює враження. Константність сприймання форми. Навіть за ра­дикальної зміни кута зору форма об'єкта теж може сприйматися як незмінна.)

Аперцепція сприймання і перцептивні настанови. Сприймання не можна розглядати лише як утворення проекції стимулу на сітківці. Однієї сукупності зовніш­ніх візуальних подразників (патернів об'єктів, утворе­них лініями, точками і змінами освітлення) недостат­ньо для створення осмисленого, структурованого візу­ального світу. Сприймання залежить не тільки від подразника, а й від суб'єкта, що сприймає предмет, ситуацію. Сприймає не ізольоване око, вухо, а конкрет­на людина. У сприйманні завжди проявляються власти­вості особистості, її потреби, інтереси, бажання і почут­тя. На нього впливають досвід, спогади, очікування та оточення, чим зумовлена готовність певним чином реа­гувати на візуальне стимулювання.

Залежність сприймання від минулого досвіду, змі­сту психічного життя людини, індивідуальних особли­востей її особистості називають аперцепцією (лат. ad - до і perceptio - сприймання).

Зовн , внутр…

Повернемося до формули Суб'єкт-Об'єкт. Отже, в процесі сприйняття відбувається взаємодії суб'єкта та об'єкта. Проблема: чим детермінується образ сприйняття - зовнішніми або внутрішніми факторами.Гештальтпсихологія вивчала, головним чином, детермінованість сприйняття з боку об'єктивних факторів, і. насамперед, структурних якостей стимуляції.

У теорії діяльності проблема співвідношення зовн. - Них і внутрішніх факторів в процесі сприйняття вирішується через поняття «перцептивна діяльність». З одного боку, вона є прояв активності суб'єкта (дія внутрішніх чинників), з іншого, перцептивні дії підкоряються властивостям об'єкта (ідея уподібнення А.Н.Леонтьева).

У дослідженнях, напряму «New Look» (Д.Брунер, Л.Постмен та ін) було показано, що сприйняття також залежить від мотивів, намірів і цілей суб'єкта, тобто від внутрішніх факторів. В руслі цього напрямку були сформульовані три механізми селективності (вибірковості) сприйняття.

1. Принцип резонансу - стимули, що відповідають (відповідні) потребам, цінностям особистості, сприймаються правильніше і швидше, ніж не відповідають їм.

2. Принцип захисту - стимули, що суперечать очікуванням суб'єкта або несучі потенційно ворожу інформацію, впізнаються гірше і піддаються більшому спотворення.

3. Принцип настороженості або сенсібільності - стимули, які загрожують цілісності індивіда, що можуть призвести до серйозних порушень у психічному функціонуванні. впізнаються швидше всіх інших.

Залежність сприйняття від внутрішніх умов, опосередкованість його особистісними факторами (мотівамі. емоціями. Інтересами) виражається в понятті аперцепція. В якості факторів, що впливають на сприйняття, виступає і установка, тобто готовність сприймати щось або діяти певним чином.

Зв'язок сприймання з розумінням (розказати самому)

3. Рівневий характер сприймання мовлення. Сприймання усного і написаного тексту. Фонові перешкоди.

Мовлення є найважливішою складовою психічного життя людини. 

Донині не існує загальновизнаної теорії сприймання мовлення попри численні спроби її створити. Хоча багато вчених погоджуються, що для смислового сприймання мовлення характерна ступінчастість, рівневість. Сприймання фізіологічно представлене складною функціональною системою, найістотнішою рисою якої є те, що вона, як правило, спирається на складну динамічну констеляцію (послідовність) ланок, розміщених на різних рівнях нервової системи [4].

Ідея ступінчастості (або рівневості) процесу сприймання вперше була сформульована 1893 року М. Ланге [4]. В основу його теорії було покладено принцип послідовного розгортання процесу сприймання від загального до все точнішого, диференційованого.

Більшість дослідників, погоджуючись з послідовним характером включення рівнів сприймання, вважають процес сприймання мовлення ієрархічною системою, для якої характерний рух від нижчого сенсорного елементарного до вищого понятійного цілісного рівня.

