1 Васильев л. Н., Яблоков н. П. Предмет, система и теоретические основы криминалистики.- м, 1984.-с. 40.

2 Белкин р. С. История отечественной криминалистики.- м.: Издатель­ство норма, 1999.- с. 199.

І. О. Возгрін, що підхопив цю ідею і також уважав за необхід­не перейменувати цей розділ, оскільки «у такий спосіб буде встановлейо одиоиорядкову назву всіх основних розділів науки криміналістики - криміналістична техніка, криміналістична (слідча) тактика і криміналістична методика. Це уточнення розширює її предмет і дозволяє розпочати в рамках криміналіс­тики вивчення ще одного напряму організації та здійснення слідства, а саме судового слідства окремих видів злочинів»¹.

Однак, перейменувавши методику розслідування окремих видів злочинів у криміналістичну методику, поширивши її в такий спосіб і на стадію судового розгляду кримінальних справ, 1. О. Возгріп, за суттю, не змінив попереднього змісту методики розслідування на стадії досудового розслідування. Як основні частини предмета методики розслідування він на­зиває криміналістичну характеристику окремих видів злочи­нів; обставини, що підлягають установленню розслідуванням у кримінальній справі; особливості планування розслідування окремих видів злочинів; особливості підготування і виконання слідчих дій під час розслідування окремих видів злочинів; про­філактичну діяльність слідчого під час розслідування окремих видів злочинів.

Із наведеної, абсолютно, як видається, правильної позиції автора все ж таки не випливають специфічні елементи (ознаки) методики судового розгляду кримінальних справ, а ті, що наве­дені, характеризують методику досудового розслідування з ре­комендаціями, адресованими слідчому. Через це вони не дають необхідного уявлення про сутність методики судового розгляду кримінальних справ щодо окремих видів (груп) злочинів.

Отже, різнобій у тлумаченні поняття криміналістичної мето­дики породжує потребу в пошуку відповідей, принаймні на та­кі запитання: який напрям її розвитку є оптимальним і таким, що відповідає її сутності; якими повинні бути структура і прин­ципи побудови окремих методик тощо?

Спробуймо відшукати ці відповіді у контексті останньої викладеної позиції, а саме, що криміналістична методика - це розділ криміналістики, який вивчає організацію та здійснення досудового розслідування злочинів і судовий розгляд кримі­нальних справ.

¹ Возгрин И. Л. Общие положения методики расследования отдельных ви­ло» преступлений.- Л., 1976.- С. 29; Возгрин И. А. Введение в криминалисти­ку: История, основы теории...- С. 240.

Окрім цього, криміналістичну методику можна розглядати і в іншому аспекті, а саме, як безпосередній процес розслідуван­ня злочинів і судового розгляду щодо них кримінальних справ, тобто - специфічна діяльність уповноважених законом органів та осіб, що провадиться на підставі застосування засобів кримі­налістичної техніки, прийомів криміналістичної тактики, мето­дів розслідування і судового розгляду певних видів і груп су­спільно небезпечних діянь.

Саме у зв'язку цих двох напрямів - практичного і теоретич­ного - криміналістична методика виявляє своє призначення, сприяючи розробленню наукових рекомендацій здійснення цього процесу, запровадженню їх у практику розслідування злочинів і судового розгляду кримінальних справ.

Серед закономірностей, що слугують предметом криміналіс­тичної методики, можна назвати такі:

1. закономірності щодо найбільш суттєвих рис діяльності слідчих і працівників органів дізнання під час перевірки ними первинної інформації про події, що містять ознаки злочинів, а також діяльності суду, державного обвинувача та професійного захисника під час попереднього вивчення ними матеріалів кри­мінальної справи з питань перевірки ними наявної (чи відсут­ньої) там інформації про цю ж подію;

2. закономірності встановлення обставин, що підлягають установленню через розслідування й доказуванню в ході про­вадження у кримінальних справах;

3. закономірності напрацювання програм слідчих, судових дій та інших передбачених законодавством заходів для встанов­лення істини у кримінальних справах;

4. закономірності безпосереднього підготування і виконання слідчих, судових дій та інших заходів, що застосовуються в роз­слідуванні злочинів і судовому розгляді кримінальних справ щодо них тощо.

