Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Хрестоматія з історії української культури_ Улі...doc
Скачиваний:
0
Добавлен:
01.03.2025
Размер:
3.03 Mб
Скачать

Розділ vіі. Сьомий період розвитку української культури: доба розбудови державної незалежності Олесь Гончар. Не будемо рабами! (Слово напередодні референдуму 1991 р.)

Боже, які ми були довірливі! Скільки разів упродовж історії дозволяли себе ошукати! А на братерську нашу довірливість нам відповідали потоптанням Переяславських угод, різаниною в Батурині, підступним зруйнуванням Січі, соловецькими та сибірськими розправами над славними, найбезстрашнішими синами нації... Сучасні реаніматори імперії наскрізь прогнилої, наскрізь аморальної, невже вони й справді розраховують на те, що зранена Чорнобилем Україна вже не відчуває болю, що з пам'яті народу геть вищезло все, чим позначена його страдницька історична дорога? Що забули ми і легендарні Крути, ці українські Фермопіли, і звірства муравйовських банд, і як у сліпій садистській ненависті розстрілювали вони наш золотоверхий Київ, будинок та унікальну бібліотеку Грушевського, першого Президента Української Народної Республіки, цілячись кронштадтськими снарядами в саму нашу історію, в саму душу України...

Невже й сьогодні недолугі збирачі приреченої, агонізуючої імперії вважають нас здатними забути геноциди, голодомори, терори, забути криваву науку Тбілісі й Вільнюса і сльози солдатських матерів, чиїх дітей ради великодержавних амбіцій було безповоротно кинуто в пекло Афганістану, цього найпотворнішого породження загребущого імперського тоталітаризму.

Ті, що вчора лицемірно прикидались нашими друзями сьогодні обкидають Україну брудом дезінформації, розпалюють українофобію, нічим не гребують, щоб викривленим, спотвореним виставити перед світом образ нашого народу, безсоромними вигадками та шовіністичними брехнями принизити нашу незалежність.

Одначе ні погрозами, ні шантажем, ні фальшивими великодержавницькими лестощами вже не зломити нашої всенародної волі, нічим не затримати владну ходу нового часу…

Хай не буде серед нас байдужих, пасивних, ніяких! Адже нас почують і ті, що впали в дорозі. Що в колимських снігах загубились, і в тундрі лягли навічно, і в братських могилах. Ми чуємо їх, вони почують нас. Ми чуємо всіх, хто упродовж століть виборював нашу державність, нашу довгождану свободу.

Сама історія запитає кожного з нас: хто ти? Чи справді вичавив із себе тоталітарного раба, чи здатний відстояти себе як людину, відстояти завтрашній день своєї згорьованої, прекрасної України?

Усі ми будемо не рабами системи, а повноправними господарями своєї долі.

Тож єднаймося!

Українська газета. − 1995. − 5 жовт.

Зміни у сфері культури Курс на провінціалізацію української культури

Умови Другої світової війни, зокрема, прагнення не випустити Україну зі своїх «обіймів», показати свій режим у кращому світлі, ніж гітлерівський, зробити його привабливішим, змусили радянське партійно-державне керівництво трохи зменшити тиск на українське національно-культурне життя й піти на певні поступки. В рамках радянського патріотизму був допущений у певній формі український патріотизм: з'явилися літературно-мистецькі твори про героїчне минуле українського народу, радянська пропаганда постійно наголошувала на тезі про державність України, яку хочуть знищити німецькі окупанти. З пропагандистською метою були створені українські міністерства закордонних справ та оборони. Формально Україна отримала право вступати у зовнішні зносини. За бойові заслуги було встановлено високопрестижну урядову нагороду − орден Богдана Хмельницького.

У роки війни побачила світ значна кількість книжок і брошур з історії України, української культури. Вийшли, зокрема, «Нарис історії української літератури» (Уфа, 1945 p.), серія літературознавчих брошур. Низку патріотичних творів, написаних із художньою майстерністю й пристрастю, опублікували П.Тичина, В.Сосюра, М.Бажан, А.Малишко, Ю.Яновський, О.Довженко та ін. Об'єднане Українське державне видавництво, створене на сході СРСР, видало 900 назв книжок. Патріотична тематика переважала в творчості композиторів, художників, у діяльності театральних колективів. Усе це робилося для підсилення національних почуттів українців та активізації їхньої боротьби з гітлерівськими загарбниками за відновлення більшовицької влади. У вступному слові до «Нарису історії України» зазначалося: «Діячі української радянської культури, охоплені патріотичним піднесенням, створюють нові видатні твори науки, літератури, мистецтва. Плоди невтомної праці української інтелігенції збагачують культуру українського народу, будять у ньому благородні й героїчні почуття, кличуть його до рішучої боротьби з озвірілим і смертельним ворогом. Ця книжка, присвячена історії України від найдавніших часів до нинішнього дня, є ще одним доказом того, що українське культурне життя в СРСР невпинно розвивається і йде вперед. «Нарис історії України «призначається для всіх, хто цікавиться історією і боротьбою українського народу за свою свободу і незалежність, за свою українську радянську державу».

