323

ВСТУП

Стабілізація національної економіки — це одна з найголов­ніших проблем економічної політики України на сучасному етапі розвитку. її вирішення тісно пов'язане з підвищенням ефективності інвестицій, обсяги яких на нинішньому етапі еко­номічного реформування досить обмежені. За цих умов, безпе­речно, підвищується відповідальність за вибір інвестиційних проектів і, звичайно, зростають вимоги до достовірності методів обґрунтування цього вибору та оцінки їх ефективності. В доперебудовний період, коли домінували централізовано-планові методи розподілу фінансових та інших ресурсів, оцінка ефекти­вності капітальних вкладень і нової техніки здійснювалась на основі Типової методики, на базі якої були розроблені методич­ні положення майже для всіх галузей народною господарства. Вони на той час в цілому відігравали позитивну роль при еко­номічному обґрунтуванні ефективності капітальних вкладень і нової техніки, а також в оцінці порівнюваних варіантів, оскіль­ки певною мірою перешкоджали прийняттю економічно необґрунтованих рішень. Разом з тим, в ринкових умовах господа­рювання ці методики втратили свою значущість, оскільки вони не враховували головних особливостей ринкового середовища, до яких насамперед можна віднести фактор ризику і невизначе­ності, а також взаємозв'язок реальних і номінальних грошей в умовах інфляції. Колишні методи оцінки капітальних вкладень та нової техніки розроблялись в основному для умов витратної економіки і безоплатної системи кредитування. А такі показни­ки оцінки ефективності капітальних вкладень, як коефіцієнт ефективності та термін окупності, мали свої недоліки. При їх розрахунку досить часто використовувалися неспівставні вели­чини: прибуток ураховувався в майбутній вартості, а інвестиції — у поточній. Показник окупності визначався, як правило, ви­ходячи з балансового прибутку, а не з грошового потоку, що включає суму чистого прибутку і амортизаційні відрахування. Що стосується нормативних коефіцієнтів економічної ефектив­ності, то вони задавались директивно, без достатнього обґрунтування і без урахування фактора часу. Виділення капітальних вкладень здійснювалось здебільшого не під реальну, а під роз­рахункову ефективність, яка переважно була завищеною, а не­обхідні засоби, навпаки, заниженими.

Перехід від соціалістичного шляху розвитку економіки до ринкового, що став сьогодні реальною дійсністю, не знижує ак­туальності поставленої проблеми, а навпаки посилює її і вима­гає прискореного створення обґрунтованих методичних реко­мендацій, в основу яких мають бути покладені головні фактори ринкової економіки. Окрім того, для налагодження Україною стійких зовнішньоекономічних зв'язків та відкритості нашої економіки велике значення мас оцінка ефективності інвести­ційних проектів, запропонованих у рамках структурної перебу­дови економіки за участю іноземних інвестицій.

На жаль, цим проблемам у нашій країні приділяється недо­статньо уваги, і основна причина такого ставлення пов'язана з помилковою точкою зору щодо бездоганності методик, які за­стосовуються у промислово розвинутих країнах, та можливості їх безпроблемного копіювання для умов України. Насправді ж, незважаючи на те, що методи оцінок інвестиційних процесів, умови їх застосування та вимоги щодо їх вихідної інформації визначені і відпрацьовані міжнародною практикою країн з роз­винутою ринковою економікою, не слід розраховувати на їх уні­версальність і досконалість. Вони непридатні для використання без досконалого дослідження конкретних умов і урахування спе­цифіки соціально-економічних процесів, що характерні для на­шого суспільства. Разом з тим, дослідження зарубіжних авторів (Д. Стейнер, І. Ансоф, Р. Бранденбург, С. Бір, П. Самусльсон, І. Форестер. С. Уелш та інші) з питань оцінки ефективності ін­вестицій в умовах ринкових відносин мають велике значення.

Вагомий внесок в економічну теорію з питань інвестиційної політики та ефективності капітальних вкладені, зробили україн­ські вчені: В. П. Александрова, О. М. Алимов, Ю. М. Бажал, Є. Р. Бсршеда, В. М. Гсєць, М. С. Герасимчук, О. А. Кириченко, О. В. Кухленко, І. І. Лукінов, О. В. Мертснс, М. П. Педан, А. А. Пересада, П. С. Рогожин, В. М. Хобта, В. Я. Шевчук, Е. Й. Шилов та інші. Незважаючи на численні наукові розроб­ки, проблема оцінки ефективності інвестицій не отримала ви­черпного розв'язання ані в нашій країні, ані за кордоном, а то­му й надалі залишається гострою.

