1.2. Аналіз типових методик визначення економічної ефективності капітальних вкладень (нової техніки) 1959—1980 рр.

У 1959 р. було затверджено першу офіційну типову методи­ку — визначення економічної ефективності капітальних вкла­день, яка підлягала обов'язковому застосуванню в усіх галузях народного господарства (152).

Початковою посилкою, що визначає статус рекомендованих розрахунків, була така: «Типова методика виходить з того, що спрямування капітальних вкладень по галузях народного госпо­дарства з метою їх планомірного і пропорційного розвитку за умови переважного розвитку засобів виробництва здійснюється на підставі застосування балансового методу планування. Водно­час, вибір найбільш ефективних способів вирішення намічених завдань має здійснюватись з урахуванням економічної ефектив­ності капітальних вкладень».

Методика містила коефіцієнт загальної (абсолютної) ефек­тивності для оцінки капітальних вкладень у народне господар­ство. Цей показник у формалізованому вигляді визначався співвідношенням приросту чистого продукту до капітальних вкладень

(1.4)

де Е_abc — коефіцієнт загальної (абсолютної) ефективності;

Ч — приріст чистого продукту;

К – капітальні вкладення, що призвели до приросту чистого продукту.

Далі у методиці відзначалось, що для оцінки вкладень у підприємство може бути використаний і показник рентабель­ності Далі у методиці відзначалось, що для оцінки вкладень у підприємство може бути використаний і показник рентабель­ності

(1.5)

де Ц — річна продукція в оптових цінах (підприємства);

С — річна продукція по собівартості;

К — загальна сума капітальних вкладень (з урахуванням змін величини оборотних фондів).

При виборі кращого з існуючих варіантів для вирішення вже поставлених господарських завдань необхідно було визначити порівняльну економічну ефективність «проектованих і діючих підприємств, видів нової техніки і проектованих варіантів між собою» за формулами

(1.6)

або

(1.7)

де - капітальні вкладення за порівнюваними варіан­тами;

- собівартість річної продукції;

Т - термін окупності додаткових капітальних вкладень;

- коефіцієнт порівняльної ефективності.

Вибір варіантів може також проводитися виходячи з мінімально­го значення

(1.8); (1.9)

де і – номер варіанта;

- галузевий нормативний термін окупності;

Е_н — галузевий нормативний коефіцієнт ефективності.

Нормативні коефіцієнти порівняльної ефективності дифе­ренціювались за галузями у межах

(1.10)

(1.11)

(для окремих галузей Е_н ≥ 0,1; Тп ≤ 10 років). Окремий параграф методики було присвячено особливостям визначення економічної ефективності нової техніки, для якої рекомендувалась виключно порівняльна оцінка.

Початковою величиною для встановлення суми коштів, виділених підприємству для преміювання робітників, за методи­кою брався ефект, що являє собою різницю зведених витрат

Е= (С1+ЕнК1)-(С₂ + ЕнК2) (1.12)

де (С1+ЕнК1) - зведені витрати базового варіанта, взято­го для порівняння;

(С₂ + ЕнК2) — зведені витрати нового оцінюваного варіанта.

Такими були основні положення типової методики 1959 р.

Матеріал методики вважався значною науковою розробкою. У вступі зазначалось: «Розробку цієї типової методики здійсне­но в Інституті економіки Академії наук СРСР за участі Науко­во-дослідного економічного інституту Держплану СРСР, Інсти­туту економіки будівництва АН і Архітектури СРСР, ДНТК СРСР, ЦСУ СРСР і Будбанку СРСР на основі рекомендацій Всесоюзної науково-технічної конференції з проблем визначен­ий економічної ефективності капіталовкладень і нової техніки у народному господарстві СРСР (1958)».

Далі було наведено перелік узгоджень із найпотужнішими союзними відомствами і список знаних учених-економістів-учасників розробок, а в кінці документу — підпис самого пре­зидента Академії наук, який затвердив методику.

Що ж нового дала вона, якими були її характерні особливості?

Безумовно, методика відіграла позитивну роль у розвитку теорії і практики аналізу ефективності виробництва. Для визна­чення економічної ефективності капітальних вкладень і нової техніки вперше у загальносоюзному документі, дотримуватися якою мали всі виконавці на території СРСР, з'явився показник рентабельності та відношення економії поточних витрат до капітальних, що їх спричинюють. Позбавлені до цього часу будь-якого обґрунтування одноразові витрати вважалися тепер за доцільні для застосування.

Та не було лише початком прогресу. Ще не передбачалось, що економічна ефективність може визначати і напрями вкла­дання коштів та вибір засобів для їх реалізації. Напрями інвестування обирались для розрахунків економічної ефективності „на підставі застосування балансового методу планування”.

Коефіцієнт абсолютної ефективності (1.4), не маючи будь-яких нормативних величин, міг використовуватися лише для Порівняння конкретних варіантів. Його можна було називати абсолютним лише у тому сенсі, що він оперував повною сумою капітальних вкладень у заходи, але не в розумінні народногос­подарської оцінки. А на рівні підприємства за відсутності рин­кового регулювання його неможна було застосовувати, оскільки варіант, який характеризувався максимальним значенням ко­ефіцієнта ефективності при максимальній долі оплати, не обо­в'язково означав і найбільшу користь.

Показник рентабельності (1.5) виводився факультативно, ні­би змушено, його можна було застосовувати чи ні. Оскільки для нього не існувало нормативу, його можна було застосовувати і для порівняння варіантів без претензій на народногосподарське значення.

Але порівняльна оцінка за допомогою формул (1.6), (1.7) дійсно мала практичне значення і могла використовуватися для певного кола завдань, коли обсяг виробництва і якість продук­ції у порівнюваних варіантах залишалися незмінними, напри­клад при виборі технологічних варіантів виконання конструкцій на цеховому рівні. Позитивний вплив масового застосування цих формул на практиці не викликав сумніву.

