39. Ранні теорії еліт г. Моски та в. Парето, "залізний закон олігархії*" р. Міхельса

Теорія елітарної демократії виникла у 70—80-х роках XX ст. на основі поєднання елементів теорії еліт і теорії «плюралістичної демократії» (С.Келлер, О.Штаммер, Д.Рісмен).  Рання теорія еліт («еліта» — краще, добірне, обране) розроблялася В.Парето, Г.Моска, Р.Міхельсом (кінець XIX — початок XX ст.). її основне положення — у влади перебувають два класи: пануючі (еліта) і підвладні (народ, трудящі). Не маючи нічого спільного з демократичними теоріями, рання теорія еліт відкидала спроможність мас до управління. Винятком є припущення Г.Моска про відновлення еліти за рахунок найздібніших до управління з числа активних нижчих верств суспільства. Але це аж ніяк не свідчить про демократичну позицію теорії раннього елітаризму, її ідеологи були переконані в тому, що правлячий клас концентрує управління політичним життям країни у своїх руках, а втручання неосвіченого народу в політику може лише дестабілізувати або зруйнувати сформовані громадсько-політичні структури.

Відповідно до теорії еліт кожне суспільство не схоже на інше внаслідок розбіжностей у природі своїх еліт. Воно обумовлено, крім інших чинників, нерівномірним поділом престижу, влади або почестей, пов'язаних із політичним суперництвом. Визнавалися два види прийомів і засобів правління більшістю з боку еліти — сила і хитрість. Еліту, яка віддає перевагу насильству, Парето називав елітою левів, а еліту, що тяжіє до хитрості - елітою лис. На думку Р. Парето, історія суспільств — це головним чином циркуляція еліт. Його підтримав Р. Міхельс у роботі «Соціологія партійних організацій у сучасній демократії». Він стверджував, що відбувається зміна еліт за законом олігархії, згідно з яким у всіх партіях, організаціях, незалежно від їхнього типу, «демократія веде до олігархії». Рядові члени організацій, нездатні до управління, висувають керівників, котрі «антидемо-кратизуються», перетворюються на «партійну еліту». Тобто на певному етапі демократія перетворюється на олігархію. По суті, демократія перетворюється на арену «циркуляції партійних еліт». Першочерговим завданням Р. Міхельс вважав формування «гідної» партійної еліти.

39. Лібералізм: ідейні витоки та сутнісні характеристики

Лібералізм формувався і розвивався в різних соціально-історичних і національно-культурних умовах. При близькому розгляді в лібералізмі виявляється дуже химерне різноманіття відтінків, перехідних ступенів, протиріч. У різні періоди він виступав в різних формах. З огляду на цей факт, говорять про існування багатьох лібералізмом. Так, свою книгу, присвячену даній темі, англійський дослідник Дж. Грей назвав наступним чином: «Лібералізм: нариси з політичної філософії».

Але при всій своїй багатоваріантності лібералізм має спільні витоки і певний комплекс концепцій, ідей, принципів та ідеалів, у сукупності роблять його особливим типом суспільно-політичної думки. Своїм корінням ліберальний світогляд сходить до Ренесансу, Реформації, ньютонівської наукової революції. Біля його витоків стояли такі особистості, як Дж. Локк, Ш.-Л. Монтеск’є, І. Кант, А. Сміт, В. Гумбольдт, Т. Джефферсон, Дж. Медісон, Б. Констан, А. де Токвіль та ін Протягом усього XIX ст. ці ідеї були продовжені і далі розвинені І. Бентамом, Дж. С. Міллем, Т. Х. Гріном, Л. Хобхаузом, Б. Бозанкетом та іншими представниками західної суспільно-політичної думки. Істотний внесок у формування ліберального світогляду внесли представники європейського та американського Просвітництва, французькі фізіократи, прихильники англійської манчестерської школи, представники німецької класичної філософії, класичної політекономії.

При всіх відмінностях спільне між цими різними мислителями, ідейними напрямами та рухами полягало в тому, що кожен з них по-своєму, відповідно до реальності часу висловлювався за перегляд застарілих цінностей і підходів до розв’язання найважливіших соціально-економічних і політичних проблем, за перебудову втратили ефективність суспільно-політичних і державних інститутів, за ревізію і модернізацію основних положень, доктрин і концепцій у зв’язку зі зміненим положенням у суспільстві. Учасники англійської буржуазної революції середини XVII ст., Славної революції 1688 р., війни за незалежність США керувалися багатьма з тих ідеалів і принципів, які пізніше стали складовою частиною ліберального світогляду. «Ми вважаємо, - заявили на весь світ автори Декларації незалежності, - самоочевидними істини: що всі люди створені рівними і наділені Творцем певними невід’ємними правами, серед яких - право на життя, на свободу і на прагнення до щастя».

Поворотним пунктом у формуванні лібералізму, так і в розмежуванні основних течій західної суспільно-політичної думки Нового й Новітнього часу слід вважати Велику французьку буржуазну революцію кінця XVIII ст. Зокрема, один з її головних політико-ідеологічних документів - «Декларація прав людини і громадянина» 1789 р. - в ємною і строго викарбуваної формі проголосила ті ідеї, цінності та установки, які стали найважливішими системоутворюючими елеменамі класичного лібералізму: «Метою будь-якого політичного об’єднання є збереження природних невід’ємних прав людини. Ці права суть свобода, власність, безпека і опір гніту ».

Як правило, виділяють два історично склалися ліберальні традиції: англосаксонську і континентально-європейську. Найбільш опукло ліберальний ідеал складався англосаксонських країнах, особливо в США. Тут індивідуалістичному ідеалу надавалася самодостатня значимість. Він розглядався не просто як один з багатьох елементів системи цінностей та принципів буржуазного суспільства, а як головна мета будь-якого розумного суспільства взагалі. У своїх крайніх формах ця тенденція трансформувалася в різні варіанти анархізму, лібертаризму та інші різновиди індивідуалістичного радикалізму. Що стосується континентально-європейської традиції, то в ній більший акцент робився на процеси національної консолідації та відмова від всіх форм авторитаризму.