Таким чином, поява даної монографії обумовлена, насампе­ред, нагальною потребою у розробці нових теоретико-методологічних основ та методів оцінки ефективного інвестування в еко­номіку і механізму ефективних напрямів їх реалізації з урахуван­ням нових радикальних соціально-економічних перетворень в Україні у період формування і розвитку економічних відносин.

У роботі дістали подальший розвиток теоретичні, методоло­гічні та методичні аспекти реформування механізму управління інвестиційними процесами на різних рівнях господарювання, розробки методичного апарату формування джерел фінансового забезпечення інвестицій і підвищення ефективності їх розподі­лу та використання в умовах трансформації економіки і розви­тку ринкових відносин. У ній розроблено теоретичні та методо­логічні положення оцінки ризику і доходу, що впливають на ефективність інвестицій, а також відповідні методичні основи кількісного аналізу ризиків та методичні рекомендації щодо їх зниження і запобігання. Дістали подальший розвиток також те­оретичні та методологічні положення механізму управління ін­вестиційними процесами на регіональному та місцевому рівнях з визначенням основних функцій органів управління, ефектив­ного інвестування у реконструкцію і технічне переоснащення діючих підприємств на основі розробленої модифікованої мате­матичної моделі безперервного і рівновагомого їх функціону­вання. У монографії теоретично обґрунтовані економічні пере­думови залучення іноземних інвестицій і створення сприятли­вого економіко-правового інвестиційного клімату в Україні.

У монографії з деякою умовністю можна виділити чотири частини. Перша частина присвячена аналізу вітчизняної еконо­мічної теорії і практики з питань ефективності капіталовкла­день, який дозволив виявити негативні та позитивні сторони їх оцінки, визначити умови і обґрунтувати доцільність викорис­тання окремих показників у період трансформації економічної системи. У ній проведено комплексний аналіз фундаментальних досліджень з проблем ефективності вкладень капіталу у країнах і розвинутою ринковою економікою, на підставі якого запропо­новано і обґрунтовано необхідність комплексного застосування методів оцінки ефективності інвестицій на різних рівнях господарювання, виходячи з реальних умов інвестування в економіку України.

У другій частині сформульовано наукові положення щодо удосконалення методів економічної ефективності інвестицій, в основу яких покладено економічний і фінансовий підходи. Обґрунтовано методичні підходи і методи визначення економічної ефективності інвестиційних проектів на рівні госпрозрахункових підприємств та умови їх практичного використання. Розкрито методичні рекомендації щодо оцінки економічної ефективності заходів науково-технічного прогресу з акцентом на комплексне використання системи показників, які охоплюють усі стадії створення продукту, відображають реальні умови ринкового се­редовища і дають достатньо повну характеристику проектів із за­безпеченням вибору серед них найефективнішого. Окрім того, приведено теоретичні узагальнення ефективності інвестування у реконструкцію та технічне переоснащення діючих підприємств і модифіковану математичну модель безперервного і рівновагомого функціонування підприємств в умовах ринку.

Третя частина присвячена проблемам оцінки ризику і дохо­ду, що впливають на ефективність інвестицій у підприємниць­кій діяльності. Розкрито теоретичні, методологічні положення та методи оцінки інвестиційних ризиків, а також рекомендації щодо їх зниження та запобігання.

У четвертій частині докладно розглянуто основні напрями ефективного інвестування у розвиток економіки України. При цьому розкрито економічну ситуацію, концептуальні, стратегіч­ні питання активізації інвестиційних процесів на галузевому та територіальному рівнях. Важливе місце відводиться основним напрямам активізації залучення іноземних інвестицій, а також механізму управління інвестиціями на регіональному та місце­вому рівнях.

Монографія побудована системно, на послідовному розвит­ку принципів і методів оцінки ефективності, що дозволило до­сягти науковості, практичної направленості і доступності викла­дання. Розглянуті в ній питання глибоко проаналізовані, наве­дені положення обґрунтовані теоретично і проілюстровані змістовними прикладами.

