28. Культурно-історичні особливості становлення філ.. Думки Київської Русі

Якісно нового змісту набуває філософська думка у Київській Русі. Становлення філософії Русі відбувалось у процесі розв'язання суперечностей між слов'янським міфологічним світоглядом та християнством. Суттєвий вплив на розвиток Київської Русі здійснило хрещення Русі у 988 р. Християнство було відоме лише вузькому колу духовної еліти суспільства. Основна маса населення Русі продовжувала вірити у традиційних язичницьких богів Це призвело до того, що філософія Київської Русі на перших порах свого розвитку мала перш за все просвітницький характер, її основне завдання вбачалося в тому, щоб роз’яснювати народу основні положення християнства і християнської філософії. Саме тому давньоруські автори писали свої твори не у формі наукових трактатів, а у вигляді послань, проповідей, звертань тощо. Світоглядна культура Русі акцентує увагу на таких важливих проблемах, якпротистояння духу і природи, душі і тіла, духовного і тілесного, Бога і Дияволата інших. При цьому в центр названої піраміди проблем ставиться людина в етико-моральному світлі, її почуття і розуміння світу. Основою проблемою філософії цього періоду була людина, сенс її буття, розуміння людського щастя та шляхів його досягнення, співвідношення Бога і людини, тобто морально-етична проблематика. Розвиток філософської думки у Київській Русі в межах християнського віровчення яскраво демонструють літописи та твори церковно-богословського характеру: проповіді, повчання та ін. Філософія Київської Русі охоплює період з ХІ ст. - ХІV ст. Найбільш ранньою оригінальною пам’яткою цієї доби слід вважати "Слово про закон і благодать"Іларіона. Закінчується цей період в середині ХІV ст., із втратою незалежності Галицько-Волинським князівством, культура якого безпосередньо розвивала здобутки Київської Русі.

29. Києво-Могилянська Акад. – перший в Укр. Центр профес. Філос..

Ідеї цих трьох європейських суспільних течій — гуманізму, реформації та раннього просвітництва — у складному синтезі наявні в філософських системах професорів Києво-Могилянської академії. Цей синтез, своєрідність якого зумовлювалась впливом духовно живої на той час традиції вітчизняної культури, що ґрунтувалась на здобутках княжої доби, надає своєрідне стилістичне забарвлення культурі України, що дає змогу розглядати її як добу українського (козацького) бароко. Починаючи з 30-х р. XVII ст. й аж до кінця XVIII ст. саме культура бароко визначає своєрідність духовного, в тому числі й філо-кого, життя укр-го народу цієї доби. У Зх. Європі основні принципи світогляду, що утверджується в культурі бароко, закладають Б.Спіноза, Б.Паскаль, Б.Грасіан, Е.Тезауро та ін. В Укр. — плеяда професорів Києво-Могилян.ї академій С. Яворський, Т. Проколович, Г. Кониський, М. Козачинський, С. Кулябка, С.Калиновський та ін.Центральним об'єктом дослідження барокової філ.-ї, естетики та мистецтва є досконала людина, або «героїчна особа», яка втілює в собі не лише уявний ідеал, а й реально досяжний у цьому, земному житті. . З іменем Петра Могили пов'язано новий етап у розвитку полемічної літератури в Укр. Усвідомлюючи, що католицизм на Зх. поставив собі на службу всі гуманітарні науки — мову, літературу, історію, філ-ію, П. Могила прагне піднести роль української православної церкви на щабель, що дасть змогу вести на рівних діалог її зі своїм опонентом. Спираючись на твори зх. і сх. отців церкви, істориків, філософів і письменників, обґрунтовували право укр-ї церкви, яка має давню історію, на суверенне існування. Ця діяльність сприяла розвиткові національної самосвідомості укр. народу, була стимулом поступу культури й освіти в Укр. З огляду на це створюється К.-М. академія. Як і західноєвропейські вищі учбові заклади, Академія мала чітку структуру поділу на окремі класи з певним обсягом предметів, що вивчались в них. У перших 4 загальноосвітніх класах учні здобували гуманітарну підготовку. Насамперед тут вивчались латинська, грецька, старослов'янська, книжна українська, польська мови, а у XVIII ст. також німецька, французька та давньоєврейська. Крім мов, викладалась арифметика, геометрія і музика. Після загальноосвітніх, граматичних класів приступали до вивчення поетики — 1 рік, риторики — 1 рік, філософії — 2 роки і теології — 4 роки.

