6. Нтп як основа інтенсивного шляху виробництва.

Науково-технічний розвиток відбувається у двох формах- еволюційній–науково-технічний прогрес(НТП) і революційній–науково-технічна революція (НТР).

Науково-технічний прогрес супроводжує всю історію розвитку людства. Вдосконалення засобів виробництва, ускладнення технологій, підвищення продуктивності праці – все це результати науково-технічного прогресу.

Основними рисами НТР є:

-         випереджаюче зростання науки у системі "наука-техніка-виробництво";

-         фундаментальні зміни у техніці – штучно створених засобах праці, які посідають проміжне місце у взаємодії людини і природи;

-         докорінні перетворення головної продуктивної сили – працівника;

-         докорінне перетворення предметів праці, поява нових видів матеріалів з наперед заданими властивостями;

-         виникнення принципово нових технологій;

-         революція щодо використання людьми сил природи;

-         початок інформаційної революції.

Типологія відтворення є досить різноманітною і багатокритеріальною. Найвживаніші два критерії:

1) характер використання ресурсів отриманих доходів;

2) якісна характеристика факторів виробництва.

Так, у сучасних умовах якісно новими факторами суспільного, у тому числі економічного, про­гресу є науково-технічний прогрес, раціональне держав­не регулювання економіки, дух народу, енергія й актив­ність нації, національна психологія та свідомість людей.

За інтенсивного типу економічного зростання збіль­шення масштабів випуску продукції досягається шляхом якісного вдосконалення всієї системи продуктивних сил, насамперед речових і особистісних факторів виробницт-

ва. Основою інтенсифікації є науково-технічний прогрес (НТП), а в наш час революційна форма його розвитку — НТР, що розгортається. Інтенсифікація виробництва зна­ходить своє вираження у зростанні суспільної продуктив­ної сили праці (тобто у збільшенні виходу кінцевої про­дукції з кожної одиниці залучених у виробництво ресур­сів за економії живої, уречевленої праці), у підвищенні якості продукції, ефективності виробництва.

У процесі розширеного відтворення відбувається по­єднання інтенсивних і екстенсивних факторів економіч­ного зростання. Тому розрізняють переважно інтенсив­ний або переважно екстенсивний тип такого зростання. Оскільки більшість джерел екстенсивного зростання (земля, корисні копалини, вільні трудові ресурси тощо) надзвичайно обмежені, а для суспільства властиве про­гресивне економічне зростання, необхідно переходити до переважно інтенсивного його типу. Це означає рішучий перехід до працезаощаджуючих, фондозаощаджуючих і ресурсозаощаджуючих технологій зростання ефективнос­ті виробництва.

6. Антиінфляційна політика.

Антиінфляці́йна полі́тика — комплекс взаємопов'язаних заходів і важелів держави й центрального банку країни з метою запобігання високим темпам інфляції та управління нею на незагрозливому для стабільності економічної системи рівні.

Негативні соціальні й економічні наслідки інфляції змушують уряди різних країн проводити певну економічну політику. Значна увага завжди приділялася державою регулюванню грошової маси. Антиінфляційна політика нараховує багаті асортименти найрізноманітніших грошово-кредитних, бюджетних мір, податкових заходів, програм стабілізації й дій по регулюванню й розподілу доходів. Оцінюючи характер антиінфляційної політики, можна виділити в ній три загальних підходи. У рамках першого передбачається активна бюджетна політика — маневрування державними витратами й податками з метою впливу на платоспроможний попит: держава обмежує свої витрати й підвищує податки. У результаті скорочується попит, знижуються темпи інфляції. Однак, одночасно може відбутися спад інвестицій і виробництва, що може привести до застою й навіть до явищ, зворотним до спочатку поставлених цілей, розвитися безробіття. Бюджетна політика проводитися й для розширення попиту в умовах спаду. При недостатньому попиті здійснюються програми державних капіталовкладень і інших витрат (навіть в умовах значного бюджетного дефіциту), знижуються податки. Уважається, що в такий спосіб розширюється попит на споживчі товари й послуги. Однак стимулювання попиту бюджетними засобами,може підсилювати інфляцію. До того ж більші бюджетні дефіцити обмежують урядові можливості маневрувати податками й витратами. Другий підхід-на перший план висувається грошово-кредитне регулювання, побічно й гнучко впливає на економічну ситуацію. Цей вид регулювання проводиться непідконтрольним уряду національним банком, що визначає емісію, змінює кількість грошей в обігу й ставки позичкового відсотка. Прихильники цього підходу вважають, що держава повинна проводити дефляційні заходи для обмеження платоспроможного попиту, оскільки стимулювання економічного росту й штучна підтримка зайнятості шляхом зниження природного рівня безробіття веде до втрати контролю над інфляцією. Намагаючись приборкати інфляцію, що вийшла з-під контролю, уряди проводили так називану політику цін і доходів, головне завдання якої зводиться до обмеження заробітної плати — третій метод. Оскільки ця політика означає адміністративну, а не ринкову стратегію боротьби з інфляцією, вона не завжди досягає оголошеної мети.