Література

Найвидатніші майстри української літератури другої половини ХІХ ст. художньо осмислювали буття і долю українського народу, відображали важливі історичні події, заглиблювались у таємниці особливостей національного характеру.

З «Народними оповіданнями» Марка Вовчка (Марії Вілінської-Маркович), які таврували кріпацтво, ще встиг ознайомитися Тарас Шевченко

Вони викликали у нього щире захоплення проникливим відтворенням образів українського селянства та його безправ’я. Вершин українського письменства досяг своїми соціально-побутовими романами та повістями Панас Мирний (Рудченко). Романи «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» (у співавторстві з братом − Іваном Рудченком, який мав псевдонім «Іван Білик»), «Повія», «Лихі люди» відображають широку картину життя українського суспільства в період утвердження капіталістичного ладу.

Життя чи не всіх соціальних верств яскраво показував у повістях та оповіданнях Іван Нечуй-Левицький: селян і робітників-заробітчан («Микола Джеря», «Бурлачка», «Кайдашева сім'я ), міщанства («На Кожум'яках»), інтелігенції («Хмари», «Над Чорним морем ), духівництва («Старосвітські батюшки та матушки», «Афонський пройдисвіт»). Національно-визвольні мотиви, які відчутні майже в усіх творах Нечуя-Левицького, на повну силу зазвучали в його історичних повістях «Запорожці», «Маруся Богуславка», «Гетьман Іван Виговський», «Князь Єремія Вишневецький».

Подиву гідна титанічна праця Івана Франка. Письменник-вчений, автор наукових розвідок з історії, філософії, народознавства, економіки і водночас поет, прозаїк, драматург, він був ще й блискучим політиком та невсипущим провідником українського національного руху. Франко першим у нашій літературі висвітлив життя та соціально-політичну боротьбу західноукраїнських робітників в умовах первіснодикого капіталізму. А його «Вічний революціонер» («Гімн») закликав поневолених:

Не ридать, а добувати

Хоч синам, як не собі,

Кращу долю в боротьбі.

Крім оригінального літературно-художнього і публіцистичного доробку, Франко залишив величезну кількість перекладів фольклору і творів стародавнього світу (Вавілон, Індія, Арабія, Греція, Рим), середньовіччя (Англія, Шотландія, Норвегія, Ісландія, Іспанія, Португалія, Албанія, Італія), нового часу (Німеччина, Росія, майже всі слов’янські народи). У літературознавчих статтях він найбільше пропагував творчість сучасних йому демократичних польських письменників Марії Конопніцької, Елізи Ожешко, Болеслава Пруса. Критично поставившись до поеми Адама Міцкевича «Конрад Валленрод» за схиляння перед польською шляхтою, Франко все-таки дуже високо цінував талант польського класика і переклав українською мовою багато його поезій.

Підсумовуючи свою творчу діяльність у 1898 р. на ювілейному вечорі, Франко так витлумачив власну позицію митця і патріота: «Яко син селянина, вигодуваний твердим мужицьким хлібом, я почував себе до обов'язку віддати працю свого життя тому простому народові. Вихований у твердій школі, я відмалку засвоїв собі дві заповіді. Перша − то було власне почуття того обов'язку, а друга − то потреба ненастанної праці. Я бачив відмалечку, що нашому селянинові ніщо не приходиться без важкої праці; пізніше я пізнав, що й нам усім яко нації ніщо не прийде за дармо, що нам ні від кого ніякої ласки не надіятися. Тільки те, що здобудемо своєю працею, те буде справді наше надбання; і тільки те, що з чужого культурного добра присвоїмо собі також власною працею, стане нашим добром. От тим-то я старався присвоювати нашому народові культурні здобутки інших народів і знайомити інших з його життям. Головну вагу клав я завсіди на здобування загальнолюдських прав, бо знав, що народ, здобуваючи собі загальнолюдські права, тим самим здобуває собі і національні права. І сам я в усій своїй діяльності бажав бути не поетом, не вченим, не публіцистом, а перед усього чоловіком».