30. Філософія Г. Сковороди Основне спрямування його праці зводиться до дослідження людини, її існування. Науку про людину та її щастя Сковорода вважав найважливішою з усіх наук. Не втративши авторитету проповідника та вчителя, Сковорода, прагнучи навчити як власним прикладом, так і словом, закликав почати філософське освоєння світу з простого: пізнати віру та любов у всій їхній повноті, бо це і є пізнання людини. Поділяючи світ надвоє – на істинне та тлінне, віддаючи перевагу Вічності, Богу. Людина без віри може піднятись до найвищих вершин. Але прозрівши, здобувши віру, вона опиняється перед усвідомленням їх мізерності. Там, де кінчаються межі розуму, починається віра. Людське щастя втілюється не тільки в духовних шуканнях, не тільки у сердечній радості, а й у праці, у втіленні спорідненості праці. Сковорода вказує, що здібності дає людині Бог, що царство Боже всередині людини. Прислухаючись до цього внутрішнього голосу, людина має обрати собі заняття не тільки не шкідливе для суспільства, а й таке, яке приносить їй внутрішнє задоволення і душевний спокій. Всі заняття добрі лише тоді, коли виконуються у відповідності з внутрішньою схильністю. Таким чином, філософ наполягає на тому, що життя людини має бути радісним, і зробити його таким може тільки вона сама. Г.Сковорода мислить щастя досяжним для всіх. Для того, щоб його пізнати, зовсім не обов'язково осягнути складну філософську матерію чи прилучитися до кола вибраних. Щастя є простим і за змістом, і за формою. На підставі такого розуміння щастя Г.Сковорода проповідував простоту життя, бідність (але це не був аскетизм, а так би мовити розумна достатність), вдоволення, яке випливає із спілкування людини з природою. Особливістю філософії Сковороди є поділ світу на два начала: вічне та тлінне. Переважного значення філософ надає Вічному, нетлінному началу.

31. Філософські погляди Т. Г. Шевченка Філософія Т.Шевченка виростає насамперед з конкретно-узагальненого ставлення до любові, надії і віри. Саме з любові до України виникає шевченківська філософія пробудження людської гідності, смутку-жалю знівеченого життя, сили протесту і бунтарства. Гнів мислителя спрямований передовсім проти різних утискувачів. Філосфський подвиг Т.Шевченка, вся вибухова сила його творчості полягає в тому, що він зумів серед мертвої тиші, яка покірливо мовчала задухою страху, ненависті, підозри, загальної заціпенілості, посіяти надію. Життя цієї надії починається з оспівування свободи. Шевченко показує, що нездоланність людського духу виявляється і в тому, що безстрашних співців свободи народжують найпохмуріші часи, бунтівний голос покривджених соціальних низів. Вінець Шевченкової творчості — це спів свободі, уславлення свободи, цієї першої й неодмінної передумови людського поступу, добробуту й щастя. До найволелюбніших книг усіх часів належить "Кобзар", він наскрізь просякнутий прагненням свободи, передчуттям її неминучості. Шевченківська творчість пронизана вірою в незнищенність людини, вірою в те, що людина ніколи не змириться з безправством, рабство ніколи не визнає за норму існування. Філософський характер творчості Т.Шевченка відображає її народність, коли кожне явище життя розглядається мовби очима народу, з позицій народу, кожна подія минувшини чи сьогодення вимірюється мірою народної моралі, чистотою й цнотливістю душі трудової людини. Завдяки народності виявляє себе оригінальність шевченківського бачення світу, інтенсивність його світосприймання. Шевченкова філософія багата емоційною наснагою образів, широтою і діяльністю асоціативного мислення. В ній крізь людський біль, крізь індивідуальне раз у раз проступає вселюдське: біблійна далеч історії тут мудро перегукується із сьогоденням, досвід минувшини — з сучасним життям і прагненням народів світу. У цьому розумінні філософія Т.Шевченка невичерпна. Нові, прийдешні покоління знаходитимуть у ній синтез народного і вселюдського досвіду, як ми знаходимо його в книгах древніх, що вік їхній вимірюється тисячоліттями.