Показовим у психологічному плані є принцип виокремлення рівнів смислового сприймання мовленнєвого повідомлення, запропонований С. Фессенден ще 1955 року [1]. Перший рівень — отримання інформації (звуки, факти, думки). На цьому рівні ще не здійснюється аналізу, не даються оцінки інформації. Другий рівень – ідентифікація виокремлених із загального фону об’єктів сприймання. Третій рівень – інтеграція (об’єднання, співвіднесення) одержаної інформації з досвідом, який людина вже має. Цей рівень може бути як неусвідомлюваним, так і контрольованим свідомістю – осмисленим видобуванням інформації з минулого досвіду. Четвертий рівень – це вирахування нового методу схожості і різниці. На цьому рівні оцінюється сприйнята інформація. П’ятий рівень інтерпретації є продовженням суб’єктивно-оцінного опрацювання сприйнятої інформації з виявленням загального змісту, підтексту тощо. Шостий рівень – подальше опрацювання підтексту наступного висловлювання, наміру. Тобто, на цьому рівні передбачаються, прогнозуються певним чином подальші дії. Сьомий рівень – інтроспективна оцінка всього процесу.

По-суті, в цьому переліку відображається загальнопсихологічний підхід до інтерпретації слухового сприймання, хоча тут не враховуються аспектні характеристики мовленнєвого повідомлення[1, c. 127-129].

Дж. Міллер розробив свою схему сприймання, врахувавши ці характеристики (фонетико-фонологічні, граматичні і лексико-семантичні) [8]. Він виокремив шість рівнів: слухання, порівняння, граматичне „визнання” почутого, семантична інтерпретація, контекстуальне розуміння і верифікація.

Прояви мовної діяльності неоднорідні. Їх можна поділити та класифікувати на певні різновиди за різними ознаками.

Усне мовлення. Це основний різновид мовлення, яке є звучним і сприймається іншими за допомогою слуху. Усне мовлення поділяється на діалогічне та монологічне.

Діалогічним називається мовлення між двома або кількома співрозмовниками, які міняються ролями того, хто слухає, та того, хто говорить, тобто постають як пасивний чи активний співрозмовник.

Поділ на “активного” та “пасивного” учасника розмови відносний, оскільки і той, хто говорить, і той, хто слухає, виявляють активність, хоча й різного плану. Рівень знання мови, її лексичного багатства, граматичної будови та фразеології, практика користування мовою відіграють важливу роль у функціонуванні діалогічної форми мовлення. Засадовим щодо цього процесу є автоматизм, вироблений на системі тимчасових нервових зв’язків[5, c. 108-110].

Мова існує у двох формах – усній і писемній. Первинним щодо виникнення, звичайно, було усне мовлення. Воно передувало появі писемного мовлення.

Люди у процесі спілкування використовують обидві форми мов-лення, які тісно взаємопов'язані між собою. Розвинене усне мовлен-ня – основа для успішного розвитку писемного мовлення. А розви-нене писемне мовлення позитивно впливає на усне мовлення.

Обидві форми мовлення тісно пов'язані з мисленням.

Але кожна з форм мовлення, за переконаннями багатьох учених, має і свої специфічні ознаки:

 

Усне мовлення         Писемне мовлення

Усне слово – це слово живе, ви-разне, інколи спонтанне. В усному мовленні не завжди є час для добо-ру найбільш точного слова. Сказане слово не можна виправити.            У писемному мовленні завжди по-передньо обдумується кожне слово, кожна фраза. Написаний текст можна перечитати, виправити.

Це мовлення розраховане на сприйняття слухом.           Писемне мовлення – це графічне мовлення, розраховане на зорове сприйняття.

Українська мова за професійним спрямуванням

Українська мова в житті суспільства

Усне мовлення         Писемне мовлення

Усне мовлення володіє більшим арсеналом засобів передачі ду-мок і почуттів.         У писемному мовленні ясності і виразності правильно дібраних мов-них елементів сприяють характерні для даної форми мовлення додаткові засоби.

В усному мовленні порядок слів відіграє важливу роль (допомагає чітко побудувати речення, логічно висловити думки).    Важливу роль у писемному мовленні виконує порядок слів (уживається для логічного розвитку від відомого до но-вого і для чіткої побудови речення).

В усному мовленні добір засобів повинен відповідати вимогам стилю.          У писемному мовленні добір засобів повинен відповідати не тільки літературній нормі, а й вимогам сти-лю, до якого належить текст.

Слово в усному мовленні май-же завжди супроводжується інтонацією, мімікою, жестами. Вони є засобом для усного мов-лення.    Важливим засобом для написаного є розділові знаки, без яких інколи зрозуміти правильно написане про-сто неможливо. А. Чехов писав, що знаки служать нотами під час читан-ня написаного.

В усному мовленні вживаються здебільшого неповні речення. Характерною ознакою писемно-го мовлення є повні і закінчені ре-чення, які розміщені у логічній послідовності.

В усному мовленні використову-ються частіше речення прості.           У писемному мовленні більшість ре-чень – складні. Прості ж речення, як правило, поширені і ускладнені.

Усне мовлення розраховане на слухача, що знаходиться перед очима оратора.         Писемне мовлення розраховане на читача (слухача).

