2.1. Аналіз теорії і досвіду визначення ефективності вкладень у капітал у розвинутих капіталістичних країнах

Нині науково-технічний прогрес для розвинутих капіталіс­тичних країн є невід'ємною ознакою діючого виробництва, його ефективного функціонування. Окрім того, оновлення продукції і технологій іде так швидко, що нововведення стає основною умовою існування самого виробництва. Тому сучасна капіталіс­тична практика і економічна наука, що її обслуговує, не бачать принципової різниці між аналізом ефективності діючого вироб­ництва та коштів, що включені у нові засоби виробництва, при­кладні наукові дослідження і дослідно-конструкторські розроб­ки. Все це є одним загальним питанням, що зводиться в резуль­таті до аналізу ефективності функціонування капіталу.

Проте невизначеність ринкової ситуації обумовила наяв­ність великої кількості пропозицій щодо видів робочих формул. Ми зорієнтовані на роботи широко відомих західних економіс­тів, на зарубіжну наукову літературу, яка виходить з реальних потреб виживання капіталістичних фірм, що дають конкретні практичні рекомендації.

Оскільки у вітчизняній літературі є досить суперечливі вис­новки щодо питань, які аналізуються, ми змушені навести най­більш обґрунтовані положення із зарубіжних оригіналів у тому обсязі, який необхідний для з'ясування головних тенденцій, що відбуваються в економіці.

Почнемо розгляд зі збірника робіт провідних фахівців у галузі іінутріфірмового планування — Д. Стейнера, І. Ансофа, Р. Бран­денбурга, С. Біра, І. Форестера, С. Уелша [18].

Наведемо вислів Д. Стейнера: «Майже всі компанії при пла­нуванні визначають норму прибутку на вкладений капітал (НВК). В основі цього лежить простий розрахунок, що демон­струє зв'язок між доходами і капіталом. Важливими варіантами цього методу є визначення норми на використовуваний капітал (НКВ) та норми прибутку на акціонерний, або власний капітал (ПАК). НВК с важливим інструментом для визначення раціо­нальності рішень, пов'язаних з витратами... Унаслідок своєї простоти норма прибутку перетворилась на показник ефектив­ності управління як компанією в цілому, так і окремими її струкіурними підрозділами. Використання цього показника значно поширилось (зросло) завдяки сучасним тенденціям до диверсифікації і децентралізації відповідальності за одержання прибутку» (с. 156,157).

Д. Стейнер наводить як приклад чотири формули річної НВК для оцінки ефективності нового станка. У двох формулах береться відношення середньорічного доходу до капіталу по первісній вартості і до капіталу по середній оцінці за термін служби. Роль середньорічного доходу відіграє прибуток, оскіль­ки формула подається як норма прибутку, але можна припусти­ти і використання суми прибутку та амортизації, адже таке ро­зуміння доходу Д. Стейпером можна спостерігати на с. 151. У двох наступних формулах використовується відношення різниці сумарного доходу і початкових капіталовкладень, поділеній на термін служби станка, до середньої і балансової вартості станка.

З приводу використання різних виразів капіталу Д. Стейнер зазначає: «Цими методами жодною мірою не вичерпується пе­релік усіх методів, застосованих для розрахунку НВК. Напри­клад, можна зазначити, що існують прибічники використання для розрахунку норм прибутку величини капіталу плюс внутрі-фірмових запозичених коштів; акціонерного капіталу плюс за­позичених коштів, одержаних на тривалий строк; усіх активів за відрахуванням короткотермінових зобов'язань» (с. 162). І далі: «Найважливіші переваги показника НВК такі: він зосереджує увагу на головній меті — прибутках; є добрим мірилом ефектив­ності використання капіталу; надає конкретний норматив, який застосовується для оцінки результатів і на підставі якого прий­маються рішення, може бути розглянутий як мета і надає широ­ку базу для планування; може використовуватись для контролю над господарськими операціями; дозволяє чітко сформулювати завдання керівників (управляючих) відділень фірми; він не пов'язаний із змінами в обсягах продажу» (с. 165).

«...Важливим доповненням до розрахунку НВК є дисконту­вання доходу, тобто зведення його до моменту здійснення капі­таловкладень» (с. 162).

«Президенти понад 200 компаній на запитання, який єди­ний фінансовий показник, на їх думку, краще за все відображає результати діяльності компанії, відповіли: НАК» (с. 164).