Розділ 1

1.1. Розвиток вітчизняної економічної науки в галузі ефективності капітальних вкладень 1920 -1958 рр.

Проблема підвищення ефективності капітальних вкладень завжди була і залишається однією з найважливіших економіч­них проблем. Пов'язані з нею питання за радянських часів досліджувалися колективами інститутів АН СРСР, галузевими науково-дослідними інститутами (НДІЕБ Держбуду СРСР, ЦНДІОМТП Держбуду СРСР, ВНДІПІ праці у будівництві Держбуду СРСР та іншими), а також багатьма вченими. Най­важливішими результатами цих досліджень були теорії ефектив­ності суспільного виробництва, капітальних вкладень та нової техніки, розробка і випуск типових методичних вказівок щодо оцінки ефективності капітальних вкладень, виробничих фондів та нової техніки (56, 57, 91, 93, 97, 98, 129, 151, 152) тощо.

Розглянемо основні підходи до оцінки економічної ефектив­ності капітальних вкладень за радянський період господарюван­ня. При цьому головна увага приділялась співвідношенням, що реалізують принципи окупності і рентабельності, оскільки вони покладені в основу вартісної оцінки економічної ефективності капітальних вкладень. Аналізувались роботи, які широко відомі у наукових та практичних колах, статті, розміщені на сторінках таких науково-теоретичних журналів, як «Проблемы экономики», «Плановое хозяйство», «Вопросы экономики», «Известия АН СССР», «экономика строительства» та ін.

Необхідність якісної оцінки економічної ефективності капітальних вкладень у перші роки роботи Держплану СРСР бу­ла зумовлена такими обставинами. Плануючи розподіл обмежених за величиною капітальних вкладень по різних галузях, пра­цівники Держплану були зобов'язані дати вагоме обґрунтування їх ефективного використання, тобто довести доцільність того чи іншого розподілу.

Далі було досить очевидним, що на окремому підприємстві одна і та сама робота могла виконуватись із застосуванням різ­них видів техніки. Для працівників виробничої сфери порів­няльна оцінка варіантів використання техніки однакового при­значення і вибір кращого серед них були наступним етапом при вирішенні завдання раціонального розподілу капітальних кош­тів. Тому наприкінці 1920-х рр. в економічних журналах з'яви­лися відповідні публікації, присвячені методам та критеріям оцінки ефективності капітальних вкладень. Однієї думки щодо цього питання не було, але загальні теоретичні положення що­до проведення такої оцінки були добре відомі і очевидні, ос­кільки вони випливали з основних положень марксистсько-ле­нінської економічної науки. Кращі варіанти використання коштів повинні були призвести до економії суспільно не­обхідних витрат часу, до росту продуктивності суспільної праці. Застосування цих положень призвело до необхідності дотриму­ватись принципу — максимум результату на витрачені кошти. Результати представляли по-різному: у вигляді виробленої про­дукції, задоволенні визначених потреб, збільшенні національ­ного доходу та валового суспільного продукту в цілому. Ці за­гальні положення необхідно було відобразити за допомогою су­спільно визнаних конкретних показників.

У ряді опублікованих робіт, виходячи з факту використання товарно-грошових відносин, були запропоновані способи еко­номічної оцінки, ідентичні тим, що застосовуються зараз. Кри­терій ефективності визначався співвідношенням ефекту і капітальних витрат (132, 148). За ефект пропонувалось викори­стовувати величину випуску продукції, зниження собівартості і трудомісткості, прибуток та величину чистої продукції. У разі використання прибутку як ефекту на перший план висувався класичний показник товарного виробництва — норма прибутку чи показник рентабельності капіталовкладень. Передбачалась і порівняльна оцінка у вигляді відношення ефекту до різниці ка­пітальних витрат за варіантами [132].

Рекомендуючи застосовувати зазначені вище вартісні крите­рії, автори постійно підкреслювали, що існуюча господарська практика, спираючись на високі темпи розвитку основних галу­зей і принципи планомірності, робить необхідним використання різних (у тому числі і натуральних) показників окремо або їх системи. При цьому вони наголошували на досягненні «соціаль­ної» чи «політичної» ефективності (132, 141).

