Одяг та прикраси

Нечисленні рештки − переважно з багатих могил − дають змогу реконструювати одяг сарматів. Чоловіки носили коротку свиту, що підперізувалася поясом і застібалася фібулами, шаровари та короткі м'які чоботи, що інколи (ця мода поширилася в пізньосарматський час) перетягувалися в підйомі ремінцями з пряжками. За головне вбрання правив башлик. Костюм доповнювався плащем, що застібався фібулою на лівому плечі. Жінки одягали довгу сукню з рукавами до зап'ястя або трохи вище, за східною модою поверх сукні носився розстібний халат, що застібався фібулою на грудях. З того ж таки Сходу до гардеробу сарматської жінки потрапили шаровари, які часто були оздоблені на литках бісером. Слід додати, що одяг заможних представників суспільства оздоблювався золотими бляшками, пронизями та гаптуванням (Соколова Могила, Ногайчинський курган, Сватова Лучка, Пороги).

Різноманітними були сарматські прикраси; деякі з них є справжніми шедеврами стародавнього ювелірного мистецтва. Шляхетні воїни носили золоті або срібні гривни, золоті браслети (чудові зразки їх знайдено в Порогах), їхні пояси прикрашалися золотою та срібною гарнітурою. Представниці панівних верств прикрашали голови діадемами (Ногайчинський курган), золотими поліхромними сережками (Соколова Могила, Ногайчинський курган, Михайлівка), груди − намистом, у складі якого було вправлене в золото коштовне та напівкоштовне каміння (Михайлівка, Соколова Могила, Сватова Лучка), та намистом із бурштину, скла, фаянсу, геширу тощо. Відомі розкішні золоті поліхромні (Ногайчинський курган, Соколова Могила) та звичайні бронзові браслети із численних поховань простолюду. В моді були персні з печатками та вставками із коштовного каміння та скла. З II ст. до Н.Х. поширюються різноманітні фібули − золоті поліхромні брошки (Камова Могила, Смолянинове, Ногайчинський курган). [...] До складу особистого вбрання входили дзеркала − білонові чи бронзові − також різних (хронологічно відмінних, як і фібули) типів: у вигляді диску із пружком по краю, прості круглі, прямокутні, з петлею для підвішування та рельєфним візерунком на звороті. В багатому похованні Соколової Могили знайдені віяла, що походять із Близького Сходу або Єгипту.

Військова справа

Як і всяке кочове суспільство, сарматське було передусім воєнізоване. Сармати за часів свого приходу до причорноморських степів були так званим народом-військом, де все чоловіче населення було водночас воїнами. Головним (якщо не єдиним) родом військ сарматів була легка кіннота. Сарматські воїни були озброєні мечами та кинджалами, луками, списами. Різним хронологічним етапам у розвитку сарматської культури відповідали різні типи зброї.

В ранньосарматський час (II − І ст. до Н.Х.) провідним типом клинкової зброї були залізні мечі та кинджали із серпоподібним навершям. Як і попередні скіфські, мечі мали довжину 50-60 см (кинджали, звичайно, коротші). Як засвідчують розташування в могилі, мечі носилися на правому боці, пристебнутими до стегна. Вістрі стріл використовувались залізні, трилопастеві, втульчасті (хоча вже з І ст. до Н.Х. з являються й черешкові). Сагайдаки робились з лубу та шкіри, зрідка прикрашалися бронзовими пластинами. Металевий обладунок, судячи з археологічних матеріалів, не набув поширення в сарматському війську. Проте є дані про застосування сарматами шкіряних та рогових панцирів. Ось як змальовує сарматський роговий панцир Павсаній: «Панцирі вони роблять так: копита збирають, чистять, розрізають і роблять з них щось на зразок зміїної луски. Ці пластини вони просвердлюють, зшивають кінськими чи бичачими жилами і застосовують як панцирі... Вони витримують навіть удари списів і мечів». Нечисленні знахідки бронзових кельто-італійських шоломів Монтефортіно та псевдоаттичного типу свідчать про те, що в ранньосарматський час використовувались імпортні шоломи.

В середньосарматський час (І − перша половина II ст. н.е.) типи зброї дещо змінюються. На клинковій зброї замість серпоподібного навершя з’являється кільцеве, починають зустрічатися і довгі мечі з руків'ям-штирем без металевого навершя. Зникають втульчасті вістрі стріл, поступаючись місцем черешковим. У другій половині І ст. н.е. разом із переселенням в Україну частини донських або поволзьких сарматів (аорсів) тут з'являються рідкісні типи зброї − рефлексуючі луки з кістяними обкладками, хунсько-середньоазіатські типи вістрів стріл (Пороги). Як і за попереднього періоду, знахідки металевого обладунку майже невідомі.

У пізньосарматський час (друга половина II-IV ст. н.е.) відповідно до змін населення змінюються й типи зброї. Тепер домінують довгі (до 1 м) залізні мечі із руків'ям-штирем. Їх навершя зрідка виконувались із золота та коштовного й напівкоштовного каміння (Нещеретове, Градешка) чи алебастру (Маяки). Дещо зменшується кількість знахідок вістрів стріл, що, ймовірно, свідчить не про припинення використання луків, а про зміни в поховальних звичаях. Поодинокі знахідки зброї германських типів (щит із могильника Курчі, остроги зі Скалистого) позначають контакти з готськими племенами, що просунулись у Північне Причорномор'я в першій половині III ст. н.е.

Отже, головним родом військ у сарматів України була легка кіннота, озброєна луками, списами та клинковою зброєю. [...]

Звичайно, сарматське військо вбирало важкоозброєні контингенти, але вони ніколи не були численними. Це підтверджує й повідомлення Таціта, який пише, що в сарматів обладунок носили «ватажки та всі шляхетні», тобто заможна частина суспільства. І справді, нечисленні сарматські панцирі знайдено в могилах аристократії.

Тактичні схеми та способи бою у сарматів були зумовлені складом війська. Одним із головних видів бойових дій були різні за відстанню й часом наїзди. Пліній Старший наводить такі дані: «Сармати, збираючись у довгу дорогу, перед тим не годують коней, а дають їм лише трохи попити, і так вони, сидячи верхи, просуваються безперервно на відстань 150 миль». За даними Полієна, сармати цариці Амаги за добу здолали 1200 стадіїв (близько 190 км). Наїзди мали на меті не так фізичне винищення суперника, як загарбання здобичі та демонстрацію військової могутності з подальшим встановленням данницьких відносин. Рушаючи в похід, сармати, як і більш пізні кочовики, їхали парокінь, тобто мали кілька заводних коней. «Вони долають величезні відстані, коли переслідують ворога або тікають самі, сидячи на швидких та слухняних конях, ще й кожний веде за вузду запасного, одного, а іноді й двох, щоб, пересаджуючись з одного на іншого, зберегти сили коней та, даючи відпочинок, відновити їхню бадьорість», − писав Амміан Марцеллін про сарматів. Про такі наїзди йдеться у декреті на честь Протогена.

Не виключено, що саме вони спричинилися до занепаду Зарубинецької культури.

Важливою частиною військової справи сарматів було бойове використання коня. Кінське спорядження, що зустрічається в археологічних пам'ятках України, демонструє досягнення сарматів у цій галузі. [...] Парадна збруя прикрашалась фаларами − срібними золоченими напівсферичними бляхами із зображеннями в «звіриному» стилі або вкритими рослинним орнаментом (Старобільськ, Балаклея, Янчокрак, Булахівка).