Дитинство

Залежно від віку особи, умовно визначають три основних етапи соціалізації: первинна (соціалізація дитини), маргінальна (підліткова), стійка цілісна соціалізація (перехід до зрілості). Крім того, кожний період характеризується певними ознаками. Так, у дорослому віці соціалізація націлена на зміну поведінки у новій ситуації, а у дитячому віці акцент робиться на формуванні ціннісної орієнтації. Дорослі, опираючись на власний досвід, здатні лише оцінювати і сприймати їх критично, а діти в змозі лише засвоювати їх. Так як період раннього дитинства зазвичай не залишається у пам’яті тут особливу цінність становлять спогади та опис моїх дій зі сторони батьків та людей, що у цей період мене оточували, які я і використав у аналізі свого дитинства і деяких наступних стадій. Описуючи своє життя з самого початку, тобто від народження можна відмітити, що я як і більшість інших людей не відрізнявся нічим особливим. Тут є цікавою концепція Еріка Еріксона, який поділив увесь життєвий цикл на фази. Першою є фаза немовляти, головним завданням якої є сформувати у немовляти свідоме почуття «базової довіри» до зовнішнього світу. Для мене основним засобом для цього слугували батьківська турбота і любов.[2. 282 cт.]. З перших місяців життя у мене проявлялася прив’язаність до людей, що мене виховували.

Формування почуття прихильності до певних індивідів, тобто моїх батьків позначило фундаментальний поріг у процесі соціалізації. Найперші близькі взаємини збуджують сильні почуття, й на цій основі починають відбуватися складні процеси освоєння суспільно прийнятної поведінки.[1. 47ст.] Формування у мене почуття автономії, особистої самостійності, а також сорому дало початок наступним фазам моєї соціалізації. Зокрема періоду дитинства, що знаходиться між періодом немовляти і підлітковим віком У соціалізації в період дитинства слід відмітити, діти і дорослі розрізняються безліччю ознак: ростом, фізичною силою, розумовими здібностями й умінням їх з вигодою застосовувати, відношенням до небезпеки і ризику, співвідношення розумових і емоційних компонентів, обсяг придбаних знань, здатністю учитися на власних помилках, умінням приймати правильні рішення в складних ситуаціях, прагненням брати на себе додаткову відповідальність. Ці всі факти визначають характер імітації в дитинстві. У дитсадку, початкових класах та у вихованні вдома я значною мірою наслідував старших і досвідченіших за мене людей, які мене оточували. Це були мої близькі, перша вчителька і т. д. Я асимілював звички та поведінку батьків, брата. З захопленням художньою літературою я хотів бути схожим на головних героїв книг.

Слід відмітити також те, що в дитинстві, як і інші діти я не мав соціальних статусів(окрім приписуваних, таких як, чоловік, син, племінник і т.д.) та ролей. Які я осмислював не повною мірою. Теоретичні і дуже приблизні знання про соціальні ролі не дозволяють стверджувати, що я опанував їх чи засвоїв. У періоді раннього дитинства у ролі приходилися тільки грати у дитячих іграх.

Сім’я.

Дуже важливу роль у соціалізації особистості відіграє сім’я, оскільки вона є природним середовищем первинної соціалізації дитини, джерелом її матеріальної та емоційної підтримки. Американській соціолог Н.Смелзер дає таке визначення сім'ї: «Сім'єю називаються засновані на кровній спорідненості, шлюбі чи усиновленні об'єднання людей, пов'язаних спільністю побуту та взаємною відповідальністю за виховання дітей».

З появою мене на світ сім’я готувала мене до життя і практичної діяльності, забезпечила раціональну організацію життя, допомогла засвоїти позитивний досвід старших поколінь, набути власного досвіду поведінки й діяльності. Багато вчених стверджують, що соціалізація дитини була й залишається єдиною специфічною функцією сім’ї, у той час як інші функції є другорядними. Сім’я не тільки закладає основи формування особистості, якою є їхня дитина, а й забезпечує найважливіші умови її розвитку.

Духовно-моральне виховання передбачає формування у дітей високої духовності та моральної чистоти. Відбувається воно завдяки добре налагодженому духовно-моральному життю у сім’ї, вчинкам людей, прикладу батьків.