Порядок слів у реченні вільний, зустрічаються повторення окре-мих слів, словосполучень, частин речень, неповні речення, вставні слова тощо.       Порядок слів часто прямий, повто-рення слів автори намагаються уни-кати.

Зіставлення двох форм мовлення дає підстави стверджувати, що писемне мовлення значно складніше від усного.

4. Психологія сприймання.

Сприймання є складним психічним процесом, осно­ваним на відчуттях, минулому досвіді людини у вигляді уявлень та знань. Воно відбувається у тісному зв'язку з мисленням, мовою, почуттями, волею та іншими психіч­ними процесами. Сприймання - складний, але водночас єдиний процес, що в певний момент впливає на людину.

Сприймання - це психічний процес відображення людиною предметів і явищ у цілому, в сукупності всіх їхніх якостей і властивостей при безпосередньому їх впливі на органи чуттів.

Процес сприймання відбувається у взаємозв'язку з іншими психічними процесами особистості: мисленням (ми усвідомлюємо об'єкт сприймання), мовою (називаємо його словом), почуттями (виявляємо своє ставлення до нього), волею (свідомим зусиллям організовуємо перцептивну діяльність).

Важливу роль у сприйманні відіграють емоційний стан особистості, її прагнення, переживання змісту сприйнятого. Емоції постають як мотив, внутрішнє спонукання до пізнання предметів та явищ.

В усіх різновидах сприймання моторний компонент сприяє виокремленню предмета з-поміж інших об'єктів. На це звертав увагу ще І. М. Сеченов, вказуючи, що сенсорний і моторний апарати в набутті досвіду об'єднуються в єдину відображувальну систему.

Практичні дії - це одна з головних передумов адекватного сприймання предметів і явищ об'єктивної дійсності.

У чуттєвому пізнанні відчуття і сприймання виявляються в їх єдності. Сприймань поза відчуттями не буває.

Розрізняють сприймання за їхніми сенсорними особливостями (зорові, слухові, нюхові, дотикові, смакові, кінестетичні, больові тощо), за відношенням до психічного життя (інтелектуальні, емоційні, естетичні), за складністю сприймання (сприймання простору, руху, часу).

Сенсорний склад сприймання багато в чому збігається з відчуттям. Специфічним у сприйманні, на відміну від відчуття, є те, що той чи інший аспект зорового, слухового, тактильного сприймання стає предметом усвідомлення, розуміння його значення для життя.

Сенсорне сприймання предметів та явищ дійсності відбувається в комплексі, у взаємодії органів чуттів: зору та кінестетичних відчуттів, зору та слуху тощо. При цьому один із різновидів сприймання постає як провідний, а інші - як допоміжні. У музичній діяльності, наприклад, провідним завжди є слух, а потім кінестетична чутливість. У кваліфікованого хірурга кінестетична чутливість відіграє значну роль - вона здійснює контроль і регуляцію рухів, що є необхідним при забезпеченні точності рухів і дій.

Сприймання щодо психічного життя особистості набуває особливого значення, В об'єкті сприймання можуть специфічно відбитися інтелектуальні або емоційні особливості людини, яка його сприйняла.

Розуміння того, що сприймається, є необхідною його передумовою, а емоційне переживання в художньому сприйманні визначає його характер: піднесеність або пригніченість настрою, переживання високого, комічного, трагічного, того, що саме збуджується матеріалом, який сприймається.

Сприймання за змістом - це сприймання предметів і явищ у просторі, русі, часі.

У сприйманні простору, руху І часу беруть більшу або меншу участь різні аналізатори в їхньому взаємозв'язку.

На слух людина досить успішно сприймає напрямок звуків у просторі: далеко, близько, вгорі, внизу, праворуч, ліворуч. Напрямок на слух можна визначити з точністю до 10 градусів. При моноуральному сприйманні звуку точність сприймання напрямків порушується.

Знання різновидів сприймання та їх закономірностей має важливе значення для формування професійних якостей фахівця.

5. Вивчення психіки з погляду цілісних структур. Форми та принципи сприймання.

Гештальтпсихологія — напрямок у зарубіжній психології, що виник у Німеччині в 20—30-х роках XX ст. Основними представниками цього напряму були німецькі психологи М. Вертгаймер, В. Келлер, К. Коффка та ін. Вони висунули тезу про необхідність вивчення психіки з погляду цілісних структур (гештальтів). Основну увагу гештальтпсихологія приділила дослідженню вищих психічних функцій людини (сприймання, мислення та ін.) як цілісних структур, первинних стосовно своїх елементів.