Проте більш поширеними с випадки, коли варіанти відріз­няються один від одного за обсягом випуску та якістю. Для цих випадків методика рекомендувала звести їх до порівнянного ви­гляду щодо обсягу продукції. Це означає, що при розрахунку за якимось з варіантів реальний обсяг штучно збільшувався до од­накової з іншими порівнюваними варіантами величини. Зви­чайно, певна орієнтація при цьому забезпечувалась, але це не повною мірою відображало реальні умови і таке припущення здебільшого не відповідало реальним заходам і можливому руху засобів виробництва. Тим паче що ие пов'язано із зведенням до порівнянного за якістю вигляду.

Таким чином, формули порівняльної ефективності при без­умовно обґрунтованому застосуванні не охоплювали всього ко­ла задач, що підлягали розрахункам. З точки зору теоретичної обґрунтованості методика не давала відповіді на такі запитання:

• Звідки взялись запропоновані нормативні коефіцієнти для оцінки?

• Яка закономірність формування цих коефіцієнтів, як вони диференціюються за галузями?

Яка економічна сутність зведення витрат до порівнянного вигляду у виразах

• Яка економічна сутність ефекту, представленого різницею зведених витрат (1.12), і як вона пов'язана з реальними ко­штами підприємства?

• Чому за ефект взято різницю (С+ЕнК), а не різницю (К + Т_пС), хоч обидва варіанти зображені в методиці як рівноправні для відбору кращого з них.

У 1961 р. державним науково-технічним комітетом Ради Міністрів СРСР було затверджено «Методику визначення річного економічного ефекту, який одержано як результат впровадження нової техніки» [90]. Вона була подана як по­дальша конкретизація методики 1959 р. і була обов'язковою для застосування при визначенні розмірів премії працівникам підприємств промисловості, будівництва, транспорту та зв'язку, геологорозвідувальних, науково-дослідних, проект­них та конструкторських організацій за виконання робіт по новій техніці.

Основні формули були такими:

(1.13)

де Е — річний економічний ефект чи річна економія, крб.;

С_д, СП — собівартість на одиницю продукції відповідно до і після впровадження заходів з нової техніки, крб.;

КД , КП — питомі капітальні витрати, тобто сума вироб­ничих основних і оборотних фондів, крб. на одиницю річного випуску даної продукції відповідно до і після впровадження за­ходів з нової техніки;

АН — річний обсяг виробленої продукції чи робіт після початку впровадження заходів з нової техніки (приймається по держплану другого року впровадження заходів), натур, од.;

Е_Н — нормативний коефіцієнт порівняльної ефектив­ності капітальних вкладені, (величина, обернена нормативному терміну окупності).

При зміні якості продукції з відповідною зміною ціни до ефекту, визначеному за формулою (1.13), необхідно було дода­ти ефект

(1.14)

де Ец - ефект через різницю у цінах

Цп, Цс - оптова ціна одиниці продукції після впровад­ження заходів (без податку з обороту) і по вихідному варіанту відповідно, крб.;

АН – річний випуск продукції після впровадження заходів, натур.од.

Для визначення економічної ефективності від прискореного введення в експлуатацію об'єктів, що будуються, пропонувалась формула

(1.15)

де Епв – ефект від прискореного введення об’єкту в експлуатацію;

ОВФ – вартість основних виробничих фондів, достроково введених в експлуатацію, крб.;

Тн – нормативний термін будівництва об’єкту, років;

Тф – фактичний термін введення в експлуатацію об’єкту, років.

За наявності вказаних ефектів у виробника та споживача їх необхідно скласти алгебраїчно.

При розрахунках термін окупності додаткових капітальних вкладень наводився довідково.

Нова методика у своїй основі продовжувала лінію методики [192], але до того ж ставила і проблемні питання, що вимагали свою розв'язання. Хоч показник різниці зведених витрат пода­вався таким чином, що його статус зміцнювався і підвищував­ся, проте лишалося незрозумілим, як матеріальне стимулюван­ня співвідноситься з абсолютною і порівняльною ефективністю. Здається, тут потрібна пряма залежність між новим варіантом ефекту і формулами ефективності, між ефектом і реальним гро­шовим виграшем підприємства. Ще необхідно було навести принципи формування величини суми на преміювання залежно від зміни величини різниці зведених витрат, адже вони не були реальними грошима. Але про це не згадувалося ані в основній частині методики, ані у численних прикладах розрахунків, що завершувалися розрахунком ефекту.

Важливим і аж ніяк не позитивним був той момент, що три основні запропоновані формули (1.13) — (1.15) не були одно­типними. Ефект за формулою (1.14) — це реальні гроші, за фор­мулою (1.13) він являв собою різницю виразів (С+ Е_НК), а за формулою (1.15) — був, по суті, сумою виразів Е_НК за певний термін.

Наступна методика фундаментального характеру — це «Ме­тодика визначення економічної ефективності впровадження но­вої техніки, механізації і автоматизації виробничих процесів у промисловості» |93|, яку затверджено у 1961 р. її авторами були Держплан СРСР і АН СРСР. Основною особливістю її було те, що показник загальної (абсолютної) ефективності в ній не на­водився. За головні показники економічної ефективності (без визначення пріоритетності) оцінки впровадження нової техніки були прийняті капітальні вкладення, собівартість продукції, терміни окупності, продуктивність праці у формі виробітку про­дукції на одного робітника тощо.

Річний економічний ефект, одержаний як результат впрова­дження нової техніки, визначався різницею зведених витрат аналогічно до формул (1.13) і (1.15). Зміна якості і ціни замість використання формули (1.14) відображалась коригуванням ве­личини собівартості шляхом множення на співвідношення цін.

На заходи з нової техніки для десяти основних галузей на­водилися нормативні коефіцієнти економічної ефективності і пов'язані з ними нормативні терміни окупності, які знаходили­ся у межах 0,1÷0,33 і 3÷ 10 років відповідно.

Позитивним моментом у методиці було те, що в ній за до­помогою показників економічної ефективності не просто оці-м0г і ні варіанти заданого напряму розвитку, але й визначали найбільш ефективні напрями розвитку техніки.

