На новому етапі

У 1972-1973 pp. пройшла друга хвиля арештів. У ці роки заарештували І.Світличного, В.Стуса, Є.Сверстюка, В.Чорновола, І.Калинця, Ірину Калинець, Л.Плюща, Надію Світличну, І.Дзюбу, С.Параджанова, Є.Пронюка, В.Лісового, С.Глузмана, М.Плахотнюка та інших представників української інтелігенції. Вражало не число в'язнів − на відкритий протест зважувалося відносно небагато сміливців, − шокував характер звинувачень, за якими люди опинялися за ґратами з клеймом особливо небезпечного злочинця. Хоча насправді йшлося про написання статей і книжок, правозахисних листів і петицій, зберігання та розповсюдження літератури, нарешті, видання позацензурного «Українського вісника» (виходив з 1970 p.), який подавав хроніку подій в Україні. Траплялися випадки, коли в провину ставилось авторство незакінченої статті або й просто розмови, що кваліфікувалися як поширення наклепницьких вигадок, які очорнюють радянський державний і суспільний лад.

Під час цього наступу на самвидав у багатьох свідків у справах заарештованих проведено обшуки й вилучено відповідну літературу. На відомого київського письменника В.Некрасова заведено третю персональну справу, цього разу за старі «гріхи» − підпис під колективним листом у зв’язку з процесом В.Чорновола та виступ у день 25-річчя розстрілу євреїв у Бабиному Яру. Через тридцять років після вступу в партію − це сталося в розпал боїв у Сталінграді − В.Некрасова виключили з КПРС, записавши в рішенні: «... за те, що дозволив собі мати власну думку, яка не збігалася з лінією партії».

У 1972 р. на знак протесту проти арештів співробітник Інституту філософії АН УРСР М.Роженко звернувся з листом до керівників республіки. Він писав про те, що неправомірно кваліфікувати літературну діяльність заарештованих як «антирадянську пропаганду», «ворожу радянському ладові». Невдовзі автора листа звільнили з роботи, як і ще кількох працівників інституту, запідозрених у «націоналізмі». Така ж доля спіткала В.Жмира, С.Кудрю, В.Бишевця, С.Кириченка, В.Цимбала, Ф.Канака, що також працювали в Інституті філософії АН УРСР.

В інтерв'ю журналові «Україна» Голова КДБ Української РСР М.Голушко згодом говорив: «У карних кодексах до минулого року було передбачено відповідальність за антирадянську агітацію та пропаганду, наклепи на існуючий лад (ст. 62, 187 КК УРСР), застосування яких асоціюється із переслідуванням за інакомислення. Диспозиції цих статей були нечіткими, що давало змогу віднести до «антирадянських і наклепницьких» найрізноманітніші дії та судження. Був досить широкий простір для суб'єктивізму в оцінці, в тому числі й для судових рішень». За словами І.Дзюби, після його арешту все «робилося з найскрупульознішим дотриманням законів, тільки ж закони служили беззаконню».

Ще один із когорти в'язнів сімдесятих − Г.Снєгірьов. Він народився в жовтні 1927 р. в Харкові у письменницькій родині. Закінчив Харківський театральний інститут, працював у драматичному театрі, в редакції газети Літературна Україна», на Київській студії хронікально-документальних фільмів. З 1954 р. став друкуватися, видав збірку оповідань «Літо вернеться», повісті «Чи мав я право?», оповідання «Народи мені три сини», повість-памфлет «Золотий бутс» (у співавторстві).

За словами В.Скуратівського, десь у 1974 р. письменницький пошук привів Г.Снєгірьова до давньої вже події, так званої справи СВУ − сфабрикованого політичного процесу над 45 діячами української науки та культури. Г.Снєгірьов не мав доступу до матеріалів слідства, до закритих архівних документів, тому джерелами його розвідки служили офіційні публікації та розповіді небагатьох свідків. Книжку він написав на одному подихові, показавши всю фальш і лицемірство політичного «спектаклю», розіграного сталінськими підручними. Звісно, подати працю до видавництва письменник не міг, але й мовчати, приховувати написане не хотів − тому «Набої для розстрілу (Ненько моя, ненько...)» вийшли за кордоном. Незабаром Г.Снєгірьова виключили з партії, зі Спілки письменників, а восени 1977 p., за кілька тижнів до його п'ятдесятиріччя, заарештували. Він прожив після цього недовго, позаяк мав слабке здоров я, ще більше підірване у в'язниці. Навесні 1978 р. письменника звільнили з-під варти, а наприкінці року Г.Снєгірьов помер.