32. Основні ідеї філософії Юркевича. Особливості київського і московського періодів його творчості. Памфіл Данилович Юркевич – найвизначніший український філософ минулого століття. Дослідники по-різному оцінюють філософію українського мислителя. Одні називають її «філософією серця», інші – конкретним ідеалізмом, убачаючи в ній початки персоналізму й навіть елементи екзистенціалізму тощо. Серце в філософії Юркевича – це скарбник і носій усіх тілесних сил людини; центр душевного й духовного життя людини; центр усіх пізнавальних дій душі; центр морального життя людини, скрижаль, на якому викарбуваний природний моральний закон. Увесь пафос цієї праці спрямований проти раціоналістичних спроб звести сутність душі, увесь духовний світ до мислення, позаяк у такому випадку знімається проблема людської індивідуальності, а залишається якась абстрактна людина, котра ніде й ніколи не існувала, якесь колективне «ми», а не індивідуальне «я». Отже, робить висновок Юркевич, світ як система явищ життєдайних, повних краси й знаменності, існує й відкривається найперше для глибокого серця, а вже звідси для розуміючого мислення. Завдання, що їх вирішує мислення, виникають урешті-решт не із впливів зовнішнього світу, а із спонук і нездоланних вимог серця. Якщо з теоретичного погляду можна сказати, що все, гідне бути, гідне й нашого знання, то в інтересах вищої моралі цілком справедливим було б положення: ми маємо знати тільки те, що гідне нашої моральної й богоподібної істоти. Древо пізнання не є древом життя, а для духу його життя уявляється чимось більш вартим, ніж його знання. Сама істина стає нашим благом, нашим внутрішнім скарбом лише тоді, коли вона лягає нам на серце. За цей скарб, а не за абстрактну думку людина може стати на боротьбу з обставинами й іншими людьми, позаяк тільки для серця можливий подвиг і самовідданість. Увесь пафос цієї праці спрямований проти раціоналістичних спроб звести сутність душі, увесь духовний світ до мислення, позаяк у такому випадку знімається проблема людської індивідуальності, а залишається якась абстрактна людина, котра ніде й ніколи не існувала, якесь колективне «ми», а не індивідуальне «я».