Проблемними аспектами лишались описані вище усклад­нення щодо використання лише порівняльної оцінки та різниці зведених витрат. Поряд з цим можна зазначити і те, що оскільки виробіток розраховувався відносно основних показників ефек­тивності, то виникало питання про його взаємозв'язок з окуп­ністю і можливість протиріч в оцінці.

Іншу загальносоюзну методику «Основні методичні поло­ження по визначенню економічної ефективності науково-дослідних робіт» [121] було затверджено у 1963 р. та схвалено постановою Державного Комітету по координації науково-до-і мідних робіт СРСР. Тут підкреслювалося, що вона базується на неповних принципах методики 1959 р., і за головний показник пропонувалося брати різницю зведених витрат. Крім того, у ній не було показників загальної (абсолютної) та порівняльної ефективності, а також коефіцієнта ефективності. Про них лише згадувалося, а вибір варіанту пропонувалося робити рівнозначним прийомом — за мінімумом зведених витрат. Основні розра­хунки полягали у визначенні різниці зведених витрат за варіан­тами, що називалась економічним потенціалом науково-до­слідної роботи, та максимального економічного ефекту, який можна досягти шляхом впровадження заходу у виробництво за розрахунковий період при оптимальному обсязі такого впрова­дження. Ефект при цьому означав і ефективність, а максимум ефекту — максимум ефективності.

Вводячи в практику науково-дослідних робіт економічні критерії і обов'язкові розрахунки, методика зробила крок до підвищення характеру доцільності наукової діяльності. Проте і в ній траплялися рекомендації, що не були позбавлені недоліків, які ми розглянемо більш детально.

Для створення нових чи вдосконалення вже освоєних видів обладнання, машин, механізмів та інших засобів праці, які у споживача входять до складу основних фондів, економічний ефект слід розраховувати за формулою

(1.16)

де С1 і С₂ — собівартість річного обсягу продукції у галузях, що виробляють засоби праці за новим і базовим варіантами від­повідно;

К1 і К₂ — капітальні витрати, необхідні для зазначеного випуску продукції у галузях, що виробляють засоби праці за но­вим і базовим варіантами відповідно;

С1΄ і C2΄ — собівартість річного обсягу продукції, що ви­робляється за допомогою розглянутих засобів праці у галузях, які використовують їх як основні фонди;

К1' і К₂' — капітальні витрати (крім витрат на засоби праці, що розглядаються) у галузях, що використовують ці засо­би праці як основні фонди;

Е_Н — нормативний коефіцієнт ефективності у галузях, що виробляють засоби праці;

ТН — нормативний термін окупності у галузях, що вико­ристовують указані засоби праці як основні фонди.

Зробимо просте перетворення і надамо формулі (1.16) зруч­нішої форми, застосовуючи різницю зведених витрат

(1.17)

та їх приріст

(1.18)

Як для виробника, так і для споживача це є різницею зведе­них витрат, хоч і записаною по-різному. Для виробника ці ви­трати визначаються через вираз ( ), а для спожива­ча — ( ). В одному випадку застосовується формула (1.8), в іншому — (1.9). Хоча виключення витрат з К₂ і К1, не дає можливості представляти ефект для споживача у вигляді різниці зведених витрат, проте правомірність їх складання також треба довести.

Наступний момент, який не має обґрунтування, це розподіл економічного ефекту на дослідницьку і технологічну стадії та стадію впровадження за раніше заданими процентними співвід­ношеннями. І ще один аспект — це введення факультативного показника у вигляді відношення економічного потенціалу до виробничих витрат. Звичайно, тут потрібні теоретичні обґрунтування побудови такого показника.

Незважаючи на певні відмінності, усі розглянуті методики об'єднані загальним підходом. Показник рентабельності як кри­терій відбору варіантів майже не використовується. Кожен з ва­ріантів характеризується зведеними витратами, тобто сумою річ­них поточних і помножених на нормативний коефіцієнт ефек­тивності капітальних витрат. Вважається, що у цьому виразі поточні і капітальні витрати зведені до порівнянного вигляду.

При реальних грошових розрахунках підприємств зведені витрати не використовувалися, а ціни у народному господарстві на промислові товари обчислювалися за показниками собівар­тості і прибутку, що визначався у процентах від собівартості та виробничих фондів. При цьому різниця зведених витрат була представлена як народногосподарська оцінка. Все це було мож­ливим тому, що економіка як наука виходила з безпосередньо суспільного характеру праці при соціалізмі, і навіть надто мала прибутковість не була перешкодою для визнання виробництва продукту доцільним. Було достатньо, щоб хоч один з варіантів був кращим від іншого за величиною зведених витрат.

Таким чином, методики ще не мали під собою твердого те­оретичного фундаменту та теоретичної чіткості щодо кожної за­стосованої деталі. Проте підґрунтя для цього вже з'являлось. У ті роки тривала економічна дискусія, яка у 1965 р. призвела до проголошення господарської реформи з її тезами про необхідність застосування економічних методів господарювання, по­требу застосовувати в оцінці роботи підприємства прибуток і рентабельність виробничих фондів. У 1968 р. було проведено ре­форму цін на промислові товари, у процесі якої прибуток став обчислюватись у відсотках, близьких до нормативних коефіці­єнтів ефективності, якими оперували методики.

Ці події призвели до того, що у 1969 р. було затверджено но­ву Типову методику визначення економічної ефективності капі­тальних вкладень [151]. Вона призначалась для всіх випадків оцінки капітальних вкладень, у тому числі й для оцінки впро­вадження нової техніки, розробки та обґрунтування організаційно-технічних заходів із розвитку виробництва тощо. У ній з'я­вився показник абсолютної оцінки як відношення приросту на­ціонального доходу до капітальних вкладень для народного господарства і великих галузей, відношення приросту прибутку до капітальних вкладень для галузей та підгалузей і показник рентабельності як відношення річного прибутку до капітальних вкладень «по окремих підприємствах, будівництвах і об'єктах, окремих заходах, техніко-економічних проблемах». Проголошу­вався такий критерій: «ефективність капіталовкладень визна­чається зіставленням ефекту і витрат». Порівняльну економічну ефективність пропонувалося визначати за мінімумом зведених витрат аналогічно до попередніх методик. Проте у цій методиці не згадувалися жодні інші показники (окупність додаткових капітальних вкладень, коефіцієнт ефективності, різниця зведених витрат).

