23. Мовний стиль. Стилі української літературної мови. Стилі мовлення і стилі спілкування.

За певних умов спілкування для досягнення конкретної мети людина послуговується зазвичай певним різновидом мови – стилем.

Стиль (від лат. stilus — «паличка для письма») − це запозичене слово, що використовується в кількох значеннях:

— сукупність мовних засобів, що їх свідомо чи несвідомо добирає адресант з огляду на їх придатність для досягнення мети спілкування;

— спосіб формування думки (говрять: «зрозумілий стиль», «динамічний», «яскравий», «нудний»);

— спосіб зображення дійсності (про ту саму подію по-різному напишуть поет, публіцист, учений, правник, виробничник, міліціонер чи священик, Ліна Костенко чи Лесь Подерв’янський);

— різновид мови, закріплений за певною сферою спілкування і зумовлений комунікативною метою.

Стиль − це різновид літературної мови (її функціональна підсистема), що обслуговує певну сферу суспільної діяльності мовців і має особливості добору й використання мовних засобів (лексики, фразеології, граматичних форм, типів словосполучень і речень, моделей тексту).

Кожному стилю притаманні:

— сфера поширення і вживання (коло мовців, які ним послуговуються);

— призначення (виконує функції повідомлення, впливу і под.);

— форма і спосіб викладу (діалог, монолог, полілог);

— тип (жанр) висловлювання − особливе поєднання змісту й форми (стаття, анотація, наказ, заява, лист, щоденник, записник, молитва, піснеспіви, репортаж, фейлетон, прохання, суперечка, порада, вірш, тост, доповідь);

— характерні мовні засоби: морфеми (значеннєві складники слова: корені, префікси, суфікси, закінчення), лексеми (слова), фраземи (сталі, неподільні словосполучення), синтаксеми (схеми словосполучень і моделі речень), наголоси, інтонації, способи організації тексту.

Стилі різняться між собою за такими параметрами: кількісні показники вживаних мовних одиниць, принципи відбору мовних одиниць і поєднання відповідно до сфер спілкування, функції мовних засобів у конкретних текстах.

Кількість і структура функціональних стилів, особливості їх використання зумовлені історичними умовами розвитку і функціонування мови в обставинах суспільної комунікації.

У сучасній українській літературній мові розрізняють сім основних функціональних стилів:

1) науковий,

2) офіційно-діловий,

3) публіцистичний,

4) художній,

5) конфесійний,

6) епістолярний,

7) розмовно-побутовий.

У щоденному, а також у діловому спілкуванні для досягнення комунікативної мети потрібно:

мати індивідуальний стиль мовлення (спілкування);

зважати на стиль спілкування співрозмовника (-ів): розпізнавати особливості адресата, координувати з ним стратегії і тактики професійного мовлення.

Стиль спілкування − це користування мовою та її стилями, а також комунікативна поведінка загалом Виявляється не тільки в тому, як людина говорить, але й як ставиться до інших, до своїх обов’язків, традицій тощо.

Розрізняють такі стилі спілкування:

Авторитарний

комунікативні ознаки: людина ставить на перше місце своє Я; її накази, роз­порядження неодмінно мають бути виконані, вона не любить дискутувати, обговорювати свої рішення, віддає перевагу виконавцям перед ініціаторами;

мовленнєві ознаки: чіткі повідомлення, короткі розпорядження, вказівки, директивний тон, відсутність емоцій;

демократичний

комунікативні ознаки: в центрі уваги − МИ, тому така людина підтримує ініціативних людей, заохочує інших до співучасті, обговорення завдань тощо.

мовленнєві ознаки: товариський тон розмови, інструкції у формі пропозицій, заохочення та покарання з порадами;

ліберальний

комунікативні ознаки: людина до обговорення проблем ставиться формально, не проявляє ініціативи, піддається впливам.

мовленнєві ознаки: невиразне мовлення, мовчазність, відсутність емоцій.