Пізнання цих закономірностей досягається способом:

1. вивчення з позицій криміналістики об'єктів, пов'язаних із процесом виявлення, розкриття, розслідування й попередження злочинів та судового розгляду кримінальних справ щодо них;

2. узагальнення і встановлення загальних і основних тенден­цій розвитку слідчої, прокурорської, судової та адвокатської діяльності;

3. дослідження і визначення типових і стійких взаємозв'язків в організації та здійсненні слідства, дізнання, провадженні опе-ративно-розшукової діяльності, прокурорської та судової діяль­ності тощо.

Характер закономірностей, що вивчаються криміналістич­ною методикою, обумовлює її систему. Система криміналістичної методики:

1. Загальні положення криміналістичної методики.

2. Окремі (видові чи групові) методики розслідування окре­мих видів чи груп злочинів та окремі (видові чи групові) мето­дики судового розгляду кримінальних справ певних категорій.

Загальні положення методики - теоретичні основи криміна­лістичної методики, що охоплюють загальнонаукові (фунда­ментальні) питання цього розділу криміналістики, а саме: про його предмет, зміст, об'єкти, значення, завдання тощо.

Структура (зміст) загальної методики (загальних поло­жень) є такою:

1. поняття і сутність, об'єкти методики як розділу науки криміналістики;

2. основні вимоги, що пред'являються до побудови окремих криміналістичних методик (принципи криміналістичної мето­дики);

3. історія виникнення й розвитку криміналістичної методи­ки та її джерел;

4. завдання цього розділу науки та його зв'язки з іншими юридичними і неюридичними науками та видами діяльності;

5. система криміналістичної методики, її структурні елементи;

6. поняття, класифікація і структура окремих методик;

7) роль криміналістичних характеристик злочинів у ство- ренні та змісті окремих методик.

Від напрацьованості (розробленості) цих питань у підсумку залежать створення ефективних окремих методик і успіх їх застосування у кримінальному судочинстві.

Окремі методики - це типізовані (синтезовані) системи методичних рекомендацій щодо організації та здійснення досу-дового й судового провадження у кримінальних справах відпо­відних категорій. Іншими словами - виступаючи кінцевим «продуктом» усієї криміналістичної науки, окремі криміналіс­тичні методики становлять собою комплекси теоретично обґрунтованих рекомендацій, що мають прикладний характер і призначені для застосування, відповідно до здійснюваних про­цесуальних функцій, слідчим, дізнавачам, прокурорам, суддям та адвокатам для оптимізації їхньої праці як суб'єктів кримі­нального провадження.

Терміни і категорії криміналістичної методики:

Криміналістична методична рекомендація - науково розроб­лена і практично перевірена порада (пропозиція) щодо органі­зації та здійснення (чи участі у здійсненні) кримінального су­дочинства на відповідних його стадіях, залежно від категорії кримінальної справи. Кожна окрема методика містить декілька таких рекомендацій, які утворюють систему (комплекс) взаємо­пов'язаних порад для роботи відповідних суб'єктів криміналь­ного провадження у різних умовах.

Об'єкт дослідження методики розслідування - процес вияв­лення, відшукання, розкриття, розслідування, попередження злочинів і судового розгляду щодо них кримінальних справ.

Криміналістична (слідча чи судова) ситуація - конкретна обстановка розслідування або ж судового розгляду криміналь­них справ, особливості якої обумовлюються сукупністю обста­вин учинення злочину та умовами їх установлення на відповід­них етапах провадження в таких справах.

Джерела криміналістичної методики:

Право:

A) багато статей Конституції України, особливо з розділів про основні права громадян, їхні обов'язки, про правосуддя і прокуратуру, виступають підґрунтям для напрацювання як за- гальних положень методики, так і окремих криміналістичних методик;

Б) норми кримінального закону, що встановлюють ознаки окремих складів злочинів,- для напрацювання криміналістич­них характеристик злочинів;

B) норми кримінально-процесуального права, що встанов- люють предмет і межі розслідування та судового розгляду кри- мінальних справ,- для визначення кола обставин, які потрібно встановити у ході провадження у цих справах, їхні достатність і достовірність тощо.

Наука:

A) три перші розділи криміналістики;

Б) правові та юридичні науки: кримінальне право, кримі­нальний процес, юридична психологія, кримінологія тощо;

B) неправові науки: наука управління, логіка, теорія опера- тивно-розшукової діяльності, судова медицина і психіатрія, фізика, хімія, генетика, інші природничі й технічні науки.

