Розділ іі. Другий період розвитку української культури: княжа доба (епоха Київської Русі та Галицько-Волинського князівства) Християнська церква в Київській Русі

Офіційне запровадження християнства як державної релігії Київської Русі, що відбулося 988 р., виявилося наріжною подією в житті східного слов'янства. 988 рік для літописців, що належали до духовного стану, означив ту межу, яка поділила вітчизняну історію на два періоди: язичницький, коли руський народ жив у темряві й невігластві, і християнський, що приніс йому світло високої духовності й культури. Особливо екзальтовані клерикальні книжники розглядали введення християнства як акт, котрий породив нову людину, що звільнилася від одвічної гріховності. [...]

Церковна теза темряви і світла знайшла своє втілення і в описі життя самого Володимира Святославича. До прийняття святого хрещення він жив розпусно, переможений хтивістю. [...] Після прийняття християнства Володимир − сама доброчесність. [...] Літописець розповідає, що якби Володимир не прийняв хрещення, то руський народ так і перебував би в «прєльсти дьявола», тобто в первісному невігластві, коли вся земля опаганювалась людськими жертвоприношеннями.

Перед тим, як продовжити сюжет про християнізацію Русі, слід сказати кілька слів і про релігію, яку християнство змінило. Це слов'янське язичництво, що було однією зі складових комплексу поглядів, вірувань та обрядів первісної людини впродовж багатьох тисячоліть. Термін «язичництво» досить умовний, але в цілому добре підходить для визначення того багатоманітного кола явищ (магія, анімізм, пандемонізм, дуалізм та ін.), які вміщує поняття первісної релігії.

Основою слов'янського язичництва є обожнювання сил природи, віра в духів, що населяли і супроводжували людину від народження до смерті.

Дохристиянські вірування не були незмінними: на різних етапах історичного розвитку східні слов'яни поклонялися різним богам, які уособлювали найважливіші сили природи. Невідомий руський автор XII ст. у своєму «Слові про ідолів», в основу якого покладено грецьке повчання Григорія Богослова, спрямоване проти античного язичництва, дав своєрідну періодизацію слов'янських язичницьких культів. На першому етапі вони «клали треби» (жертви − авт.) вампірам і берегиням, на другому − поклонялись роду і роженицям, на третьому − молилися Перуну.

Крім згаданих головних богів, на різних етапах розвитку язичництва існувало багато інших божеств. Вони «населяли» ліси, поля, води, були покровителями різних галузей господарства. Своїх окремих богів мали племена, роди, сім'ї. Поступово у східних слов’ян сформувався великий пантеон язичницьких богів. Одним із найголовніших у доперуновий час був Світовид, зображенням якого, очевидно, є Збруцький ідол.

Язичницький світогляд східних слов'ян, при уважному його вивченні, виявляється складним комплексом, багато елементів якого склалися в глибокій давнині, причому зовсім не обов'язково на праслов'янській основі. У ІХ-Х ст. він досягає найвищої фази свого розвитку, коли культ князівсько-дружинного бога Перуна стає фактично державною релігією ранньої Русі. Одначе в цій фазі язичництву довелося поступитися місцем новій релігії. Новій (та й то відносно) лише для Русі. В дійсності християнство до часу його запровадження як державної релігії молодої Київської держави уже нараховувало тисячолітню історію. На береги Дніпра воно прийшло як цілком сформована філософська система, що ввібрала в себе найкращі досягнення європейської цивілізації.

В історичній літературі звичною є формула різкого протиставлення язичництва і християнства. Це справедливо лише почасти. Релігійна сутність двох цих систем справді різна. В той час як для язичницького світогляду сфера обожнення таїлася в природі, християнство вивело Бога за її межі, оголосило його надприродною силою, яка керує світом. Політеїзм змінився монотеїзмом. Відрізнялось християнство від язичництва і своєю соціальною природою, розвинутим ученням про божественний характер влади. Однак у реальному житті нова релігія утверджувалася не лише через заперечення старої, а й через пристосування її до традиційного язичницького світогляду. Не випадково християнство запозичило багато елементів старої релігії. Слов'янським богам були надані імена християнських святих. Річний цикл язичницьких свят також використовувався релігією: день бога Ярила об'єднався з християнським трійциним днем, день Перуна Громовержця став днем Іллі Пророка, який їздить по небу у вогняній колісниці. Цей вимушений з боку православної Церкви компроміс був зумовлений її намаганням послабити протидію широких народних мас утвердженню нової віри.