Такі, здавалося б, кіпцеві відповіді, є лише відправними точ­ками. Об'єктивно існуюча невизначеність ринкової ситуації у майбутньому, невизначеність у винаходах, нововведеннях, вит­ратах, цінах та інших показниках не дає можливості встановити один єдиний вигляд робочої формули норми прибутку, який би не потребував додаткового врахування численних факторів-по-казників.

Головне для капіталістичних фірм вижити, стабільно функ­ціонувати і, за можливості, неодмінно рости. Через це «техніч­ний прогрес, стабільність і зростання можуть у деяких випадках мати вирішальне значення у порівнянні з показником НВК, взятим самим по собі» (с. 166). Тому «слід прийняти за аксіому, що будь-яка децентралізована компанія, в якій про роботу го­ловних управляючих відділеннями роблять висновок виключно за показниками норми прибутку на вкладений капітал, поступо­во відхиляється від довгострокового планування і суттєво зни­жує рівень прибутку у майбутньому» (с. 166).

Таким чином, найбільший прибуток і найвища його норма сьогодні можуть зашкодити завтрашньому прибутку і його нормі. Звідси необхідність урахування великої кількості додат­кових параметрів. Д. Стейнер наводить 18 фінансових показни­ків, серед яких ті, що характеризують платіжну спроможність, джерела формування коштів, використання ресурсів тощо. Із зазначених методів, окрім розрахунків НВК, він наводить обме­жений аналіз (аналіз приросту прибутку на приріст інших пара­метрів). З «нових кількісних методів прийняття раціональних рі­шень» він називає методи теорії ймовірності, імітації, програму­вання, сітьового планування і управління.

Аналогічна позиція відображена і в роботі І. Ансофа та Р. Бранденбурга: «За мету організації ми обираємо одержання організацією максимального прибутку на витрачені в ній ре­сурси», але «принцип максимальної ефективності важко реалі­зувати практично в основному через складність передбачення віддаленого майбутнього. Ось чому, вдаючись до певних спро­щень, ми можемо так визначити цілі: 1) досягнення резуль­татів, близьких до максимальних; 2) забезпечення стійкого зростання організації, яке сприяє досягненню високих результатів протягом тривалого часу...; 3) захист фірми від руйнівного ри­зику...» (с. 22).

Такий підхід підтверджується практикою японських фірм. Так, у роботі колективу японських авторів [133] наводяться ре­зультати обстеження японських фірм щодо цілей, якими вони керуються у своїй перспективній роботі, а відповідно і в науково-практичних заходах.

Усього виділено сім орієнтирів, які за ступенем використан­ня розташувалися у такій послідовності (с. 219), % від загальної кількості компаній:

1. Забезпечення оптимальних темпів росту протягом трива­лого періоду часу — 40,4 %;

2. Забезпечення оптимальної норми прибутку впродовж три­валого періоду часу — 18,7 %;

3. Забезпечення неперервної раціоналізації і оновлення ос­нащення — 15,3%;

1. Забезпечення послідовності курсу управління — 15,1 %;

4. Підвищення конкурентоспроможності — 4,2 %;

5. Скорочення витрат виробництва — 3,0 %;

6. Забезпечення стійкого ступеня монополізації ринку — 1,7 %.

Серед наведених орієнтирів, що виражені у формі кількісних нормативних показників, — норма прибутку і скорочення вит­рат виробництва. При цьому показник норми прибутку посту­пається лише показникові забезпечення оптимальних темпів росту протягом тривалого терміну, що можливо лише при до­статній прибутковості витрачених коштів (інвестицій).

Ось як вважає відомий американський економіст П. Самуельсон, який досліджує економіку капіталізму з позицій узагаль­нення. «Капітал характеризується чистою продуктивністю, за його допомогою виробляється додаткова кількість продукції, яка лишається після всіх відрахувань до амортизаційних фондів; цю продуктивність можна виразити у формі процента, що роз­раховується за рік» [139, с. 633]. «Чистою продуктивністю капі­талу або проекту капіталовкладень є така ринкова норма про­цента, за якої цей проект має саме окупити витрачені на нього кошти (наприклад, міст із 50-річним періодом експлуатації за умов чистої продуктивності, скажімо у 8 %, буде невигідно бу­дувати, якщо ринкова норма відсотка становить 9 %. Але якщо ринковий рівень відсотка впаде до 8 % або ще нижче, то ви бу­дуватимете такий міст» (с. 634).