Практика боротьби зі злочинністю, судово-слідча практика Завданнями криміналістичної методики (крім загальних зав­дань кримінального судочинства - ст. 2 КПК) виступають:

1. систематичне узагальнення слідчої, судової та експертної практики провадження у кримінальних справах;

2. вивчення криміногенної обстановки в цілому в державі та в окремих регіонах, стану, структури та динаміки злочинності;

3. аналіз кримінального, кримінально-процесуального, кри­мінально-виконавчого, адміністративного, цивільно-правового, а також іншого галузевого законодавства, пов'язаного з уста­мовленням юридичної відповідальності за правопорушення в різних сферах діяльності (господарської, фінансової, банків­ської, податкової, екологічної) тощо;

1. розроблення найбільш ефективних методів і засобів роз­криття, розслідування злочинів, судового розгляду криміналь­них справ, побудова їх криміналістичної характеристики; опти-мізація процесу розслідування окремих видів і груп злочинів та судового розгляду щодо них кримінальних справ на основі вико­ристання даних про типові слідчі, судові ситуації; напрацюван-пя системи типових версій і комплексів (алгоритмів) слідчих, судових дій, організаційних і оперативно-розшукових заходів;

4. вдосконалення процесу прогнозування змін у структурі злочинності і розроблення відповідно до цього нових окремих методик розслідування та вдосконалення тих, що застосову­ються (реалізація прогностичної функції криміналістики);

5. иапрацювання окремих методик судового розгляду кримі­нальних справ щодо злочинів певних видів (груп).

Як видно з наведеного, названі завдання є доволі різноаспект-пими, через що їх можна поділити на:

А. Загальні, що полягають у сприянні правоохоронним орга­нам у боротьбі зі злочинністю, а прокуратурі, крім того, разом із судом і професійним захистом у досягненні ними основної ме­ти кримінального судочинства, зокрема такого застосування за­кону, яке забезпечувало б, з одного боку, притягнення до кримі­нальної відповідальності кожного, хто вчинив злочин, а з іншо­го - гарантувало би від безпідставного покарання невинних у його вчиненні.

Б. Спеціальні - а) вивчення з позицій криміналістики злочи­нів і злочинності; б) вивчення та узагальнення передового досвіду відшукання, виявлення, розкриття, розслідування й по­передження злочинів, а також судового розгляду щодо них кри­мінальних справ; в) установлення закономірностей організації та здійснення розслідування злочинів і судового розгляду щодо них кримінальних справ; г) розроблення науково обґрунтова­них рекомендацій щодо розслідування та судового дослідження злочинів окремих видів і груп.

Принципи криміналістичної методики - базовані на законі вимоги, яким повинна відповідати побудова будь-яких окремих методик. Ці принципи поділяються на:

А. Загальні (визначальні основи розділу «Криміналістична методика»), до яких відносять:

1) законність методик;

2. цілісність методик;

3. наукову обґрунтованість і достовірність;

4) вимогу побудови окремих методик на основі змісту і дис- позицій відповідних норм кримінального закону інших законо- давчих актів, що встановлюють юридичну відповідальність (цивільно-правову, адміністративну), а також регламентують діяльність правоохоронних органів і суду.

Б. Окремі принципи (визначальні категорії (критерії), які обумовлюють папрацювання криміналістичних методик), а саме:

1. конкретність криміналістичних методичних рекомендацій;

2. етаппість окремих методик;

3. ситуаційність та багатоваріантність;

4. ефективність;

5. структурна єдність;

6. принцип вивчення механізму та способів учинення злочи­нів, їх приховання; вивчення оточення особи злочинця;

7. принцип узагальнення й використання передового досві­ду розслідування, слідчо-експертної та судової практики, кри­міналістичної теорії, даних суміжних юридичних наук та інших галузей знань.

В. Спеціальні принципи (базові категорії, що слугують роз­робленню конкретних методик розслідування окремих видів чи груп злочинів):

1. принцип індивідуальності розслідування й судового роз­гляду;

2. взаємозв'язок слідчого з оперативним апаратом органів дізнання;

3. максимально активне використання спеціальних (фахо­вих) знань, технічних засобів і допомоги громадськості;

4. принцип плановості розслідування та судового розгляду кримінальних справ;

5) принцип оперативності, швидкості розслідування;

6) засада щодо оптимального набору слідчих і судових дій. Під кутом зору організації процесу розслідування злочинів

загальноприйнятим є його умовний поділ на три окремі етапи (хоча є позиція і щодо двоетапного процесу розслідування).

