Традиційно-побутова культура

Масове декоративно-ужиткове мистецтво (пов'язане з прикрашанням житла та одягу, виготовленням естетично оздоблених предметів побуту), як і традиційно-обрядову культуру, творив і далі народ, основу якого становило селянство. Переважно його естетичні смаки, обряди і звичаї, світоглядні уявлення і морально-етичні норми визначали той привабливий образ українського народу та його Батьківщини, що так вражав і захоплював доброзичливих іноземців, коли вони відвідували Україну.

Росіяни також переконувалися, що тут проживає народ, відмінний від них своєю мовою, менталітетом, звичаями. «Немовби в'їжджаємо до іншої держави», − казали російські мандрівники. Їх вражали українські села з чепурними хатами, оточеними садками, дороги, обсаджені деревами. Навіть шовіністично настроєний щодо нашого народу російський історик Михайло Погодін після відвідин України писав 1842 р.: «Я люблю малоросійські села. Яка це принада − білі хати у затінку зелених розкішних дерев, розсипаних по схилах гори. Видно з першого погляду, що мешканець приятелює з природою, що він любить свій дім». Такі ж враження назавжди залишилися в пам'яті видатного російського вченого-мовознавця, уродженця Слобідської України Володимира Даля: «... Хати не ліпляться суцільно одна до одної і зруб у зруб, а кожна відступлена і відокремлена двором, городом, укрита соломою, але не схожа на потворну копицю, а вкрита гладенько, рівно, зі стріхою в обруб».

Народні будівельники «вписували» дім у природне середовище, тому він з усім подвір'ям становив єдиний ансамбль, як і все село в цілому. Українська хата вважалася повноцінним житлом тільки тоді, коли її оздоблювали як зовні, так і всередині. Кожна губернія, повіт, село мали свої традиції хатніх настінних розписів, але скрізь цим займалися лише жінки. Фарби виготовлялися самотужки із природних матеріалів: трав, квітів, овочів, фруктів, ягід, різних глин, сажі тощо.

Орнаментами (найчастіше квітковими) розписувалися стіни − зовні і зсередини, особливо − піч, до якої ставилися побожно, часом як до живої істоти, що забезпечувала родині добробут, тепло, затишок. Для печі не жаліли місця в хаті, будували її трохи не в півкімнати із запічком і припічком.

На західноукраїнських землях печі облицьовували кахлями із зображеннями квітів, звірів, вершників, солдатів. Художнім різьбленням прикрашали двері, віконні рами, скрині, в яких зберігали одяг, білизну. Козаків на конях малювали на дверях, віконницях хат по всій Україні. Прикрашала оселю настінна відкрита шафа (мисник) з керамічним посудом.

Творчість народних майстрів гончарного мистецтва, які виготовляли розписаний візерунками полив'яний посуд, мала вплив і на порцеляново-фаянсове фабричне виробництво, що розвивалося в першій половині XIX ст. на Волині, Чернігівщині і Київщині. Проте посуд із фаянсу та порцеляни був дорогим. Селяни й міщани, як і раніше, користувалися гончарними виробами народних промислів.

На початку XIX ст. зростає виробництво художнього скла. На Волині, Поділлі, Київщині, Чернігівщині з'явилися склоробні майстерні (гути). Вони спеціалізувалися здебільшого на виробленні пляшок, а також виготовляли скульптурки, вази. Продукція Київського заводу кришталевого скла здобула визнання в усій Україні. А вироби дрібних селянських гут не виходили за межі місцевих ринків.

З початку XIX ст. дедалі більше механізується килимарство й ткацтво. Отже, і в цих галузях продукція великих майстерень і мануфактур Галичини, Поділля, Лівобережжя, Слобожанщини витісняла ручну роботу. У середині XIX ст. лише підприємства Харкова виготовляли щорічно близько 25 тис. килимів і попон. Не загубило давньої слави як осередок народного художнього ткацтва містечко Кролевець на Лівобережжі. Кролевецькі рушники мали попит навіть за межами України. Взагалі вишивка була неодмінною прикрасою речей домашнього вжитку, а також жіночого і чоловічого одягу всіх регіонів України.

Як повсякденний, так і святковий одяг у селянському середовищі не зазнавав суттєвих змін протягом сторіч. А от дворянство часто-густо не тільки відмовлялося від рідної мови, а й намагалося відрізнитися від селянської маси одягом, запозичуючи позанаціональну моду колонізаторів. Та й у селянському середовищі бідніші носили одяг з домотканого лляного чи конопляного полотна, а заможніші полюбляли фабричні тканини: китайку, нанку, шовк тощо.