Залишаючись на позиціях неприйнятності теорії продуктив­ності факторів виробництва, виходячи з якої П. Самуельсон ве­де мову про чисту продуктивність капіталу, ми проте повинні бачити в його положеннях принцип прийняття рішень в умовах реального ринку.

Рішення, що дозволяє капіталістичній фірмі виживати і роз­виватися, звичайно ж, є відображенням об'єктивних економіч­них законів. Критерієм такого рішення у П. Самуельсона вис­тупає норма прибутку, що застосовується ринком як для порів­няння варіантів, так і для оцінки окремого варіанту. Тут же ми бачимо рухомість нормативної величини норми прибутку як су­спільного орієнтиру.

Звернемося далі до колективної праці співробітників інсти­туту США і Канади АН СРСР «США: организационные пробле­мы управлення» 1149]. У ній представлені узагальнені результати аналізу великої кількості джерел: «За останні 10-15 років у аме­риканській фаховій літературі було запропоновано понад 40 ме­тодів оцінки дослідних проектів» (с. 115), які можна об'єднати у групи, що базуються на (с. 116):

1. теорії прийняття рішень (методи бальної оцінки);

2. економічному аналізі;

3. математичному програмуванні (характеризуються побудо­вою лінійних, динамічних моделей оптимізації відбору проектів шляхом максимізації цінностей запропонованих проектів, вихо­дячи зазвичай з позицій їх внеску в максимізацію загального прибутку, із дотриманням заданих обмежень по ресурсах — бю­джету, наукових кадрах тощо).

Ці методи охарактеризовані таким чином: «Методи бальної оцінки ґрунтуються на використанні суб'єктивної інформації, якій дуже часто не притаманний необхідний ступінь об'єктив­ності та достовірності, яка має на собі відбиток упереджень і ча­сто більшою мірою відображає погляди і особисті інтереси лю­дей, а не реальну ситуацію.

За умов застосування методів економічного аналізу постає проблема точності прогнозних оцінок продажу, прибутків, життєвого циклу нової продукції тощо» (с. 126). При застосу­ванні методів математичного програмування «потрібна велика кількість надзвичайно детальної інформації... Незважаючи на чітку математичну форму, огріхи, пов'язані з неможливістю достатньо точно оцінити багато факторів на стадії відбору проектів, відбиваються на результатах розв'язання моделей» (с. 127).

Наведемо характерні приклади показників економічної гру­пи (с. 118-123):

1. Показник окупності To

(2.1)

де V — передбачена віддача у випадку успіху дослідження, дол.;

Рt — коефіцієнт імовірності наукового успіху проекту;

It — передбачена вартість проекту, дол.

2. Показник альтернативної цінності Пац

(2.3)

де Р₁ — ймовірність комерційного успіху продукції, що зале­жить від якості нової продукції;

Р₂ — ймовірність комерційного успіху продукції, що зале­жить від інших економічних факторів;

Х_і — чистий річний доход, одержаний внаслідок реалізації проекту, дол.;

Ii — нові необхідні капіталовкладення у проект, дол.;

d — станка облікового процента;

i — число років до початку надходження чистого доходу (i = 1,2,3,…N)

I - вартість проекту (витрати на НДДКР і створення но­вої продукції).

3. Показник прибутковості Пп

(2.3)

де Мt — коефіцієнт технічної цінності продукції;

Mg — коефіцієнт ділової цінності продукції;

Рs — ймовірність успішного просування на ринок;

Р_р — ймовірність успішного завершення проекту;

S — стратегічна відповідність запропонованого проекту гос­подарській політиці компанії;

Е — зведена сума майбутнього продажу (чи доходів від про­дажу) протягом життєвого циклу існування продукту, дол.;

С_d — сума витрат на НДДКР, технічну підготовку, необхідний оборотний капітал, додаткові витрати на спорудження тощо;

I — економія прямих капіталовкладень внаслідок спільного використання існуючих потужностей оснащення в суміжних проектах.

Як бачимо, ця економічна оцінка порівняно з іншими за можливістю досягнення більшого ступеня достовірності стоїть попереду. Вона є необхідною умовою при застосуванні методів математичного програмування і відображає мету виробництва, хоч і в спрощеному вигляді.

Ядром, основою наведених вище трьох формул є зіставлен­ня чистого доходу і капітальних витрат. Урахування фактору ча­су застосовується до доходів і обсягів продажу. Вводиться кое­фіцієнт ймовірності успіху.