33. Філософія нац.. ідеї Донцова, Міхновського, Липинського Концепція націоналізму Донцова включає ідею панівної нації, нації, що покликана панувати над іншими націями, расами і народами. Ця ідея не є випадковою в його світогляді. Вона іманентно присутня в доктрині Донцова, е невід'ємною її складовою. Політична філософія Донцова грунтується на двох основоположних принципах - принципові "інтегрального націоналізму" та принципі національної еліти. Нація, національна ідея, українська національна ідея були об'єктом розгляду Донцова в багатьох його творах. Самі по собі ці ідеї були і лишаються актуальними. Тому позитивним моментом політичної філософії Донцова е постановка цих проблем. Проте тлумачення їх нерідко викликає заперечення. З його тези про антагоністичну боротьбу між націями, в якій одержують перемогу сильніші і панують над слабкішими, випливали далеко не прогресивні політичні висновки. Міхновський належав до найвидатніших і передових борців за визволення України з під московського ярма. Працюючи як фаховець — адвокат і криміналіст, був відомий на цілу Україну. Міхновський бачить основну причину нещасть своєї нації. Головними опонентами Міхновського виступають не «чужинці», а «українофіли, що виробили релігію лояльності», українська інтелігенція, яка в попередніх своїх поколіннях не узгоджувала свої інтереси з інтересами народу, зраджувала, покидаючи його в найгірші часи. Її репрезентанти «надали українофільству характер недоношеної розумом етнографічної теорії». Саме «українофіли» зробили український національний рух чимось смішним і ганебним і тим самим відштовхнули від українства «цілу молоду Україну». При всьому консерватизмі своїх поглядів В. Липинський є одним з найбільш оригінальних українських політичних письменників XX ст. Багато його ідей і теоретичних положень виявились цілком співзвучними духові нашого часу, хоча були висловлені ще в 20-ті роки. Противник будь-яких революцій і насильства, класових протистоянь у суспільстві, він послідовно обстоював ідею єдності, гармонізації суспільних відносин, примат творчих сил над руйнівними, збереження досягнутого над безупинним прогресом, який йде невідомо куди. Наведене стало підґрунтям до розв'язання В. Липинським національного питання, побудови незалежної суверенної Української держави. Саме ці теми стали центральними темами його творчості, при висвітленні яких він негативно ставився як до інтернаціоналізму, що обстоювався соціалістами, так і до націонал-соціалізму.

34. Ноосферна концепція Вернадського Зміст учення В. І. Вернадського полягає в тому, що поява на Землі людини започаткувала якісно новий етап в еволюції планети. Активність людини багаторазово прискорює всі еволюційні процеси, темпи яких швидко зростають з розвитком продуктивних сил, зростанням технічної озброєності цивілізації. Подальший неконтрольований, некерований розвиток людської діяльності таїть у собі небезпеки, які нам важко передбачити. Саме тому незабаром повинен наступити час, коли подальшу еволюцію планети, а отже, і людського суспільства, повинен буде спрямовувати Розум. Біосфера поступово перетворюватиметься на сферу Розуму. Визначальною ідеєю вчення В. І. Вернадського про ноосферу є обґрунтування єдності людства й біосфери. Однією із ключових ідей, що лежать в основі теорії Вернадського про ноосферу, є Шея, що людина не є самодостатньою живою істотою, яка живе за своїми особливими законами: вона співіснує усередині природи і є частиною її. Вернадський як біогеохімік намагався довести, що ця єдність зумовлена насамперед функціональною відокремленістю людини від навколишнього середовища. Людство саме по собі є природним явищем й очевидно, що вплив біосфери відображається не тільки на середовищі життя, алей на ході думок людини. Але не тільки природа впливає на людину, існує і зворотний зв'язок. Причому він не поверхневий, що відбивало 6 лише фізичний вплив людини на навколишнє середовище, він набагато глибший. Це доводить той факт, що останнім часом помітно активізувалися планетарні геологічні сили. Схоже, що ми вперше опинилися в умовах єдиного геологічного історичного процесу, який охопив одночасно всю планету. Вернадський бачив неминучість утвердження ноосфери, яка була підготовлена як еволюцією біосфери, так і історичним розвитком людства.

35. Філософські погляди І. Франко Його філософським поглядам притаманний матеріалізм, свідомий діалектичний підхід до природи і суспільства, впевненість у пізнанні навколишнього світу. Згідно з марксизмом він надавав великого значення економічному фактору в суспільному розвитку, ролі народних мас як рушійних сил історії. Він був великим просвітителем гуманістом для українського народу. Це був мислитель з енциклопедичною освіченістю, глибокий історик свого народу. І.Я.Франко розробляє тему праці, трудової моралі у літ-рі, ставлячи в центр своєї філософії людину. Головний закон людяності у формуванні Франка: неробство – зло, праця – доб-ро. Праця – єдине, що здатне творити і вдосконалювати людську душу, все-ляти в неї почуття гідності і правди. Але жити лише для праці неможливо, вважав Франко. У його творчості по-стійно виступають дві взаємозалежні сили: це пісня і праця, дух і матерія, книжка і хліб. Його філ.поглядам притамана діалектико-матеріалістич-на оцінка. Філ. Франка породжує досить важ-ливу і актуальну ідею: людина носить вічність у своїй уяві, в ілюзіях і дум-ках, а тому в сфері духу панує найдо-рожча різноманітність, яка робить людей несхожими, цікавими і дає людям основу для єдності, братерства і любові. Філ. Франка – це яскраве втілення філ. укр.духу початку ХХ ст.