На перший погляд здавалося, що знайдено відповіді на пи­тання оцінки доцільності капітальних вкладень і створення но­вої техніки, але через вісім років маятник похитнувся в інший бік. У 1977 р. було прийнято обов'язкову для всіх галузей народ­ного господарства методику з нової техніки [89], що змінювала діючі рекомендації. Вона проголошувала: «Рішення про доцільність створення і впровадження нової техніки, винаходів та раціоналізаторських пропозицій приймається на основі еко­номічного ефекту, що визначається для річного обсягу вироб­ництва нової техніки...». За річний економічний ефект брався показник різниці зведених витрат за варіантами. Не обумовлю­валося також, що методика 1969 р. скасовується, а тому капі­тальні вкладення як об'єкт оцінки ніби розкладатися на дві ча­стини — вкладання у нову техніку і у нове будівництво. Отже ці частини згідно з різними методиками могли оцінюватися по-різному. Таку неоднозначність у підходах можна пояснити зміною умов господарювання. Також це свідчить про недостатність теоретичної обґрунтованості методів оцінки в кожному окремо­му випадку. Тому необхідно провести більш детальний аналіз суттєвого змісту показника річного ефекту, представленого різницею зведених витрат (економічний потенціал).

Як зазначалось, методика 1977 р. пропонує приймати рі­шення про доцільність створення і впровадження нової техніки на базі показника річного ефекту, а не ефективності. Та при знаходженні кращого за меншими зведеними витратами варіан­та лишається невідомим ступінь корисності застосування за­собів. Сама різниця зведених витрат повною мірою цього не виявляє.

При обґрунтуванні варіанта за річним ефектом перед прак­тиками виникає проблема такого характеру. Витрачається, на­приклад, 100 тис. крб. додаткових капітальних вкладень, а ефект за різницею зведених витрат нового і початкового варі­антів складає кілька карбованців. За таким підходом важко виз­нати новий варіант придатним для застосування. Керуючись здоровим глуздом і намагаючись отримати більший ефект, про­ектувальники вважатимуть його, звичайно, непридатним. Не­хай ефект буде більшим за кілька сот або тисяч карбованців. Виникає питання: «Починаючи з якої величини ефекту проек­тувальники можуть вважати новий варіант придатним?» Відповіді па це запитання методика не дає. У такій ситуації го­ловне питання принципу відбору чітко і однозначно вона не вирішує. Тому для практичних працівників знову виникає не­обхідність визначення співвідношення ефекту до витрат, тобто тих самих показників — терміну окупності і коефіцієнта ефек­тивності додаткових капітальних вкладень, що зникли зі сторі­нок методики.

Продовжимо аналіз. Нехай для двох порівнюваних варіантів річний економічний ефект за різницею зведених витрат дорів­нює нулю. Тоді

(1.19)

де

При цьому очевидно, що новий (другий) варіант, який залу­чає додаткові капітальні вкладення, потрібно вважати за не­доцільний, оскільки він не призведе до отримання народногос­подарського ефекту.

Проте із співвідношення (1.19) простим перетворенням мож­на отримати

(1.20)

Як бачимо, коефіцієнт порівняльної ефективності дорівнює певній величині, а відповідно термін окупності є величиною оберненою. Виникає цікава ситуація: якщо виходити із зведених витрат, то немає ані ефективності (мінімуму зведених витрат), ані народногосподарського ефекту (їх різниці); якщо ж виходи­ти з формули коефіцієнта ефективності, то маємо і ефективність, і ефект , за яким ця ефективність визначалась.

Наведемо кілька прикладів, що відповідають описаній ситу­ації для конкретних граничних значень термінів окупності.

Приклад 1. Нове устаткування, що змінює технологічний процес виготовлення певної деталі, потребує додаткових одно­разових витрат ΔК на своє створення і впровадження. При цьо­му досягається щорічна економія металу на суму ΔС; термін окупності — нормативний. Питання: чи вигідно впроваджувати устаткування і щорічно економити метал? Очевидно, вигідно як теоретично, так і практично.

Приклад 2. Зараз у містах всюди зводять будівлі зі сталі і бе­тону. Міцність матеріалу дозволяє робити легкі й ажурні конст­рукції, але вони можуть бути гіршими від традиційних за тепло­захисними властивостями, що, в свою чергу, спричиняє додат­кові щорічні витрати енергії на опалення (газу, вугілля тощо). Що краще зробити: додатково при будівництві витратити величину ΔК на підвищення¹ теплозахисних властивостей і потім щорічно економити паливо на величину ΔС при нормативному терміні окупності чи зекономити ΔК один раз, а потім переви­трачати щорічно паливо на величину ΔС? Відповідь очевидна — краще збільшити одноразові витрати, щоб економити щорічно на поточних.

Приклад 3. Одноразові витрати ΔК на випуск нової модифі­кації двигунів внутрішнього згорання певного призначення при­зводять до економії палива (бензину) на величину ΔС щорічно при нормативному терміні окупності. Варіанти: модифікувати двигуни і щорічно економити нафтопродукти на величину ΔС чи один раз зекономити суму ΔК, втрачаючи при цьому щорічно від перевитрат нафтопродуктів? Відповідь буде аналогічною.

Таких прикладів можна навести безліч. Вони будуть пов'я­зані з економією металів, палива, заробітної платні і взагалі всіх елементів поточних витрат виробництва. За наявності коштів і нормативного терміну окупності капіталовкладення вигідні для підприємства та для держави, але народногосподарський ефект у вигляді різниці зведених витрат при цьому відсутній.

