39. Теорія безкласового суспільства у марксизмі

Однією з основ марксистської теорії є ідея необхідності диктатури одного класу для будь-якого класового суспільства, у тому числі і для суспільства, в якому панівне становище займе пролетаріат. На важливості цієї ідеї акцентували увагу творці марксизму. Маркс підкреслював, що вона є серцевиною його вчення про суспільство, зазначаючи, що "класова боротьба необхідно веде до диктатури пролетаріату". Ця ідея неодмінно присутня в усій творчості Маркса та Енґелса, вони зверталися до неї упродовж усієї своєї теоретичної та практичної діяльності. Ідея революційної диктатури пролетаріату є невід'ємною визначальною ознакою марксистського вчення про державу і право. Маркс стверджував, що, "доки існують інші класи, а особливо клас капіталістичний, доки пролетаріат з ним бореться (бо з приходом пролетаріату до влади ще не зникають його вороги, не зникає стара організація суспільства), він повинен застосовувати засоби насильства...". З приходом пролетаріату до влади радикально змінюються умови, які впливають на вибір тих чи інших конкретних способів продовження та поглиблення революційного процесу, який здійснюється в боротьбі класів. Прикладом диктатури робітничого класу для Маркса та Енґелса була Паризька комуна (1871), яку вони надзвичайно високо оцінили, як систему "управління народом за допомогою самого народу". На їхню думку, Комуна є прикладом не парламентарної, а робітничої корпорації, одночасно "і законодавчої і виконуючої закон". Таким чином, було відкинуто принцип розподілу влади. Ця ідея об'єднання в одному органі як законодавчої, так і виконавчої влади стала основою більшовицької концепції Рад.

У застосуванні до історії марксизм доводить неминучість переходу до більш високої суспільної формації: від феодалізму до капіталізму, від капіталізма до соціалізму і, у кінцевому рахунку, до безкласового суспільства. Протидія будь-якої існуючої системи прогресу та змінам приводить до необхідності її руйнування, що виявляється у вигляді класової боротьби — у випадку капіталізму між буржуазією і пролетаріатом. Рушійна сила історії — боротьба пригноблених класів, вищим проявом якої є революція.

39. Історична школа права в Німеччині

Історична школа права як особливий напрям у правовій думці виникла наприкінці XVIII ст. в Німеччині. У першій половині XIX ст. цей напрям набув широкої популярності та впливу. У центрі уваги його представників знаходилося питання про виникнення та історичний розвиток права. Засновником історичної школи права був Густав Гуго (1764—1844) — професор Геттінгенського університету. Основна його праця — "Підручник природного права як філософії позитивного права, а надто — приватного права". Послідовником і продовжувачем його був Фрідріх-Карл фон Савіньї (1779— 1861), головні праці якого — "Право володіння" та "Система сучасного римського права". Останнім, найбільш яскравим представником цього напряму був Георг-Фрідріх Пухта (1798—1846). Основні його праці — "Звичаєве право" та "Курс інституцій".

Представники цього напряму вважали, що для правильного розуміння і розвитку державно-правових явищ визначальне значення має вивчення та осмислення їхнього історичного розвитку. У центрі уваги історичної школи права, що виникла і розвивалась як своєрідна реакція на Велику французьку революцію, знаходилися проблеми історії, традицій і, головно, само поняття народу. Базовим було поняття народу та народного духу, або духу історії. У розумінні представників історичної школи права народ — це єдність окремих осіб, що базується на органічних зв'язках між станами і групами суспільства. Дух народу виростає з традиції та формується упродовж віків. Саме тому він є визначальним у правотворчих процесах. З поняттям народу тісно пов'язаний антиіндивідуалізм, характерний для представників цього напряму правової думки, Спершу в історії формувався народ, і тільки згодом на його основі витворювалися стани та права особи. Людина є продуктом середовища, тієї цілості, яка витворила та охоплює її, тобто народу.

Основою концепції представників історичної ніколи права було твердження про зумовленість позитивного права низкою об'єктивних чинників. Позитивне право не є якоюсь виключно теоретичною конструкцією, що твориться у процесі правотворчої діяльності законодавчих органів. Право, яке діє в суспільстві, — це не тільки сукупність приписів уповноважених на те органів держави. Право, як публічне, так і приватне, складається само по собі, воно витворюється суспільним розвитком, як мова та звичаї.