36. Діалектика як теорія розвитку. Діалектика та її альтернативи Діалектика - це спосіб філософствування, оснований на всезагальних принципах зв'язку та розвитку, теорія і метод філософської рефлексії, які дають змогу суб'єкту філософії розглядати і пояснювати універсальні зв'язки світу, людського мислення, суспільного існування та культури через взаємозв'язок, взаємодію, боротьбу і єдність протилежних начал, аспектів, сторін буття, що саморозвивається. Діалектика, перш за все, є теорією, тобто формою наукової діяльності суспільно-розвинутої людини, яка спрямована на отримання знань про природну та соціальну дійсність і разом з практикою складає сукупну діяльність суспільства. 3 точки зору діалектиків, все тече, все змінюється. Метафізики ж твердять, що явища незмінні у своїй сутності. Діалектична концепція розвиткуполягає в тому, що розпиток тлумачиться як боротьба протилежностей, стрибкоподібний перехід кількості у якість і навпаки та як рух за спіраллю. Метафізики сприймають розвиток як результат. божественного першопоштовху, як збільшення або зменшення, тобто як чисто кількісній) процес та як рух по замкненому колу. Діалектика і метафізика альтернативні способи філософського осягання буття. Вони різняться у багатьох суттєвих моментах.Якщо діалектика вважає рух абсолютним, а спокій відносним, то метафізика, навпаки, сприймає рух як суму станів спокою, що є постійним. Діалектика визнає взаємозв'язок і взаємообумовленість явищ, а метафізика розглядає їх у відриві, у відокремленості. Важливим принципом матеріалістичної діалектики є принцип розвитку, тобто розуміння розвитку як вічною і нескінченною процесу зміни старо/о новим, одних явиш, і процесів - іншими. Дійсний світ дає нам картину різноманітних рухів і змін, переходів з одного стану в інший, неперервного виникнення нового і знищення старого у всіх явищах природи і суспільства. Безперервний рух і розпиток, взаємоперетворення і перебудова предметів і явищ - це одна із значних рис і форм буття матеріального світу, бо рух і розвиток являє собою необхідну і суттєву, невід'ємну властивість матерії, без якої вона не може існувати.

37. Поняття ізольованості зв*язку і взаємозв*язку. Взаємодія як рух і розвиток. Вчення про взаємозв'язок  явищ об'єктивного світу є важливим принципом діалектики. Він органічно випливає з того, що, по-перше, світові притаманна матеріальна єдність, що полягає у визнанні єдиного, загального першопочатку, який лежить у підґрунті усієї різноманітності речей і явищ. По-друге, цей принцип походить з того, що в об'єктивному світі не існує абсолютно простих предметів і явищ. Всі вони мають складну структурну організацію, тобто складаються з якихось елементів, частин, що пов'язані між собою. По-третє, цей принцип відображує те, що у світі немає абсолютно ізольованих явищ. Завдяки зв'язку і взаємодії одні процеси і явища породжують інші, відбувається перехід від одних форм руху до інших і внаслідок цього здійснюється вічний рух і розвиток, що являє собою загальну форму буття. е, що об'єктивний світ містить у собі глибокі і всебічні зв'язки і відносини на всіх рівнях, на всіх ступенях розвитку, можна спостерігати в усіх його станах. Наприклад, наша Земля знаходиться в певному складному зв'язку і взаємодії із Сонцем та іншими планетами Сонячної системи, що являє собою кільце Галактики, яке містить у собі багато пов'язаних між собою зірок і планет. Сама Галактика входить складовою частиною у велетенську матеріальну систему, у метагалактику і у межах цієї системи пов'язана з цілою низкою інших зоряних утворень.  Складний зв'язок існує і в будь-якому живому організмі, що являє собою цілу систему клітин, тканин, органів, що функціонально взаємодіють одне з одним. Різноманітні зв'язки і взаємовідносини існують і в розвитку усіх сторін суспільного життя: економічної, соціальної, політичної, духовної.

