Зовнішній вигляд і їжа

Яскраво вираженими національними ознаками відзначалися вбрання та харчування українців. Посполиті й рядові козаки найчастіше шили одяг із полотна, сукна, а також овечої шкури, обробленої кустарним способом. Заможні верстви, зрозуміло, носили речі, виготовлені з коштовніших матеріалів: шовку, китайки, парчі, оксамиту, тонкого полотна тощо. Взимку перші здебільшого вдягались у кожухи; шляхта і старшина − в шуби з хутра зайців, лисиць, ведмедів, білок і т. ін. У народі побутувала приказка: «Настала завірюха − треба кожуха». Кожухи носили як жінки, так і чоловіки. Один з іноземців, мандруючи Україною в 70-х рр. XVII ст., зазначив у своєму нотатнику, що її жителі носять улітку опанчу (верхній одяг) із білого сукна, а взимку вдягаються в баранячі кожушки, які сягають від шиї аж до п'ят. Зимове вбрання вишивалося на плечах червоними, жовтими, «гнідими» та інших кольорів візерунками й мало дуже гарний вигляд. За спостереженням того ж очевидця, саме такий кожух був основним вбранням козаків, а також селян. Серед місцевого панства, яке дедалі помітніше тяглося за російською аристократією, значного поширення набули шуби з хутра соболів, песців тощо. Неодноразово десятки високоякісних шкурок Петро І дарував І. Мазепі, І. Скоропадському, іншим старшинам Гетьманщини та Слобожанщини. Одержувала такого роду подарунки від царів та їхніх сановників і козацька верхівка Запорожжя. Можновладці нерідко оздоблювали верхній одяг золотим шиттям.

Важливою частиною чоловічого й жіночого вбрання залишалася сорочка. Зокрема, на Лівобережжі в чоловіків вона переважно мала вузький червоний комірець, що зав'язувався спереду тоненькою мотузкою (шнурком). Жінки традиційно носили плахту (різновид спідниці) із запаскою (шматок вовняної тканини, що обгортався навколо стану), чоловіки центрального регіону та південних місцевостей − шаровари. У містах носили спідниці з шнурівкою; поверх них пов'язували фартух або запаску. Діти з бідних родин доношували перешитий на них одяг батьків.

Багато відомостей про вбрання старшин, шляхтичів, козаків міститься в мемуарній літературі та історичних творах останньої чверті XVII - XVIII ст., наприклад, у «Щоденних записках» Якова Марковича, «Діаруші» Миколи Ханенка, «Щоденнику» гетьманського сина Петра Апостола тощо. Читаючи їх, натрапляємо на згадки про короткополі та довгополі каптани з домашнього тонкого сукна із стоячим коміром, блакитні златоглаві кунтуші на соболях, атласні шлафроки (домашні халати), оздоблені коштовним камінням і сріблом паски тощо.

Принципове значення мала хустка. Дівчатам зазвичай належало ходити без них, але непогода чи спека примушували їх покривати голову. Щоправда, на Лівобережжі влітку дівчата лише обмотували голову хусткою, залишаючи тім'я відкритим, щоб було «видко» волосся. Набагато рідше користувалися хустками на правому березі Дніпра, а на Півдні, навпаки, так замотувалися від нестерпного сонця, що залишали незапнутими тільки очі. Цікаво зазначити: в Україні вишивали хустки білого кольору, на що звертали увагу чужинці.

У свята й урочисті дні дівчата заплітали навколо голови дві коси, прикрашали їх квітами та кольоровими стрічками, а також одягали війки. Заміжні жінки носили очіпки (чіпці) з пов'язаними на них намітками або серпанками. Чоловіки в теплу погоду покривали голову солом’яними брилями або легкими шапками з повсті, а в мороз − смушевими із зав’язками або ж круглими головними уборами («кучмами»).

Залежно від сезону, носили різне взуття: чоботи, валянки, «ходаки», постоли, черевики. Влітку посполиті часто ходили босоніж.

У різний час у різних регіонах починалися «пострижини». В східних областях − найчастіше на другому році життя, на Полтавщині й Київщині − на третьому. У наші дні подекуди на Лівобережжі та в Києві батьки вперше стрижуть своїх дітей, коли тим виповнюється рік.

Добре відомі в Україні «оселедці» або «чуприни» носили переважно «старші козаки, бо то була прикмета «справжнього» запорожця. Козаки, які ще жодного разу не ходили у воєнний похід, тобто «не нюхали пороху», не мали морального права «заводити» такі чуби. Городове козацтво (чоловіки) традиційно стриглося «під макітру» незалежно від віку. Таку «зачіску» зображено на відомих портретах славнозвісного українського мислителя, письменника і поета, вихідця з козацької родини на Полтавщині Григорія Сковороди (1722-1794 рр.).

Якщо «пострижини» вважалися обрядом переходу хлопчика з грудного віку в юнацький, то перше гоління − переходом від юнацтва до змужніння. Попервах голили щоки та підборіддя, а вуса залишали як ознаку зрілості.