Імовірна суперечність між критеріями різниці зведених вит­рат і терміном окупності може бути показана й інакше. Для цьо­го перетворимо формулу різниці зведених витрат

(1.21)

(1.22)

(1.23)

(1.24)

(1.25)

Рівняння (1.24) і (1.25) свідчать, що зв'язок різниці зведених витрат і терміну окупності неоднозначний. Крім того, певною мірою ці показники можуть суперечити один одному. В табл. 1.1 наведено умовний чисельний приклад, що підтверджує це поло­ження.

Два нових варіанти А і Б порівнюються один з одним і з ва­ріантом, що замінюється. Кожен з нових варіантів порівняно з вихідним є більш вигідним, оскільки їх терміни окупності мен­ші від нормативного, а величини різниці зведених витрат в обох випадках позитивні. Проте при порівнянні нових варіантів ви­ходить, що варіант Б є гіршим за терміном окупності і кращим за різницею зведених витрат.

При розгляді формули річного економічного ефекту у ви­гляді різниці зведених витрат виникають ще певні принципові питання. За наведеними методиками річний економічний ефект Еп не зіставляється з капітальними витратами за загаль­ноприйнятою схемою: ефективність дорівнює ефекту, поділе­ному па витрати. Капітальні видатки вважаються врахованими у вигляді нарахувань на капітальні вкладення у формулі зведених витрат. Виходить, що ми маємо два різновиди ефекту, очевидно, різні за своєю суттю. Один можна порівнювати з капітальними витратами, інший ні. То в чому ж полягає прин­ципова відмінність?

Ефект, розрахований як різниця зведених витрат, не вико­ристовується для оцінки виробничої діяльності, немає його і в планах та звітах будь-якого рівня народного господарства. Якщо цей ефект, визначений для заходів підприємства, вважати народногосподарським за своїм характером, то чому його не­ можна використовувати для визначення ефекту по народному господарству в цілому шляхом складання його значень по всіх підприємствах? І чому, не існує навіть його аналогу на народно­господарському рівні?

Таблиця 1.1

Оцінка варіантів ефективності капітальних вкладень за окре­мими показниками

Відповіді, як правило, такі. Зведені витрати являють собою повні видатки, що містять як уречевлену, так і живу працю. Ве­личині повних витрат і їх економії приписується народногоспо­дарський характер. А як розуміти терміни «народногосподарсь­кий» і «госпрозрахунковий»?

«Госпрозрахунковий» показник — це, очевидно, показник, то використовується у госпрозрахунковій практиці і відобра­жається у звітах і планових документах та мас для виробника ре­альний зміст у вигляді доходів чи витрат.

«Народногосподарськими» є передусім загальні показники по народному господарству в цілому. Окрім того, на рівні під­приємства під «народногосподарською» завжди розуміється можлива оцінка доцільності конкретних заходів з позиції усьо­го народного господарства. Ця оцінка має бути пов'язаною із суспільно необхідними витратами праці, але оскільки точність розрахунку величини вартості для конкретного заходу не дове­дена, то в цих випадках ми завжди маємо справу з величинами індивідуального госпрозрахункового характеру.

Проте незалежно від цього слово «народногосподарський» поступово починає застосовуватися і до цілком конкретних оці­нок у суспільному виробництві. Це сталося, наприклад, із зве­деними витратами, чому сприяла їх зовнішня незалежність від ціни продукції, реальних результативних показників і ефектів, якими користуються підприємства.

Твердження щодо різнорідності зведених витрат і формули ціни виробництва неправомірне. Як відомо, К. Маркс відрізняв суспільну вартість від індивідуальної, а формулу ціни виробницт­ва він характеризував як модифікацію вартості, тобто наближен­ня до неї. У кожному окремому випадку ціна виробництва не по­винна співпадати із суспільною вартістю. Це трапляється, за ви­разом Маркса, лише для середнього суспільного капіталу. Отже, отримана підприємцем різниця величин цін виробництва за ва­ріантами продукції ніяк не може бути безпосередньою економі­єю суспільно необхідних витрат праці без посилання на су­спільно нормальні умови й усереднення в суспільному масштабі.

Аналогічно з цим, якщо зведені витрати не відображають щоразу точної величини вартості, то не можна говорити про на­родногосподарське втілення економії (у точному розумінні цьо­го слова) у кожному конкретному випадку. Усі наші госпрозра­хункові величини (собівартість, прибуток, ціна) — це наближен­ня, що відображають суспільно нормальні умови. Зведені виграти є також, безперечно, модифікацією, перетвореною фор­мою повних видатків, способом їх виразу, але не точною вели­чиною вартості, тому що вони не точно виражають додатковий продукт у процентах від капітальних вкладень. Кожного кон­кретного випадку зведені витрати — це, по-перше, індивідуаль­на оцінка, що варіюється навколо суспільного рівня. По-друге, вона може претендувати лише на позицію модифікації ефекту, що виражає економію суспільно необхідних витрат. У цьому ро­зумінні різниця зведених витрат посідає своє місце в системі ефектів, виражених вартісно.

Практично ефект виражається різними показниками залеж­но від масштабу господарства і умов завдання. Ними можуть бу­ти, наприклад, національний доход, прибуток, чиста продукція та їх прирости, економія на собівартості (окремий випадок при­росту прибутку), різниця зведених витрат. Усі ці показники взаємопов'язані і взаємообумовлені. Розглянемо деякі з цих зв'язків, що стосуються різниці зведених витрат. Запишемо умо­ви, ефективності додаткових капітальних вкладень для варіантів, що співвідносяться, за умови незмінних цін

(1.26)

Якщо величина ΔС знижуватиметься за певної величини ΔК, то як результат настане граничний з точки зору ефективності момент, коли

(1.27)

звідси

(1.28)

Запишемо різницю зведених витрат за таких умов:

(1.29)

(1.30)

(1.31)

Як бачимо, кількісно різниця зведених витрат може бути інтерпретована як частина реально отриманого ефекту ΔС, тоб­то та величина, на яку ефект перевищує свою мінімальну вели­чину, потрібну для окупності ΔК у нормативний термін. Таким чином, стає зрозумілою суперечливість співвідношень (1.16) і (1.17): якщо різниця зведених витрат дорівнює нулю, то нулю дорівнює не весь ефект ΔС, а лише його частина Е_п, що дає пе­ревищення ефекту над мінімальною величиною ΔС(min). Ефекту ΔC(min) достатньо, щоб окупити початкові вкладення ΔК у нормативний термін і потім забезпечити нормативну рентабельність виробничих фондів, в які переходять капіталовкла­дення ΔК. Звідси й висновок про те, що дорівненість нулю різниці зведених витрат є відображенням суспільно нормальних середніх умов виробництва. Це підтверджується і розглядом по­казників ефективності у формі дробу.

