Індивідуальні особливості мислення

проявляються в тому, що по-різному складається співвідношення різних видів і форм розумової діяльності. до індивідуальних особливостей також відносяться:

1. самостійність  - внутрішня свобода вибору завдань і способів їх рішення.

2. гнучкість - полягає в умінні змінювати намічений план вирішення проблеми по ходу її рішення.

3. швидкість думки - швидкість рішення поставлених завдань.

4. широта - здатність охопити увесь спектр рішення задачі.

5. глибина - здатність вибирати для вирішення найбільш значущі завдання і забезпечувати високий рівень довідності рішення.

6. методичність - схильність рішення задачі на основі системи прийомів і методів.

7. критичність - схильність до постійної переоцінки отриманих рішень, відсутність сліпої віри в нього.

28. Форми мислення. Мислення і мовлення

Результати процесу мислення (думки) існують у формі суджень, міркувань, умовиводів і понять.

Судження — це форма уявного відображення об’єктивної дійсності, яка полягає в тому, що людина стверджує наявність або відсутність ознак, властивостей чи відносин у певних об’єктах. Істинність знань або суджень можна з’ясувати шляхом розкриття підстав, на яких вони грунтуються, порівнюючи їх з іншими судженнями, тобто розмірковуючи.Міркування — це низка взаємопов’язаних суджень, спрямованих на те, щоб з’ясувати істинність якоїсь думки, довести її або заперечити. Умовиводом називається така форма мислення, в якій з одного або кількох суджень виводиться нове.В умовиводах через уже наявні знання здобуваються нові. Розрізняють умовиводи індуктивні, дедуктивні та за аналогією.( Індуктивний умовивід — це судження, в якому на основі конкретного, часткового робиться узагальнення. Дедуктивний умовивід — це судження, в якому на основі загального здобуваються знання про часткове, конкретне. Умовивід за аналогією грунтується на схожості окремих істотних ознак об’єктів і на основі цього робиться висновок про можливу схожість цих об’єктів за іншими ознаками. ) Поняття — це форма мислення, за допомогою якої пізнається сутність предметів та явищ дійсності в їх істотних зв’язках і відносинах, узагальнюються їх істотні ознаки. Кожне поняття характеризується обсягом і змістом.Обсяг поняття — це відображене в ньому коло об’єктів, а зміст поняття — це відображена в ньому сукупність істотних ознак об’єктів. Розрізняють поняття конкретні та абстрактні. 

Мислення та мовлення

Вивчення ролі мовлення в становленні й розвитку мислення вимагає широкого розуміння мовних процесів. У мовленні виділяють дві сторони – зовнішню, що виражає мовні форми і їх сполучення, і внутрішню, семантичну. Якщо при аналізі зв'язків мислення й мовлення обмежитися тільки зовнішньою стороною слова, то думка залишиться для дослідника “чистою”, незалежною від мови, що лише одержує своє словесне оформлення. При семантичному аналізі мови психологу відкриваються її дійсні зв'язки з думкою, що у слові й через слово відбувається. Тим самим психологічною одиницею аналізу мовного мислення є внутрішня, значеннєва сторона слова, його значення. У значенні слова відбита функціональна єдність мислення й мовлення, взаємозумовленість їх розвитку. Попри все вищезазначене мислення й мовлення мають різні генетичні корені. Спочатку вони виконують різні функції й розвиваються окремо. Вихідною функцією мови була комунікативна. Сама мова як засіб спілкування виник через необхідність поділу й координації дій людей у процесі спільної праці. Водночас при словесному спілкуванні зміст, переданий мовою, належить до певного класу явищ і, отже, уже тим самим припускає узагальнене їхнє відображення, тобто факт мислення. Водночас такий, наприклад, прийом спілкування, як вказівний жест, ніякого узагальнення в собі не несе й тому до думки не належить.У свою чергу, є види мислення, не пов'язані з мовленням, наприклад наочно-дійове або практичне мислення у тварин. У філогенезі мислення й мовлення чітко вимальовується домовна фаза в розвитку інтелекту й доінтелектуальна фаза в розвитку мовлення. Зовнішнє мовлення – це основний засіб комунікації в спільній діяльності, що дозволяє використовувати мову для вказівки зовнішніх предметів, їх позначення, називання, пізнання їх істотних сторін й відношень . Зовнішнє мовлення може здійснюватися в різних формах: усній і письмовій, діалогічній і монологічній. Дотримання мовних правил у зовнішньому мовленні залежить від передбачуваної повноти розуміння повідомлення співрозмовником.

Внутрішнє мовлення – це мова “для себе”. Якщо за допомогою зовнішнього мовлення можна впливати на інших людей, то внутрішнє мовлення – засіб організації й керування власною життєдіяльністю.