Слід зазначити, що на зовнішній вигляд можновладців дедалі помітніше впливала мода аристократів Франції, Німеччини, Англії та деяких інших країн. Цьому сприяла наявність в Україні та Росії досить значної кількості іноземців (при дворах вельмож, у війську, в адміністрації тощо), а також те, що багато представників національної еліти виїздили за кордон для навчання, в службових справах, на імміграцію і т. ін.

Характер харчування «малоросів» обумовлювався не тільки смаками окремої особи, а й її матеріальними статками, релігійністю, частково, особливостями місцевості, де вона мешкала. Загалом же українська кухня відзначалася достатньою різноманітністю. На столах простого люду переважала груба рослинна їжа з городу, ланів, саду, лісу: столовий буряк, капуста, огірки, цибуля, яблука, груші, ягоди, гриби, горіхи тощо. Картопля з'явилася в Росії десь на початку XVIII ст., а в Україні її поширення припало на другу половину століття. У Києві (на Подолі й у Кловській долині) були великі сади шовковиці, щоправда, переважно для технічних потреб − виробництва шовкових тканин. Можновладці могли дозволити собі вживати привезені з далеких країн продукти: чай, каву, імбир. «Щоденні записки» Я. Марковича зафіксували «присилку його авторові в квітні 1730 р. 50 кущів персика. Отже, вже на той час ця теплолюбива культура була добре відома в Гетьманщині.

До столу готували різноманітні юшки (наприклад, «козацьку тетерю» − відвар із риби на квасі, приправлений борошном і пшоном), куліш (зварене круто пшоно, що заправлялося шкварками і смаженою цибулею), галушки, локшину, гречані пампушки з часником, кисіль і багато іншого. Окрім того, заможні верстви частіше, бідні − рідше (переважно у великі свята) вживали м'ясні страви: тушкованих чи смажених качок, гусей, індиків, різними способами приготовлені свинину, баранину, телятину, конину, м'ясо впольованих звірів тощо. Їли сири, а їжу здобрювали смальцем, маслом, олією, іншими жирами. Найбільш уживаною була риба: варена, копчена, солона, печена. Посполиті й рядові козаки часто-густо їли рибу, виловлену в місцевих водоймах (щуку, карася, лина, ляща, сома, плотицю), старшини, шляхтичі, вище духівництво нерідко ласували осетриною, фореллю, вугрями і т. ін. «Головою» ж усьому був смачний духмяний хліб, який не черствів, траплялося, по кілька тижнів.

Пили українці «варенуху», пиво, горілку, «мед» («медовуху»), всілякі вина, в тому числі й заморські. Останні нерідко надсилалися найвищим посадовим особам Лівобережжя та Слобожанщини з царського двору у вигляді «особливої милості». Я. Маркович називає такі види спиртних напоїв, що їх він уживав особисто: горілки − проста і подвійна; настоянки та наливки − слив'янка, вишнівка, ганусова, дулівка, полинівка, алембикова, рожана, царгородська, персикова, карбунколова, цинамонова; вина − угорське, волоське, бургонське, кіпрійське, пиво − коропське. І це ще далеко не повний перелік.

У другій половині 30-х рр. на державному рівні провадилася боротьба за припинення продажу самогону в корчмах. У кінці 60-х рр. Сенат видав окремий указ про заснування в Ніжині «водошного завода» греком Єфимом Полідором з дозволом тому виготовляти різну горілку «с фруктов и из виноградных ягод».

Звичайно, сніданок, обід чи вечеря, скажімо, працівника на підприємстві або селянина в полі помітно відрізнялися від того, що і як вони їли вдома. За домашніх умов стіл зазвичай застелявся скатертиною, посуд відзначався розмаїттям: тарілки, судки, чарки, чашки, ложки (металеві чи дерев'яні), солонки тощо. Окремі страви готувалися тільки в певні дні року, свята (наприклад, кутя), інші − майже щодня. Зокрема, в Слобідській Україні в день св. Юрія (сімнадцятий тиждень після Різдва) дівчата й хлопці виходили в поле, гуляли, а з харчів на обід брали в основному сало, яйця, цибулю. Важливим «атрибутом» Щедрого вечора, інакше − свята Меланки (напередодні Нового року), на Наддніпрянщині були пироги з м'ясом і смажені на свинячому смальці млинці, а на Півдні − бублики. Багато горілки пили на Різдво. У так звані пісні дні (середа, п’ятниця), а особливо під час Великого посту вважалося за «страшний» гріх вживати жирні страви, м'ясо. У «м'ясопустну неділю» (останній тиждень перед Великим постом) за стародавнім звичаєм готувався холодець зі свинячих ніжок (тому й день мав ще назву «ніжкові заговіни»).

Багато спільного з українцями в зовнішньому вигляді, характері харчування мали росіяни і білоруси.

Гуржій О. І., Чухліб Т. В. Гетьманська Україна. − К.: Видавничий дім «Альтернативи», 1999. − 304 с. − С. 114−134.