77. Політико-правові засоби вдосконалення та гармонізації міжнаціональних відносин в Україні.

Сьогодні про етнічні правах в Україні говорити досить складно. Фактичне завершення пострадянського періоду, зміна системи цінностей і світоглядних орієнтирів сучасного суспільства не сприяють актуалізації даних проблем. У той же час проблеми законодавчого забезпечення та публічного регулювання міжнаціональних відносин, запобігання етнічної дискримінації в Україні сьогодні знаходять особливу актуальність. Однак навіть часом благі наміри законодавця, центральних і місцевих органів влади, правоохоронних структур не дають відчутного позитивного результату. Це часто пояснюється навіть не володінням владою осіб з шовіністичними поглядами (хоча і таке, на жаль, іноді буває), скільки відсутністю розуміння причин і механізмів виникнення етнічних проблем в сучасному суспільстві, ігноруванням випробуваних історією правових та управлінських механізмів. Цим грішать як чиновники, так і активісти неурядових структур. Спробуємо описати існуючі проблеми, вади національної політики держави та особливості позиції структур громадянського суспільства.

В цілому для України об'єктивні проблеми національного життя можна, дещо спрощуючи ситуацію, викласти в наступних пунктах:

-Наша країна багатонаціональна, однак при цьому переважна частина населення є етнічно однорідною, з одночасним розшаруванням за мовною та релігійною ознаками;

-В Україні існують регіональні проблеми розвитку традиційних етнічних груп (раніше депортовані кримські татари, русини та місця компактного проживання румунів / молдаван, болгар, угорців, гагаузів і приазовських греків);

-В Україні розвиваються діаспори, що сформувалися внаслідок національної та зовнішньої політики СРСР а також в результаті його розпаду (корейці, в'єтнамці, турки-месхетинці, представники народів Кавказу);

-Україна є територією нелегального та напівлегального транзиту мігрантів та осіб, що шукають притулку, з СНД і країн Азії в Європейський Союз;

-Україна традиційно надає послуги у сфері вищої освіти громадянам ряду країн (Сирія, Ліван, Нігерія, Китай та ін.)

У той же час у нас відсутня низка проблем, характерних для національного життя інших країн СНД - немає масової трудової імміграції, відсутня озброєний або ефективно політизований етнічний сепаратизм, немає процесів етнічної експансії.

Система державної влади та етнічної політики України, у свою чергу, має такі особливості. Законодавство України у сфері регулювання міжнаціональних відносин є досить ліберальним, проте істотно застарілим (період 1989-1992 рр.., Без подальших істотних змін). Його слід також визнати неповним і не відповідає положенням Конституції України 1996 р., який закріпив у ст. 5 і 92 етнічні права; дані положення основного закону, втім, також відрізняються непослідовністю. Характерно, що під час конституційної реформи 2004 р. існуючі невідповідності усунені не були, і законодавство залишилося незмінним.

В Україні ведеться доктринальна і законопроектна робота в сферах запобігання дискримінації та забезпечення етнічних прав. У той же час ніякого ефективного результату не спостерігається в силу величезного спектру неузгоджених думок щодо подальшої етнополітики України, відірваності проектної та дослідницької роботи від діяльності профільного парламентського комітету, низької ефективності української законодавчої влади в цілому. Аналіз ситуації дозволяє говорити про вкрай слабкий інтерес парламенту в цілому до проблем міжнаціональних відносин, про відсутність чіткої державної політики в даній сфері.

Міжнародні стандарти Ради Європи та ОБСЄ у сфері етнічних і мовних прав розроблялися на рубежі 90-х рр.. ХХ ст. паралельно з національним законодавством України. Це обумовлює їх певну неузгодженість як за змістом, так і в контексті методологічних і термінологічних питань. Відсутність жорстких механізмів міжнародного контролю за дотриманням ратифікованих Україною глобальних і європейських актів в області етнічних та мовних прав не дозволяє сподіватися на їх швидку імплементацію у вітчизняне законодавство та практику регулювання міжнаціональних відносин в Україні.

Крім цього, в Україні досі відсутня послідовна державна адміністративна політика у сфері забезпечення етнічних прав. Досить сказати, що статус і компетенція органів, відповідальних за регулювання міжнаціональних відносин, повністю мінялися протягом 1991-2007 рр.. більше десяти разів. Держава досі не визначилося із розмежуванням компетенції в цій сфері між центром, регіонами і територіальними громадами. Це призводить, з одного боку, до безпорадності місцевих органів, покликаних регулювати міжетнічні відносини, а з іншого боку - до їх безконтрольності і безвідповідальності.

