2. Зернові типи господарства та їх сучасна територіальна організація

Зернове виробництво в тому чи іншому варіанті представлено майже всюди, де ведеться землеробство. Це не дивно, якщо врахувати, що зернові домінують у продовольчому балансі більшості країн, у сукупності займаючи приблизно половину всіх оброблюваних площ.

У глобальному аспекті загальність виробництва хлібних культур служить своєрідним тлом для не багатьох територій, які спеціалізувалися на виробництві зерна у великих розмірах. Показово, що його чистими імпортерами в світі виступають більше ста держав, а експортерами - менше 20.

По каналах міжнародної торгівлі проходить щорічно майже 180 млн. т зерна, або приблизно 10% валового збору. Основний обіг падає на пшеницю, експорт якої (включаючи борошно в еквівалентному перерахунку) наближається до 100 млн. т на рік при середньому обсязі виробництва на початку ХХІ ст. близько 600 млн. т. Інакше становище з рисом, який мало поступається пшениці за розміром щорічного виробництва, яке перевищує 550 млн. т. Проте на експорт направляється менше 5% світового збору, причому міждержавні потоки обмежені переважно ринками азійських країн. У результаті в світовій торгівлі друге місце серед зернових впевнено займає кукурудза - найважливіша з-поміж трьох основних хлібів людства, сумарний урожай якої становить близько 600 млн. т.

З географічної точки зору процес розвитку зернового господарства породив ще одне неординарне явище. Всупереч загальній закономірності в розміщенні хлібних культур, яка виражається в їх тяжінні до тих природних ландшафтів, де продукція може бути отримана без великих витрат на добрива, меліорацію і окультурення ґрунту, зернова агрокультура в Західній Європі рішуче рухається по шляху подальшої інтенсифікації. Однак, щоб виправдати вкладення праці і капіталу, потрібно одержувати стійкі врожаї близько 60 ц / га і навіть вище, що як мінімум у 3-4 рази перевершує показники в історично сформованих головних районах пшеничного спеціалізації. В країнах Західної Європи це завдання було виконане на початку ХХІ століття. Так пересічна врожайність зернових та зернобобових культур тут коливається в межах 65-68 ц/га. В окремі роки аграрії Франції, Нідерландів, Німеччини та інших розвинутих країн збирають врожаї по 75-80 ц/га.

На екстенсивних засадах будується в агрономічному плані обробіток хлібів на посушливих просторах Північної Африки та Середнього Сходу, де на полях явно превалює пшениця, доповнювана ячменем. В іншому ж легко виявити суттєві відмінності, що дозволяють виділити тип малотоварного пшеничного господарства: агрокультура ведеться рутинними методами в споживчих цілях, селянські господарства малопотужні і лише втягуються в орбіту механізації.

Така зміна сегментації культур у системі зернового виробництва призвела до виникнення в межах Пампи спеціалізованого кукурудзяного господарства (в районі на північний захід від Буенос-Айреса), яке стало рідкісним прикладом масового виробництва зерна, кукурудзи в розрахунку на його збут за кордон. Його провідним постачальником на міжнародні агроринки Аргентина залишалася тривалий період, не виявляючи тенденції до розвитку на основі цієї продовольчо-кормової культури свинарства за північноамериканським зразком. Уже пізніше за рахунок кукурудзяного пояса лідируюче положення зайняли США, на які припадає до 40% світових зборів кукурудзи, (виробництво перевищує 450 млн т на рік, і більше 70% світового експорту зерна кукурудзи).

Друге і третє місця на планеті за збором кукурудзи посідають відповідно Китай і Бразилія, де ця високопродуктивна просапна культура вирощується переважно для продовольчих потреб, але не формує великих ареалів спеціалізованого виробництва.

Осібно в ряду провідних галузей зернового виробництва розміщуються ті, де панує рисове господарство. Рис ідеально підходить для рівнинних територій, які в умовах сезонно-вологого клімату мусонної Азії зазнають дії сильних річкових паводків і тому щорічно удобрюються мулом.

На базі рисівництва склалися найбільші в тропіках ареали сільського населення, приурочені до приморських низовин (насамперед це стосується острова Ява в Індонезії, прибережних областей у Південній Азії та півдня Китаю). При вузькості галузевої структури землеробства і явній ставці на одну провідну культуру збори рису перебувають у певній відповідності з людністю областей його традиційного вирощування. Лідирує впевнено Китай, на який припадає понад 1 / 3 світового виробництва, хоча з кліматичних причин посіви обмежені територією на південь від хребта Циньлін і річки Хуанхе. Наступними йдуть Індія та Індонезія. Головним експортером виступає Таїланд, на друге місце в останні роки почав висуватися В'єтнам, тоді як М'янма, у минулому головний рисовий постачальник на світовий ринок, втратила колишні позиції. У значних розмірах рис вивозиться з США, де його вирощування здійснюється на основі сучасних технологій.