Первинними даними психології є цілісні структури (гештальти), в принципі не виведені з утворюючих їхніх компонентів. Гештальт притаманні власні характеристики і закони, зокрема, «закон угрупування», «закон відношення» (фігура / фон).

Крістіан фон Еренфельса (1859-1932), один з попередників гештальтпсихології, ще на початку минулого століття підкреслював, що «ціле - це якась реальність, відмінна від суми його частин». Гештальт ( ньому.  Gestalt  - форма, образ, структура) - просторово-наглядна форма сприйманих предметів, чиї істотні властивості не можна зрозуміти шляхом підсумовування властивостей їх частин. Одним з яскравих тому прикладів, за Келлером, є мелодія, яка пізнається навіть у випадку, якщо вона транспонується в інші тональності. Коли ми чуємо мелодію удруге, то, завдяки пам'яті, взнаємо її. Але якщо її тональність зміниться, ми все одно дізнаємося мелодію, як ту ж саму.

Гештальтпсихологія виникла з досліджень сприйняття . В центрі її уваги - характерна тенденція психіки до організації досвіду в доступне розумінню ціле. Наприклад, при сприйнятті літер з «дірками» (відсутніми частинами) свідомість прагне заповнити пропуск, і ми дізнаємося цілу літеру.

Гештальтпсихологія зобов'язана своєю появою німецьким психологам Макс Вертгеймер , Курт Коффка і Вольфгангу Келеру , які висунули програму вивчення психіки з точки зору цілісних структур - гештальтів. Виступаючи проти висунутого психологією принципу розчленовування свідомості на елементи і побудови з них складних психічних феноменів, вони пропонували ідею цілісності образу і незвідність його властивостей до суми властивостей елементів. На думку цих теоретиків, предмети, що становлять наше оточення, сприймаються почуттями не у вигляді окремих об'єктів, а як організовані форми. Сприйняття не зводиться до суми відчуттів, а властивості фігури не описуються через властивості частин. Власне гештальт виявляє собою функціональну структуру, упорядочивающую різноманіття окремих явищ.

Принципи гештальта

Всі вищеперелічені властивості сприйняття: константи, фігура, фон - вступають у відносини між собою і являють нову властивість. Це і є гештальт, якість форми. Цілісність сприйняття і його впорядкованість досягаються завдяки наступним принципам:

• близькість (стимули, розташовані поруч, мають тенденцію сприйматися разом),

• схожість (стимули, схожі за розміром, контурам, кольору або формі, мають тенденцію сприйматися разом),

• цілісність (сприйняття має тенденцію до спрощення і цілісності),

• замкнутість (відображає тенденцію завершувати фігуру так, що вона набуває повної форму),

• суміжність (близькість стимулів в часі і просторі. Суміжність може зумовлювати сприйняття, коли одна подія викликає інше),

• загальна зона (принципи гештальта формують наше повсякденне сприйняття нарівні з научением і минулим досвідом. Предвосхищающие думки і очікування також активно керують нашою інтерпретацією відчуттів).

Якості

Сформовані гештальти завжди є целостностями, завершеними структурами, з чітко обмеженими контурами. Контур, що характеризується ступенем різкості і замкнутістю або незамкнутістю обрисів, є основою гештальту.

При описі гештальту уживається також поняття важливості. Ціле може бути важливим, члени - неважливими, і навпаки, Фігура завжди важливіша основи. Важливість може бути розподілена так, що в результаті всі члени виявляються однаково важливими (це окремий випадок, який зустрічається, наприклад, в деяких орнаментах).

Члени гештальта бувають різних рангів. Так, наприклад, в колі: 1-му рангу відповідає центр, 2-й ранг має крапка на колі, 3-й - будь-яка точка всередині кола. Кожен гештальт має свій центр ваги , який виступає або як центр маси (наприклад, середина в диску), або як точка скріплення, або як вихідна точка (складається враження, що ця точка служить початком для побудови цілого, наприклад, підстава колони), або як направляюча крапка (наприклад, вістря стріли).

Якість «транспозітівності» виявляється в тому, що образ цілого залишається, навіть якщо всі частини міняються за своїм матеріалом, наприклад, якщо це - різні тональності однієї і тієї ж мелодії, а може втрачатися, навіть якщо всі елементи зберігаються, як в картинах Пікассо ( наприклад, малюнок Пікассо «Кіт»).

В якості основного закону угруповання окремих елементів був постулював закон прегнантности (Prägnanz). Прегнантность (від лат.  praegnans  - змістовний, обтяжений, багатий) - одне з ключових понять гештальтпсихології, що означає завершеність гештальтів, що набули урівноваженого стану, «хорошу форму». Прегнантності гештальти мають наступні властивості: замкнуті, виразно виражені межі, симетричність, внутрішня структура, що набуває форму фігури. При цьому були виділені фактори, що сприяють угрупуванню елементів в цілісні гештальти, такі як «чинник близькості», «чинник схожості», «чинник хорошого продовження», «чинник загальної долі».