Навесні 1976 р. в Москві виникла Група сприяння виконанню Гельсінських угод в СРСР, створена фізиком Ю.Орловим. У листопаді того ж року з'явилася Українська група сприяння виконанню Гельсінкських угод, керована письменником М.Руденком. До неї ввійшли О.Бердник, І.Кандиба, Л.Лук'яненко, О.Мешко, М.Матусевич, М.Маринович, Н.Строката, О.Тихий; представником групи в Москві став П.Григоренко. Свої цілі члени групи визначили в кількох документах, зокрема в «Меморандумі» та «Декларації Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінкських угод», написаних М.Руденком. Ці документи він обговорював з іншими членами групи, зокрема з Л.Лук'яненком та О.Тихим у кінці листопада в Чернігові, на квартирі Л.Лук'яненка.

Група повинна була сприяти ознайомленню широких кіл української громадськості з Декларацією прав людини й вимагати, щоб цей міжнародний правовий документ став основним у відносинах поміж Особою і Державою, стежити за виконанням гуманітарних статей Прикінцевого акта Наради з питань безпеки і співпраці в Європі; домагатися, щоб на всіх міжнародних нарадах, де мали обговорюватися підсумки виконання Гельсінкських угод, Україна як суверенна європейська держава та член ООН була представлена окремою делегацією; наполягати на акредитуванні в Україні представників зарубіжної преси, створенні незалежних прес-агентств тощо. Своїм головним завданням група вважала ознайомлення урядів країн-учасниць і світової громадськості з фактами порушень на терені України Декларації прав людини та гуманітарних статей, ухвалених Гельсінкською нарадою.

Однак уже в 1977-1978 pp. кількох членів групи − М.Руденка, О.Тихого, М.Мариновича, М.Матусевича − було заарештовано. Водночас до групи вступили нові члени, про свою приналежність до неї заявили деякі ув'язнені правозахисники. Згодом були заарештовані Л.Лук'яненко, О.Бердник, емігрували з СРСР П.Григоренко, Н.Світлична, Н.Строката та інші. В цілому протягом 70-х pp. кількість учасників правозахисного руху зросла, що стало реакцією насамперед інтелігенції на посилення консерватизму владних структур.

На початку 80-х pp. відбулися чергові судові процеси, які прирекли на нові терміни ув'язнення В.Стуса, Ю.Литвина, О.Тихого, В.Марченка. Усі вони померли, не витримавши тяжких табірних умов, не дочекавшись звільнення та реабілітації: навесні 1984 р. в таборі на Уралі − О.Тихий; восени 1984 р. в Ленінградській тюремній лікарні − В.Марченко. Восени 1984 р. покінчив життя самогубством у таборі суворого режиму в Пермі Ю.Литвин, а через рік там же помер В.Стус, похований у безіменній могилі, в яку вбили кілок із табличкою за номером дев'ять. У листі до Президії Верховної Ради СРСР від 1 серпня 1976 р. В.Стус писав: «Я боровся за демократизацію, а це оцінили як спробу звести наклеп на радянський лад, мою любов до рідного народу, занепокоєння кризовим станом української культури скваліфікували як націоналізм, моє невизнання практики, на ґрунті якої виросли сталінізм, беріївщина та інші подібні явища, визнали як особливо злобний наклеп. Мої вірші, літературно-критичні статті, офіційні звернення до ЦК КП України, Спілки письменників і до інших офіційних органів сприйняли як доказ пропаганди та агітації.

Враження поета від перебування у в'язниці відбилися в багатьох його поезіях.

Вже цілий місяць обживаю хату,

що, мабуть, і навикнути пора.

Стілець і ліжко, вільних три квадрати,

в віконці ґрати, а в кутку − пара...

і щохвилини в вічко зазирає

(скрадлива, як кицька) сатана,

мов дірочку під серцем назначає...

Напевне, приписали до майна

тюремного уже й тебе самого −

всі сни твої, всі мрії, всі думки,

завівши до реєстру потайного

і зачинивши на міцні замки.

У листопаді 1989 р. відбулося перепоховання останків В.Стуса, Ю.Литвина та О.Тихого. Прах борців за суверенну Україну було перевезено на Батьківщину й поховано на Байковому кладовищі в Києві.

Народе мій, до тебе я ще верну,

як в смерті обернуся до життя

своїм стражденним і незлим обличчям.

Як син, тобі доземно уклонюсь

і чесно гляну в чесні твої вічі

і в смерті з рідним краєм поріднюсь.

Ці рядки В.Стуса, сповнені непідробної любові до рідної землі,

народу, завжди нагадуватимуть нам про трагічну долю його самого та інших дисидентів − справжніх патріотів України.

Баран / В. К. Україна в умовах системної кризи (1946−1980-і рр.) / В. К.Баран, В. М. Даниленко. − К.: Альтернативи, 1999. − 304 с. − С. 222−241.