Наступною роботою, що має для нас інтерес, є монографія трьох американських авторів Д. Уірта, А. Лібермаиа, Р. Лев'єна «Управление научно-исследоватсльскими работами» 1154]. Вона систематизує досвід управління як фундаментальними, так і прикладними дослідженнями і розробками, проте прагне до оцінки науково-дослідних програм на ранній стадії. Щодо кіль­кісних оцінок, то автори виділяють такі основні принципи, які лежать в основі відповідних методів:

1. використання важелів відносної важливості (метод анало­гії бальної оцінки);

2. урахування доходів і витрат (економічний метод);

3. максимізанія функцій деяких критеріїв залежно від обме­жень (метод оптимізації за обмеженнями з використанням лі­нійного програмування).

Економічні метоли для прикладних програм представлені узагальненою формулою (с. 245) оцінки проекту (О_п)

(2.4)

де It - доходи (одержані гроші чи виграти, зекономлені в році t);

Сt — витрати за проектом в році t;

d — розрахований прибуток майбутніх років;

N — термін виконання проекту, або число років, викори­станих при складанні проекту;

t-рік(1,2,3,...,N).

Звернемо увагу на пояснення: «Найбільш простий спосіб за­стосування цього методу — обчислення загальної оцінки за кожною пропозицією, складання і розподіл фондів у межах усього горизонту планування, починаючи з верхньої частини переліку.

Економічні методи оцінки проектів на основі їх «поточної економічності» (present economic value) враховують потоки всіх майбутніх доходів і витрат. Такий самий метод може засто­совуватись у протилежній формі — на підставі оборотності ви­трат за проектом, або «внутрішньої оборотності» (internal rate of return).

Для обчислення оцінки проекту за таким методом останнє рівняння записується у такий спосіб: задається оцінка проекту, що дорівнює I, і для кожного проекту розраховується показ­ник d (с. 246).

Тут описано оцінку переважно порівняльного характеру — різних проектів, причому не обов'язково варіантів одного про­екту. Як результат, фінансуватися можуть кілька проектів з ба­гатьох, виходячи із ступеню їх раціональності за оцінками.

Розрахункова прибутковість майбутніх витрат показника d, що віднаходиться з показника внутрішнього, обороту, має умовний характер, оскільки наперед задається рівність су­марних, зведених до одного терміну витрат і доходів, як умо­ва мінімального успіху. У різних за призначенням і виконан­ням проектах можливості щодо забезпечення реальних сумар­них доходів і витрат зовсім різні, оскільки відрізняються самі умови. Тому за допомогою показника d з точки зору досто­вірності краще за все оцінювати варіанти одного і того ж са­мого проекту.

Цікава характеристика двох конкретних методів, наведених у роботі як приклад, що використовує перший і третій принци­пи оцінки: «При застосуванні таких методів... результат не веде до безперечних рішень щодо вибору проекту» (с. 251).

Наступна робота П. Уайта «Управление исследованиями и разработками» [153] присвячена прикладним НДДКР промис­лових корпорацій.

Ефективність за «витратами» і «вигодами» автор характери­зує формулами

(2.5)

(2.6)

де Рt ймовірність технічного успіху;

Р_с — ймовірність комерційного успіху;

Р — ціна;

С — витрати;

V— річний обсяг продажу;

h — термін експлуатації обладнання;

d - обліковий процент;

I1, I2, In— чистий доход у відповідному році.

Тут основою формул є співвідношення чистого доходу і ка­пітальних витрат, введені коефіцієнти ймовірності. Чисті дохо­ди зводяться до єдиного терміну за допомогою формул складних процентів. Незвичним є відсутність вказівок на зведення зна­менника до єдиного терміну витрат.

Наближеність способу зведення чистих доходів до єдиного терміну очевидна, оскільки чисті доходи за роками беруться у вигляді передбачених кількісних величин незалежно від величи­ни показника сі (звідси зрозуміло, що річні реальні норми при­бутку будуть також різними), який у роботі для розрахунків по всіх роках береться однаковим.

У капіталістичному світі, як і в нашій країні, широку попу­лярність має книга Еріха Янча «Прогнозирование научно-технического прогресса» [190], де автор аналізує застосовані методи прогнозування технологічного прогресу в провідних фірмах три­надцяти найпотужніших капіталістичних країн. Під технологією автор розуміє «широку сферу цілеспрямованого застосування фі­зичних наук, наук про життя і наук про поведінку. Сюди цілком входить поняття техніки, а також медицина, сільське господар­ство, організація управління та інші галузі знань зі всією їх ма­теріальною частиною і теоретичними принципами» (с. 19). Таким чином, науково-технічний прогрес повністю знаходиться в полі зору дослідження.