Інші автори обґрунтовано критикували такі пропозиції, особливо щодо застосування показників рентабельності (норми прибутку), оскільки це пояснювалось існуючим уявленням про роль товарно-грошових відносин і закону вартості при соціаліз­мі. Ідея правомірності існування товарно-грошових відносин, що органічно пов'язані з соціалістичним ладом, цими авторами відхилялась. План як регулятор господарства протиставлявся ре­гулюючому впливові механізму товарно-грошових відносин, які повинні були відійти найближчим часом у минуле. Через це де­які вчені, у тому числі С. Г. Струмілін, Л. Літошенко, Г. Ф. Руденко, повністю відкидали можливість застосування показника рентабельності (148, 71, 137). С. Г. Струмілін і Г. Ф. Руленко до­вели свою критичну позицію до крайності, заперечуючи пра­вомірність застосування навіть терміну «ефективність капіталь­них вкладень» у суспільстві, побудованому на планово-соціалі­стичних засадах.

Подібні теорії відігравали роль керівних статутів при управ­лінні ефективністю капітальних вкладень. Показники, що ма­ють відношення до товарного виробництва і закону вартості, за цих умов були менш вагомими. Норма прибутку розглядалась ними як характерний для буржуазного суспільства показник, який з часом відімре.

К. Островітянов від «обмеження, витіснення і ліквідації» по­запланової стихії переходить до твердження про необхідність використання в основному натуральних співвідношень [122].

Виданий від імені Комуністичної Академії підручник з еко­номіки промисловості твердив", «жодного показника ефектив­ності капітальних вкладень у різні галузі промисловості не існує і існувати не може» [187].

Водночас процес, що проходив у народному господарстві по зміцненню госпрозрахунку, здавалося, не викликав жодних сумнівів щодо оцінки ефективності капітальних вкладень, ос­кільки у 1929 р. Постановою ЦК ВКП(б) основним критерієм успіху роботи централізовано керованих підприємств була різ­ниця між плановою і фактичною собівартістю .

Слід зазначити, що в деяких проектних організаціях засто­сування порівняльної ефективності, що визначається співвідно­шенням змін поточних і капітальних витрат, при оцінні вкла­дання коштів у будівництво і нову техніку зберегло свої позиції.

Цьому, вочевидь, сприяла зовнішня відмінність показників від формули норми прибутку і те, що при цьому не використовува­лися ціна і прибуток оцінюваної продукції.

На перший погляд оцінка була лише практичним інструмен­том. Проектувальники застосовували формули (130, 74)

(1.1)

(1.2)

(1.3)

де - капітальні вкладення за варіантами,

- поточні річні витрати за варіантами,

t – термін окупності інвестицій,

- встановлена для порівняння нормативна величина коефіцієнта ефективності.

Отже, проектувальники застосовували сучасний апарат об­числень (співвідношення додаткових капітальних вкладень і економії на поточних витратах), але для народного господарст­ва загалом ця оцінка не використовувалася.

Загальної затвердженої методики з визначення економічної ефективності капітальних вкладень не існувало. Практично оцінка здійснювалась за індивідуальними уявленнями проекту­вальників будівництва і творців нової техніки. Це знайшло своє відображення у виступах на Всесоюзній конференції 1958 р., присвяченій питанням економічної ефективності капітальних вкладень. (189).

При цьому поширювався метод, що базувався на зістав­ленні капітальних витрат з економією поточних (принцип окупності витрат як наслідок економії від скорочення норма­тивних термінів), оскільки він досить простий і давав мож­ливість оцінювати економію праці. Про це свідчать роботи А. В. Горюнова, Т. С. Хачатурова, С. А. Тілеса, А. Лур'є [42, 162, 150, 74] та інших науковців.

Т. С. Хачатуров у книзі «Основы экономики железнодорожного транспорта» [162] запропонував застосовувати формули окупності додаткових капітальних вкладень та її оберненої вели­чини — коефіцієнта ефективності і суми річних поточних вит­рат із нарахуванням на капітальні вкладення. При цьому автор акцентує увагу на такі моменти: «Застосування коефіцієнта ефективності як розрахункового прийому виявилось у практиці проектування абсолютно необхідним, оскільки без нього жод­них розрахунків при порівнянні варіантів капіталовкладень не ­можна було проводити»; і далі: «Методи порівняння капітало­вкладень і експлуатаційних витрат були запропоновані самими проектувальниками, продиктовані життям і знайшли певне по­ширення на практиці» (с. 104).

