2. Елементи механізму міжбюджетних відносин.

Механізм міжбюджетних відносин – сукупність способів організації фінансово-економічних відносин та зв’язків з метою забезпечення сприятливих умов економічного та соціального розвитку відповідних адміністративно-територіальних утворень.

Механізм міжбюджетних відносин включаєнаступні складові елементи:

• відповідні інституції та правові структури (держава в особі центральних органів виконавчої влади, насамперед - Міністерство фінансів,органи місцевої влади та самоврядування, органи управління бюджетним процесом та його учасники);

• форми міжбюджетних відносин (бюджетний унітаризм, за якого фіскальна функція належить центральному рівню та який передбачає наявність двох рівнів бюджетної системи та бюджетний (фіскальний) федералізм, який характеризується трирівневою бюджетної системою);

• моделі міжбюджетних відносин:

0. - в умовах бюжетного унітаризму найпоширені : централізована модель (характеризується обмеження прав місцевих бюджетів формувати свої бюджети, авторитарний розподіл видаткових повноважень); децентралізована (невтручання держави в бюджетний процес регіону, чітке розмежувння видаткових повноважень, незалежність від форми державного устрою);

1. - в умовах бюджетного федералізму : дуалістична (права визначення дохідних джерел належать регіонельним та центральним бюджетам, а місцеві бюджети отримують кошти від регіональних бюджетів); корпоративна (всі три ланки бюджетної системи є рівноправними партнерами).

• методи міжбюджетних відносин ( визначення власних доходів, закріплення доходів, метод регулюючих доходів, трансфертний метод, метод вилучення коштів, кредитування, балансовий, делегуючий метод, коли один місцевий бюджет передає іншому місцевому бюджету одного рівня кошти);

• інструменти міжбюджетних відносин (регулюючі податки, субвенції, субсидії, дотації, дотації вирівнювання, кредити).

3. Розвиток міжбюджетних відносин в Україні.

Розвиток міжбюджетних відносин в Україні умовно можна поділити на 2 періоди:

• 1991 – 2001 роки; 2002 – теперішній час.

Недостатність правової та інституційної бази міжбюджетних відносин до прийняття Бюджетного Кодексу призвели до низки проблем:

• відсутність чіткого розподілу видаткових повноважень між бюджетами, передача місцевим бюджетам видатків без забезпечення їх відповідними дохідними джерелами призвели до послаблення відповідальності місцевих органів влади за надання населенню відповідних бюджетних послуг;

• більша частка доходів місцевих бюджетів формувалася за рахунок відрахування від загальнодержавних податків та зборів за нормативами, які щорічно змінювалися, органи місцевого самоврядування не мали можливості впливати на доходи власних бюджетів;

• недоліки механізму визначення трансфертів призвели до відсутності мотивації до нарощування дохідної бази місцевих бюджетів;

• порядок розподілу міжбюджетних трансфертів був непрозорий, оскільки відбувався на основі суб’єктивних оцінок розриву між прогнозними доходами та видатками бюджету, що призвело до нарощування надходжень до місцевих позабюджетних фондів.

Зміни у концепції та тактиції реалізації міжбюджетних відноисн в Україні представлені далі:

1991 рік – фнансові відносини формуються на тих же принципах, що і в радянські часи;

1992 рік – вперше прийнятий Державний бюджет України, збалансування місцевих бюджетів проводились 2-ма методами: відрахування від загальнодержавних податків, визначення суми фінансової допомоги. Регулюючими податками були ПДВ, податок на доходи, прибутковий податок з громадян, плата за землю, акциз. Ставки відрахувань відрізнялись залежно від регіону. Обсяги субвенцій були мінімальними.

1993 рік – застосовані групові нормативи відрахувань від загальнодержавних податків (податок на доходи та акцизний збір), збалансування місцевих бюджетів проводилось з використанням індивідуальних відрахувань від ПДВ, обсяги фінансової допомоги у вигляді субвенції складали 1,2 % видатків державного бюджету.

1994 рік – застосовані єдині відрахування від усіх регулюючих податків, як наслідок збільшилась кількість дотаційних місцевих бюджетів, обсяг субвенцій становив 3,5 %, вперше застосовано такий інструмент як передача коштів з одного бюджету до іншого.

1995 рік – повернення до практики індивідуальних нормативів відрахувань по ПДВ, по інших податках встановлені єдині нормативи, що призвело до скорочення кількості дотаційних областей, зменшення рівня фінансової допомоги. Прийняття закону про бюджетну систему в Україні.