Перетворимо співвідношення (1.29) на інший вигляд

(1.32)

Визначимо коефіцієнт ефективності (рентабельності) додат­кових капітальних вкладень

(1.33)

(1.34)

(1.35)

де Е_к — коефіцієнт ефективності, визначений із викорис­танням ефекту у вигляді різниці зведених витрат.

Співвідношення (1.32) є ще однією формою виразу того, що різниця зведених витрат — це та частина ефекту ΔС, яка за­безпечує підвищення рентабельності (від величини Ен до вели­чини Е).

Отже, «різниця зведених витрат» — це частина економії за рахунок собівартості вищої мінімальної величини, що забезпе­чує нормативну рентабельність додаткових капітальних вкла­день без урахування реальної зміни цін на ринку. Якщо до цієї частини економії додати різницю цін, то тоді ринкові ціпи бу­дуть враховані, але все одно ця величина не характеризуватиме всієї економії, а лише ефективність на додаткові капіталовкла­дення. Таким чином, проведений аналіз дає певні відповіді на запитання, що виникають.

Найголовніші претензії до наведеного ефекту полягають у тому, що якщо в середньому для галузі чи для якогось кола ви­робництва нормативні величини рентабельності і прибутку є суспільно нормальними і прийнятними, то зведений ефект на законних підставах може дорівнювати нулю.

Методика 1997 р. [89] для виробництва і використання нових засобів праці довгострокового призначення (машин, устаткуван­ня, приладів тощо) з покращеними кількісними характеристика­ми (продуктивність, довговічність, поточні витрати тощо) реко­мендує визначення ефекту у вигляді різниці між верхньою і ниж­ньою межами ціни

(1.36)

де - верхня межа ціни;

- нижня межа ціни, що обчислюється за формулою зведених витрат для сфери виробництва.

Ця формула була проявом нового підходу до визначення ефекту, а тому розглянемо її детальніше. Ціна нижньої межі (формула зведених витрат чи ціни виготовлення) забезпечує ви­робникам нового засобу праці нормативний прибуток. Ціна верхньої межі — це максимальна величина ціни нового засобу праці, яка знищує у споживача весь ефект, отриманий за допо­могою нового варіанта внаслідок нижчої собівартості продукції у сфері експлуатації. Ефект зі сфери експлуатації завдяки збіль­шенню ціни обладнання переходить у сферу виробництва. Якби підприємство реалізовувало обладнання за цінами верхньої ме­жі, воно само б отримало ефект від нового варіанта.

Ототожнювання різниці цін верхньої і нижньої меж з одержаним ефектом раніше робилося, наприклад, у методиках ціноутворення [91, 92] і призначалося для розподілу ефекту між сферами виробництва і експлуатації. У подальшому фор­мула різниці цін увійшла в економічну літературу, присвячену визначенню економічної ефективності нової техніки. Так, у науковій праці А. С. Львова і А. Я. Рубінштейна [75] запропо­новано використовувати цю формулу для оцінки ефективності виробництва. Автори .писали: «...Різниця між верхньою межею ціни та повними витратами виробництва, що виступають у цьому випадку як нижня межа ціни, і визначає народно­господарський економічний ефект нової продукції. Ось чому для вимірювання повних результатів виробництва доцільно було б використовувати методологію розрахунку верхньої ме­жі ціни» (с. 20).

Розглянутий ефект визначається як верхня межа ціни мінус річні зведені витрати і сприймається як річний ефект. Як річну величину її розглядали у практичній сфері, поки не з'явилася думка, що це зовсім не річна величина, а величина за весь тер­мін служби нової техніки.

У роботі В. Фельзенбаума [159[ нове міркування було пред­ставлене таким чином: «Автори відзначають ту термінологічну не­точність, що економічний ефект від виробництва та дослідження нових засобів праці довгострокового користування (машин, устат­кування, приладів), що розраховується за формулою (4) названий «річним». Л. Бланк (Москва, ЦНДІОМТД), К. Веліканов (Санкт-Петербурзький політехнічний інститут) і В. Виборнов пропонують назвати його ефектом річного випуску нової техніки за весь термін її служби з урахуванням морального зносу» (с. 108). Далі утворилася невизначена ситуація. Офіційного перейменування «річної величини» на термін «за строк служби» від імені організа­цій, що затвердили методику, не було. Проте з'явилися роботи, в яких ефект розумівся по-новому, тобто за весь термін служби но­вої техніки [49] (с. 55).

Для доведення нової позиції у роботі К. А. Єфімова, Д. С. Львова [49] наведено висновок, що починається з форму­ли ефекту за термін служби техніки (с. 54)

(1.37)

де Тс – термін служби;

- коефіцієнт зведення до порівнянного за якістю вигляду.

Інші величини відомі та загальноприйняті. Чисельник дробу під знаком суми приймається незалежним від часу.

На наш погляд, формула (1.37) дійсно записана для всього терміну служби, але її спрощення в процесі подальших перетво­рень призвело до виразу, який повністю співпадає з формулою річного економічного ефекту. Основна частина цієї формули — це ціна за верхньою межею, що наводиться у згаданій книзі А. ( Львова та А. Я. Рубінштейна [75] (с. 21).