Закон «хорошого» гештальту, проголошений Метцгер (1941), говорить: «Свідомість завжди схильна до того, щоб з даних разом сприйнять сприймати переважно найпростіше, єдине, замкнуте, симетричне, що включається в основну просторову вісь». Відхилення від «хороших» гештальтів сприймаються не відразу, а лише при інтенсивному розгляданні (наприклад, приблизно рівносторонній трикутник розглядається як рівносторонній, майже прямий кут - як прямий).

6. Гештальти як цілісні образи. Образ і гештальт: спільне та різне.

Гештальт (від нім. Gestalt - форма) — філософське поняття, що позначає об'єкт у його цілісності, без розчленування на складові частини, цілісна структура, яка формується усвідомості людини при сприйнятті об'єктів або їхніх образів.

Гешта́льт — це просторово-наочна форма предметів що сприймаються, чиї властивості неможливо зрозуміти шляхом сумування властивостей їх частин. Яскравим прикладом, за Келлером, є мелодія, що впізнавана навіть у випадку транспортування на інші елементи. Коли ми чуємо мелодію вдруге, то завдяки пам’яті впізнаємо її. Але якщо склад її елементів змінився, ми все одно впізнаємо мелодію як ту саму. Гештальтпсихологія з’явилася завдяки німецьким психологам Максу Вертгеймеру, Курту Коффкі і Вольфгангу Келлеру, що висунули програму вивчення психіки з точки зору цілісних структур — гештальтів. Виступаючи проти висунутого психологією принципу розчленовування свідомості на елементи і побудови з них складних психологічних феноменів, вони запропонували ідею цілісності образу й неможливості зведення його властивостей до суми властивостей його елементів. На думку теоретиків, предмети, що складають наше оточення, сприймаються не у вигляді окремих об’єктів, а як організовані форми. Сприйняття не зводиться до суми відчуттів, а властивості фігури не описуються через властивості частин. Власне гештальт являє собою функціональну структуру, що впорядковує різноманіття окремих явищ.

Гешта́льт — це цілісна структура, яка формується у свідомості людини при сприйнятті об'єктів або їхніх образів. Це первинна індивідуальна властивість психіки, що перебуває згідно з фізіологічними процесами мозку і зовнішнім світом.

Усі властивості сприймання в гештальтпсихології — константи, фігура, фон — вступають у відносини між собою і являють нову властивість. Це і є гештальт. Цілісність сприйняття і його впорядкованість досягаються завдяки наступним принципам:

• Близькість. Стимули розташовані поряд, мають тенденцію сприйматись разом.

• Схожість. Стимули, схожі за розміром, формою, тощо мають тенденцію сприйматись разом.

• Цілісність Сприйняття має тенденцію до спрощення і цілісності.

• Замкнутість. Відображає тенденцію завершувати фігуру так, щоб вона мала повну форму.

• Суміжність. Близькість стимулів в часі і просторі. Суміжність може обумовлювати сприйняття, коли одна подія викликає іншу.

• Загальна зона. Принципи гештальту формують наше повсякденне сприйняття, нарівні з навчанням і минулим досвідом. Передбачаючі думки і очікування також активно керують нашою інтерпретацією відчуттів.

Образ

1) естетична категорія, що характеризує особливий, притаманний мистецтву спосіб творення уявного світу; сформований фантазією письменника світ, тією чи іншою мірою співвідносний зі світом реальним на рівні суспільних, культурних, історичних, психологічних та інших явищ. Міметичне розуміння категорії Л.-х. о. (коли уявний світвизнається за більш чи менш докладне відтворення дійсності у художній формі) розробив ще Аристотель: "Мистецтво є наслідуванням і художнім відтворенням не лише того, що є, і того, що було, але в однаковій мірі й того, що може бути з вірогідністю або ж з необхідністю" ("Поетика"). У сучасному літературознавстві знаходимо широкий діапазон міметичного трактування Л.-х. о.: від розуміння Л.-х. о. як відбиття чи навіть віддзеркалення емпіричного світу до художньої трансформації лише якоїсь сторони, окремої реалії чи фрагмента дійсності, що існує поза літературним твором. Перша актуальна для реалізму, натуралізму, друга — для модернізму і особливо — для постмодернізму.