Принцип окупності все ширше застосовувався на практиці, про що свідчать наукові праці [163, 166]. Унаслідок цього економісти-теоретики були поставлені перед необхідністю науко­вих узагальнень, але, виходячи з ролі товарно-грошових відно­син і закону вартості при соціалізмі, ці узагальнення здебільшо­го були негативними.

Звернемося до деяких характерних у цьому відношенні по­зицій робіт 1940-х рр. У 1946 р. академік С. Г. Струмілін у статті «Фактор времени в проектировании капитальных вложений» [147] говорив про принципову схожість норми прибутку і окуп­ності додаткових капітальних вкладень, через що обидва ці по­казники належать до числа нехарактерних для соціалістичної економіки.

П. Мстиславський у статті «О методологических ошибках в литературе по экономике промышленности и транспорта» [105] методи окупності, що застосовуються на практиці, охарактеризу­вав як запозичені з буржуазних джерел і зазначив, що вони є про­явом ідеалізму. Аналогічними були виступи Н. Хохлова в статті «Против буржуазного влияния в экономике транспорта» [170].

А. І. Баумгольц наполягав, що нехтування нормою ефектив­ності і розрахунок її іншими способами, наприклад за мініму­мом поточних витрат, веде до неефективного використання ос­новних фондів. При цьому автор, як і інші прихильники ме­тодів окупності, демонструє розуміння того, що в плановому соціалістичному господарстві насамперед беруться до уваги політичні і загальногосподарські завдання, але вартісна харак­теристика підприємства все одно відіграє велику роль, а іноді й вирішальну [8].

Невідкладність вирішення проблеми на високому науковому рівні була очевидною, і у червні 1951 р. Інститут економіки АН СРСР та комітет економіки і організації виробництв ВСНТО ВЦСПС скликав Всесоюзну науково-технічну конференцію з проблем визначення економічної ефективності капітальних вкладень і нової техніки у народному господарстві СРСР.

У рекомендаціях, прийнятих конференцією, метод окуп­ності додаткових капітальних вкладень (чи його оберненої вели­чини — коефіцієнта ефективності додаткових капітальних вкла­день) фактично здобув право на існування. Але пропозицій що­до застосування показника рентабельності повних капітальних вкладень у рекомендаціях не було.

Наведений матеріал є намаганням осмислити історичний досвід суспільно-виробничих відносин і економічної науки щодо розробки об'єктивних позицій при оцінці раціональності використання ресурсів. Соціалістична практика довела неми­нучу потребу застосування закону вартості та вартісних кри­теріїв оцінки у соціалістичному господарстві. Неоднозначність різних видів конкретної праці робить їх непорівнянними поза вартісних критеріїв, без яких неможна виміряти витрати й ефект.

Досвід розвитку соціалістичної економіки, визнання дії за­кону вартості і економії суспільної праці та прагнення отрима­ти максимум прибутку на витрачені кошти безпосередньо при­зводять до застосування таких показників, як рентабельність і окупність. Правомірність застосування формули ціни вироб­ництва, де нагромаджена частина береться від капітальних вкла­день (виробничих фондів), неминуче випливає з умови рента­бельності та того факту, що інші форми виразу ціни спричиня­ють нераціональне використання капітальних вкладень.

Розуміння ролі товарно-грошових відносин і відповідне ставлення до оцінки ефективності капітальних вкладень у загальних рисах знайшло своє відображення в першій офіційній методиці, затвердженій у 1959 р.

Пізніше, аж до 1990 р., питанням економічної ефективності загалом і капітальних вкладень зокрема в економічній літературі присвячено багато робіт, в яких викладаються різні точки зору, розробляються різні офіційні методичні і нормативні документи. Але для того, щоб проблема управління ефективністю капіталь­них вкладень не мала лише теоретичного, декларативного харак­теру і перейшла з області теорії в область практичного застосу­вання у нових ринкових умовах, необхідно створити цілісну си­стему управління цим процесом, ядром якого повинні стати відповідні економічні показники, що служать інструментом пла­нування, обліку і аналізу капітальних вкладень.