Ціна за верхньою межею для річного обсягу випуску продук­ції, що виготовляється за допомогою нового засобу праці, виводиться таким чином. При застосуванні базової техніки вартістю К1 і супутніх капітальних вкладень К₁' споживач виробляє про­дукцію, зведені витрати на яку складають .

За новим варіантом техніки отримаємо величину С₂+Е_Н(К₂+К₂′). Вона, зведена до порівнянного вигляду, має бути меншою від зведених витрат базового варіанта. Якщо ж У другому випадку збільшити значення К₂ (що означає збільшення ціни продажу засобів праці) до такої величини, коли зведені витрати за варіантами зрівняються, то ми одер­жимо максимальне значення К_2(мах)=Ц_ВМ, при якому обидва варіанти вважаються однаково вигідними для споживача.

Початковий вираз для визначення ціни верхньої межі буде

(1.38)

З урахуванням супутніх капітальних вкладень і зведенням до порівнянного вигляду попередньої формули отримаємо вираз

(1.39)

Відношення В₂ до В1, являє собою коефіцієнт зведення порівнюваних варіантів засобів прані за продуктивністю.

Якщо амортизаційну суму вирахувати з величини собівар­тості і розв'язати рівняння відносно ціни верхньої межі, то одержимо вираз

(1.40)

де Р1, Р₂ — частки відрахувань від балансової вартості на повне відтворення (реновацію) базового і нового засобів праці. Розраховуються як величини, обернені термінам служби за­собів праці, що визначаються з урахуванням їх морального старіння;

3₁, 3₂ — річні експлуатаційні витрати споживача при використанні ним базового і нового засобів праці у розрахунку на обсяг продукції (роботи), що виробляється за допомогою цього засобу. У цих витратах ураховується лише амортизація на капітальний ремонт засобів праці (тобто без коштів на їх рено­вацію) і амортизаційні відрахування на супутні капітальні вкла­дення споживача.

Якщо за другим варіантом з цього виразу вирахувати ціну засобів праці К₂, визначену як мінімально допустиму величину зведених витрат у галузі, що виготовляє засіб праці, то одержи­мо основну робочу формулу методики 1977 р. Невелика зовніш­ня різниця полягає в тому, що у формулі методики при К1, З1 немає коефіцієнтів порівняння, оскільки цей момент врахова­ний у самих величинах.

Принциповий аналіз слід починати з розгляду рівняння (1.38). Зведені витрати ліворуч є параметром сфери споживан­ня, їх прийнято інтерпретувати як повні видатки на вироб­ництво продукції за допомогою базових засобів праці або як розрахункову ціну з нормативним прибутком.

Отже, у цих розрахунках сфера використання засобу праці згідно з основними формулами методики 1977 р. не враховує ринкових цін на свою продукцію. І навіть більше, методика для визначення ціни базового варіанта пропонує застосовувати фор­мулу зведених витрат у сфері виробництва, ніби неможна опе­рувати цінами продажу базового варіанта засобу праці. Проте практика диктує необхідність інших припущень.

Випадок 1. Новий засіб праці розробляється для заміни дію­чого обладнання, що широко використовувалося, серійно ви­готовлялось чи навіть ще виготовляється і має стійку ціну на продукцію, яка випускається за його допомогою. У цьому ви­падку за бажання оперувати реальними ефектами немає необ­хідності мати справу із замінниками цін. У лівій частині рівнян­ня (1.38) повинна бути реальна ціна ЦП′, річної продукції, виго­товленої за допомогою базового засобу виробництва

(1.41)

З урахуванням того, що величина Ц_п взята на порівнянні об­сяги, маємо

(1.42)

Якщо й використовувати якийсь розрахунковий замінник ціни продукції сфери споживання, то не варто замінювати хоча б існу­ючу реальну ціну засобів праці базового варіанту на відповідні зве­дені витрати (З1). Проте це у методиці 1977 р. не враховується.

Нападок 2. Новий засіб праці розробляється для випуску нової продукції у сфері споживання засобів праці, ціна на яку може бути спрогнозована з достатньою точністю. У такому випадку в розрахун­ках слід використовувати цю ціну і, застосовуючи формулу (1.38), оцінити не лише запропоновані засоби праці, а й будь-яку існуючу техніку, що претендує на роль базового варіанта для порівняння.

Випадок 3. Засіб праці розробляється для випуску нової про­дукції у сфері споживання засобів праці. Базовий аналог для по­рівняння може бути знайдений і зведений до порівнянного ви­гляду, та деякі з його властивостей не дають можливості реаль­но застосовувати його замість запроектованого засобу праці. У такому випадку проведення порівняльного аналізу не має сенсу, і всі зусилля повинні спрямовуватись па прогнозування цін.

Випадок 4. Ціна базового аналогу невідома. Продукція сфе­ри споживання засобу праці може бути продана за ціною з ви­тратами, що відповідають застосуванню базового аналогу, і нормативним прибутком. Тоді застосовується формула методи­ки 1977 р. Але при цьому лишається неврахованою норма при­бутку на капітал, а тому неможливо провести порівняння ново­го варіанта з іншими напрямами використання капіталу.

На жаль, у господарській практиці частіше зустрічаються перші три випадки, що тяжіють до використання і прогнозуван­ня ринкових цін.

Окрім того, формула методики 1977 р. є статичною, тобто вона не враховує зміни вартісних параметрів протягом життєво­го циклу нового засобу праці.

Варто згадати методику в тій її частині, де при визначенні економічного ефекту враховується прибуток від реалізації

(1.43)

де Е — річний економічний ефект від виробництва для за­доволення потреб населення новою продукцією чи продукцією нової якості, крб.;

П — прибуток від реалізації нової продукції чи приріст прибутку (П₂-П1) від реалізації продукції підвищеної якості (П₂ — прибуток від реалізації продукції підвищеної якості, П1 — прибуток від реалізації продукції попередньої якості), крб.;

К — питомі капітальні вкладення у виробництво нової продукції чи питомі додаткові капітальні вкладення, пов'язані з підвищенням якості продукції, крб.;

ЕН — нормативний коефіцієнт ефективності (0,15);

А₂ — річний обсяг нової продукції чи продукції підвище­ної якості у розрахунковому році, натур, од.

