Світоглядно-метологічні засади соціальної філософії шевченка
Про гуманістичні погляди Шевченка заговорили іще за його життя. Навіть саме його життя дуже часто розглядається як вираження людської гідності у найкращих його проявах. Це підтверджують і слова Миколи Старова: “серед страшних вбивчих обставин в суворих мурах "казарми смердячої" не ослаб духом, не впав у розпуку, але заховав любов до своєї долі тяжкої, бо вона благородна”. Всіма своїми діяннями і стражданнями, яких на його долю випало дуже багато, поет підтверджував свою віру в те, що моральну природу людини не можна зламати ніякими життєвими обставинами.
Любов Шевченка до творчості Рафаеля, Шекспіра, Мікеланджело, Боккаччо, Петрарки, порівняння своєї долі з долею Данте: “Данта Аліґієрі тілько вигнали з рідного краю, але не заборонили йому писати своє «Пекло» і про свою Беатріче, а я … був нещасливіший за фльорентинського вигнанця” [лист до Анастасії Толстої від 9 січня 1857 р.] [5, с. 202]) беззаперечно свідчить про його прихильність до ренесансного мистецтва і літератури. Крім того, якщо взяти до уваги те, що як маляру Шевченкові завжди дуже вміло вдавалося пізнавати природу за допомогою художнього образу, то можна зробити висновок щодо відношення Шевченка до ренесансного гуманізму. В Шевченкові дуже багато рис, що властиві типовій людині доби Ренесансу – про це перш за все свідчать його автопортрети. Так, якщо проаналізувати його автопортрет часу аральської експедиції, то і в погляді, і в бороді, і навіть в положенні голови відслідковуються риси типового портрету людини епохи Відродження, причому скоріше за все вченого чи астронома. Якщо взяти до уваги інший автопортрет тієї ж епохи, на якому поет змальовує себе оголеним і де чітко окреслені особливості статі, то його можна порівняти з Христом, якого дуже часто малювали ренесансні майстри, і якого вони зображали з чітко окресленою статтю, з геніталями, тим самим підкреслюючи його автентичність і людськість, але при цьому повністю відкидаючи притаманну середньовічну парадигму гріховності людського тіла.
Однак, частіше за все гуманізм приписувався як світогляду, так і творчості Великого поета без прив’язки до часу. Так зокрема вважав автор першої спеціальної розвідки під назвою «Гуманізм Шевченка» (1915 р.) Микола Сумцов. За словами Сумцова твори Великого поета “повнісенькі гуманним почуттям та ласкою до усіх народів, найбільш до рідного краю, України, до всіх людей, найбільш до бідолашних жінок-покриток та їх байстрюків, до живих і померлих” [6, с. 26]. Ці слова підтверджуються і тим, що незважаючи на люту ненависть до царизму, ця ненависть не розповсюджується на російський народ, адже Шевченко розумів, що він конає в неволі точно так же, як і його рідний. Виступаючи за національну свідомість і гідність рідного народу, поет призивав до єдності і дружби між всіма народами і визнавав за кожним із них право вільно розпоряджатися своєю долею, гідною людського існування без будь-яких проявів зверхності. В цьому всьому проявлялась значна і непереборна християнська ідея любові до ближнього свого. В цьому ж сенсі про гуманістичність шевченківських поглядів говорили такі визначні постаті, як Павло Грабовський [7, т. 1, с. 332], Анатолій Луначарський [7, т. 1, с. 403], Олександр Брюкнер [7, т. 3, с. 230] та багато інших.
Ідеали гуманізму проявилися ще у ранніх творах поета, основною задачею яких була необхідність розкриття моральності, героїзму, патріотизму, а також надзвичайної душевної чистоти звичайної людини. В цих творах всі негативні персонажі не є об’єктом безпосереднього дослідження, всі вони є постатями другого плану, які поет ввів лише для того, щоб через контрастне зіставлення більш чітко виділялися образи позитивних героїв.