Наступництво релігійних вірувань є цілком природним і закономірним явищем у розвитку кожного суспільства, і було б дивним, якби Русь стала тут винятком.

Певна подібність обох релігій спостерігалась і в їхніх прикладних функціях − служінні існуючому правопорядку, ідеологічному забезпеченні непорушності влади «сильних світу цього». Щоб переконатись у справедливості такого твердження, необхідно звернутись до перших реформ великого київського князя Володимира Святославича. У 980 р. він наказав поставити в центрі дитинця − «на холму вне двора теремного» − новий язичницький храм зі скульптурами Перуна, Хорса, Дажбога, Стрибога, Сімаргла і Мокоша. Ідол Перуна був поставлений Добринею в Новгороді; аналогічні дії, очевидно, мали місце і в інших містах.

Склад київського пантеону розкриває мету, яку переслідував Володимир цією акцією. Хорос і Дажбог уособлювали сонце, але були різні з походження. Дажбог − слов’янське божество, Хорс − іранське, що ввійшло до слов'янського язичницького пантеону, очевидно, від сіверян, які зазнали помітного впливу іраномовного населення. Споріднений із Хорсом Сімаргл − бог землі, підземного царства. Стрибог − слов'янський бог вітрів (так він названий у «Слові о полку Ігоревім»). Мокош − жіноче божество родючості й домашнього господарства, можливо, своїм походженням пов'язане з фінськими племенами. Першість Перуна − дружинно-князівського бога війни та зброї, як вірно вважав ще Є. Анічков, − явище пізнє, по суті, сучасне народженню Київської держави. Особлива честь Перунові, виявлена Володимиром, свідчить, що в цей культ ним і його оточенням вкладалась ідея головного бога − володаря світу.

Вісім років на київських горах стояв спільний східнослов'янський язичницький храм, але свого головного призначення − сприяти зміцненню центральної влади Києва − він так і не виконав. Не сталося консолідації навколо реанімованого язичництва і в середовищі панівного класу. Язичницька реакція породила значні труднощі також і в сфері міжнародних зв'язків Київської Русі.

Більшість країн на той час уже були християнськими, що зумовило їх орієнтацію на Візантію і Рим. Згодом стало очевидним, що подальший розвиток Русі значною мірою буде пов'язаний із відходом від первісної ідеології та входженням до європейської культурної спільності.

Аналіз джерел переконує, що запровадження християнства на Русі не слід розглядати як одноактну дію, пов'язану з чудесним прозрінням Володимира Святославича. Це був тривалий і складний процес, який розпочався задовго до його князювання й тривав після нього.

Перші, не дуже виразні свідчення (писемні та археологічні), вказують на знайомство слов'ян із християнською релігією ще в антську добу. За тих постійних економічних і політичних контактів, що їх слов'яни підтримували з римським світом, а згодом і з Візантією, висновок цей здається цілком природним. Не слід лише перебільшувати міру цього знайомства: воно, очевидно, не виходило за рамки поодиноких випадків.

Більш ґрунтовне знайомство русів із християнською релігією відбулось у 838-839 рр., коли їхнє посольство відвідало Константинополь. [...]

Важливим етапом у християнізації Русі були 60-і роки IX ст., коли відбувся перший успішний похід руських дружин під проводом Аскольда на Константинополь. Руси змусили Імперію укласти з ними договір «миру і любові», однією із найважливіших статей якого, судячи з візантійських джерел, було хрещення Русі. [...]

Руська православна церква допомагала князівській владі об'єднати східнослов'янські землі в єдиній державній системі. Впродовж усієї історії Русі Церква була одним із реальних і суттєвих з'єднувальних елементів між різними давньоруськими землями, сприяла утвердженню в народі почуття єдності його країни.

Особлива роль православної Церкви в політичному житті Русі значною мірою визначалась її організаційною структурою. Мова йде про централізацію церковного управління, яке загалом відповідало світському, але засновувалось на міцнішій морально-правовій базі. На чолі Церкви з кінця X ст. стояв митрополит київський. Пізніше, вже в часи Київської Русі, його повний титул звучав «митрополит Київський і всія Русі». Обрання і висвячення митрополитів із грецьких ієрархів здійснювалося константинопольським патріархом, урочистий акт інтронізації відбувався в Софії київській. [...]

