1.Суть та передумови розвитку теорії стратегічного управління. Концепція стратегічного управління

З середини ХХ ст. В США, а з 80-х років у Західній Європі і Японії зародився новий напрямок в розвитку менеджменту – стратегічне управління. Його виникнення пов’язується з тим, що:

· постіндустріальна епоха привнесла в розвиток світової економіки нові складні проблеми виробництва та збуту продукції.

· Досягнутий добробут населення, нова якість життя суттєво вплинули на соціальну роль корпорацій і фірм у суспільстві,

· почали виникати нові нетрадиційні запити споживачів,

· нові рамки і форми суспільного контролю, виробничої діяльності, екології,

· значно змінилися відносини між фірмою та державою, інтенсифікувались процеси інтернаціоналізації виробництва.

Все це призвело до поступового формування глобальної системи міжнародного менеджменту, а також формування регіональних та національних систем стратегічного управління.

Суть існуючих комплексних систем стратегічного управління полягає в тому, що структура управління цими корпораціями, системи та механізми взаємодії основних їх ланок побудовані так, щоб забезпечити розробку довгострокової стратегії саморозвитку для перемоги у конкурентній боротьбі.

Що особливо важливо – це те створюється цілісна інтегрована система цільового управління, яка забезпечує динамізм, адаптованість і конкурентоспроможність розвитку підприємств.

Відомий спеціаліст в галузі менеджменту І. Ансофф визначає стратегічне управління як діяльність, що пов’язана з постановкою мети і завдань організації та підтримання взаємовідносин між організацією і оточенням, які дозволяють їй досягти своїх цілей, відповідають її внутрішнім можливостям і дозволяють залишатися сприймаючою до зовнішніх умов.

Нова сучасна філософія управління базується на тому, що об’єднання чи підприємства ні в якому разі не розглядаються як замкнена, відокремлена система. На основі комплексного ситуаційного аналізу головні передумови успіху її розвитку відшукуються в економічному, науково-технічному та соціально політичному оточенні господарської одиниці.

Все більша відкритість виробничо-економічних систем, інтенсифікація їх зв’язків веде до створення глобальних виробничих систем. Ряд вчених-дослідників виділяють ще й таку важливу рису стратегічного менеджменту: розгляд концепції підприємства одночасно як соціальної і економічної системи, а відтак, новим фактором розвитку підприємств є їх об’єктивна соціалізація, тобто перетворення чисто виробничих систем у виробничо-соціальні системи – новітні соціальні фабрики. За таких умов основний наголос ставиться на стиль керівництва, нову роль і місце працівників, їх поступове перетворення у співвласників, особливості їх характерів та реакцію на управлінські рішення.

Людський фактор стає вирішальним у формуванні високого рівня ефективності управління. Таким чином, в сучасному світі бізнесу особливого значення надається фактору організаційної культури, типом взаємодії кожної людини в умовах ускладнення ситуації, діловій етиці і моралі.

Ще однією суттєвою рисою стратегічного менеджменту є демократизація управління, активізація творчого потенціалу робітників для спільного вирішення проблем, а відтак, знижується адміністративний тиск корпоративного менеджменту на нижні рівні управління, ведеться політика, спрямована на пом’якшення соціальних протиріч, установлюються неформальні зв’язки між співробітниками, створюються гнучкі організаційні структури, що базуються на потребах фірми.

Сучасний етап економічного розвитку обумовлює необхідність врахування в діяльності підприємства законів екогармонії об'єктивного світу для забезпечення довгострокового життєвого циклу підприємства в умовах нестабільності зовнішнього середовища. Техногенна концепція розвитку, в основу якої покладені необмежений розвиток вільного ринку, орієнтація на суто економічне зростання, можливості науково-технічного прогресу при нещадній експлуатації природних ресурсів за своєю суттю не передбачає врахування зовнішніх довгострокових екологічних наслідків від діяльності підприємств. У другій половині ХХ сторіччя через різке погіршення стану довкілля, більш активним стає рух енвайронменталізму (environment).