Значення економічного аналізу, що проводиться за принци­пом зіставлення прибутку і витрат, характеризується таким чи­ном: «аналіз "витрати-прибуток" у рамках технологічного про­гнозування є особливим методом і дозволяє ув'язати вертикаль­ний і горизонтальний прогнози в єдиний інтегральний прогноз, то дає можливість об'єднанням вертикальних зусиль і горизон­тальних виливів на єдиній основі одержати цілісну картину для прийняття рішень» (с. 232).

Тут і в усіх інших місцях, де зіставляються витрати і прибу­ток (чистий доход), йдеться про одноразові а не поточні витра­ти, оскільки останні вже враховуються при обчисленні прибут­ку (чистого доходу). Там, де розраховуються грошові потоки з використанням цін продажу, до врахованих витрат входять і по­точні, хоча таких прикладів замало.

Е. Янч описує понад 15 різних формул ефективності. Наве­демо декілька найбільш характерних.

По-перше, відзначається факт широкого застосування най­простішої формули окупності капіталовкладень шляхом зістав­лення недисконтованих грошових потоків чи підрахунків різ­ниці між загальними витратами і надходженнями. При цьому передбачається, що часовий фактор може бути врахований як побічний за інтуїцією чи завдяки досвіду, набутому при роз­робках деяких типів продуктів.

Далі йде формула Ольсeна, розроблена для .компанії «Олін Матісон» (США) (с. 232)

(2.7)

де «віддача капвкладень» означає або величину річної еконо­мії як результат прогресу, або 3 % річного обсягу продажу по­кращеної продукції протягом двох років. Проект вважається до­цільним, якщо розрахований показник цінності дорівнює трьом або більше.

Очевидно, що подібні формули з їх нормативами можна за­стосовувати виключно для умов конкретних фірм з економічни­ми параметрами (обсягами продажу, цінами, поточними витра­тами, витратами капіталу), що коливаються у межах певних по­рівняно стабільних рівнів. їх неможливо використовувати для різнотипних виробництв із великими розбіжностями у змінах економічних параметрів.

Далі наводиться формула Пасифіка, розроблена для компа­нії «Алколак» (США) (с. 233)

(2.8)

де Рt — ймовірність технічного успіху (< 1);

Р_с — ймовірність комерційного успіху (≤ 1).

Формула застосовувалася лише для коротких періодів розро­бок і до проектів з малим ступенем ризику, половина з яких бу­ла успішною. Як бачимо, і тут закладені конкретні умови (за ве­личинами життєвого циклу тощо), які і відображаються у вели­чині нормативу.

У формулі Дисмена, розробленій для фірми «Абот Лебораторіз» (США), умови рівноваги виводяться шляхом зіставлення недисконтованого потоку витрат і дисконтованого потоку при­бутків (с. 236)

(2.9)

де МВВ — максимально виправдані витрати; Rt — технічний ризик (<1); Rc — комерційний ризик (≤ 1);

It — сума доходу (нагромаджений приплив прибутку) на­прикінці кожного року i.

З цієї формули за відомих доходів й обраної норми дискон­ту можна визначити максимально виправдані витрати чи знай­ти норму дисконту, якщо доходи дорівнюють витратам.

У розглянутих формулах час є дискретним у тому розумінні, що він розглядається як послідовність річних відрізків без ура­хування того, що протягом року витрати і прибутки проводять­ся і отримуються в різний час.

Приблизне реальне відображення потоків витрат і доходів повинно враховувати моменти витрат і отримання доходів упро­довж року. Тоді потоки витрат і доходів можуть бути представлені у вигляді неперервної кривої. Для цього випадку Янч вико­ристовує таку формулу

(2.10)

де Q— чиста нинішня цінність проекту;

С(t) — грошовий потік як функція від часу;

d — норма дисконту;

t — час;

e — основа натуральних логарифмів.

Цінність проекту може бути прирівняною до нуля, що від­повідатиме умовам рівноваги (перехід від збитковості до при­бутковості проекту). Розв'язавши рівняння відносно величини d, одержимо власну норму дисконтування чи «власний показ­ник окупності проекту». Умовний характер такого показника ми вже відзначали.