Правильно поставлене розумове виховання в сім’ї розкрило переді мною широкий простір для нагромадження знань як основи для формування наукового світогляду, оволодіння основними розумовими операціями (аналізом, синтезом, порівнянням), вироблення інтелектуальних умінь(читання, слухати, висловлювати свої думки усно і на письмі, рахувати, працювати з книгою, комп’ютером). Реалізуючи ці напрями змісту виховання, особливу увагу батьки виділили вихованню любові до них, рідних, рідної мови, культури свого народу; поваги до людей, піклування про молодших і старших, співчуття і милосердя до тих ,хто переживає горе; шанобливого ставлення до традицій, звичаїв, обрядів, до свого родоводу, історії народу. Цим всім батьки визначили такий параметр моєї соціалізації як симпатію. Ці риси, що прищеплювали мені батьки вплинули на формування моєї моральності. Досвід показав, що не варто зловживати цими якостями, але і відмовитися від них аж ніяк не можна. Якщо я не завжди відчував співчуття до незнайомих, то були близькі, рідні, друзі та товариші, до яких у мене і проявлялися доброзичливість, співпереживання, бажання опікуватися і захищати. Що від певних груп і приносило мені те ж саме у відповідь.

Виховний вплив сім’ї зріс також за рахунок того, що батьки цікавилися не тільки моїм навчанням, духовними цінностями, а й особистим життя, тим чим я займаюся у вільний час, моїми інтересами.

Коли мені було чотири роки мене відправили у дитячий садок. Ходити туди я вважав нецікавим і не знаходив у цьому сенсу. Я не міг зрозуміти чому я маю покидати домівку, робити те, що мені не подобається, вихователі вказували що і коли мені їсти, в яку пору лягати спати. І після двох тижнів я категорично відмовився відвідувати дитсадок, з чим мої батьки погодилися. Я зробив це у зв’язку зі своїм дитячим егоцентризмом. Піаже застосовує це поняття не в тому розумінні, в якому воно не має відношення до егоїзму, а в тому, в якому воно характеризує схильність дитини тлумачити світ виключно з погляду своєї власно позиції, хоча мій егоїзм тут теж мав місце[1. 53ст.]. На мою думку, дитячий садок дуже важливий фактор у формуванні особистості. Адже у цей період активно відбувається процес соціалізації, на якому дуже важливий взаємозв’язок з іншими індивідами. Цей взаємозв’язок дає можливість уникнути деяких комплексів, збільшує здатність до комунікації. У такому середовищі дитина повинна адаптуватися до навколишніх умов, що дозволяє легше себе почувати серед однолітків у школі.

Школа

Сучасна загальноосвітня школа як інститут соціального виховання становить собою освітньо-виховний заклад, що реалізує функції виховання через освіту. А також соціально-психологічну групу, вплив якої на учнів відбувається під час неформального спілкування та вільної життєдіяльності, що не організовується педагогами. Згідно іншого підходу, школа виступає одним із мікрофакторів соціалізації особистості, уніфікуючи її розвиток, визначаючи не лише майбутні професійні можливості молодого покоління, але й їхні особистісні характеристики. У шкільній життєдіяльності проявляються усі складники соціалізації: стихійна соціалізація, відносно спрямована соціалізація, виховання та самозміна, саморозвиток особистості. Стихійна соціалізація стає можливою завдяки відкритості даного закладу, що проявляється через постійний обмін інформації з навколишнім середовищем. Так, передбачаючи негативні наслідки та реагуючи на прояви стихійної соціалізації, школа організує діяльність щодо створення додаткових умов для формування у дітей образу світу з певними позитивними характеристиками за допомогою усіх доступних школі засобів. У рамках шкільної життєдіяльності активно відбувається зміна учня – процес та результат усвідомлених, цілеспрямованих зусиль людини, спрямованих на те, щоб стати іншим.

Таким чином соціально-педагогічна місія школи як традиційного соціального інституту і агента соціалізації полягає у забезпеченні прав дитини, формуванні у неї необхідного адаптаційного потенціалу, створенні відповідних умов для її самореалізації, а також мінімізація негативних впливів соціуму на особистість шляхом використання сприятливих факторів соціального оточення.[5.]Я пішов до школи у віці семи років. Школа стала одним з найважливіших етапів моєї соціалізації. Це була звичайна загальноосвітня школа. Починаючи з молодших класів я зарекомендував себе як старанний учень, брав участь у олімпіадах, займав призові місця. Це наложило на мене певну роль, викликало в оточуючих очікування від мене відмінних результатів у навчанні. У молодших класах для мене і моїх однолітків визначальною особою у вихованні стала перша вчителька. Тут дуже цінним виявився її підхід до цього. Вона постійно мотивувала нас до навчання різноманітними способами, ніколи не виділяла когось, як кращого. У моїх однокласників і у мене зокрема не виникало обурення через несправедливість. Усі знали, що тільки їх робота впливала на їх успішність, і для того, щоб чогось досягнути потрібно було працювати. У такому віці цей факт є дуже важливим, оскільки він впливає на формування світогляду і систему цінностей, які зберігаються і у старшому віці. З закінченням молодших класів дещо змінилося. У школі, якій я навчався було близько 130 учнів, що справило певний вплив і на процес навчання і на тих, хто брав у ньому участь. Майже всі учні особисто знали один-одного і вчителів, що вплинуло на взаємозв’язок між ними. Це не було сприятливим фактором, оскільки створило спільноту, подібну до сім’ї. У таких спільнотах дії індивідів значною мірою підпорядковані емоціям, перед якими відступають практичні або доцільні міркування, поведінка перебуває під впливом настрою, пристрастей, потягів. Тут добровільно взяті зобов’язання домінують над розрахунком й ефективністю, а підпорядкованість без користі та сподівань на винагороду ґрунтується на довір’ї й повазі.[2. 131 ст.]

