3.Охарактеризувати стан міжнаціональних відносин в сучасній Україні.

Вже багато років обговорюється 3 можливі моделі взаємодії української та російської мови в офіційній сфері:  1)утвердження на всій території України української мови як єдиної державної мови;  2) офіційне утвердження українсько-російської двомовності на території всієї України;  3) збереження за українською мовою статусу єдиної державної мови при визнанні й інших мов, як офіційних у окремих областях і містах.  Моніторингові дослідження ставлення населення до доцільності надання російській мові статусу офіційної свідчить, що при деяких коливаннях у окремі роки, що цілком характерно для громадської думки, ця ідея постійно одержує підтримку майже кожного другого з опитаних. Але позиції з цього питання по регіонах є дуже відмінними і навіть прямо протилежні: якщо на Сході та Півдні України цю вимогу підтримує переважна більшість населення (73,3% та 64,1% відповідно), то на Заході майже 80 % є категоричними супротивниками цього. Проміжну позицію займає центральний регіон де голоси «за» та «проти» розподілилися у пропорції 48% до 39% [20].  Таким чином, мовна проблема помітна диференціює населення України не тільки за регіонами, але й за етнічною приналежністю та мовою, яку вони використовують. Закріплення за російською мовою статусу офіційної вважають за необхідне 81%, рідною мовою яких є російська, і майже третина (31%) тих, хто як рідну мову назвав українську. На завершення зазначимо, що саме різномовна практика і різні позиції з мовних питань виступають сьогодні одним із значущих факторів, що затруднюють процес консолідації української нації, розриваючи її не стільки за етнічними, скільки за лінгвістичними лініями.  Сучасна Україна характеризується досить суттєвими регіональними відмінностями, і це, мабуть, найбільшою мірою обумовлює складність протікання націєтворчих процесів, формування загальнонаціональної ідентичності. Попередні етапи розвитку сприяли тому, що у різних частинах країни склалися соціокультурні спільноти, що помітно відрізняються за своїм етнонаціональним складом, етнокультурними і політико - ідеологічними орієнтаціями, ступенем готовності інтегруватися в українську націю, що формується. Тому будь-яка проблема, що вивчається у соціологічному вимірі, потребує врахування регіональної специфіки.  Разом з цим принцип поділу на регіони під час дослідження України не є загальноприйнятими. Існує різні тлумачення поняття «регіон». Відповідно специфіці соціологічного підходу до вивчення цієї проблеми регіон можна трактувати як певну соціокультурну цілісність, що має власну самосвідомість та деякі специфічні особливості стану свідомості та поведінки. Ця специфіка полягає, з одного боку, у відокремленні тих ознак, які є свідченням соціокультурної регіоналізації країни, з іншого боку – акцентуації уваги на механізмах процесу формування тих соціокультурних відмінностей, які диференціюють населення України.  Не можна, однак, не враховувати, що в сучасній Україні на статус соціально - територіальних спільнот регіонального типу може претендувати й населення адміністративно – територіальних одиниць. Хоча більшість областей і районів України виокремлено переважно за штучним принципом, сама організація життєдіяльності людей у межах цих формальних утворень сприяє встановленню в середині них більш розвиненої системи зв’язків по зрівнянню з тією системою зв’язків , що виходять за їхні межі.  Для вивчення процесів в Україні використовують багато територіальних поділів, але дослідник вважає доречним зупинитися на одному: «Лінії Хантингтона», який вважає, що сучасний світ є біполярним і у ньому існують «цивілізаційні розломи», крайні точки яких є векторами руху. [9, c. 226] Ця поляризованість спричинена перш за все, об’єктивно існуючими особливостями різних частин України. Особливо значущими серед них є:  - Різний історичний досвід країни, яка у сучасних своїх кордонах існує відносно недовго;  - Відмінності у структурі населення за показниками етнічного та мовного складу: майже абсолютне домнування українців та україномовних на Заході, їх переважання за чисельністю у Центрі і досить вагома частка росіян та російськомовних на Сході та Півдні України;  - Відмінності у конфесійній приналежності населення Лівобережжя, де переважають прихильники православ’я, та правобережжя, де досить розповсюдженою є приналежність до греко-католицької та римо-католицьких церков;  - Відмінності у поселенській структурі, а звідси - й к способі життя: переважання на заході сільського населення й мешканців невеликих міст, а на Сході - городян, а серед них – мешканців великих міст;  - Відмінності у господарчій структурі та рівні соціально – економічного розвитку.  