«Норма дисконтування може бути визначена у два способи, між якими є помітна різниця — норма дисконтування розгляда­ється як відсоток, під який для можливого (передбаченого) про­екту можна запозичити вільні гроші; у цьому випадку чиста цін­ність з точки зору нинішнього моменту показує, чи треба залу­чати для певного проекту додаткові сторонні кошти; норма дисконтування розглядається як процент, під який вільні кош­ти могли б бути інвестовані з тим наміром, щоб вони забезпе­чили грошові надходження з тим самим ризиком і в ті ж стро­ки; чиста цінність проекту з точки зору нинішнього моменту то­ді демонструє, чи повинна бути вкладена у даний проект якась частина обмеженого обсягу наявних коштів» (с. 236).

У другому випадку дисконтування «мінімальний рівень d для європейських компаній коливається біля позначки в 20 % на рік (до відрахування податків), а для США він, можливо, вищий, сягаючи 30 % (до відрахування податків), хоча наявні фактичні дані щодо цього доволі незначні» (с. 236).

Приблизно ті ж дані наводить Д. П. Райт, колишній прези­дент «Дженерал Моторc» 1131]. За його висновками (с. 184) нор­ма прибутку на інвестиції, «яка виступає показником ефектив­ності використання активів», складає у США до відрахувань по­датків від 0,1 до 0,3.

Проаналізуємо типові приклади цілей відомих американсь­ких корпорацій, що взяті безпосередньо з їх програмних доку­ментів [124]:

• цілі корпорації «Хьюлет Пакард»: «Прибуток, що виникає як результат діяльності корпорації, є основним джерелом коштів для її росту і розквіту. Вона є єдиним абсолютно необхідним мірилом ефективності нашої діяльності» (с. 163);

• цілі корпорації «Детон Хадсон»: «Досягати покрашення та­ких показників фінансової діяльності: прибутку на влас­ний капітал; росту доходів у розрахунку на акцію» (с. 169); у переліку пунктів загальної концепції корпорації першим пунктом іде: «...визначити нормативи прибутку на інвесто­ваний капітал і зростання доходів» (с. 171).

Нарешті, звернемося до роботи Брайона Твісса «Управление научно-техническими нововведеннями» [161, що датуєть­ся пізнішим періодом і претендує на широкий узагальнюючий характер.

Б. Твісс зазначає, що на сьогодні процес науково-технічно­го нововведення об'єднує науку, техніку, економіку, підприєм­ництво і управління. Головна проблема в ефективній системі відбору і оцінки проектів пов'язана з невизначеністю багатьох даних, необхідних для розрахунків. Серед кількісних пара­метрів в економічній оцінці головного значення набуває при­буток і його норма: «Економічними цілями компанії є: вижи­вання; одержання прибутку; інші цілі, як от соціальна відпові­дальність» (с. 200).

Автор наводить «Перелік критеріїв для оцінки проектів», що згрупований за розділами:

А. Цілі корпорації, стратегія, політика і цінність. Критерії:

Б. Ринкові.

В. Науково-технічні.

Г. Фінансові.

Д. Виробничі.

Е. Зовнішні та екологічні.

Ринкові критерії такі:

1. Чи відповідає проект чітко визначеним потребам ринку?

2. Оцінка загального обсягу ринку.

3. Оцінка частки ринку.

4. Оцінка періоду випуску продукції.

5. Ймовірність комерційного успіху.

6. Ймовірнісний обсяг продажу.

7. Ймовірнісний аспект ринкового плану.

8. Вплив на існуючі продукти.

9. Ціноутворення і сприйняття споживачем.

10. Позиція в конкурентній боротьбі.

11. Відповідність існуючим каналам розподілу.

12. Оцінка стартових витрат.

Фінансові критерії:

1. Вартість НДДКР.

2. Вкладання у виробництво.

3. Вкладання у маркетинг.

4. Наявність фінансів у потрібні терміни часу.

5. Вплив на інші проекти, що потребують фінансових коштів.

6. Час досягнення точки рівноваги і максимальне не­гативне значення кумулятивної оцінки витрат і до­ходів.

7. Потенційний річний розмір прибутку.

8. Чи відповідає проект критеріям ефективності капіталь­них вкладень, що прийняті у компанії?