2) Будь-яке явище уявного світу, котре завдяки творчій художній діяльності письменника сприймається читачем як щось цілісне, завершене, зриме (образ Чіпки, образ стихійної бунтарської сили в романі Панаса Мирного "Хіба ревуть воли, як ясла повні?"; образ народу, образ землі у творах У. Самчука "Волинь" і "Марія").

7. Психологічна структура твору. Незвершені гештальти як перешкода до психологічної рівноваги. Евфемізми як засіб прихованого впливу.

Психологічна структура Співвідношення міри явища, міри жанру, міри людини. Певні явища вимагають певних жанрів. Ми визначаємо пропорційність, ритмічність і різноманітність повідомлення. треба враховувати можливості людської пам`яті. Проблема підтексту, якими засобами він створюється. Ситуативність. Авторська психологічна структура твору повинна бути орієнтована на адресата з урахуванням психології його сприймання і розуміння. Авторська психологічна структура твору ніколи не може бути тотожною перцептивній психологічній структурі, але вона повинна наближатися до неї. До цього автор, а особливо редактор, повинен добре знати психологію сприймання тієї категорії читачів якій адресується твір. Поширенною помилкою багатьох авторів є нерозуміння того факту, що автор не завжди в змозі зрозуміти, що в його творі для співбесідника буде неповним, або незв`язаним, точніше автор не завжди може у зовнішньому мовленні відтворити те, що є в його внутрішньому мовленні.

Евфемі́зм (від грец. euphémia — утримування від неналежних слів, пом'якшений вираз) — заміна грубих або різких слів і виразів м'якшими, а також деяких власних імен — умовними позначеннями.

Евфемізм є наслідком лексичного табу (заборони), який завдяки різного роду упередженням, марновірствам, релігійним віруванням накладається на вживання назв певних предметів і явищ навколишнього світу, внаслідок чого людина удається до виразів іносказань. Характерно, що нові позначення «непристойних» предметів і явищ з часом втрачають характер евфемізмів, починають сприйматися як пряма вказівка на «непристойний» предмет і в свою чергу стають «непристойними». Оскільки евфемізми широко використовуються у мовленні, то з часом вони втрачають свою функцію «прикрашення» істинної суті висловлення і тому потребують чергового евфемізму, який надасть нове значення для завуалювання та прикриття висловлювання, напр. «американець» замість «афроамериканець», «людина іншої орієнтації» замість «людина нетрадиційноїорієнтації».

В основі явища евфемізму лежать:

1. глибоко архаїчні пережитки мовних «табу» (заборон вимовляти прямі найменування таких небезпечних предметів і явищ, як, наприклад, богів, хвороб або мертвих, оскільки акт назви, згідно з дологічним мисленням первісної людини, може викликати саме явище) — такі евфемізми типу: «нечистий» замість «чорт», «покійний», «небіжчик»;

2. чинники соціальної діалектології (евфемізми зумовлені соціальними, моральними та етичними нормами поведінки, так звані етичні і моральні евфемізми, напр. «повненький», «ширококостий», «пишний», «з надлишковою вагою» замість «товстий», «грубий»).

Іноді взаємодія евфемізму з будь-якою одиницею лексичної системи може призвести до виходу цієї одиниці із активного слововжитку або до суттєвого зниження частоти її використання. Існує два види такої «негативної» взаємодії:

1. Евфемізм витісняє мовну одиницю, яку заміняє;

2. Один евфемізм витісняє інший з активної зони синонімічного ряду в пасивну.

За найбільшими і найпродуктивнішими сферами утворення, евфемізми можна тематично розділити на такі групи:

1. Евфемізми, пов'язані з дискримінацією: а). расовою, культурною, релігійною («нігер», «чорний» → «(афро)американець»); б). сексуальних меншин («гомік», «педик» → «гомосексуаліст», «людина іншої орієнтації»; в). інших видів;

2. Евфемізми, які позначають страшні та неприємні явища дійсності: а). смерть («померти» → «піти у краще місце», «піти у вічність», «заснути вічним сном»); б). хвороба; в). природні потреби («піти в туалет» → «відвідати дамську кімнату», «піти в одне місце»; г). фізичні вади («сліпий» → «незрячий», «підсліпуватий»); д). розумові та психічні розлади («псих» → «людина з психічними розладами»);

3. Евфемізми, пов'язані із впливом держави на життя людей: а). воєнні дії («в'язниця» → «місце позбавлення волі»); б). соціальні вади (алкоголізм, наркоманія, проституція, злочинність, напр. «алкоголік» → «людина з (алкогольною) залежністю»); в). бідність («бідний» → «економний», «скромний»); г). непрестижні професії («прибиральник» → «клінінг-менеджер»; ґ). сім'я («зраджувати» → «ходити наліво»; д). звільнення («піти за власним бажанням», «дати неоплачувану відпустку», «скоротити», «відпустити»); е). академічна неуспішність («двієчник» → «недостатньо вмотивований учень»);