Кожний етан - це такий період розслідування, у ході якого поряд із загальними вирішуються й свої, властиві конкретному етапу, завдання.

Перший етап - період провадження первинних, невідклад­них слідчих дій, а також оперативно-розшукових заходів, ске­рованих на вирішення загальних і специфічних завдань (уста­новлення події, що має ознаки злочину; виявлення, пересліду­вання й затримання особи, винної у вчиненні злочину «по гаря­чих слідах» тощо).

Первинні, невідкладні слідчі дії здійснюються у відносно об­межений проміжок часу, але встановити його тривалість для всіх випадків розслідування злочинів наперед неможливо.

У загальному вигляді необхідно зазначити, що початковий етап розслідування завершується зникненням невідкладності у проведенні слідчих дій.

Обмежений строк початкового етапу розслідування злочи­нів вимагає максимальної інтенсифікації діяльності слідчого.

Другий етап - це період провадження всіх інших слідчих дій, скерованих на збирання й дослідження доказів у справі (ви­криття винного у вчиненому злочині, пред'явленому обвинува­ченні; з'ясування обставин, які з тих чи інших причин залиши­лися не встановленими початковим етапом розслідування).

Завершальний етап - прикінцевий період розслідування, що починається моментом прийняття слідчим рішення про закін­чення розслідування і завершується направленням справи про­куророві або складенням постанови про закриття кримінальної справи. За змістом цей етап охоплює оцінювання зібраних у справі доказів, виконання додаткових і повторних дій та визна­чення порядку завершення розслідування.

Згідно з цими етапами систематизуються рекомендації в окремих криміналістичних методиках.

Складна і багатофункціональна діяльність суду (судді), про­курора, професійного захисника у зв'язку з першоінстанційним розглядом і участю в такому розгляді справ, як видається, та­кож повинна бути умовно розділена на певні етапи, які дещо не відповідають з визначеним розділом III КПК України частинам провадження справ у суді першої інстанції. Ці етапи відрізня­ються від законодавчо визначеного поділу судового процесу не тільки метою й завданнями, а й засобами їх вирішення.

Перший етап - це етап підготовки до судового слухання справи. Він, охоплюючи за суттю діяльність перед і під час по­переднього розгляду справи суддею, своєю чергою, складаєть­ся з декількох підетапів: 1) вивчення матеріалів кримінальної справи окремо кожним із зазначених вище суб'єктів криміналь­ного провадження, їх оцінювання на предмет усебічності, пов­ноти і об'єктивності проведеного досудового розслідування;

2. побудова судових, прокурорських і адвокатських версій;

3. виявлення прогалин неповноти досудового розслідування;

4) вирішення питання про можливість, доцільність усунення прогалин у ході судового розгляду справи, а також визначення прийомів і засобів, що можуть бути у цьому використані.

Другий етап - це дії судді (суду), прокурора і адвоката-за-хисника в підготовчій частині судового засідання. На цьому етапі з'являється можливість вперше в суді виступити з клопо­таннями про виклик свідків, експертів і фахівців, про витребу­вання і приєднання до справи нових доказів (ч. 1 ст. 296 КПК України), оцінити клопотання, що заявляються іншими учас­никами процесу, і висловити свою думку з приводу таких кло­потань. І прокурор, і адвокат, крім того, на цьому етапі вперше чують оцінку заявлених ними клопотань з боку суду і можуть внести необхідні корективи як у побудовані ними на етапі під­готування версії, так і в тактику й методику, відповідно до під­тримання державного обвинувачення і захисту.

Третій етап - здійснення судового слідства та участь у ньому прокурора і адвоката-захисника. Саме на цьому етапі аналізує­ться й оцінюється наявна у справі інформація. У ході судового слідства прокурор зобов'язаний, а адвокат має право активно брати участь у вивченні доказів, щоб за сприяння суду забезпе­чити всебічність, повноту і об'єктивність дослідження як, зок­рема, кожного доказу, так і всієї їх сукупності. Важливою особ­ливістю цього етапу є динамічність ситуації перебігу судового слідства, що вимагає постійного оцінювання досліджуваних до­казів з метою своєчасного корегування версії обвинувачення (захисту), а також тактики і методики, з одного боку, підтри­мання державного обвинувачення, а з іншого - професійного захисту.