У професійних обставинах можна також розпізнати піддатливий, агресивний, відчужений, альтруїстичний, маніпулятивний, місіонерський та інші стилі спілкування. Всі вони є проявами партнерських і непартнерських мовно-професійних взаємин:

партнерський стиль

співпраця для віднайдення спільної позиції з обговорюваного питання, уважне слухання без перебивання, виважена оцінка суджень і вчинків, ненав’язуваність рішень, намагання донести свою точку зору, рівноправність і поступливість;

непартнерський стиль

ігнорування точки зору співбесідника, негативне ставлення до теми бесіди, акцентування лише власних проблем, створення напруженості, приниження партнера, нав’язування своїх тем, проблем і порад, неуважне слухання.

Оскільки характер мовленнєвого спілкування (стратегія, стиль, тональність) залежить також і від ґендерних статусів партнерів, розрізняють «жіночий» і «чоловічий» стилі:

«жіночий» стиль

ü непереборна потреба в спілкуванні, увага до процесу спілкування, атмосфери;

ü прагнення встановити хороші стосунки, зміцнити їх, подолати комунікативні бар’єри, скоротити дистанцію;

ü краще самопочування в колективі, легке встановлення контактів;

ü мовлення насичене засобами опису почуттів, настроїв, емоцій;

ü бажання висловлюються непрямо; підтекст вгадується миттєво, але часто перебільшено; очікується відгадування бажань; пропозиції формулюються у вигляді запитань, часте вживання слів «думаю…», «вважаю…» навіть при цілковитій переконаності в правоті;

ü прихильність до чужої думки, вислуховування партнера до кінця, часта відмова від своїх поглядів та позицій, легка переконуваність;

ü емоційне розв’язання конфліктів;

ü легке звернення за допомогою;

«чоловічий» стиль

ü важливою є інформація (цифри, факти, результати);

ü прагнення чітко окреслити соц. статус, ступінь влади, підтримування дистанції;

ü роль «самотнього воїна», котрий повинен завоювати певну комунікативну позицію або залишитися в ній «одиноким самураєм»;

ü малоемоційне мовлення;

ü прямі прохання, вимоги, пропозиції; категоричність у міркуваннях;

ü жорстке притримування своїх поглядів, слухання партнера триває 10-15 хвилин, а тоді настає переключення на себе (обдумування, що треба сказати, не з’ясовуючи, чи правильне розуміння);

ü у конфліктах застосовуються аргументи й переконання;

ü просити про допомогу означає виявляти слабкість.

Ще один ефективний підхід до розпізнавання стилів мовлення (спілкування) і гармонізації професійної взаємодії можливий у руслі трансакіційного аналізу, зокрема вчення Е. Берна.

На думку Е. Берна, кожен мовець завжди перебуває в одній із трьох комунікативних позицій – «Дорослого», «Батька» або «Дитини»:

«Дорослий» сприймає світ адекватно − таким, яким він є; спілкувальник у цій позиції поводиться емоційно та комунікативно зріло: зважує всі факти, бере до уваги реальний стан речей, усвідомлює свою відповідальність і вміє визначити відповідальність партнера; типові жанри мовлення − розповідь-історія, приклади, притчі;

«Батько» погано розуміє, який світ насправді, але знає, яким він має бути; спілкувальник у цій позиції повчає, вказує, спрямовує, виховує; в мовленні стиль реалізується шляхом уживання заповідей, заборон, погроз, правил, а також схвалення, готовності надавати допомогу, нав’язливу турботливість;

«Дитина» поводиться безпосередньо, емоційно, часом вередливо чи й безвідповідально (часто – неочікувано), виявляє залежність від інших; буває «природною» і «пристосувальною»; типові мовні форми − скарга, нарікання, докучання, вихваляння.

У будь-якому разі завжди потрібно зорієнтуватися в тому, яку позицію посідає співрозмовник і яку роль найрезультативніше слід обрати собі, аби не зазнати комунікативної невдачі (наприклад, на нараді чи перемовинах, у спілкуванні з представником вищої (надрядної) інстанції чи кокурентами).