Підсумки «культурної революції»

Щоб домогтися контролю над духовним життям суспільства, радянська влада надавала перевагу в спілкуванні з інтелігенцією засобам примушування, серед яких чи не «найпочесніше» місце посідав терор.

Незважаючи на «масовидність» терору (неологізм, винайдений В. Леніним), чисельність інтелігенції зростала. Адже її лави постійно поповнювалися за рахунок вихідців із робітничо-селянського середовища.

Перепис 1939 р. показав істотне збільшення кількості фахівців проти перепису 1926 р. Чисельність сільської інтелігенції зросла в 5,5 раза, міської − в 6,4 раза.

Найбільші темпи зростання за 1927-1938 рр. спостерігалися по групі технічних спеціалістів (індустріальні та аграрно-технічні кадри) − у 8,2 раза. За темпами зростання до цієї групи наближалася наукова й науково-викладацька інтелігенція (у 6,2 раза). Кількість лікарів зросла в 2,2 раза, вчителів − у 3,5 раза, працівників мистецтв − в 4,2 раза, юридичних працівників − в 1,3 раза.

Найбільші темпи зростання спостерігалися серед керівного персоналу державних установ − у 14 разів. Ця тенденція яскраво свідчила про бюрократизацію суспільства, зумовлену одержавленням усіх сфер життя.

Кваліфікаційно-професійний рівень працівників розумової праці знизився. За даними перепису 1939 р., вищу освіту мали тільки 12,9%

спеціалістів, а середню спеціальну − 18%. Це означає, що більшість тих, хто посідав посади спеціалістів, належала до числа практиків, «висуванців». Хоч технікуми та інститути істотно знизили якісні критерії фахової підготовки й працювали з максимальним навантаженням, їх постійно випереджали органи державної безпеки. [...]

Як порівняти з серединою 20-х рр., національний склад інтелігенції істотно змінився. Майже в усіх видах розумової праці (за винятком нечисленних «елітних» категорій − працівників мистецтва та юридичних працівників) питома вага українців стала переважаючою. В цілому частка українців серед інтелігенції наблизилася до питомої ваги їх у складі всього населення.

Істотне переважання українців серед керівного персоналу свідчило про те, що радянська влада цілком укоренилася. Саме тому без будь-яких рішень чи оголошень кампанія українізації в Україні була поступово згорнута. Кампанія коренізації в районах проживання національних меншин цілком припинилася. Компартійно-радянський центр став українізувати національні райони УРСР і розгорнув кампанію тихої повзучої русифікації на двох найголовніших, на його думку, напрямках − серед управлінського персоналу та в загальноосвітній школі. [...]

Кульчицький С. В. Україна між двома війнами (1921−1939 рр.) / Кульчицький С. В. − К.: «Альтернативи», 1999. − 336 с. − С. 252-266.

Культурний стан західноукраїнських земель

Асиміляторська політика Польщі та Румунії на західноукраїнських землях насамперед позначилася на стані народної освіти. Під тиском польських націонал-демократів сейм у 1924 р, ухвалив закон про переведення українських народних шкіл на навчання двома мовами. Згідно з ним, у двомовних школах історія та географія викладалися польською мовою, а вивчення польської мови стало обов'язковим. У багатьох школах учителів-українців заміняли учителями-поляками. Оскільки вони не володіли українською, то й інші предмети викладали польською мовою. В такий спосіб двомовні школи поступово полонізувалися «знизу».

У 1921-1922 рр. у Східній Галичині українських і польських народних шкіл було майже порівну, приблизно по 2 тис. У 1937-1938 рр. кількість українських шкіл зменшилася до 360, натомість з'явилося понад 2000 двомовних шкіл. Кількість польських шкіл майже не зменшилася. Тобто, двомовні школи організовувалися здебільшого на базі українських.