Четвертим етапом є участь прокурора і адвоката в судових дебатах. Без сумніву, цей етап є складним, важливим і вирі­шально-завершальним у судовому розгляді кримінальної спра­ви. Прокурор у дебатах виступає першим (ч. 2 ст. 318 КПК України) і покликаний начебто задати тон захисникам, хоч би скільки їх не було. Вони це враховують. «Непросто знайти не­обхідну тональність..., коли, приміром, прокурор виголосив промову лояльну, виважену щодо підсудного. І здавалося б, за такої ситуації важко адвокатові настроїти аудиторію, щоб його слова її захопили. В таких випадках досвідчені адвокати радять вдаватися до психологічного маневру. Слід розпочати свою промову з тональності прокурора і поступово готувати слухача до думки, що не так усе правильно стверджував прокурор. Ли­ше посіявши в душах слухачів зерно сумніву, адвокат може приступати до своєї атаки»¹. Однак варто враховувати, що вис­тупами з промовами не обмежується участь прокурора і захис­ника на цьому етапі. У цьому контексті суттєве тактичне і мето­дичне значення відіграють репліки, що є за суттю реакцією най­активніших представників протиборчих сторін на виступи одна одної. Саме репліка дозволяє прокуророві щодо адвоката чи адвокатові щодо прокурора обґрунтовано взаємозаперечити за суттю його доводи, спростувати основні його положення озву­ченої контрагентом позиції, перешкодити наданню незаконного впливу на склад суду, його думку у справі, забезпечити, зреш­тою, ностановлення законного та обґрунтованого вироку або іншого виду судового рішення.

Щоправда, за всієї своєї конкретності названі етапи судового розгляду кримінальних справ у констексті їх реалізації судом, прокурором і адвокатом охоплюють лише загальні комплекси обставин, що характеризують розгляд тієї чи іншої криміналь­ної справи. Більш високий ступінь конкретності досягається в тому випадку, коли додатково буде враховано типові ситуації, що можуть динамічно та істотно змінюватись упродовж як одного окремо взятого етапу, так і від етапу до етапу.

Важливе значення у вивченні й застосуванні завершального розділу криміналістики має класифікація окремих криміналіс­тичних методик.

Першочергово запропонуємо класифікацію окремих мето­дик розслідування певних видів (груп) злочинів. Ця класифіка­ція може бути здійснена за декількома критеріями (підста­вами):

> У площині стосунку до кримінального закону (тобто залежно від виду чи групи злочинів):

Типові (видові) методики (методика розслідування вбивств, крадіжок, шахрайства тощо).

Особливі (групові) методики, які діляться залежно від

а) способу вчинення злочину:

вбивства (з використанням холодної зброї; з використанням вогнепальної зброї; скиданням із висоти тощо);

крадіжки (наприклад, кишенькові, квартирні, з автомобілів і т. ін.);

б) від місця вчинення злочину:

¹ Глотцький І. 10. Діяльність адвоката-захиспика у кримінальному про­цесі: \ Іавч. посібник.- К., 2003 - С. 253.

методики розслідування злочинів, учинюваних на транспорті;

в екстремальних умовах;

у великому місті;

поза межами населеного пункту;

у місцях відбування покарання;

в) від суб'єкта злочину (тобто особливостей особи злочинця, наприклад, особливі методики розслідування злочинів непов- нолітніх; осіб із дефектами психіки; рецидивістів та інших кате- горій девіантиих осіб;

г) від особи потерпілого:

особливі методики розслідування злочинних посягань на неповнолітніх, малолітніх; щодо жінок; щодо іноземців;

д) часу вчинення злочину і моменту початку його розсліду- вання:

особливі методики або усічені рекомендації розслідування злочинів «по гарячих слідах»;

особливі методики розслідування нерозкритих окремих груп чи видів злочинів минулих років.

> Залежно від обсягу окремі методики можна поділяти на: Повні (тобто для проведення усього процесу розслідування

тієї чи іншої групи або виду злочинів);

Неповні (скорочені, усічені), тобто методичні рекомендації щодо організації та здійснення певного етапу розслідування.

> Залежно від кількості видів злочинів, що охоплюються окремими криміналістичними методиками:

Комплексні криміналістичні методики, тобто методики роз­слідування двох чи більше взаємозв'язаних злочинів (наприк­лад, методика розслідування пограбувань і розбійницьких нападів чи вбивств, поєднаних із зґвалтуванням тощо);

Конкретні (методика розслідування конкретного виду зло­чину).