В Україні цей «розлом» йде по Дніпру, адже у більшій чи менший мірі Схід і Захід на сьогодні в Україні є тими векторами руху з якими не може визначитися Україна, третього напрямку на дано, якщо виокремити, ці напрямки виходячи з реалій у культурній, економічній, зовнішньоекономічній і партійній сферах, то отримаємо два типи ідеологічної орієнтації населення: „український” (галицький тип) і „радянський” (донецький тип) [10, c. 299]. Саме Галичина і Донецьк відображають два напрямки до яких тяжіє Україна це Росія і Європа це пояснюється історичними передумовами: ці території великий проміжок часу входили до різних держав Схід і Південь України більш 300 років перебували у зоні Російського впливу, а Західно - Українські землі – у зоні впливу Австро- Угорщини і Польши, який іноді поширювався і на частину центральних областей ; і приграничним статусом цих регіонів до векторів тяжіння і безсумнівно таке «сусідство» відобразилося на них найильніше. Цікавим також є той факт, що поміркованість у поглядах зростає при наближенні до «цивілізаційного розлому», так бачимо поміркованість жителів Дніпропетровщини, Київщини у питаннях, які на Заході та Сході України є принциповими.  У стабільних суспільствах регіональна ідентичність не домінує над національною. Але в сучасних українських умовах трансформації суспільства, в кризовій ситуації її роль підвищується, вона стає своєрідною захисною реакцією регіонів та індивіда на економічні труднощі, політику „центру” в економічній, культурній, мовній та іншій сферах.  На формування регіональної ідентичності впливають фактори об’єктивного порядку: історія, особливості економіки і культури, а також суб’єктивні фактори, такі як діяльність регіональної адміністрації, політичних партій, громадських рухів, інститутів освіти, культури, засобів масової інформації. Політична й економічна регіональна еліта можуть використовувати ідею регіональної ідентичності як мобілізуючий ресурс, що особливо чітко проглядається в ситуації сучасної України.  „Головним регіоністом” В Україні була історія. Саме вона обумовила розходження й особливості в ритмах соціально-економічного і національного життя Сходу, Півдня, Західної України і Наддніпрянщини. Основними факторами „регіональності” Сходу і Заходу є, по-перше, різні темпи і засоби асиміляції, що обумовили деякі особливості цих регіонів, перевага тих чи інших конфесій, тих чи інших сусідських культур, розходження в уявленнях про власність тощо.  В Україні нація історично складалася як результат виникнення домінуючої коаліції українців і росіян. При цьому для цієї коаліції з самого початку бувальщини характерні певні асиметрії. На прикладі Донбасу їх виникнення чудово показане Н.П. Паніною. Із зібраного нею матеріалу видно, що українці і росіяни в XIX в. По-різному орієнтувалися щодо професійних занять і способу життя. За даними перепису 1897 р. в гірничозаводській промисловості нашого краю росіяни складали 74% робочих, а українці -22,3%, у металургії - відповідно 69% і 22,2%. Зате на селі переважали українці. Дані того ж перепису свідчать про те, що серед населення трьох повітів Донбасу (Бахмутського, Маріупольського і Славяносербського), зайнятого землеробством і тваринництвом, 61,8% були українцями, 18,3% - росіянами, 8,6% - греками, 5% - німцями. [11, c. 63]  Саме у особливостях індустріалізації України криється асиметрія між україномовним селом і російськомовним містом. Ця реальність зберігалася достатньо довго. Фактично тільки з 60-х років ХХ в. почалася стрімка урбанізація українців. Якщо в 1959 р. частка городян серед українців складала 36,6%, то в 1989 р. - вже 60,3%. Росіяни ж і в 1959 р., і в 1989 р. переважно були городянами (80,8% і 87,6% відповідно).  Етнічна домінуюча коаліція українців і росіян виникла в Україні через безліч причин. Головні серед них - взаємодоповнення в суспільному розподілі праці, відвертість культурних світів і діалогічний характер відносин між ними. Кращим індикатором міцності цієї домінуючої коаліції є спільність ціннісних орієнтацій українців і росіян в сучасній Україні.  Міжнаціональний мир в нашій країні зберігається перш за все завдяки українсько-російській домінуючій коаліції. Через це державна політика в етно-культурній сфері повинна виходити з цієї обставини. Проте, важливо не тільки визнавати першорядну вагу цієї реальності. Необхідно бачити тенденції, які вона породжує в розвитку етнічної структури України. Зупинимося на двох з них:  Перша пов'язана з тим, що проявом домінуючої коаліції в мовній сфері стала фактично повсюдна двомовність населення України. І практика існування української держави показала, що плідною є функціональна двомовність.  Друга пов'язана з міжрегіональними відносинами. Існування домінуючої коаліції вимагає їх гармонізації. Особливо складною проблемою є проблема відносин західного та східного регіонів. Домінуюча коаліція для свого розвитку припускає досягнення згоди між Сходом і Заходом України на базі історичного компромісу. 

1.а 2.а 3.а 4.а 5.а 6.а 7.г 8.б 9.б 10.б