Переможне завершення війни з Німеччиною знаменувало собою зміну атмосфери суспільно-культурного життя в СРСР, ставлення до національно-культурних потреб народів. Із культурно-ідеологічної сфери зникає українська національна фразеологія, яку поступово замінює радянська, загальносоюзна. Соціальне замовлення на патріотичні мотиви, як у 20-і роки на «українізацію», керівна партійна і радянська верхівка використала для виявлення національно свідомих елементів українського суспільства та їх подальшої нейтралізації. Було взято чіткий курс на провінціалізацію української культури.

Влітку 1946 p. відбувся перший після війни пленум ЦК ВКП(б), на якому було намічено генеральну лінію партії на післявоєнний період і ухвалено низку постанов, що мали на меті відновлення радянських порядків, зокрема визначено курс на нову ідеологічну чистку. Її проведення Й.Сталін доручив своєму близькому помічникові, членові Політбюро ЦК ВКП(б) А.Жданову. Ідеологічна кампанія була спрямована проти «буржуазної культури» та її носіїв, які нібито зміцнили свої позиції в роки війни, на піднесення радянської, а насправді − російської, культури й науки як альтернативи західній, що, за твердженням А.Жданова, перебувала в стані розкладу та занепаду. Практична реалізація курсу партії у сфері культури ввійшла в історію під назвою «ждановщина».

Для проведення ідеологічної чистки в Україну знову був відряджений вірний соратник Й.Сталіна, досвідчений погромник української інтелігенції й культури Л.Каганович. У підсумку в деяких районах із партійних лав було виключено 80-90% членів. І якщо в Росії того часу патріотизм сягав рівня офіційної ідеології, нерідко виступаючи як великодержавний російський шовінізм і агресивний націоналізм, то в Україні український патріотизм кваліфікувався тільки як «буржуазно-націоналістичний», ворожий радянській владі ухил. Українські письменники й художники змушені були після війни відповідати за твори, написані в роки боротьби з фашизмом за вказівкою Комуністичної партії й підтримувані нею. Відповідно до нового повороту в генеральній лінії партії в Україні не було жодного журналу, культурно-освітньої чи наукової установи, що їх оминула б післявоєнна ідеологічна чистка.

Значні зусилля більшовицької влади були спрямовані на витравлення історичної пам'яті українського народу. Наприкінці 1946 р. затвердили новий, ще більше наближений до російського, український правопис. Ігноруючи національні традиції українського народу, його історію та культуру, 31 листопада 1949 р. Президія Верховної Ради УРСР ухвалила нові атрибути державності (герб, прапор та гімн УРСР із прославлянням Й.Сталіна), які символізували Україну як залежну частину СРСР. Вкотре в Україні було проведено кампанію проти академіка М.Грушевського та його історичної концепції. Під закидом буржуазного націоналізму в історії було піддано критиці «Історію України» (1943 р.) за редакцією М.Петровського. Великих нападок зазнав також «Нарис історії української літератури» за редакцією С.Маслова і Є.Кирилюка. Українські журнали та енциклопедії звинувачувалися в зосередженості на «вузьких», тобто, українських, темах.

Відображенням репресивної щодо інтелігенції України тенденції стала серія постанов ЦК КП(б)У, зокрема, «Про перекручення і помилки у висвітленні історії української літератури», «Про журнал сатири й гумору «Перець», Про журнал «Вітчизна», «Про репертуар драматичних і оперних театрів УРСР і заходи щодо його поліпшення», «Про політичні помилки і незадовільну роботу Інституту історії України Академії наук УРСР». Практичне виконання цих постанов зламало долі багатьох людей − творчих працівників, учених. Постанови щодо суспільних наук заперечували головний закон науки − об'єктивний розгляд явищ і фактів в усій їхній повноті та діалектичних суперечностях, недооцінювали значення аналізу та авторських пошуків. В основу досліджень у галузі суспільних наук пропонувалося покласти сталінську концепцію суспільного розвитку, що об'єктивно призводило до посилення позицій формалізму й конформізму, казенного підходу до наукової творчості та в підсумку − до тлумачення історичного процесу в інтересах адміністративно-командної системи.

Офіційну концепцію історичного розвитку України було сформульовано в «Тезах про 300-річчя возз'єднання України з Росією (1654-1954 pp.)». У них цілковито заперечувалася концепція історії України, розроблена М.Грушевським. Київська Русь розглядалась як загальноруська, а не українська держава. Будь-які форми української державності, крім УРСР, не визнавалися; Україна розглядалася фактично як частина Російської держави.

Для ідеологічного забезпечення «нового курсу», підготовки компартійних кадрів удосконалювалася система партійної освіти. У 1946 p., зокрема, в Москві розпочала роботу Академія суспільних наук, а в Києві − Вища партійна школа при ЦК КП(б)У.

Неабиякі зусилля були спрямовані на «культурне» освоєння більшовицькою владою західних регіонів України. Прагнучи інтегрувати їх у радянську політичну, економічну, адміністративну й культурно-освітню систему, органи влади, ігноруючи нові історичні умови й місцеві особливості, заходилися здійснювати вже відомий сталінський план «побудови соціалізму» усе тими ж волюнтаристськими методами. Для підвищення освітнього рівня населення та поширення комуністичної ідеології туди відряджалися тисячі радянських і комсомольських працівників, учителів, лікарів, інженерно-технічних працівників, спеціалістів сільського господарства. Уже до червня 1946 р. на постійну роботу в західні області було направлено майже 90 тис. чоловік.