У другій половині XIX ст. розквітнув на західноукраїнських землях і талант Юрія Федьковича. Перші вірші він написав німецькою мовою, загальноприйнятою тоді серед української інтелігенції Буковини. Але невдовзі Федькович у своїй творчості повністю перейшов на рідну мову. За короткий час він написав багато поетичних, прозових і драматичних творів, матеріал для яких черпав із життя гуцулів Північної Буковини. У цьому краї, за свідченням сучасників Федьковича, його слою для утвердження національної самостійності важило стільки, як Шевченкове для всієї України.

Поет Павло Грабовський, засланий до Сибіру за патріотичні та революційні переконання, і в неволі продовжував писати вірші із закликами до повалення гнобительського ладу. Публіцистику друкував у російських періодичних виданнях, а збірки поезій пересилав до Галичини і видавав у Львові. Своїх однодумців закликав виводити українську мову «на широкий шлях», тобто, друкувати нею будь-які твори: художні, публіцистичні, наукові. Щоб показати повносиле багатство рідного слова, Грабовський перекладав українською твори класиків світової літератури: з російської − О. Пушкіна, М. Лермонтова, М. Некрасова, з вірменської − О. Туманяна та А. Ісаакяна, з грузинської − І. Чавчавадзе, з польської − М. Конопніцької, з болгарської − Х. Ботєва, з угорської − Ш. Петефі, з шотландської − Р. Бернса, з англійської − Д.Байрона, з німецької − Г. Гейне і Й. Гете. Поет-революціонер так і помер на засланні в Тобольську 1902 р. і похований там поруч із засланцями-декабристами.

У Львові в 1899-1903 рр. вийшов тритомник творів Михайла Коцюбинського, блискучого новеліста світового рівня. Історична повість «Дорогою ціною», яка показувала протест українців проти національного упослідження, відразу була перекладена кількома іноземними мовами. Глибокі симпатії і співчуття виявив український письменник і до підневільних націй, зокрема, молдаван («Для загального добра»), кримських татар («В путах шайтана», «На камені»).

Ненавистю до катів свого народу, щирим співчуттям до бідувань усіх пригноблених пройнята творчість Лесі Українки. У поемі «Давня казка» висловлено кредо вірної доньки України:

Не поет, хто забуває

Про страшні народні рани.

Щоб собі на вільні руки

Золоті надіть кайдани!

Уже перші дві її збірки − «На крилах пісень» та «Думки і мрії», видані у 90-х рр., − утверджували ідею справедливості визвольної боротьби проти соціального і національного гноблення. Поезію Лесі Українки палко вітав Франко, який 1898 р. писав: «З часу Шевченкового «Поховайте та вставайте, кайдани порвіте» Україна не чула такого сильного, гарячого та поетичного слова, як із уст сії слабосилої, хворої дівчини...»

У тісному зв'язку із загальним літературним процесом відбувалося становлення драматургічного репертуару українського національного театру. Класиками драматургії стали Марко Кропивницький, Михайло Старицький та Іван Карпенко-Карий (Тобілевич). Кожен із них створив низку колоритних п'єс різних жанрів: драми, трагедії, водевілі, лібрето оперет та опер на теми історичного минулого і сучасного України. Найпопулярніші серед них ті, що порушують вічні проблеми моралі, соціальної справедливості, національної гідності.

Перлинами української драматургії стали п'єси «Дай серцю волю, заводе в неволю», «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», «Глитай, або ж Павук» Кропивницького, «Циганка Аза», «Не судилося», «Талан», «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці» Старицького, «Сто тисяч», «Хазяїн», «Безталанна», «Мартин Боруля», «Житейське море», «Суєта» Карпенка-Карого. Автори цих п'єс «вихоплювали» своїх героїв прямо з життя, а це й робило їх такими «живими» і переконливими.