Як бачимо, ринкові і фінансові критерії як узагальнені кіль­кісно розраховані показники мають лише річний розмір прибут­ку і його норму. Проте безперечною істиною є той факт, що за­лишається можливість і необхідність поступатися сьогоднішнім прибутком і нормою майбутніх прибутків.

«Найвищий пріоритет має виживання, і витрати на НДДКР, пов'язані з виживанням, можуть бути виправданими лише на цій підставі, незалежно від їх фінансової віддачі» (с. 200).

А звідси, очевидно, випливає і правомірність ускладнення робочих формул подібно розглянутим виїде.

Як конкретні економічні формули відбору проектів автор наводить дві найбільш типові. Одна з них (формула І. Ансофа) вже розглядалася в цьому дослідженні. Основна відмінність по­лягає у тому, що у знаменнику в сумарних витратах на розроб­ку, включаючи інвестиції і потужності, враховується часткове використання існуючих потужностей. Формула відображає весь ланцюг процедур — від дослідження до виробництва і реалізації. Далі перетворення цієї формули Б. Твісс характеризує негатив­но: «у цих формулах І. Ансоф комбінує й ті фактори, які перед­бачають суб'єктивну якісну міру...

Наведені міркування такі складні, що існує велика вірогід­ність того, шо формули використовуватимуться з метою ство­рення видимості псевдооцінки для підтримки вже прийнятих з огляду на різні міркування рішень» (с. 190).

Наступна формула (А. Харта)

(2.11)

де S — пік обсягу продажу;

Р — відношення чистого прибутку до обсягу продажу, %;

р — ймовірність успіху НДДКР (0 + 1);

Т— розрахунковий період, час дисконтування, років;

С — майбутні витрати на НДДКР.

Зауваження автора з приводу цих формул: «Корисність цих формул залежить від життєвості даних, що в них закладаються. Якщо ці дані мізерні, то застосування формул мало що дає у по­рівнянні з простим описом проблеми. Використання даних не­достатньої точності може зробити погану послугу, приховавши за простою зовнішньою формою показника справжній розмір невизначеності» (с. 190).

Говорячи про методи дисконтування, Б. Твісс розкриває де­які складні моменти в їх застосуванні. «...Проблема пов'язана із застосуванням методів дисконтування при оцінці проектів, що узагальнюють віддачу у віддаленому майбутньому. За умови ви­сокої норми дисконту стає майже неможливим обґрунтування будь-яких витрат, віддача від яких очікується через десять і біль­ше років (наприклад, нинішня оцінка І ф. ст. у десятирічній перспективі за норми дисконту у 20 % складає лише 16,2 пенса). За таких умов стає неможливим тривале фінансування програм прикладних галузевих досліджень з великим періодом визріван­ня. Проте, якщо компанія пропонує продовжити працювати у цій галузі, вона повинна інвестувати й надалі у відповідну тех­нологію. Тому деякі науково-технічні керівники відмовляються від застосування методів дисконтування» (с. 200).

Відмова, звичайно, пов'язана з довгостроковістю проекту. Для проектів з терміном реалізації менше 10 років дисконту­вання є бажаним, бо «фунт стерлінгів сьогодні має більшу цін­ність, ніж фунт стерлінгів через рік, внаслідок тієї віддачі, яку він міг би дати, якби був вкладений у справу протягом цього періоду» (с. 198).

Досить несподіваним для нас с і наступний висновок Б. Твісса: «Практичне застосування методів дослідження операцій в уп­равлінні НДДКР є максимально обмеженим» (с. 202). Дія під­твердження цієї думки він наводить висновки спеціалістів, які проаналізували 27 звітів великих компаній США: «...Ми знай­шли небагато користі у комп'ютерних моделях кількісної оцінки проектів, хоча формальні процедури застосовуються у більшості компаній, що розглядаються. Наприклад, виявлено мало користі у такому сучасному інструменті управління, як аналіз ризику, імітація, аналіз рішень. Компанії, що розглядаються, не пред­ставляли широкого спектру галузей, не були репрезентативними за розмірами і якістю досліджень — компанії належали до кате­горії великих і знаходились серед лідерів американської проми­словості у сфері промислових НДДКР. Тому ми очікували вик­рити відхилення в бік більш формалізованих методів відбору проектів. Це очікування не підтвердилось» (с. 202).

Підведемо підсумки нашого огляду.

Економічні методи оцінки були і лишаються основними у процедурі прийняття рішень щодо заходів науково-технічного прогресу в капіталістичних фірмах.