38. Поняття закону. Загальні і специфічні закони. Важливою ознакою закону є необхідність такого зв'язку, що неминуче виявляється в процесі розвитку того чи іншого явища. Якщо виникає щось нове, то воно обов'язково пов'язане із старим, стоїть на його "плечах", не відкидає старого цілком, а з необхідністю "знімає" потрібне для подальшого розвитку. Цей зв'язок є необхідним і загаль­ним, тобто він є постійним, внутрішнім і таким, що неминуче повто­рюється, якщо виникають умови для дії такого зв'язку. Можливість уза­гальнення якраз і грунтується на тому спостереженні, що приблизно за однакових умов можуть відбуватися схожі події, тобто необхідні суттєві зв'язки між речами будуть зберігатися. В законі, за висловом Гегеля, є "сталість, що зберігається". Саме явище — змінне, нестабільне. Закон же — спокійне, стійке відображення існуючого світу. "Царство законів, — писав Гегель, — містить у собі лише простий, незмінний, але різнома­нітний зміст існуючого . "царство законів — це спокійне відображення існуючого світу, що з'являється. Закон — це зв'язок між сутностями, який є: 1) об'єктивним; 2) необ­хідним; 3) загальним; 4) внутрішнім; 5) суттєвим; 6) повторювальним. Можна виділити три групи законів: 1) часткові закони, притаманні лише певним формам руху матерії (закони механіки, хімії, біології тощо); 2) загальні закони, притаманні усім або багатьом формам руху ма­терії (закони математики, кібернетики, закони збереження); 3) універсальні закони (закони діалектики). Слід розрізняти закони природи і закони суспільства. Є також динамічні та статистичні закони. У динамічних законах перед­бачення мають однозначний характер — "так, а не інакше піде процес розвитку". У статистичних законах передбачення носять імовірний ха­рактер" — "може бути, а може ні". Останнє зумовлене дією багатьох випадкових факторів. Статистичні закони виявляються в результаті взає­модії значної кількості елементів певної системи. З категорією "закон" пов'язана категорія "закономірність". Зако­номірність є ширшим, ніж закон поняттям. Це сукупна дія багатьох за­конів, що конкретизують, наповнюють певним змістом закономірність розвитку природи і суспільства.

