З обвинувального вироку у справах т.Г. Шевченка (26 травня 1847 р.)

а) З ОБВИНУВАЛЬНОГО АКТА

Шевченко, замість того, щоб довічно відчувати благоговійні почуття до осіб августійшої фамілії, які удостоїли викупити його з кріпосництва, писав вірші малоросійською мовою, найобурливішого змісту. В них він то зображав плач про уявне поневолення і лихо України, то оспівував славу гетьманського правління і колишньої вольниці козацтва, то з неймовірною зухвалістю зводив наклепи і виливав жовч на осіб імператорського дому, забуваючи в них особистих своїх благодійників. Крім того, що все заборонене захоплює людей з слабим характером, Шевченко набув між друзями своїми славу знаменитого малоросійського письменника, а тому вірші його ще більш шкідливі і небезпечні. З улюбленими віршами в Малоросії могли виникати і згодом укорінятися думки про уявне раювання часів гетьманщини, про щастя повернути ці часи і про можливість існування України як окремої держави. Судячи з тієї виняткової поваги, яку почували і особисто до Шевченка, і до його віршів всі україно-слов'яністи, спочатку здавалося, що він міг бути якщо не діючою особою між ними, то знаряддям, яким вони хотіли скористуватися в своїх задумах; але, з одного боку, ці задуми були не такі вже важливі, як уявлялося на перший погляд, а з другого, і Шевченко почав писати свої підбурливі твори ще з 1837 р., коли слов'янські ідеї не захоплювали київських учених, як і вся справа доводить, що Шевченко не належав до Україно-слов'янського товариства, а діяв окремо, захоплюючись власною зіпсованістю. Проте, за підбурливий дух і зухвалість, що виходила за всякі межі, його потрібно було визнати одним з найважливіших злочинців. ...

б) З ВИРОКУ СУДУ

Художника Шевченка, за писання підбурливих і надзвичайно зухвалих віршів, як наділеного міцною будовою тіла, призначити рядовим в Оренбурзький окремий корпус з правом вислуги, доручивши начальству найсуворіше наглядати, щоб від нього, ні в якому разі, не могло вийти підбурливих і пасквільних творів.

Власноручна приписка Миколи до вироку: «Під найсуворіший нагляд, заборонивши писати і малювати».

Історія України: Документи. Матеріали. Посібник / Уклад., комент. В. Ю. Короля. − К.: Академія, 2002. − 448 с. − С. 196 − 197.

Українська культура другої половини хіх ст.

ОСВІТА

У другій половині XIX ст., як і раніше, розвиток української культури відбувався в умовах імперських колонізаторських режимів, які панували в Україні. Найтяжче доводилось народній освіті. Хоча преса 60-х рр. і відзначала особливе тяжіння до грамоти, яке з'являлося в народі («Селяни один за другим самі приводять дітей у науку», − писав 1862 р. український журнал «Основа»), імперські правителі зовсім не дбали про те, щоб навчити бодай читати й писати кожну українську дитину. Як початкових, так і середніх шкіл не вистачало навіть для тих, кому дозволяли навчатися матеріальні статки. Число початкових шкіл в Україні під владою Росії зросло протягом другої половини XIX ст. з 1300 до 17000, однак і після цього понад дві третини дітей не переступали поріг школи.

Зрештою царський уряд на початку XX ст. майже зовсім усунувся від матеріального утримання всієї мережі початкових шкіл (так званих однокласних з трирічним терміном навчання і двокласних, в яких навчалися п'ять років). Понад чотири п'ятих їх перейшло під опіку земств, хоча міністерство народної освіти залишило за собою право розробляти і контролювати всі навчальні програми. Валуєвський циркуляр і Емський указ чітко визначили головний напрямок освітньої політики російського царизму в Україні: не допустити українську мову в школу. Навчання в усіх ланках освіти (від початкової до вищої) велося лише російською.

Найбільше боялися царські власті проникнення у шкільну систему «українофільських» настроїв, які загрожували поширенням серед молоді нігілістичних* ідей. З цього приводу попечитель київського учбового округу князь Ширинський-Шахматов у таємній письмовій інструкції, направленій 1866 р. підлеглим урядовцям, категорично попереджав: «Хто є у приватному і громадському житті нігілістом або хохломаном, той ніяк не може бути ні вчителем, ні вихователем корисним, хоча б і виробив у такій високій мірі мистецтво лицемірства і самовладання, що зумів би по можливості відгородити галузь своєї офіційної діяльності від вторгнення своїх задушевних ідей і прихильностей».

* Нігілістами офіційна влада називала революційних народників.