Однак ця формула не є основною і рекомендується для об­меженої кількості випадків; вона враховує прибуток за відрахуванням її нормативної величини, і якщо прибуток дорівнює нормативній величині, то ефект буде нульовим.

Усе це свідчить про неоднозначність у підходах різних мето­дик до вибору пріоритетів між абсолютною і порівняльною оцін­ками, між річним ефектом і ефективністю у порівняльній оцін­ці. Така неоднозначність стає зрозумілою, якщо враховувати по­дії, що відбувались на той час у господарській практиці.

Негативні процеси в економіці призвели до прийняття у 1979 р. постанови про вдосконалення управління народним гос­подарством, згідно з якою обсяг виробництва і продуктивність праці повинні були вимірюватися, в основному, за норматив­ною чистою продукцією.

Тому у 1980 р. було прийнято нову методику визначення еко­номічного ефекту капітальних вкладень [83], зміст якої знову від­повідав абсолютній оцінці і показникам чистої продукції.

Методика пропонувала використовувати такі абсолютні по­казники:

1) по народному господарству в цілому і його галузях, а та­кож на рівні республік

(1.44)

де ΔД - приріст національного доходу (чистої продукції);

К - виробничі капітальні вкладення, що спричинили цей приріст;

Енг(н) - норматив загальної (абсолютної) ефективності (змінюється від 0,05 до 0,25 за галузями);

2) по галузях промисловості, комплексних програмах капітального будівництва та при розв'язанні окремих техніко-економічних проблем

(1.45)

де ΔЧП – приріст чистої продукції;

Егп(н) - відповідний галузевий норматив загальної ефективності;

3) по галузях та окремих видах виробництв, міністерствах, господарських об'єднаннях і підприємствах, по комплексних програмах розвитку матеріального виробництва

(1.46)

де ΔЧПН – приріст нормативної чистої продукції;

ЕГ(Н) - відповідний галузевий норматив ефективності;

4. по госпрозрахункових підгалузях, об'єднаннях, підприєм­ствах, особливо при обчисленні власних коштів і кредитів банку

(1.47)

де ΔП — приріст прибутку, спричинений капітальними вкла­деннями;

Епід(н) ^— нормативний коефіцієнт рентабельності;

4. по підприємствах, що будуються, по цехах та інших об'єктах і окремих заходах визначається також показник рентабельності

(1.48)

де Ц — річний випуск продукції за планом в оптових цінах підприємства без податку з обороту;

С — собівартість продукції; Еп(н) ^— відповідний норматив;

6) для планово-збиткових підприємств

(1.49)

де С1, С₂ — собівартість продукції до і після здійснення капітальних вкладень відповідно;

Епз(н) ^— відповідний галузевий норматив.

Для діючих виробничих фондів за методикою пропонува­лося застосовувати відношення національного доходу, чистої продукції і прибутку до виробничих фондів. Для порівняльної оцінки в основу покладено принцип мінімуму зведених витрат, коефіцієнт ефективності додаткових капіталовкладень, окуп­ність додаткових капіталовкладень із застосуванням норматив­ного коефіцієнта порівняльної ефективності Е_Н. Різниця зведе­них витрат (економічний потенціал) з цієї методики зникла. Лишилося нечітке визначення: «величина цієї частини еконо­мічного ефекту визначається порівнянням капіталовкладень споживача на придбання зазначеного устаткування зі знижкою собівартості...», за яким можна лише здогадуватися про те, що йшлося про різницю зведених витрат.

Які ж найголовніші особливості цієї методики?

По-перше, за ефект береться чиста і нормативно чиста про­дукція. Це, по суті, прибуток плюс заробітна плата.

По-друге, рентабельність капітальних вкладень є вторинною і носить дублюючий характер.

По-третє, поряд з великою кількістю показників вводиться багато нормативних коефіцієнтів (одинадцять при абсолютній оцінці). Нормативний коефіцієнт порівняльної ефективності має свої межі змін, що не пов'язані з величинами нормативів абсолютної оцінки. Принциповість цієї невідповідності зазнача­ється таким чином: «Вказаний норматив (порівняльної ефектив­ності) призначений для порівняння лише прирощених величин, він не повинен ототожнюватись з нормативом загальної ефек­тивності і не може також використовуватись для взаємозамінюваності повних обсягів одноразових і поточних витрат» (п. 22).

Недоліки нормативної чистої продукції протягом кількох років господарської практики були детально проаналізовані у багатьох публікаціях. Основним із них є те, що, виконуючи роль ефекту конкретного виробництва, нормативно чиста продукція містить заробітну плату, а це не може сприяти економії живої праці. З плином часу цей показник втратив свою актуальність, як показник обсягу і відповідно показник ефекту.

Наявність великої кількості нормативних коефіцієнтів свідчить про те, що всі запропоновані методикою показники виступали майже розрізнено. Методика базувалась на вкрай нераціональній структурі цін, що склалася за умов планової збитковості в окремих галузях виробництва, з невиправданою розбіжністю щодо прибутковості по галузях та з позбавленою економічних обґрунтувань системою податків з обороту. Чи­сельні значення нормативів як народногосподарських орієнти­рів, то поступово приводять існуючу систему цін і структуру виробництва до природної рівноваги, не могли бути виявлени­ми і через їх множинність.

Таким чином, методика в цілому відображала існуючу на той час структуру господарства та цін і тому не мала глобаль­ної оптимізуючої сили, не була здатною допомогти народному господарству.

Занижена роль показника рентабельності свідчить про те, що товарно-грошові відносини у вищих наукових економічних колах ще не мали достатньо повної і об'єктивно необхідної зна­чимості, яку вони набувають у період трансформації економіки на ринкові відносини.