39. Закон єдності і боротьби протилежностей – ядро діалектики Єдність і боротьба протилежностей – один з основних законів діалектики. Він характеризує джерело саморуху й розвитку явищ природи і соціально-історичної реальності. Закон єдності й боротьби протилежностей в діалектиці займає центральне місце. Це – сутність, "ядро" діалектики. Кожний предмет – це єдність протилежних сторін, властивостей, тенденцій. У кожному предметі, явищі є позитивні й негативні сторони, те, що росте, розвивається, і те, що відживає. Якщо на перший погляд здається, що в процесі розвитку предметів чи явищ відсутні суперечності, то завдання дослідника полягає в тому, щоб віднайти їх. Лише шляхом розкриття внутрішніх суперечностей можна пізнати предмети, їх сутність, закони їх розвитку. Що означає "єдність протилежностей"? По-перше, взаємообумовленість протилежностей, тобто існування однієї протилежності передбачає необхідну наявність іншої протилежності. Наприклад, лівий – правий, добро – зло, притягання – відштовхування, низ – верх тощо. По-друге, перехід однієї протилежності в іншу шляхом заперечення одна одної. Протилежності перебувають в боротьбі одна з одною. їх боротьба – це природний закономірний наслідок того, що протилежності всередині предмета чи явища одночасно взаємно обумовлюють і заперечують одна одну. Єдність протилежностей має відносний характер. Це пояснюється тим, що сталість, незмінність предмета чи явища тимчасова, що предмет має свій початок і кінець. А боротьба протилежностей має абсолютний характер, тому що рух (розвиток) не припиняється ні на хвилину в результаті боротьби протилежностей.Боротьба протилежностей – це складний процес виникнення, розвитку та вирішення суперечностей. Зміст закону єдності й боротьби протилежностей виражається через взаємодію категорій тотожності, відмінності, протилежності, суперечності. Всім предметам і явищам внутрішньо властиві протилежні сторони, тенденції, що знаходяться в стані єдності та боротьби; боротьба між протилежностями обумовлює внутрішнє джерело розвитку, веде до зростання суперечностей, які вирішуються шляхом усунення (подолання) старого і утвердження нового, якому також властиві свої протилежності.

40. Принцип взаємозв*язку якісних і кількісних відношень як закон діалектики Специфіка цього закону полягає в тому, що він розкриває загальний механізм процесу розвитку і відповідає на питання ЯК, у яких формах протікає рух і розвиток, ЯК здійснюється перехід від одного якісного стану предметів, явищ до іншого. Він розкриває взаємозв'язок безперервності і переривчастості в поступальному русі, розвитку. необхідно насамперед з'ясувати, що таке якість, кількість, міра, стрибок і ін. Коли ми споглядаємо навколишній світ, то перше, що ми помічаємо - це величезну розмаїтість предметів, явищ, процесів, їхніх властивостей і особливостей. І як би тісно вони не були між собою пов'язані, кожен з них зберігає свої специфічні особливості, які показують, ЩО становить розглянутий предмет і ЧИМ він відрізняється від інших, кожен з них має свою якісну визначеність, а також має кількісні характеристики: розмір, вагу, ступінь розвитку тощо. Взаємозв'язок якості і властивості знаходить свій вираз втому, що предмет може виступати як певна якість тільки тоді, коли він має певні властивості. Наявність властивостей є необхідною умовою для того, щоб предмет набув ту чи іншу якість. Наприклад, ягоди, фрукти, овочі, завдяки наявності певних властивостей, можуть бути продуктами харчування. Інші предмети, завдяки наявності в них специфічних властивостей, — знаряддями праці, будівельними матеріалами, джерелами енергії. Зважаючи нате, що кожен предмет має велику кількість властивостей і перебуває в багатьох системах зв'язків, то він одночасно може виступати як різна якість. Наприклад, студент, що сидить в аудиторії, одночасно виступає як представник чоловічої чи жіночої статі, як син, дочка, батько, мати, брат, сестра, бізнесмен тощо, тобто залежно від наявності тих чи інших систем зв'язків, у яких він перебуває. Цей закон, з однієї сторони, розкриває взаємозв'язок між кількісною і якісною визначеностями предметів, явищ, їх взаємозалежність і взаємодія, а з другої - динаміку переходу від однієї якості до іншого. Він є загальним законом розвитку природи, суспільства, мислення.