Авторитет і влада київських митрополитів були визначені грецьким «Номоканоном», визнаним великими київськими князями. Митрополити поставляли єпископів, засновували єпископські кафедри, судили єпископів, які завинили перед канонами. Всього з кінця X по 40-і роки XIII ст. в Русі відомо 22 митрополити. За деякими винятками, становище їхнє було стабільним. Верховна влада митрополитів над усіма єпархіями Русі не ставилася під сумнів ні з боку єпископів, ні з боку удільних князів. Київські митрополити були членами постійного синоду в Константинополі, а окремі з них також входили до імператорського сенату з високим придворним титулом протопроєдра. У своїй більшості київські митрополити були людьми високоосвіченими, відомими богословами і полемістами, авторами церковних проповідей, канонічних заповідей, пастирських послань, церковно-правових творів. [...]

Формально київська митрополія від самого початку була однією з 60 (пізніше 70), митрополій константинопольського патріархату. Фактично ж вона посідала особливе місце в структурі Візантійської церкви, оскільки за розмірами переважала патріархат і діяла на території окремої великої держави. По суті, це була помісна Церква з широкою автономією. Висновки окремих дослідників про необмежені права патріарха в управлінні її справами значною мірою перебільшені. Вони навряд чи йшли далі обрання і висвячення митрополита й одержання від часу до часу грошової данини з митрополії. В дійсності київська митрополія була самоврядною церковною структурою, вся діяльність якої підпорядковувалася національним інтересам Русі. На користь цього говорить і той факт, що за нею було визнано право богослужіння національною мовою. Цей факт мав як позитивні, так і негативні наслідки. На відміну від католицького Заходу, де молились і писали по-латині, на Русі склалися кращі умови для розвитку національної писемної культури. З іншого боку, церковнослов'янська мова не давала можливості безпосереднього доступу до надбань античної цивілізації. Русь вимушена була знайомитися з давніми літературними творами в перекладах. [...]

Однією з важливих структур православної Церкви були монастирі. їх появу слід відносити до раннього періоду історії руського християнства У середині XI ст. засновано головний монастир Русі − Києво-Печерський. Його фундаторами були Антоній і Феодосій Печерські. Традиції чернецтва прийшли на Русь із Візантії, звідки запозичено відомий статут Константинопольського Студійського монастиря. Руські монастирі були найбільш консервативними осередками ортодоксального християнства.

Чим ширше і глибше входила Церква в життя давньоруського народу, тим розгалуженішим ставало її управління. Дослідники вважають, що з середини X ст. до 40-х років XIII ст. в Русі було побудовано близько 10 000 церков.

Дослідження церковної організації Русі показує, що, незважаючи на її природну схожість із візантійським зразком, у цілому вона визначалась умовами внутрішнього розвитку. Те ж саме можна сказати і про характер взаємодії двох влад на Русі. Вона відбувалася передусім на ґрунті тісної співпраці у виробленні юридичних норм життя давньоруського суспільства, особливо в царині сімейного і кримінального права. Значною була участь Церкви в політичному житті Русі. Реалізуючись головним чином не в державно-адміністративних формах, а в результаті особистих ініціатив церковних ієрархів, вона була тим не менше постійним фактором політичної історії.

Митрополити неодноразово виступали миротворцями між руськими князями, виконуючи фактично посольські обов'язки. їхня політика зумовлювалась як високими принципами християнської моралі, так і реаліями церковного життя. Економічне процвітання Церкви перебувало в прямій залежності від економічного розвитку всієї країни. Митрополити не визнавали самостійного і незалежного існування окремих руських князівств, а розглядали Русь як єдине ціле і за допомогою церковних проповідей, душпастирських послань і закликів до князів сприяли утвердженню в народі ідеї національної спільності. [...]

Будучи другою після великого князя політичною фігурою в країні, митрополит нерідко фактично виконував і його обов'язки. [...]

Широка участь Церкви в суспільно-політичному житті Русі визначалася тим становищем, яке вона посідала в системі держави. Побоюючись, що в умовах політичної нестабільності й постійної міжкнязівської ворожнечі не будуть забезпечені земельні, фінансові та правові інтереси Церкви, духівництво об'єктивно було зацікавлене в збереженні державної єдності Русі. Церква була найпослідовнішою хранителькою загальноруської єдності.

Толочко О. П. Київська Русь / О. П. Толочко, П. П. Толочко. − К.: Видавничий дім «Альтернативи», 1998. − 352 с. − С. 262 − 286.