Наприкінці 80-х років ХХ ст. у науковій економічній літературі набув поширення термін „сталий розвиток”, який визначає розвиток економіки без забруднення та порушення природного середовища. Концепція сталого розвитку, що розроблена на Всесвітньому форумі по навколишньому середовищу, скликаному у 1992 р. за ініціативою ООН у Ріо-де-Жанейро, розглядається нині як концепція розвитку суспільства. Відповідно до цієї концепції розвиток економіки не повинний здійснюватись на шкоду інтересам розвитку та охорони навколишнього середовища.

Відповідно до концепції сталого розвитку економічна система може одержувати максимально можливу вигоду з обов’язковим збереженням динамічної рівноваги. Нині на підставі концепції сталого розвитку формується енвайронментальна економіка, яка передбачає орієнтацію не лише на споживачів, а на гармонійне поєднання соціальних, природних та економічних пріоритетів розвитку і зорієнтована на збереження стабільності та цілісності природного, соціального та економічного середовищ. Зазначимо, що на сучасному етапі в США широкого поширення набула концепція „стійкого” підприємства, яка ґрунтується на принципі сталого розвитку. „Стійке” підприємство ліквідує причини багатьох криз, тому що економічний розвиток такого підприємства пов'язується з вирішенням проблем навколишнього середовища. Створення такого підприємства можливо тільки за визнання системного взаємозв’язку екологічних, економічних та організаційних аспектів його діяльності. Отже, його основним принципом діяльності є принцип екогармонійності.

В умовах глобалізації бізнесу, прискорення темпів змін у навколишньому середовищі, зростання конкуренції за ресурси принцип екогармонійності обов'язково повинен бути в ряді основних принципів стратегічного управління підприємством. Провідною ідеєю стратегічного управління на початку ХХІ століття стає забезпечення гармонійного розвитку підприємства, що передбачає орієнтацію на гармонізацію інтересів суб'єктів господарювання, споживачів і суспільства в цілому на підставі інтегрування соціальних, природних та економічних пріоритетів розвитку. Дане положення концепції стратегічного управління відповідає європейській моделі превалювання в бізнесі (розроблена Європейським Фондом управління якістю EFQM), згідно з якою кожне підприємство повинно розглядатися з огляду на досягнуті результати та поліпшення роботи у сфері задоволення інтересів споживачів, персоналу та вкладу підприємства в розвиток суспільства. Для забезпечення успіху підприємство відповідно до цієї моделі повинно фокусувати зусилля, використовуючи нові концепції, творчість та новаторство. У зв'язку з цим, домінуючим підходом в управлінні для сучасного етапу розвитку є еколого-економічний, суть якого полягає у врахуванні ефекту емерджентності при взаємодії підприємства із зовнішнім середовищем, що забезпечує їх гармонійну взаємодію.

Динамічні зовнішні умови зумовлюють необхідність постійного перегляду стратегічних цілей, збалансування між стабільністю та змінністю підприємства. Отже, необхідно забезпечувати стратегічну гнучкість, тобто здатність підприємства до формування превентивних управлінських заходів та швидкого реагування на зовнішні зміни для підтримки конкурентних переваг.

Теоретичні положення стратегічного управління сучасного етапу розвитку:

· формування стратегії взаємодії із зовнішнім середовищем на принципах сталого розвитку;

· встановлення цільових орієнтирів підприємства на перспективу на підставі врахування принципів маркетингу, екогармонійності та толерантності;

· використання еколого-економічного підходу до економічного зростання та прогнозування стратегічної позиції підприємства;

забезпечення довготривалих конкурентних переваг, стійкості

Специфічні принципи, які відображають особливості сучасного стратегічного управління:

- соціальної відповідальності за виконання місії перед суспільством;

- інтегративності економічного потенціалу підприємства та здатностей персоналу до ефективного використання ресурсів у процесі досягнення встановлених цілей;

- інноваційності, що передбачає постійне удосконалення технологій, системи управління тощо для забезпечення відповідності підприємства вимогам зовнішнього середовища;

- екогармонійності, який виражає необхідність врахування екологічних наслідків діяльності підприємства;

- економічності, що передбачає забезпечення стійкого розвитку у межах раціонального.