41 Закон заперечення заперечення . Cутність діалектичного запереч. Закон заперечення заперечення відображає об’єктивний закономірний зв’язок, спадкоємність між тим, що запер. і тим, що заперечеє. Першим цей термін запровадив у філ. Гегель. Він є автором цього закону діалектики, сформулювавши його як закон мислення, пізнання. Поняття, за Гегелем, є єдністю буття і сутності. Сутність – заперечення буття. Поняття – друге запереченя або заперечення заперечення. Буття – це те, що є, що існує; сутність – це “зняте”, розкрите буття, тому воно є його першим запереченням. Поняття – синтез того й іншого буття і сутності, тому воно є другим запереченням або заперечення заперечення. Гегель оперував цими поняттями тільки щодо логіки, прроцесу мислення. Справді, Гегель використовував поняття заперечення заперечення насамперед як категорії діалектичної логіки. Особливості закону випливають із сутнісних, суперечливих елементів зв’язку старого і нового, їхньої спадкоємності. Цей закон виявляється в повному своєму обсязі лише в тому разі, коли відбувається повний цикл розвитку, коли мають місце три ступені в процесі розв-ку. Одже особливостями даного закону є те, що він здійснює свої оберти, коли є повний цикл. І нарешті, закон заперечення заперечення дає теоретичне уявлення про поступальних характер розвитку.Є три різні точки зору на цей закон: 1. Закон заперечення заперечення – основний закон діалектики, і тому він має характер всезагальності, тобто діє в різних сферах дійсності. 2. Так це закон діалектики. Але він не має статусу всезагального, бо є речі, в розв. яких важко уявити друге заперечення , або та кий закон не є всезаг., оскільки він проявляється сише у процесах розв. по прогресу і не охоплює руху по регресу. 3. Даний закон може бути тільки законом суб’єктивної діалектики, діалектичної логіки, як у Гегеля. Закон з.з., як і інші закони діалектики, є законом будь-якого розвитку, будь-якого руху взагалі і не лише за прогресивно. лінією, а й за регресив.

42 Основні категорії діалектики. Їх сутність і значення Діалектика поєднує в собі і неосновні закони, зміст яких полягає у співвідношенні певних категорій. Категорії – це універсальні форми людського мислення. 1 група поєднує детермінаційні зв'язки. До неї належать категорії: "сутність – явище", "причина – наслідок", "необхідність – випадковість", "можливість – дійсність". 2 групу становлять категорії, що відображають "організацію", "побудову" буття. Це такі категорії, як "одиничне – загальне", "форма – зміст", "частина – ціле" тощо.Сутність – явище. Кат. сутності відображає внутрішні, глибинні, стійкі і необхідні зв'язки й відносини предмета, явища чи процесу, які визначають їх природу. Кат. явища відображає зовнішні, більш рухливі, видимі, змінювані характеристики предметів. У сутності переважає необхідне і загальне, в явищі – випадкове й одиничне. Явище і сутність – діалектично пов'язані між собою протилежності. Вони не збігаються одне з одним. Інколи це проявляється досить чітко: зовнішні, поверхові риси предмета, явища чи процесу можуть маскувати, перекручувати їх сутність. Сутність може проявлятися в різних формах.Причина – наслідок. Основну роль у філософському пізнанні відіграє принцип детермінізму. Цей принцип відображає той факт, що всі процеси виникають, розвиваються і зникають закономірно, внаслідок певних причин, обумовлені ними. Причина – це таке явище, яке породжує інше або зумовлює в ньому певні зміни.Явище (або зміни в ньому), породжене причиною, називається наслідком.Необхідність – випадковість. Н-сть – це обумовлений зв'язок явищ, за якого поява "події – причини" неминуче викликає певне "явище – наслідок". Вип-ть – це такий зв'язок причини і наслідку, за якого причинність допускає реалізацію будь-якого наслідку із багатьох можливих альтернатив.Можливість – дійсність – це 2 послідовних ступені, етапи становлення і розвитку явища, його рух від причини до наслідку в природі, суспільстві та мисленні. Сьогодення диктує людству два варіанти можливої майбутньої дійсності: або воно сформує таку технологію свого розвитку, за якої буде успішно функціонувати в гармонії з природою, або загине внаслідок глобальної екологічної катастрофи.Одиничне і загальне перебувають у діалектичному зв'язку. Загальне не існує само по собі, в "чистому" вигляді. Воно завжди реалізується в одиничному і через одиничне. Одиничне, в свою чергу, входить у ту чи іншу групу предметів і має в собі певні загальні риси.