З переходом до старших класів дещо змінився процес становлення мене, змінились агенти соціалізації. Соціалізація особистості відбувається під впливом агентів та інститутів соціалізації, що формують, спрямовують, стимулюють чи обмежують формування особистості. Агенти соціалізації - це люди або соціальні інститути котрі відповідають за засвоєння культурних норм і соціальних ролей. Так як ці агенти змінились і ще деякі соціальні фактори змінились відбувся процес моєї ресоціалізації. Принцип, згідно з яким розвиток особистості протягом усього життя йде по висхідній і будується на основі закріплення пройденого, не є непорушним. На властивості особистості, що сформувалися раніше, не заковані в камені. Ресоціалізацією називається засвоєння нових цінностей, ролей, навичок замість колишніх, недостатньо засвоєних або застарілих.[4. 75 ст.]

Так, у старших класах з’явилася зацікавленість до деяких речей, які мене до цього не цікавили або цікавили значно меншою мірою. Це були нові стилі в музиці якими я захопився, перетік від уподобань у мистецтві, проведення вільного часу зовсім іншими способами. Навчання для мене стало менш цікавим, проте роль старанного учня залишилася, що викликало певний дискомфорт для мене. Я чітко усвідомлював, що не виправдовую очікувань оточуючих, і це змусило мене сумлінніше працювати до закінчення школи. Слід відмітити також те, що у цей період і з набуттям певного досвіду імітація поведінки оточуючих, кумирів, рідних стала усвідомленою і я імітую лише ті якості, які вважаю правильними або ті, які допомогли б мені у досягненні успіху.

Не можна не відмітити у моїй соціалізації компанію друзів. Вона, на відміну від родини, складається з індивідів приблизно однакового віку й однакового суспільного статусу. Коло моїх друзів визначилося спільністю інтересів, сусідством і просто симпатією один до одного. Якщо суспільний статус у сім'ї я набув автоматично, то у групі ровесників його я заробив. Особливістю соціалізації в компанії друзів є те, що процес соціалізації тут відбувається без будь-якого плану, на відміну від сім'ї і школи, де соціалізація особи відбувається за певним планом. Компанія друзів запропонувала мені додаткові моделі поведінки норми і цінності, іноді альтернативні щодо тих, які пропонує сім'я.

Спорт

Дуже важливе значення в сьогоднішньому суспільстві відіграє спорт, зокрема, виконує одну з ролей в процесі соціалізації молоді.

Часто плутають такі поняття як фізична культура і спорт, так, вони тісно пов’язані, але сприймання їх як тотожних є помилкою. Наприклад, відомий польський соціолог З.Кравчик вважає, що фізична культура - це «відносно інтегрована і закріплена система поведінки, пов'язана з турботою про фізичний розвиток, рухову функціональність, красу, фізичну досконалість і експресію людини, протікає в даній сукупності за прийнятими зразками, а також результати даної поведінки» [9; 99ст.].

Спорт і фізична культура виконують спільну функцію вдосконалення фізичних можливостей людини. Фізична культура виступає більш загальним феноменом, що в основному направлений на виховання і фізичне вдосконалення.

Для мене фізична культура стала важливим елементом мого життя, я регулярно в займався фізичними вправами і деякими спортивними іграми. Це мотивувало, задавало мету, що позитивно відзначилося і у діях, які не пов’язані зі спортом. Найбільш визначним фактором у моїй соціалізації відносно фізичної культури став спортивний туризм. Я почав займатися ним починаючи з сьомого класу. Значна частина дозвілля асоціювалася з цим видом спорту, я навчився працювати в команді. У цьому виді спорту це є дуже важливо, адже найвагомішу роль відіграє командний результат, а не особистий. Також це дало мені досвід комунікації та взаємодії з іншими індивідами, різних груп, різних місць проживання і різного віку.