> За рівнем конкретизації методичних рекомендацій: Одноступеиеві (наприклад, методика розслідування кра­діжок).

Двоступеневі (наприклад, методика розслідування крадіжок особистого майна громадян).

Багатоступеневі (методики поглибленої деталізації реко­мендацій, наприклад, методика розслідування крадіжок осо­бистого майна громадян із помешкань громадян).

> Залежно від форми (за джерелом виразу): Методики у вигляді монографічних рекомендацій.

Методики у вигляді дисертаційних досліджень.

У підручниках.

У методичних листах.

Запропонований рівень деталізації криміналістичних мето­дик (окремих методик розслідування) продиктований, у першу чергу, потребами слідчої практики. Видається, що для судового розгляду кримінальних справ такий рівень повинен бути менш деталізованим. У методиці розслідування важливу роль відігра­ють рекомендації з розкриття окремих видів злочинів. Тут значно ширшим є вибір можливих варіантів, який обумовлений криміналістичною характеристикою того чи іншого злочину. Тому для досудового розслідування цілком виправдано розроб­лення таких, скажімо, самостійних методик, як методика роз­слідування злочинів «по гарячих слідах» і злочинів минулих років; злочинів (наприклад, розкрадань) на транспорті, у різних галузях промисловості чи сільського господарства; злочинів, учинених у курортній зоні чи місцях масового туризму; в особ­ливих територіальних умовах тощо.

Специфічні умови, різноманітні обставини, які характеризу­ють кожний зі згаданих видів злочинів, вимагають і різних пла­нів, способів, методів їх розкриття і розслідування. Але до мо­менту судового розгляду це розмаїття умов та обставин утрачає своє значення. Методика дослідження доказів у суді не зале­жить від того, чи йде мова, скажімо, про вбивство, розкрите «по гарячих слідах», чи яке було вчинено кілька років тому; чи вчи­нено крадіжку в курортному місті чи в селі і т. д.

Крім того, в судовому розгляді кримінальної справи, в якому беруть активну участь кілька суб'єктів доказування, зокрема з протилежними процесуальними функціями, важко заздалегідь визначити більш або менш усталену схему дослідження доказів.

Тому, як видається, для судового слідства не потрібно роз­робляти надмірно деталізовану методику дослідження доказів. Для розгляду справ про такі загальнокримінальні злочини, як, наприклад, більшість злочинів проти власності (крадіжка, гра­біж, розбій), хуліганство, заподіяння різного ступеня тяжкості тілесних ушкоджень, самоправство і т. ін., цілком достатньо знання процесуальних правил і загальних рекомендацій з вирі­шення типових слідчих ситуацій, що можуть виникнути у таких справах.

Водночас є категорії справ, щодо яких учасники досліджен­ня доказів у суді відчувають гостру потребу в окремих мето­диках.

Це, по-перше, щодо справ про злочини, пов'язані з викорис­танням техніки: про порушення правил безпеки руху або екс­плуатації залізничного, водного чи повітряного транспорту (ст. 276 КК), про порушення вимог законодавства про охорону праці чи правил безпеки під час виконання відповідних видів робіт (статті 271-275 КК) тощо.

По-друге, у справах про нові для вітчизняної судочинної практики види злочинів, щодо яких іще немає достатнього до­свіду їх судового дослідження: наприклад, таких злочинів у сфері господарської діяльності, як зайняття забороненими ви­дами господарської діяльності (ст. 203 КК), фіктивне підприєм­ництво (ст. 205 КК), виготовлення, зберігання, придбання, пе­ревезення, пересилання, ввезення в Україну з метою збуту або збут підроблених грошей, державних цінних паперів чи білетів державної лотереї (ст. 199 КК), легалізація (відмивання) кош­тів та іншого майна, добутих злочинним способом (ст. 209 КК), ухилення від повернення виручки в іноземній валюті (ст. 207 КК), щодо багатьох злочинів проти довкілля (статті 23-254 КК), злочинів у сфері використання електронно-обчислювальних ма­шин (комп'ютерів), систем і комп'ютерних мереж (статті 361-363 КК), терористичний акт (ст. 258 КК) тощо.

По-третє, це справи про злочини, хоч і добре відомі судовій практиці, але щодо яких часто виникають складнощі у ході їх доказування, специфічні й проблемні у розв'язанні судово-слід­чі ситуації. Зокрема і в першу чергу - це справи про різні кате­горії вбивств, зґвалтування, про хабарництво тощо.