1996 рік – використовувалися індивідуальні нормативи відрахування по ПДВ, для інших податків – єдині, обсяг фінансової допомоги – 2,8 %, застосовується практика перерахування коштів 4-х регіонів до Державного бюджету.

1997 рік – запроваджено новий механізм розподілу державних доходів: до Державного бюджету в повному обсязі зараховуються надходження від ПДВ, до обласних бюджетів та бюджету АРК – прибутковий податкок з громадян, плата за землю, податок на прибуток підприємств всіх форм власності, плата за торгівельні патенти та 50% акцизного збору, що призвело до збільшення кількості дотаційних регіонів до 20 областей, регіонами-донорами стали 7 адміністративно-територіальних одиниць.

1998 рік – до державного бюджету повністю зараховують ПДВ та акциз, що збільшує кількість дотаційних регіонів до 22-х, обсяг фінансової допомоги складає 12%.

1999 рік – новий розподіл доходів між бюджетами, до регулюючих податків знову віднесений акцизний збір та встановлені групові нормативи відрахувань від загальнодержавних податків та зборів, кількість дотаційних регіонів збільшилась до 26, обсяг трансфертів – 13,5%.

2000 рік – закладені основи реформи міжбюджетних відносин, що відбулась у 2001 році, за місцевими бюджетами в повному обсязі закріплені – прибутковий податок з громадян, плата за землю, торговий патент, обсяг міжбюджетних трансфертів в структурі місцевих бюджетів складав 23,5 %.

2001 рік – закріплення за місцевими бюджетами прибуткового податку та плати за землю, патенту, для бюджетів АРК та міста Києва – податок на прибуток підприємств, бюджету АРК – 100% акцизу. У липні місяці – прийняття Бюджетного Кодексу України.

2002 рік – запроваджена нова модель міжбюджетних відносин: визначено процедури підготовки та прийняття бюджетів усіх рівнів; розмежовані повноваження та відповідальність органів різних рівнів влади; визначена відповідальність розпорядників бюджетних коштів; закріплення за місцевими бюджетами повністю або частково загальнодержавних податків та зборів; розподіл доходів місцевих бюджетів на закріплені (кошик №1) та власні (кошик №2); створення спрощеного механізму розподілу міжбюджетних трансфертів.

2003 рік – вдосконалення системи фінансового вирівнювання та застосування їх формульного розподілу:

2004 рік – дотації вирівнювання визначаються за встановленою формулою, отримувачами дотацій є райони, області, міста; скорочено перелік розрахункових видатків при визначенні трансферту.

2005 рік – запроваджено механізм щоденних відсоткових відрахувань від розрахункового обсягу доходів загального фонду місцевого бюджету, що враховуються при визначенні міжбюджетних трансфертів, застосовується коефіцієнт вирівнювання для негативних трансфертів (0,98 – 1).

2006 рік – змінено відсоток щоденних відрахувань від розрахункового обсягу доходів загального фонду місцевих бюджетів.

2007 рік – застосовано формульний підхід до розрахунку додаткової дотації, що надається місцевому бюджету в разі перевиконання показників надходжень до державного бюджету, що мобілізується на відповідній території.

2008 рік - відсоток щоденних відрахувань від розрахункового обсягу доходів загального фонду місцевих бюджетів, та перелік доходів загального фонду місцевих бюджетів, на підставі яких визначається дотація вирівнювання.

2009 рік –

2010 рік

2011 рік –

2012 рік -

Міжбюджетні відносини перебувають в стадії постійного реформування з метою створення умов для підвищення економічної ефективності бюджету, відповідної соціальної справедливості та політичної консолідації.

Основні завдання реформи міжбюджетних відносин:

• запобігання виникненню міжбюджетної заборгованості;

• приведення у відповідність розміру зобов’язань держави за видаткам з обсягами їх фінансування з бюджету;

• стабільність та передбачуваність міжбюджетних відносин для забезпечення належного рівня прогнозування та управління ресурсами;

• створення стимулів для місцевих органів влади до збільшення обсягів надходжень до бюджетів (застосування раціональних методів управління ресурсами);

• закріплення за центральним рівнем фіскальної відповідальності за фінансування державних соціальних програм;

• запровадження інвестиційних трансфертів для забезпечення розвитку суспільних послуг та соціальної інфраструктури.