До того ж кадрова політика української держави в даній сфері проходить за залишковим принципом («якщо потрібна людина взагалі ні на що не здатний, нехай« керує національностями », робота неважка»), що, природно, не сприяє ефективному вирішенню та запобіганню етнічних конфліктів. У той же час у сфері етнічних прав і міжнаціональних відносин існує величезна кількість реальних проблем управлінського характеру, якими абсолютно ніхто не займається.

Всі вищеперелічені чинники обумовлені глобальним протиріччям державного будівництва України. Влада намагається поєднати побудову національної держави і створення політичної нації «французького» зразка з одночасним декларативним визнанням етнічних прав і підкресленням важливості міжнаціональних відносин («радянська» модель держави). Те, що ці дві моделі в принципі несумісні, ніхто розуміти не хоче. Як наслідок, влада визнає колективні етнічні права, але при цьому дуже мало робить для їх забезпечення і захисту. При цьому боротьба з ксенофобією і дискримінацією зводиться до припинення (або замовчування) діяльності окремих маргінальних груп молоді в столичному регіоні і найбільших містах.

Формат колективних прав етнічних груп в Україні законодавчо закріплений, але організаційно не забезпечений. Крім того, держава традиційно сприймає (за радянськими шаблонам) міжнаціональні відносини як предмет не стільки непрямого регулювання, скільки прямого адміністративного управління та контролю. Влада прагне в цій сфері матиме повноваження, в цілому досить протиприродні. Наприклад, ситуація з правами русинів у Закарпатті ув'язується з тим, що центральна влада (парламент і уряд) не видала спеціального акта про те, що така національність існує.

Аналогічно кримські татари, чиї активісти та експерти беруть участь у роботі органів ООН щодо захисту прав корінних народів з 1994 р. і навіть впливають на міжнародне право в цій сфері, в Україні свої права корінного населення реалізувати не можуть, тому що не був прийнятий спеціальний закон, а вітчизняні «експерти» радянської школи не радять владі його і розробляти. Навіть більш м'який закон про депортованих досі не прийнятий через «технічні» причин, що не дозволяє ефективно захищати права цих груп. Представляється, що в такому випадку логічним буде вимагати від Верховної Ради і ратифікації другого закону Ньютона, інакше на території України він не зможе діяти.

У той же час у звітах міжнародних структур мова постійно йде про фантастичні досягнення України у сферах забезпечення етнічних прав і боротьби з дискримінацією. При цьому найчастіше представники України в структурах ООН, ОБСЄ та Ради Європи бувають настільки жахливо некомпетентні в даних питаннях (позначається незнищенна «радянськість» вітчизняної дипломатії), що шкоди наноситься не тільки власне правам етнічних груп, але й престижу України як європейської держави в цілому.

У той же час, як показали багато ситуацій (наприклад, розвиток ситуації по так званим кримським скінхедам 2003 - 2004 рр..), Державна влада, маючи всі необхідні і навіть зайві повноваження, абсолютно не готова до припинення або дозволу ескалацій міжнаціональної ворожнечі та пропаганди етнічної ксенофобії. Зокрема, взаємодія влади і громадянського суспільства зведено до мінімуму.

Останнє, до речі, в ситуації, що склалася також реагує не кращим чином. В цілому по Україні відсутні загальнонаціональні громадські організації, що ставлять за мету захист етнічних прав і боротьбу з дискримінацією не «окремого нігерійського студента», а цілих етнічних груп нашої країни. Цим намагаються займатися виключно відповідні етнічні громадські організації, і, як правило, для своєї національної групи та її представників. Таку націоналізацію громадських структур в цілому можна розглядати як свідчення слабкості і нерозвиненості українського суспільного життя. Крім того, методика цієї громадської діяльності носить в основному характер лобіювання в державних органах (як правило, на регіональному та місцевому рівнях) і зрідка форму петиційну кампанії, випадки звернення в суди і міжнародні структури практично відсутні. Єдиним винятком у цьому роді є деякі кримськотатарські громадські організації.

Слід зазначити, що прийняття громадянським суспільством позиції центральної влади як виняткового арбітра міжнаціональних відносин і єдиного гаранта етнічних прав сприятиме подальшому погіршенню ситуації в даній сфері. Тільки масові громадські кампанії, робота з муніципальною владою (які іноді в етнічному питанні можуть бути набагато адекватніше), судова активність (в першу чергу шляхом задіяння формується системи адміністративного правосуддя) та обігу в міжнародні організації здатні будуть в деякій мірі змінити ту досить негативну ситуацію, яка складається сьогодні в Україні.