Польська держава не мала наміру полонізувати національні меншини, із яких не бачила загрози своєму існуванню в реальних кордонах. Люди різних національностей, якщо вони жили розсіяно серед поляків, могли розвивати свою культуру, розбудовувати шкільництво. Проте українці на території «східних кресів» цілком обґрунтовано не вважали себе національною меншиною й не збиралися миритися із втратою національної державності. Усвідомлюючи небезпеку «українського фактора» для державних інтересів Другої Речі Посполитої, польська політична еліта готова була вдатися до найбільш недемократичних методів, щоб полонізувати Схід. Загальноосвітня школа справедливо вважалася найбільш коротким шляхом до полонізації.

Полонізація народної освіти зайшла особливо далеко у воєводствах, які раніше належали Російській імперії. Населення цих воєводств не мало досвіду політичної боротьби, який здобули українці Східної Галичини. Тому воно не могло успішно протистояти колонізаторському завзяттю місцевого начальства. На Волині в 1922-1923 рр. функціонувало близько 400 українських шкіл, а в 1932/33 навчальному році − тільки чотири. Шкільництво національних меншин, навпаки, розвивалось у воєводстві цілком задовільно, за великої державної підтримки. Волинські чехи мали 13 національних шкіл у 1932-1933 рр., євреї − 57, німці − 66.

Проти полонізаторської політики волинського воєводи Генріха Юзенського в галузі шкільництва виступали всі українські політичні партії. Інколи, хоча й досить рідко, вони добивалися успіху. Зокрема, в 1933 р. в селі Жидичин біля Луцька завдяки діям ОУН школа перейшла на українську мову навчання.

З особливою брутальністю ліквідація української народної освіти відбувалася в Румунії. Зі 168 народних шкіл, які діяли на Буковині в 1918 р., майже дві третини були румунізовані лише за два роки. У 1924 р. вже не залишалося жодної суто української школи. Декрет міністерства освіти від 24 липня 1924 р. проголошував: «Громадяни румунського походження, які втратили свою материнську мову, повинні віддавати своїх дітей дише до державних або приватних шкіл з румунською мовою навчання».

Характерно, що права вільно користуватися національною мовою були позбавлені лише українці. Німці, угорці та інші національні меншини могли навчати своїх дітей у власних школах.

Інакше становище в галузі народної освіти спостерігалося па Закарпатті. Серед 803 шкіл, які тут працювали в 1938 р., налічувалося 463 українські, 365 чеських, 117 угорських, 24 німецькі. Кожний мав право посилати свою дитину в школу, де вона навчалася рідною мовою. Держава створювала привілейовані умови для розвитку чеської народної освіти, але тільки за рахунок якості навчання. На одного вчителя припадало 5 дітей у чеських школах і 40 − в українських.

Щоб спинити полонізацію освіти, громадськість Західної України стала розбудовувати мережу приватних українських шкіл. Товариство «Рідна школа», яке підтримувалося українськими націонал-демократами й фінансувалося національними кооперативами, до кінця 30-х рр. створило 41 народну школу, кілька гімназій та ліцеїв. На пожертвування української громади «Рідна школа» видавала шкільні підручники й посібники, педагогічний журнал. Вона заснувала сотні шкільних бібліотек.

Без дозволу й проти волі польського уряду у Львові було створено два заклади вищої освіти − Український університет і Вищу політехнічну школу. В них «катакомбних» закладах стали працювати вчені, які втратили роботу після ліквідації українських кафедр у Львівському університеті. Студенти одержували дипломи, які визнавалися в Німеччині, Чехо-Словаччині, Австрії, вільному місті Данциг (Гданськ). Український університет у Львові проіснував майже чотири роки, до 1925 р.

З ініціативи митрополита А. Шептицького на базі греко-католицької семінарії було створено Львівську богословську академію − єдиний у Західній Україні легальний вищий навчальний заклад з українською мовою навчання. У середині 30-х рр. в академії навчалося понад 600 студентів.

У Чехо-Словаччині існувало кілька вищих навчальних закладів, які відіграли істотну роль у формуванні нового поповнення української інтелігенції.