З плином років гуманістичні ідеали поета стають все більш універсальними. За словами не менш відомого українського поета Івана Франка той шевченківський ранній “український націоналізм звільна перетворюється сам у собі, перероджується в любов до всіх слов’ян, тиснених чужими, а далі в любов до всіх людей, тиснених путами соціальної нерівності, неправди й неволі” [8, с. 11]. Тривале перебування у в’язницях тільки підсилило цю тенденцію. Якщо звернутися до таких поезій 1847-1860 років, як «Неофіти», «Відьма» чи «Москалева криниця», то можна чітко прослідити тугу поета за правдою в людських стосунках, а також мрії про всепрощення. Багато хто вважав, що після заслання Шевченко повернувся перероджених християнином, який почав майже у всіх своїх творах активно пропагувати головні християнські ідеї. Щодо самого себе, своєї душі, то Шевченко щиро вірив у те, що після десятирічних страждань за Уралом його душа очистилась. Воно навчило мене, – писав Шевченко до Анастасії Толстої, – “як любити ворогів і ненавидящих нас. А цього не навчить ніяка школа, окрім тяжкої школи іспитів і довгої розмови з самим собою. Я тепер почуваю себе як не досконалим, то принаймні бездоганним християнином” (лист від 9 січня 1857 р.) [9, с. 147].
Як в людях, що його оточували, так і в самому собі Великий поет найбільше шанував Людську гідність. Зрозумів це Шевченко ще коли в 1829-1831 роках перебував у Відні і заприятелював з вільною польською дівчиною Ядвігою Гусівською, погляди на життя якої дуже відрізнялися від кріпацьких. “Тоді я вперше подумав, – признавався поет Іванові Сошенкові, – а чом би й нам, безталанним кріпакам, не бути такими самими людьми, як люди вільних станів” [10, с. 51]. Саме до захисту своїх людських прав спонукав влітку 1837 року Шевченко челядь Енгельгарда, чим і визвав його гнів. А вже через двадцять років Шевченко щиро дякував Богові, за те що він допоміг йому витерпіти неволю і залишитися при цьому гідною людиною.
Шевченко завжди з антипатією відносився до тих людей, хто зрадив свою гідність і навіть не приховував цього. Прикладом цього є випадок, коли поет різко закінчив своє приятелювання з Платоном Лукашевичем, після того як останній не гідно повівся з кріпаком.
Почуття людської гідності простежується абсолютно у всіх товарах поета. Причому Шевченко не підстроює людину під певну філософію, а навпаки ставить її над будь-якою філософією. Причому не підстроює він людину і під загально прийняті ідеали добропорядності. Головним об’єктом його творчості є людські почуття, вияви щастя і радості, болю і пригнічення. Шевченківський гуманізм не є проявом якоїсь певної доктрини чи ідеї, в центрі його світу людина, реально існуюча у реальному бутті.
Гуманізм Шевченка формувався перш за все під впливом існуючих християнських традицій. За словами Дмитра Чижевського саме поняття християнський гуманізм повністю віддзеркалює гуманістичний нахил в творчості Великого поета. Крім Шевченка до християнського гуманізму автор відносить таких визначних постатей, як Іван Котляревський, Іван Вишенський, Григорій Квітка-Основяненко і багатьох інших українських письменників того часу. Продовжуючи своє дослідження Чижевський намагається з’ясувати які риси характерні для шевченківського християнського гуманізму. “Основною рисою цілої духовної постаті Шевченка, провідним почуттям в цілій його творчості, основним патосом його життя” на думку Чижевського був антропоцентризм, тобто “поставлення людини в центрі цілого буття, цілого світу – як природи і історії, так і усіх сфер культури” [4, с. 128]. Говорячи про антропоцентризм Чижевський має на увазі яскраві риси його індивідуального стилю. Цей яскравий, послідовний, "безмежний" антропоцентризм, – каже Чижевський, – маємо відмітити в першу чергу, як одну із прикмет поетичного стилю Шевченка”. Мається на увазі зокрема ставлення поета до природи. “Для Шевченка природа є щось підрядне людині, є резонатор або дзеркало людських переживань і, вдивляючись і вслухаючись в неї, людина чує і бачить тільки себе саму” [4, с. 129]. Цю особливість Шевченка помітив також і Іван Франко, проводячи аналогії між Шевченком-поетом і Шевченком-маляром, Франко виділяв такі особливості: “…Шевченко, хоч маляр і великий любитель пейзажів, у поезії не часто їх малював. Він концентрував тут свою увагу на людях, на їх чуттях і ділах” [8, с. 102]. Антропоцентризм Шевченка добре помітний навіть через його пейзажі, оскільки для всіх їх характерний чуттєво-антропоморфічний колорит.