Багато дітей і на західноукраїнських землях через матеріальні нестатки, брак шкільних приміщень та відсутність кваліфікованих учителів були позбавлені можливості регулярно відвідувати школу. Хоча 1869 р. Австро-Угорська імперія і проголосила загальне обов'язкове початкове навчання, це рішення залишилося тільки побажанням. До всього, в переважній більшості шкіл навчання велося у Східній Галичині польською мовою, на Північній Буковині − німецькою, на Закарпатті − угорською. Кількість українських шкіл невпинно скорочувалася. Наприклад, на Закарпатті 1881 р. ще існувало 353 українські школи, а через двадцять п'ять років їх залишилося всього 23.

А як навчали в тих західноукраїнських початкових школах, де чимало випадкових на освітній ниві вчителів намагалися компенсувати власне невігластво фізичними розправами над учнями, яскраво описав в автобіографічних оповіданнях Іван Франко. Ось, наприклад, типовий образ «учителя», якого запам'ятав письменник зі свого шкільного навчання: «Наближається година «красного писання», страшна для всіх не так самим предметом, як радше особою вчителя. У василіянській школі на всі предмети вчителі − самі отцове, а тільки для науки писання вони найняли собі світського чоловіка, якогось бувшого економа чи наставника, пана Валька. Пану Валькові ще й досі здається, що він економ: хоч із нагайкою ходити тепер не випадає, але все-таки він не помітується хоч тростівки і ніколи не занедбує робити з неї відповідного вжитку. Очевидна річ, що діти, піддані хоч би тільки на годину власті такого вчителя, дрижать наперед, і «красне писання» є для них найбільшою мукою».

І на кінець XIX ст. неписьменність населення була в Україні масовим явищем. За офіційними даними перепису 1897 р. по Російській імперії, в губерніях України на кожних 100 чоловік налічувалося від 72 до 85 неписьменних. Від двох третин до трьох чвертей неписьменних зареєструвала на кінець XIX ст. офіційна статистика Австро-Угорської імперії серед населення західноукраїнських земель. А в окремих (особливо − гірських) повітах тут серед селян не було жодного письменного.

Значно більше уваги царизм приділяв середній освіті, бо вона була основою вищої, яка готувала фахівців державного управління, народного господарства, науки й культури. Більшість середніх навчальних закладів була закріплена за окремими урядовими відомствами. Спочатку семи-, а згодом восьмирічні гімназії та чотирирічні прогімназії (переважно з гуманітарним навчанням), а також шести-, семирічні реальні училища (з природничим й фізико-математичним ухилом) підлягали міністерству народної освіти. Йому ж були підпорядковані й учительські семінарії. Наприкінці XIX ст. у Наддніпрянській Україні налічувалося 129 гімназій і 19 реальних училищ.

Військове міністерство керувало семирічними кадетськими корпусами, які випускали офіцерські кадри для армії. Комерційні, сільськогосподарські училища підлягали міністерству торгівлі та промисловості. Найвищий орган церковного управління − Синод − керував підготовкою у духовних семінаріях та академіях кадрів православних священиків. Жіночими гімназіями, першу з яких було відкрито у Києві 1850 р., опікувалося благодійне «відомство цариці Марії».

Чимало середніх навчальних закладів утримували земства або приватні особи. Серед таких закладів знаменитою була заснована на кошти давньої української національно свідомої родини колегія Павла Галагана у Києві. Вона працювала за спеціальною програмою і давала широкі знання з гуманітарних і, зокрема, українознавчих наук. Розвиток капіталістичних відносин в усіх галузях народного господарства висунув нагальну потребу в кадрах висококваліфікованих робітників і службовців. З'явилися ремісничі, технічні, сільськогосподарські, промислові та інші училища професійної освіти.

На західноукраїнських землях 1874 р. було дозволено навчання рідною мовою у середніх навчальних закладах, але першу українську гімназію відкрито лише 1887 р. в Перемишлі. На кінець XIX ст. таких гімназій у Галичині було вже 6, а польських − 29. На Буковині у цей час діяли дві німецько-українські гімназії. Тут українська мова викладалася як окремий предмет. А у трьох гімназіях, що діяли на Закарпатті, не було й цього.

Єдиним реальним досягненням так званої «нової ери», започаткованої угодою українських громадських діячів із правлячими австрійсько-польськими колами Галичини, було відкриття кафедри історії України у Львівському університеті. 1894 р. її очолив Михайло Грушевський, який переїхав до Львова з Києва. 1900 р. тут відкрили ще й кафедру української літератури, її очолив Кирило Студинський.