Восени 1921 р. в Прагу було переведено Український вільний університет, який протягом семестру працював у Відні. Навчання в ньому будувалося за зразками прославленого Карлового університету. Існував він на спеціальні кошти, виділення яких добився президент ЧСР Т. Масарик, а також на дотації міністерств закордонних справ і (з 1928 р.) шкіл та народної освіти.

Навесні 1922 р. розпочала діяльність Українська господарська академія. Уряд надав у її розпорядження чудові приміщення в історичному містечку неподалік від Праги − Подебрадах на Лабі. Академія мала 59 кафедр і три факультети, на яких готувалися інженери та агрономи. Викладачі, серед яких були вчені зі світовими іменами, провадили велику науково-дослідну роботу. Випускники знаходили роботу в Чехо-Словаччині або в інших країнах Європи й Америки. Жоден із них не наважився поїхати в радянську Україну, де лютував сталінський терор.

Однак празький уряд створював ці вищі навчальні заклади для українців-емігрантів, яких у 20-х рр. налічувалося не менш як 50 тис. Пропозиції перенести їх у Підкарпатський край були зустрінуті в урядових колах негативно. На Закарпатті існував лише один вищий навчальний заклад − Богословський ліцей.

Вчені Західної України були згуртовані в Науковому товаристві ім. Т.Шевченка (НТШ). У польську добу НТШ було позбавлено державних субсидій. Проте фінансові труднощі не зашкодили йому розгорнути інтенсивну наукову роботу, утримувати велику бібліотеку, три музеї та два науково-дослідні інститути. Певний час, як уже зазначалося, НТШ користувалося невеликою субсидією уряду радянської України. В 30-х рр. допомога припинилася, і єдиним джерелом коштів залишалася українська громада.

Авторитет НТШ в науковому світі, здобутий ще в австро-угорські часи, залишався високим. Фізики А. Ейнштейн, А. Йоффе, М. Планк, математики Д. Гільберт, Ф. Клейн та інші вчені світового рівня дали свою згоду на обрання іноземними членами НТШ. У секціях і комісіях НТШ працювали вчені, праці яких здобули визнання в усьому світі: літературознавець М. Возняк, економіст І. Витанович, музикознавець Ф. Колесса, географ В. Кубійович. У «Записках НТШ» друкувалися статті з історії, літератури, мовознавства. НТШ видало «Атлас України і суміжних земель». У 1930-1935 рр. з'явилася тритомна «Українська загальна енциклопедія», виконана переважно силами НІШ.

У літературному житті українських земель помітну роль відігравав львівський журнал «Літературно-науковий вісник» (з 1933 р. − «Вісник»). У ньому гуртувалися найвизначніші літератори − В. Стефаник, М. Черемшина, Є. Маланюк, У. Самчук та ін. Першим великим успіхом Уласа Самчука стала автобіографічна трилогія «Волинь», в якій майстерно зображалося життя українського села та молодої інтелігенції селянського походження в роки Першої світової війни.

На сторінках літературного журналу «Дзвони» вперше були надруковані твори талановитого поета з Лемківщини Б.Антонича. Навколо літературно-мистецького місячника «Назустріч» гуртувалася група далеких від політики митців на чолі з критиком М. Рудницьким, а згодом − поетом і мистецтвознавцем С. Гординським. Навколо журналу «Ми», який почав виходити у Варшаві в 1934 р., склалося літературне об'єднання переважно з письменників-емігрантів. Тут друкувалися твори Ю. Міни, Є. Маланюка, О. Теліги.

У мистецькому житті вирізнялися постаті пейзажиста в стилі імпресіонізму І. Труша, О. Новаківського, який працював у стилі експресіонізму, і П. Холодного. Останній уславився іконописними працями в стилі неовізантінізму.

Провідне місце в розвитку національної культури на західноукраїнських землях належало Галичині, особливо Львову. Тут зберігалися яскраві традиції національної самобутності, формувалися кадри української інтелігенції.

Кульчицький С. В. Україна між двома війнами (1921−1939 рр.) / Кульчицький С. В. − К.: «Альтернативи», 1999. − 336 с. − С. 319-322.