Риси антропоцентризму знайшли свої відображення також і в змалюванні Великим поетом історичних подій. “Не як епічний історик-поет підходить Шевченко до минулого, – його притягає не найбільш чуже, своєрідне, далеке від сучасності, як це найчастіше буває в "історичних письменників". Ні! його епос з повним правом можна назвати "ліричним"” [4, с. 130]. Про наявність в шевченківській історичній епіці ліризму говорять також і авторські медитації в «Гайдамаках», а також потужна експресивність цього твору. Майже всі історичні сюжети у Шевченка певним чином проектуються на сучасність і пройняті значним хвилюванням за долю кожної людини.
Якщо згадати той факт, що культ суверенної людської особи найбільш чітко визначений в романтизмі, то можна зробити висновок і про те, що до характерних рис Шевченківського гуманізму належить також і романтична ідеологія. Людина грає роль певного індикатора всіх існуючих речей. Така притаманна гуманізму настанова виникла ще за часів німецького трансцендального ідеалізму, найбільш яскравими представниками якого були Фіхте і Шеллінг. Згідно даного напрямку філософії, який до речі був досить популярним в Україні, тільки свобода думки і волі робить будь-яку людину причетною до буття. В творчості Шевченка якраз і простежується рішучий протест проти будь-яких проявів несвободи, будь то релігійна, соціальна чи національна нерівність і несвобода. Крім того, в творах великого поета можна також чітко прослідити бунт проти цілого устрою світу і бунт людини проти її власної долі. Яскравим прикладом бунту проти всього світу є образ Прометея у поемі «Кавказ»:
“За горами гори, хмарою повиті,
Засіяні горем, кровію политі.
Споконвіку Прометея
Там орел карає,
Що день божий добрі ребра
Й серце розбиває.
Розбиває, та не вип’є
Живущої крові —
Воно знову оживає
І сміється знову.
Не вмирає душа наша,
Не вмирає воля.
І неситий не виоре
На дні моря поле.
Не скує душі живої
І слова живого.
Не понесе слави Бога,
Великого Бога.” [11, т. 1, с. 343].
Однак, уже в наступних рядках проявляється романтичний богоборчий мотив, який випливає з щирої віри в Бога Великого поета:
“Не нам на прю з тобою стати!
Не нам діла твої судить!
Нам тільки плакать, плакать, плакать
І хліб насущний замісить
Кривавим потом і сльозами.
Кати знущаються над нами,
А правда наша п'яна спить.
Коли вона прокинеться?
Коли одпочити
І я же ш, боже, утомлений?
І нам даси жити!
Ми віруєм твоїй силі
І духу живому.
Встане правда! Встане воля!
І тобі одному
Помоляться всі язики
Вовіки і віки.
А поки що течуть ріки,
Кривавії ріки!” [11, т. 1, с. 343–344]
В поетовому «віруємо» простежується його безсилля в примиренні благодаті зі справедливістю, тобто в узгодженні частіше за все гріховних людських діянь з благодатним Божим промислом, результатом якого б стала відсутність страждань та безкінечних злигодній. Не дарма ж Пантелеймон Куліш в епілозі до свого роману «Чорна рада» назвав Великого поета “співцем людської кривди” [12, с. 470].
