1. Політична відповідальність уряду перед парламентом.

Ця відповідальність часто має назву парламентської відповідальності, що пов´язується з тим, що всі відповідні процедури відбуваються у представницькому органі. Можливість такої відповідальності конституційно визнана у країнах із парламентарною та змішаною формами правління. У президентських республіках кабінет несе політичну відповідальність перед самим президентом, який може відправити у відставку його членів у разі, якщо їхні дії не схвалено.

Політична відповідальність уряду значною мірою суб´єктивна. Необхідність застосування такої форми відповідальності визначається не критеріями законності, а потребами конкретної політики, відображеними у волевиявленні депутатів парламенту. Уряд здійснює свої функції доти, доки його діяльність задовольняє парламент.

В Іспанії, Росії, Франції, ФРН, Чехії, Японії, в деяких інших країнах припускається тільки колективна відповідальність урядів.

Певні особливості має практика Великобританії, а також інших країн, котрі сприйняли засади британської конституційної системи. Формально тут припускається можливість як колективної, так і індивідуальної відповідальності. При цьому, якщо нижня палата парламенту висловлює недовіру будь-якому міністру, глава уряду має вирішити: подавати у відставку конкретному міністру чи уряду в цілому.

Такий підхід до політичної відповідальності уряду ґрунтується на ідеї солідарності його членів. Вважається, що всі члени уряду несуть відповідальність за його політику у тих випадках, коли хтось із них не погоджується з конкретними урядовими рішеннями та діями.

Однак і в цьому випадку важко з´ясувати, за яких умов висловлення недовіри окремому міністру призводить до відставки всього уряду. Практично це майже завжди вирішує прем´єр-міністр, хоча його рішення буде детерміноване політичною ситуацією, що склалася у парламенті та поза його межами.

Стосовно ж відставки окремих міністрів, такі питання в умовах, коли палата контролюється певною партійною більшістю, виникають і вирішуються переважно у зв´язку з їх персональними діями, що призвели до політичного скандалу.

У більшості країн конституційно запроваджені тільки формалізовані процедури притягнення уряду до політичної відповідальності. Вони мають назву вотуму недовіри.

2. Відповідальність з використанням процедури імпічменту.

Така відповідальність завжди індивідуалізована і може мати місце за різних форм державного правління. У деяких країнах із парламентською формою правління відповідальність із застосуванням процедури імпічменту історично передувала власне політичній відповідальності уряду перед парламентом, але в наш час перша майже повністю втратила своє значення та поступилася місцем другій. У країнах зі змішаною формою правління процедура імпічменту зберігає своє значення щодо президентів. У президентських республіках, де не передбачено політичної відповідальності уряду перед представницьким органом, імпічмент є важливим засобом взаємодії законодавчої та виконавчої влади і розглядається як один із компонентів у системі стримувань і противаг.

Стосовно ж самої процедури імпічменту, то вона можлива тільки за умов двопалатної побудови парламенту. За спрощеною схемою, нижня палата виступає в ролі слідчого й обвинувача, а верхня палата приймає остаточне рішення (кваліфікованою більшістю голосів) щодо усунення відповідної особи з посади або поста.

Суттєво відмінною є парламентська процедура усунення президентів, прийнята в деяких країнах, де має місце згадуваний дуалізм виконавчої влади. Головну роль у здійсненні такої процедури відіграє однопалатний парламент, який у своєму рішенні спирається на попередньо сформульований висновок конституційного суду. Відповідні процедури встановлені конституціями Латвії, Литви, Молдови, Румунії, Туреччини та деяких інших держав.

Значні особливості має і процедура усунення президентів парламентами спільно з конституційними судами. Ця процедура передбачає, що парламент або одна з його палат формулює звинувачення проти президента, а конституційний суд на основі цього звинувачення може прийняти рішення щодо його зміщення (Австрія, Болгарія, Італія, Словаччина, ФРН, Хорватія, Чехія).

Центральні органи виконавчої влади

Центральними адміністративними структурами із спеціальною компетенцією є органи, сфера діяльності яких поширюється на територію усієї держави. Їх можна поділити на дві основні групи: міністерства та інші центральні адміністративні структури з різними назвами.

Міністерства мають вищий правовий статус від інших центральних адміністративних структур, що зумовлено кількома причинами:

1) їх керівники (міністри, секретарі тощо) входять до складу урядів, що об´єктивно зумовлює їх вищу політичну вагу;

2) міністри беруть участь у формуванні політики держави;

3) міністерствам тою чи іншою мірою підпорядкована більшість інших центральних адміністративних структур.

У доктрині багатьох країн континентальної правової системи органом публічної адміністрації вважається не міністерство, а його керівник — міністр. Міністерство ж називають структурою, що обслуговує міністра у виконанні покладених на нього завдань та функцій.

Науковці акцентують увагу на наступних моделях міністерської структури — класичній і шведській.

У класичній міністерській моделі (поширена у переважній більшості країн) міністерство має ієрархічну структуру, підпорядковані підрозділи нижчого рівня зобов´язані виконувати розпорядження вищих. Міністерства очолюють змінювані особи, які виконують політичні функції, тоді як його штат відбирають зі спеціалістів із стабільним правовим статусом публічного службовця. З огляду на міністра, міністерство є політичним органом, проте завдяки великій кількості професійних службовців, є суто адміністративною організацією.

Оригінальність шведської моделі (перейняли також інші країни Північної Європи) полягає в тому, що вона ліквідує двоїстий характер (політика і адміністрація) класичного міністерства. Воно зберігає тут за собою лише завдання формування політики. Функції ж безпосереднього виконання (адміністративні) належать до завдань автономних агенцій. Автономія агенцій полягає у тому, що міністерство не дає їм вказівок у конкретних справах, але міністр визначає загальний напрям політики адміністративної агенції і впливає на формування його бюджету.

На відміну від автономних агенцій, які мають чисельний апарат професійних службовців, міністерство здійснює функцію формування політики за допомогою невеликого штату (не більше 100 осіб із канцелярськими працівниками). До кола завдань шведських міністерств належать:

1) підготовка урядових законопроектів та проектів бюджету для ухвали їх парламентом;

2) видання інструкцій і загальних правил для адміністративних органів;

3) міжнародні зв´язки;

4) призначення публічних службовців;

5) розгляд окремих листів громадян, надісланих на адресу уряду.

Щодо кількості інших центральних адміністративних структур у різних країнах, то, вона об´єктивно різниться. Держави намагаються обмежити (в середньому до двадцяти) лише кількість міністерств. А от інші центральні органи (агенції та інші) є доволі чисельними, а їх назви відрізняються строкатістю.

Вони формально відокремлені від міністерств і вважаються політично нейтральними органами. Підбір кадрів до їх складу здійснюють із врахуванням професійної спеціалізації на визначений термін. Усі вони здійснюють регулювання, управління та контроль у конкретній галузі, володіють організаційною та фінансовою самостійністю.

Більшість центральних органів публічної адміністрації мають право приймати підзаконні нормативно-правові акти, якими встановлюються загальнообов´язкові норми. У зв´язку з цим у деяких країнах, зокрема, в США, існує поділ центральних (в цьому випадку — федеральних) органів виконавчої влади на ті, що мають зазначене право (їх називають адміністративними установами) та органи, що його не мають.

У багатьох країнах немає такого поділу, тобто, кожен центральний орган публічної адміністрації може бути уповноважений парламентом на прийняття зобов´язуючих правових норм загального характеру. З цього випливає відносність загальноприйнятого поділу державної влади на законодавчу, виконавчу та судову.