4. Евфемізми, які вказують на вік і зовнішність людини: а). вага («товстий» → «пишний»); б). вік («старий» → «підстаркуватий», «людина похилого віку», «людина з досвідом»); в). зовнішній вигляд («негарний» → «своєрідний»); г). ріст («карлик» → «людина невисокого зросту»);

5. Дипломатичні евфемізми («вбити» → «прибрати», «ліквідувати», «нейтралізувати»);

6. Евфемізми у мові реклами («дешевий» → «економний», «за доступну ціну»).

Існують різні способи евфемізації, найпоширеніші серед яких такі:

• Вживання слів-визначників з дифузною семантикою: деякий, відомий, відповідний та ін.;

• Використання іменників з досить широким значенням для називання конкретних подій або явищ: товар для позначення наркотиків чи матеріал у значенні мати на когось компромат;

• Вживання вказівних чи неозначених займенників: «мені потрібно в одне місце» замість «мені потрібно до туалету»;

• Використання іноземних слів і термінів через їхню незрозумілість для носіїв мови: деструктивний замість руйнівний, конфронтація замість протистояння;

• Вжиток слів, які вказують на неповноту дії чи послаблену ступінь властивості: він недочуває замість глухий, призупинити в значенні закрити якусь організацію;

• Використання абревіатур, що є характерним для репресивної та сфер, пов'язаних зі збереженням державних таємниць: ПКТ, тобто приміщення камерного типу замість камера.

8. Інформаційно-психологічний вплив. Психологічна дієвість твору. Проблеми мовленнєвого впливу.

Інформаційно-психологічний вплив (ІПВ) - вплив на свідомість особи і населення з метою внесення змін у їх поведінку та (або) світогляд. Базовими методами ІПВ є переконання і навіювання.

Переконання звернене до власного критичного сприйняття дійсності. Воно має власні алгоритми впливу:

- логіка переконання повинна бути доступною інтелекту об'єкта впливу;

- переконання необхідно здійснювати, спираючись на факти, відомі об'єкту;

- переконуюча інформація повинна містити узагальнюючі пропозиції;

- переконання має складатися з логічно несуперечливих тез;

- факти, що повідомляються, повинні бути відповідним чином емоційно забарвлені.

Навіювання навпаки спрямовано на суб'єктів, що некритично сприймають інформацію. Його особливостями є:

- цілеспрямованість і плановість застосування;

- конкретність визначення об'єкта навіювання (селективний вплив на визначені групи населення, що враховує основні соціально-психологічні, національні й інші особливості цих груп);

- некритичне сприйняття інформації об'єктом навіювання (навіювання засновано на ефекті сприйняття переданої інформації як інструкції до дії без її логічного аналізу);

- визначеність, конкретність поведінки, що ініціюється (об'єкту необхідно дати інструкцію щодо здійснення конкретних його реакцій і вчинків, що відповідають меті впливу).

ІПВ спрямовується на індивідуальну або суспільну свідомість інформаційно-психологічними або іншими засобами, що викликає трансформацію психіки, зміну поглядів, думок, відносин, ціннісних орієнтацій, мотивів, стереотипів особистості з метою вплинути на її діяльність і поведінку. Кінцевою його метою є досягнення певної реакції, поведінки (дії або бездіяльності) особистості, яка відповідає цілям ІПВ.

Процес прийняття індивідом ІПВ, спрямованого на емоційну сферу свідомості, специфічний. Загалом він більш згорнутий, ніж, наприклад, процес прийняття пропагандистського впливу: в ньому функціонують тільки сприйняття і запам'ятовування, діяльність мислення виражена дуже слабо. Інформацію особистість сприймає або не сприймає, сприймає цілком або частково, але у формуванні певних висновків майже не бере участі. Процес інформаційно-психологічного впливу на емоційну сферу свідомості включає довільне сприйняття та запам'ятовування і характеризується дуже зниженим рівнем усвідомлення про зміст впливу. Осмислення отриманої інформації відбувається пізніше, за більш високої пізнавальної активності індивіда. Рівень ефективності ІПВ залежить від:

• Змісту матеріалу

• Психічного стану, що характеризується наявністю високого рівня автоматизму відповідної реакції

• Часового інтервалу між впливами й відповідною реакцією

Психологічна дієвість образу в мистецтві заснована на тому, що образ відтворює у свідомості минулі відчуття і сприйняття, конкретизує інформацію, одержану від художнього твору, залучаючи спогади про чуттєво-зорові, слухові, температурні та інші відчуття, отримані з досвіду й зв’язані із психічними переживаннями. Усе це робить читацьке та глядацьке сприйняття твору живим і конкретним, а

одержання художньої інформації стає при цьому активним процесом.