Головними показниками в економічних метолах є ефект і його відношення до витрат, що обумовлюють одержання ефек­ту. Як ефект за різними джерелами можуть бути використані: обсяг продажу, доход у вигляді суми прибутку та амортизації, чистий доход у вигляді прибутку до і після відрахування подат­ків, дисконтований потік доходу (прибутку) за період життєво­го циклу тощо.

У переважній більшості випадків робочими критеріями для простих умов і вихідними принципами для формул із більш складними умовами є річний прибуток і його відношення до розміру капіталу, тобто норми прибутку на вкладений капітал. Конкретні форми прибутку на капітал залежно від урахування витрат у капіталі загальновідомі (основний та оборотний капі­тал, вартість землі й інші активи) [53].

Ефективність не поділяється на порівняльну і абсолютну, одні й ті самі показники застосовуються як для порівняння конкретних варіантів між собою, так і для підвищення обґрунтованості вибору серед них найдоцільнішого виходячи з кон­кретних цільових критеріїв, характерних для умов ринкової економіки.

Якщо говорити про цілі загалом, то на першому місці стоїть виживання, яке, звичайно, не може бути вираженим кількісно. У його інтересах прибутком, отриманим сьогодні, можна посту­питися на користь прибутку у майбутньому. У цих випадках гра­нична максимізація річної норми прибутку і прибутку на най­ближчий період неприпустимі.

В умовах чітко визначеного життєвого циклу заходу зістав­ляються доходи і одноразові витрати як сумарні величини за життєвий цикл технології чи продукції. Річні величини за допо­могою прийому дисконтування зводяться до єдиного терміну, тобто до порівнянного вигляду. Сума грошових дисконтованих величин не може розглядатися як реальна грошова маса, оскіль­ки вона певною мірою умовна. Умовність ця проявляється у підсумку різночасових витрат та доходів, постійності норми дис­конту, невідповідності зростання всієї грошової маси фірми в конкретних умовах вибраної величини норми дисконту. Норма дисконту залежно від цілей розрахунку береться як така, що до­рівнює позичковому проценту чи нормі прибутку, характерним для фірми. Тому не не якась стабільна величина, а змінна, і ви­значається вона фірмою виходячи з конкретних умов господа­рювання.

Дисконтуванню підлягають переважно одноразові видатки (витрати капіталу) і чистий доход (прибуток), які і співставляються у вигляді дробу різниці. Поточні витрати, як правило, не дисконтуються, бо враховуються при розрахунках прибутку. Співвідношення дисконтованих сум доходів і одноразових вит­рат не мають стабільного нормативу подібно середній нормі прибутку. Нормативний орієнтир обирається фірмою виходячи з досвіду роботи. Винятком може бути випадок, коли дисконто­вана сума доходів дорівнює дисконтованій сумі витрат. Тоді співвідношення цих величин дорівнюватиме одиниці, а різниця — нулю. З одержаного таким чином рівняння знаходять норму дисконту і вважають її орієнтовною нормою прибутку в заданих штучних умовах (дорівненість нулю суми дисконтованих грошо­вих потоків). При цьому ефект не дорівнює нулю, оскільки на­явність норми дисконту, шо відображає норму прибутку, свід­чить про щорічний прибуток, який, в принципі, знову можна було б скласти з використанням дисконтування чи без нього. Ситуація, коли такий новий ефект дорівнює нулю, дала б знову рівняння, що містить норму дисконту. Саме тому цей критерій придатності нововведення у вигляді різниці дисконтованих до­ходів і витрат не називається ефектом. Як різниця, так і дріб мають назви: «цінність», «оцінка проекту», «показник проекту», «показник окупності», «чиста нинішня цінність проекту» тощо.

При визначенні доходу використовуються показники ймо­вірності наукового успіху проекту і комерційного успіху про­дукції у вигляді коефіцієнтів, що змінюються від нуля до оди­ниці.

Вигляд формули оцінки не є жорстко визначеним, оскільки конкретні умови застосовуються вкрай різноманітно, і велика фірма замовляє тому чи іншому вченому розробку того чи іншо­го критерію і нормативу для своїх визначених потреб. Кожна та­ка формула як вихідне положення містить співвідношення при­бутку і капіталу, тобто класичний показник — норму прибутку на капітал. Вибір серед численних варіантів проводиться не обов'язково суворо у відповідності з цим показником, але з пе­реважним його урахуванням.