Соціальне розшарування позначалося й на культурі побутових відносин. Дворяни, купці, чиновники, духівництво, ремісники, селяни, робітники мали свої звичаї і норми поведінки в суспільстві й родині. Але головним носієм і охоронцем національних традицій було селянство. Суспільну вартість людини воно вимірювало насамперед її ставленням до праці. Основу народної педагогіки становило трудове виховання.

Вплив на дорослих громадян, на їхнє ставлення до суспільних обов'язків здійснювали, керуючись нормами звичаєвого народного права, сільські громади. Для вирішення важливих справ вони скликали мешканців на сходбище. На західноукраїнських землях на такі сходбища-віча у період революції 1848-1849 рр. збиралося навіть кілька сіл. Вони набували характеру масових політичних мітингів.

І хоча риси індивідуалізму, тобто, самостійна турбота про духовність і матеріальний добробут власної особи, переважали в національному характері (або, за сучасною термінологією, − ментальності) українця і навіть поглибилися у зв'язку з розвитком товарно-грошових відносин, однак не згинули й традиції трудової взаємодопомоги. Ось як описав їх на початку 60-х рр. XIX ст. етнограф Олександр Афанасьєв-Чужбинський: «Землеробство в хліборобній Малоросії провадиться, за переказами, способом, заведеним споконвіку. Важкий плуг, запряжений трьома або чотирма парами волів, борознить землю, яка щедро нагороджує працю плугатаря. Якщо з'являться якісь несприятливі умови: занадто сухе або дуже мокре літо, град, хробаки, ховрашки, то вони знищують іноді жниво, головний предмет доходів простолюдина. Не можна не зауважити, що в Малоросії існує звичай взаємної допомоги в роботі. Три або чотири пари волів, необхідних для плуга, можна побачити лише в дуже заможного селянина, а в кого не вистачає робочої худоби, той шукає товариша, і орють вони разом. Така ж допомога потрібна іноді для будівництва, рубання і перевезення лісу, але ніколи за це не сплачують гроші. Само собою зрозуміло, господар повинен добре годувати та пригощати добровільних працівників, які завжди сумлінно виконують свій обов'язок».

Поширеним по всій Україні був звичай толоки, тобто добровільної, без грошової оплати разової колективної роботи на прохання того чи того господаря. Роль цієї трудової взаємодопомоги підкреслює народне прислів'я: «Без толоки як без руки: ні хати не зробиш, ні сіна не скосиш». Давньою формою народної виробничої кооперації була супряга: два-три господарі об’єднували робочу худобу та сільськогосподарський реманент і обробляли свої земельні ділянки по черзі. На добровільних засадах всебічної підтримки об'єднувалися чумаки у валку, до якої входили десятки возів окремих господарів. У західноукраїнських селах будували громадські комори (шпихліри), де «на чорний день» зберігався недоторканний запас зерна.

У трудовій обрядовості першої половини XIX ст. на чільне місце виходить свято обжинок. Календарні релігійні свята також супроводжувалися традиціями народної обрядовості з піснями (щедрівками, колядками), музикою, танцями, театральними дійствами. Головне у цих фольклорних творах − прославляння господаря та його родини, побажання їм здоров'я і достатку. Святкове дозвілля заможних верств міського населення втрачало зв'язок з національними культурно-побутовими традиціями народу. Там у моду дедалі більше увіходили звані обіди та вечори з бальними танцями зарубіжного походження. Вони сприяли процесу денаціоналізації значної частини українського дворянства.

Іноді ті ж дворяни-поміщики домагалися викорінення із побуту своїх кріпаків масових традицій народного дозвілля. З прикрістю писав про це російський письменник Іван Аксаков, подорожуючи 1848 р. Україною: На одній станції одначе ж вдалося мені розговоритися з одним хохлом. Я спитав його про різні пісні і звичаї, чи знає він «Щедрий вечір», «Добрий вечір» і багато чого, що я вичитав дорогою у Терещенка. Виявилося, що знає, але каже, що все вже виводиться, що на вечорниці і для ігор на вулиці збиратися їм не велять, боячись від того безпорядків, суперечок, крику, шуму і бійки, що коляди майже зовсім затихли, бо це є грішним і робиться напередодні свята всупереч церковним статутам. Останнє є дуже дивним: чи не є це вплив російського начала?»

Обережний висновок російського письменника, мабуть, не був безпідставним. А проте ніяка ворожа сила не могла подолати віковічні звичаї, і сам процес українського відродження спирався на міцні традиції культурних надбань народу.

Сарабей В. Г. Національне відродження України / Сарабей В. Г.  − К.: Альтернативи, 1999. − 336 с. − С. 145−158.