5.2 Облік операцій з придбання однієї іноземної валюти за рахунок іншої іноземної валюти

Для забезпечення господарської діяльності підприємство може купувати одну іноземну валюту за рахунок іншої. На операції подіб­ного типу поширюються норми правил здійснення операцій на МБВРУ (Постанова НБУ від 18.03.99 р. № 127). Конвертація валют може здійснюватися тільки через уповноважені банки й інші уповно­важені фінансові організації. Однак, на відміну від операцій по прид­банню іноземної валюти за гривні, конвертація іноземних валют може відбуватися не тільки на МБВРУ, але і на міжнародних валютних ринках. Більш того, операція здійснюється вільно за розсудом юри­дичної особи за належні йому кошти без наявності конкретних дого­вірних зобов'язань перед контрагентами - іноземними суб'єктами господарської діяльності. Однак відповідно до п. 2.1 Постанови НБУ від 18.03.99 р. № 127 на МБВРУ заборонені операції по придбанню валют першої групи Класифікатора за рахунок іноземних валют інших категорій. Це обмеження не поширюється на операції, проведені на міжнародних валютних ринках.

У податковому обліку сума іноземної валюти, перерахована для придбання іншої іноземної валюти, до складу валових витрат не включається. Вартість отриманої іноземної валюти не враховують у складі валових доходів. Балансова вартість іноземної валюти, що надійшла, прирівнюється до балансової вартості перерахованої на її придбання валюти. Як наслідок, курсову різницю в податковому обліку НЄ відображають. Комісійні банку і МБВРУ входять до складу валових витрат.

У фінансовому обліку всі операції по придбанню однієї інозем­ної валюти за рахунок іншої перераховують у гривні за курсом НБУ на дату її здійснення. У зв'язку зі зміною валютних курсів, виникає курсова різниця, що враховується у складі доходів або витрат підпри­ємства. При придбанні однієї іноземної валюти за рахунок іншої відбувається зміна форм активів підприємства — коштів, тому на час здійснення операції іноземну валюту відображають у складі коштів в дорозі на рахунку 33 "Інші кошти", субрахунок 334 "Грошові кошти в дорозі в іноземній валюті" (активний).

Змістовний модуль 3

Облік розрахункових операцій у зовнішньо­економічній діяльності

Лекція 6 Підтвердження договірних відносин між контрагентами зовнішньоекономічної сфери

6.1 Визначення поняття оферти, основні вимоги, які висуваються до оферти

6.2 Види оферт та їх акцепт

6.3 Види зовнішньоекономічних договорів

6.1 Визначення поняття оферти, основні вимоги, які висуваються до оферти

Договірні відносини між контрагентами зовнішньоекономічної сфері підтверджують укладені між ними контракти. Але, як правило, їм передує листування у вигляді запитів і відповідей на них, до яких потрібно ставитися відповідально, оскільки іноді відповідь на пропозицію або запит може свідчити про прийняття на себе певних зобов'язань. Особливу роль у цьому аспекті відіграють оферти.

Оферта - це комерційна пропозиція однієї сторони (оферента) іншій стороні щодо укладення угоди купівлі-продажу певного товару на певних умовах.

На адресу практично будь-якого підприємства або організації, що здійснюють зовнішньоекономічну діяльність, надходить чимало пропозицій з продажу та купівлі різної продукції. Та й самі підприємства надсилають на адресу зарубіжних партнерів велику кількість пропозицій, але не всі вони можуть бути офертами, оскільки оферта повинна відповідати певним вимогам. Законодавство різних країн висуває різні вимоги щодо форми, змісту, способу передачі й акцепту оферти. У міжнародній торгівлі всі питання, пов'язані зі згаданими та іншими вимогами, регулюються Віденською конвенцією ООН про договори міжнародної купівлі-продажу товарів 1980 р. (далі -Конвенція). Відповідно до ст. 14 цієї Конвенції до оферти висува¬ються наступні обов'язкові вимоги:

- адресатом пропозиції (оферти) має бути одна або кілька конк¬ретних осіб;

- пропозиція (оферта) має бути чітко сформульованою і досить визначеною, тобто визначати товар і безпосередньо чи опосередковано встановлювати кількість та ціну або порядок їх визначення; іншими словами, оферта повинна містити ті умови, які є обов'язковими для укладення договору (конт¬ракту);

- пропозиція (оферта) повинна висловлювати намір оферента (ініціатора комерційної пропозиції) вважати себе зв'язаним зобов'язаннями, що містяться в оферті, у разі прийняття її адресатом.

Адресатом оферти можуть бути як фізичні та юридичні особи, так і їх об'єднання, які не визнаються в національних законодавствах юридичними особами. Оферта, як правило, надсилається на адресу однієї конкретної особи, але ЇЇ може бути адресовано і кільком особам, які діють спільно. Якщо ж пропозицію адресовано невизначеному колу осіб (публічна пропозиція), наприклад шляхом розміщення в засобах масової інформації рекламного оголошення, то вона не є офертою, а тільки запрошенням до роботи.

Однак у деяких національних системах права публічні пропо¬зиції можуть розглядатися як оферти, особливо якщо в них прямо висловлено готовність оферента поставити товар будь-якому замов¬нику за цінами і номенклатурою, вказаними в рекламному оголошенні. Так само в деяких країнах ставляться і до рекламних оголошень, що їх надсилають на адресу конкретних осіб методом прямого поштового розсилання. Проте Конвенцією (п. 2 ст. 14) також передбачено, що пропозицію, зроблену невизначеному колу осіб, розглядають як оферту, якщо про це прямо зазначено особою, яка зробила таку про¬позицію.

Розглядаючи вимоги Конвенції до достатньої визначеності оферти (тобто обов'язкового включення до її тексту чіткого визначення товару і безпосереднього чи опосередкованого визначення кількості та ціни), варто звернути увагу на те, що це той мінімум умов, що є необхідним для визнання пропозиції як оферти. Продавець і покупець можуть включати до оферти, крім необхідних, й інші додаткові умови, наприклад, щодо строку і місця поставки товару, якості, тари та упаковки, порядку здавання-приймання, платежу тощо. Усі ці умови можуть бути включені до оферти шляхом безпосереднього наведення їхнього тексту або за допомогою відсилання до раніше укладеного контракту, типового контракту потенційного продавця або покупця. У разі відсутності в оферті цих додаткових умов вони, залежно від ситуації, можуть визначатися на основі звичаю чи норм застосовного права або на основі норм Конвенції.

Більше того, якщо пропозиція міститиме тільки необхідний мінімум умов, то у адресата можуть виникнути ускладнення при визначенні того, чи є така пропозиція офертою. Так, наприклад, якщо в оферті визначено товар, що є складним обладнанням без будь-яких посилань на технічні вимоги, яким воно повинно відповідати, то адресат не зможе точно визначити його предмет, а отже, і розглядати цю пропозицію як оферту.

Цю ситуація може бути також розглянуто з погляду третьої вимоги Конвенції щодо обов'язкового висловлення в оферті наміру оферента вважати себе зв'язаним певними зобов'язаннями у разі акцепту. Річ у тім, що прийняття пропозиції на продаж складного обладнання, в якій відсутні посилання на його комплектність та/або технічні вимоги, яким воно повинно відповідати, не покладає на оферента зобов'язань стосовно якості та комплектності, що суперечить вимогам Конвенції.