Нагадаємо, що психологи розуміють під образом психічне відображення, тобто пам’ять минулих відчуттів і сприйняття, причому,

необов’язково зорових.

Питання про мовленнєвий вплив охоплює майже всі проблеми психолінгвістики, теорії комунікації, знаходяться на межі внутрішніх потреб та рис особистості, з одного боку, і координат соціальної взаємодії, з іншого.

Будь-яке спілкування певним чином передбачає вплив однієї особи на іншу (інших).Проблеми психології спілкування були детально розроблені в працях О. О. Леонтьєва. Згідно його концепції, спілкування поділяється на предметно орієнтоване, особисто орієнтоване, соціально орієнтоване.

У широкому розумінні – це будь-яке мовленнєве спілкування цілеспрямоване. Такий вид комунікації може бути зображений з позиції одного з комунікантів, коли він розглядає себе як суб’єкта впливу, а співрозмовника – як об’єкта. Суб’єкт впливу – це той, хто регулює діяльність свого співрозмовника.

У вузькому розумінні – це мовленнєве спілкування в системі засобів масової комунікації або агітаційний виступ перед аудиторією. Цей аспект мовленнєвого впливу є найбільш дослідженою галуззю, більше відоме як соціально орієнтоване спілкування.

Об’єкт мовленнєвого впливу у вузькому розумінні не пов’язаний із суб’єктом стосунками субординації та має певну свободу вибору своїх дій; може змінювати діяльність лише в тому разі, коли ця зміна відповідає його потребам. На сьогодні актуальними стають дослідження мовленнєвого впливу в моделі "людина – аудиторія", зокрема проблеми об’єкту мовленнєвого впливу - сукупності людей.

Проблема впливу в масовій комунікації з відомих причин детально досліджувалася у радянські часи. Аналіз соціально орієнтованого спілкування виявив ряд суттєвих положень для подальшого розвитку психолінгвістики та теорії комунікації. Згідно концепції О. О. Леонтьєва, досліджуване спілкування має такі класифікаційні параметри: воно може бути прямим та непрямим, зосередженим у часі та не зосередженим.

Пряме спілкування виявляється на мітингах, виступах перед будь-якою "живою" аудиторією, а непряме – радіо, телебачення, преса. Зосереджене у часі спілкування виявляється при одночасній безпосередній бесіді, а не зосередженим може слугувати приклад сприйняття реклами. Аудиторія може бути зосередженою у просторі або не зосередженою.

Як бачимо, зазначені аспекти дослідження проблеми мовленнєвого впливу зосереджені на соціально орієнтованому спілкуванні, досліджують характер взаємодії в моделі "лектор – аудиторія", що вивчаються у поєднанні методів психолінгвістики, теорії комунікації. Щодо особисто орієнтованого спілкування, то аналіз цієї проблеми ґрунтується на проблемах мовленнєвої особистості, теоретичних засад діалогової взаємодії.

Мовленнєвий вплив може здійснюватися через усне або писемне мовлення. При сприйнятті, розумінні, аналізі писемної інформації (тексту) реципієнт знаходиться сам на сам з джерелом впливу. Тому процес взаємодії суттєво залежить від бажання, потреб, можливостей особистості сприймати певну інформацію, а, відповідно, підлягати мовленнєвого впливу.

Значно суттєвіша роль автора інформації в процесі усного спілкування, тому й можливості мовленнєвого впливу в такій ситуації є більшими. На реципієнта впливає інтонація, розстановка логічних акцентів, тон розмови тощо.

9. Сенсорний образ і творче мислення. Перетворення пізнавальних структур.

Відчуття́ — психічний пізнавальний процес, який полягає у відображенні окремих властивостей, предметів та явищ оточуючого світу. Відчуття - це сенсорний процес та його результат (сенсорний образ) психічного відображення суб'єкта окремих властивостей предметів та явищ при безпосередній дії фізичних та хімічних подразників на периферію аналізаторів (якою є органи чуття та рецептори).

Для виникнення відчуття потрібна наявність дії на відповідні органи чуття предметів або явищ реального світу, які називаються подразниками. Дія подразника на орган має назву подразнення. Фізіологічною основою відчуттів є складна діяльність їхніх органів, які І. П. Павлов назвав аналізаторами. Аналізатор містить три специфічні відділи:периферичний (рецепторний), провідниковий та центральний (мозковий)