У заснованому 1875 р. Чернівецькому університеті також діяла очолена Степаном Смаль-Стоцьким кафедра української мови і літератури, хоча все навчання велося німецькою. Лише російська мова панувала у вищих навчальних закладах Наддніпрянської України, де до Харківського і Київського університетів з 1865 р. додався третій − Новоросійський в Одесі. Загальна кількість студентів у цих трьох університетах зросла з 1200 у 1865 р. до 4000 у 1895. Потреби народного господарства в епоху утвердження капіталізму викликали й появу в останній чверті XIX ст. двох політехнічних інститутів − у Львові та Києві; двох ветеринарних вищих навчальних закладів − у Харкові та Львові; інших спеціалізованих вищих навчальних закладів − технологічного у Харкові, сільськогосподарського в Одесі, гірничого у Катеринославі. І все ж, як і раніше, тільки небагатьом людям із незаможних родин вдавалося здобути вищу освіту. Престижні навчальні заклади залишалися для вибраних, бо їх було обмаль, та й приймали вони на навчання мізерну кількість студентів.

Наука

Однак і в цей період не зменшився внесок учених України в світову науку. 1886 р. в Одесі Ілля Мечников та Микола Гамалія заснували першу вітчизняну бактеріологічну станцію і з успіхом почали застосовувати запобіжні вакцини й сироватки для лікування таких інфекційних захворювань, як чума, холера, тиф, туберкульоз, сказ, ящур. Через недоліки в медичному обслуговуванні населення (один лікар припадав на 8 тис. чоловік) епідемії забирали життя десятків тисяч людей. Щоб відвернути від себе обурення мас, царські власті у спілці з невігласами від науки розгорнули шалене цькування одеських новаторів за «бактеріологічний фанатизм», навіть вдалися до провокації: таємно отруїли велике стадо овець, яким напередодні було зроблено запобіжне щеплення. Мечников змушений був залишити батьківщину і переїхати до Парижа. Працюючи там у Пастерівському науково-дослідному інституті, він невдовзі удостоївся найпрестижнішої світової нагороди − Нобелівської премії − за розвиток теорії і практики на той час зовсім нової галузі біології та медицини − імунології (наука про імунітет, тобто, про захисні властивості живого організму від інфекційних хвороб).

Уродженець і патріот України, вчений-енциклопедист Микола Миклухо-Маклай за 17 років безперервних мандрів Океанією, Південно-Східною Азією та Австралією, спираючись на гуманістичну українську народну філософію, зібрав і узагальнив багатющий етнографічний матеріал, який став основою спеціальної науки про людину: її місце на Земній кулі, у природному середовищі, у загальнолюдській єдності. І донині залишився актуальним девіз мандрівника-дослідника: «Довести світові, що всі люди − люди, і зробити неможливим саме прагнення виправдати колоніальні захоплення, грабунки і насильство».

1881 р. уродженець України інженер Микола Бенардос першим у світі винайшов і застосував у промисловій практиці дугове електрозварювання металів. Найекономічніший для свого часу паровоз сконструював наприкінці XIX ст. київський інженер Олександр Бородін. Навчати студентів основ фізичної хімії першим у світі розпочав у Харківському університеті професор Микола Бекетов. Там же було відкрито першу в Україні кафедру фізичної географії (її очолив Андрій Краснов), а Микола Пильчиков першим в Україні і Росії взявся розвивати рентгенологію.

На жаль, у процесі дослідницької роботи та засвідчення першості своїх відкриттів вченим довелося долати багато перешкод, які чинили ті псевдо-науковці, що дбали тільки про збереження теплих місць та посад. Дехто з новаторів поплатився через брудні доноси за український патріотизм. Зокрема, за високу національну свідомість змушені були залишити Київський університет талановиті вчені Василь Тарасенко та Павло Тутковський, хоча їхні фахові роботи в галузі геології та мінералогії не раз відзначалися міжнародними преміями.

Значну роль у популяризації та розвитку науки відігравали громадські наукові товариства, які виникли в Києві, Харкові, Одесі. Об'єднані в них учені займалися вивченням проблем природознавства, математики, агрономії, історії, літературознавства. Багатогалузеву організацію такого типу − Наукове товариство ім. Т. Г. Шевченка − було створено у Львові. Тут працювали окремі секції: математично-природничо-медична, філологічна та історико-філософська. Коли наприкінці XIX ст. товариство очолив Михайло Грушевський, він почав готувати і періодично том за томом випускати в світ свою працю «Історія України-Руси». Вона й понині залишається найґрунтовнішим викладом історії України з найдавніших часів до XVII ст. [...]

Окремі важливі явища історії України, зокрема, боротьба народу за своє соціальне і національне визволення, культурне піднесення українського народу, знайшло відображення у працях істориків Олександра Лазаревського, Олександра Єфименка, Дмитра Багалія. Широкі дослідження історії запорозького козацтва розпочав Дмитро Яворницький.