Однак Шевченко був не лише борцем за свободу свого народу, він також був досить активним учасником визвольного руху. В цьому яскраво втілюється притаманний Міцкевичу и Байрону «чинний романтизм». Влада дуже часто називала поета «знаним підборювачем» чи «політичним злочинцем». Тобто Шевченко як гуманіст формувався в самому центрі націоналістичного руху, який дуже активно розвивався в середині дев’ятнадцятого століття. Коли Шевченка заарештували за написання «крамольних» віршів і на допиті запитали, що спонукало його до написання таких творів, поет відповів: “Іще перебуваючи в Петербурзі, я скрізь чув виклики та осуд на адресу государя й уряду. Повернувшися в Україну, я почув іще більше й гіршого як від молодих, так і від статечних людей; я побачив злидні та жахливе гноблення селян поміщиками, посесорами й економами-шляхтичами, і все це робилося й робиться іменем государя та уряду…” [13, с. 119].
Меншу, ніж романтична ідеологія, але також значну роль у формуванні Шевченка як гуманіста відігравала і філантропія, що якраз з’явилася разом з розповсюдженням просвітництва. Підтверджується це вже тим, що в Шевченківській прозі досить часто згадується це слово. Зокрема, в повісті «Наймичка» поет так змальовує гурт юнаків та дівчат, які саме поверталися після трудового дня: “О агрономи-філантропи! Вигадайте ви замість серпа яку-небудь іншу машину. Ви цим дуже прислужитесь приневоленому на тяжку працю людові” [14, с. 11].
Існує думка, що на формування гуманістичних ідеалів поета певний вплив мав також і позитивізм, який на той час був досить популярним в країні. Головню причиною виникнення такої думки був той факт, що багато друзів і приятелів Шевченка були прихильниками позитивізму. Як вияв позитивістських нахилів звучить вислів поета, перебуваючого на пароплаві «Князь Пожарський», що прямував до Нижнього Новгорода, про техніку як про потужний двигун суспільних процесів : “Великий Фультоне й великий Ватте! Ваша молода дитина, що росте не днями, а годинами, незабаром пожере канчуки, престоли й корони, а дипломатами й дідичами тілько закусить, пограється, як школяр цукерком. Те, що почали у Франції енциклопедисти, те довершить по всій нашій планеті ваша колосальна ґеніяльна дитина” («Щоденник», 27 серпня 1857 р. [15, с. 119]). Таким чином Шевченківська боротьба за волю рідного народу вплітається в основні ідеї і досягнення технічного прогресу, який неминуче породжує і соціальний прогрес, який на думку французьких просвітителів пов'язаний з рівністю, свободою і братерством для всіх.
Зрештою, про гуманність Шевченка можна говорити виходячи уже з його чуйної і м’якої натури, про яку так часто згадують Микола Костомаров, Агата Ускова, Броніслав Залеський та інші. Не дарма ж він так любить дітей, а ті у відповідь на щирість почуттів поета відповідають йому взаємністю. Його доброта і теплота повсякчас просліджується і в поезії поета, особливо це стосується його ліричних творів. Так Шевченко дуже любив змальовувати картини спокою, гармонії і умиротворення. Навіть досить страхітливі сюжети «Марини» і «Відьми» поет змальовує без страхітливих сцен, лише коротко натякаючи на них.
Таким чином, попри загальну суперечливість образу Шевченка, його поглядів і світогляду, його погляди можна назвати особливою версією християнського гуманізму, що з’явилася в складний для українського народу період – першу половину дев’ятнадцятого століття. Ця особлива версія християнського гуманізму поєднує у собі риси романтизму, богомислення та властивого поету в значній мірі бунтарства.