2. Законодавча влада в системі державного управління.

Законодавча влада — це відокремлена гілка влади, що має представницький характер та виключні повноваження на прийняття законів.

Законодавча влада – це делегована народом своїм представникам у парламенті (Верховній Раді, Державній Думі, Конгресі, Сеймі, Фолькетинзі, Альтинзі та ін.) державна влада, що має виключне право приймати закони. Її сутність полягає у здатності держави здійснювати свою волю, впливати на діяльність та поведінку людей та їх об’єднань за допомогою законів і правових актів (рішень), які приймаються представницькими органами влади (парламентом, радою). В інституціональному розумінні законодавча влада виступає системою державних закладів, які мають право приймати закони, обов’язкові для всіх громадян та їх об’єднань, а також для інших державних органів. У правовій державі законодавча влада приймає тільки такі закони, які не суперечать основному законові – Kонституції даної держави. При виробленні та прийнятті законів законодавча влада керується такими принципами:

– будь-який закон, прийнятий законодавчою владою, мусить бути правовим, конституційним (не суперечити конституції). Право ж містить у собі сенс правильного, справедливого;

– пріоритетність та верховенство права, тобто право є невід’ємною властивістю людини, нації, народу, воно ніким не надається й ніким не може бути відчуженим;

– формальна рівність. Цей принцип вимагає визначення права, як рівного для всіх виміру свободи. Принцип формальної рівності припускає для законодавчої влади лише одне – закріплення у законі однакових стартових можливостей для кожного громадянина.

З точки зору теорії держави, законодавчі органи будь-якої з держав характеризуються наступними загальними ознаками, які конкретизуються національним законодавством та відображають особливості певної держави.

1. Представницький характер органів законодавчої влади означає виборність останніх. На їх основі народ передає владу своїм представникам і уповноважує представницькі органи здійснювати державну владу.

2. Первинний характер законодавчих органів зумовлюється їх важливістю у апараті держави як представника народу.

3. Верховенство — це забезпечення повновладдя народу та наявність сумісних і політико-юридичних обмежень законодавчої влади, викликаних залежністю від волі виборців.

4. Це делегована колегіальна влада, якій народ передає частину повноважень, рішення у межах якої приймаються після обговорення відповідного питання шляхом голосування.

Характерними рисами також є:

— наявність спеціальних функцій, основними серед яких є фінансова, що реалізується у праві щорічного затвердження державного бюджету країни та контролю за його виконанням; розпорядчі, пов'язані з формуванням вищих виконавчих та судових органів; контрольні повноваження, які стосуються роботи уряду, посадових осіб виконавчої влади та можливості давати політичну оцінку діяльності політичних лідерів і структур;

— поєднання єдиноначальності та колегіальності означає можливість керівництва парламентом одноособово головою, який представляє парламент у взаємовідносинах з іншими органами, керує обговореннями, координує роботу внутрішньопарламентських органів. Попередній розгляд питань здійснюється у комісіях, які можуть мати постійний або тимчасовий характер;

— наявність законодавчих повноважень, що здійснюються у процесі прийняття законів як актів вищої юридичної сили, внесення змін та доповнень до останніх і тлумачення їх положень;

— професійний характер визначається діяльністю парламентарів на постійній основі, що зумовлює значні вимоги до неї, звітуванням парламентарів перед виборцями та наявністю відповідальності за неналежне виконання покладених обов'язків;

— наявність спеціального статусу, який характеризується виключними повноваженнями, що закріплені конституційно та надають можливість вирішувати найважливіші для суспільства питання;

— наявність процедурного порядку роботи, що зумовлюється сесійною діяльністю парламенту відповідно до Регламенту, який закріплює особливості та стадії законодавчого процесу.

Парламенти,( англ. parliament, фр. parlement, від parler — говорити) тобто загальнонародні представницькі законодавчі органи, сягають своїм корінням сивої давнини. Органи народного представництва існували ще в древніх державах таких як Древній Рим. Це могло бути народне зібрання, рада старійшин, Сенат (Древній Рим), Комиции, віче, курултай і т. п. В середні віки отримала поширення станово-представницька система: роль, схожу з роллю парламенту, грали органи, що складалися з представників різних станів (Генеральні штати у Франції, Кортеси в Іспанії, Земський собор в Росії і т. д.).

Батьківщиною сучасного парламентаризму вважається Англія. Прообраз парламенту був утворений в Англії в XIII столітті, коли король Іоанн Безземельний був вимушений підписати «Велику хартію вільностей». Згідно з цим документом, король не мав права вводити нові податки без згоди королівської ради. Великобританія — перша країна, де парламент перейняв на себе усю повноту влади.

Таким чином, ще за часів феодалізму ознаки парламентаризму знайшли свій вияв у станово-представниць­ких установах. Спочатку вони обиралися тільки частково, а в подаль­шому набули повністю виборного характеру. Представництво за часів феодалізму в усіх країнах світу було становим. Винятком був парла­мент Великої Британії, де, крім станів, у парламенті були представлені і території (графства і міста). Мандат депутата у станово-представниць­ких установах був імперативний. Депутат представляв інтереси ви­борців і був зобов'язаний виконувати їх доручення. Переважна більшість станово-представницьких установ того часу, крім парламен­ту Великої Британії, який діяв на постійній основі, збиралися на свої засідання періодично. Історично парламент виконував роль амортизатора між владою (монархом) і суспільством, був формою представлення суспільства у владі. Часто парламент грає вирішальну роль під час соціальних катаклізмів

З розвитком суспільства удосконалювався і парламентаризм. Під час буржуазних революцій і в ході подальшого розвитку капіталістич­ного способу виробництва парламенти почали формуватися як орга­ни народного представництва. В умовах імперіалістичної стадії роз­витку капіталізму парламенти багатьох країн світу значно втратили свої повноваження і авторитет. Цей період їх розвитку радянські вчені назвали «кризою буржуазного парламентаризму». Особливо це сто­сувалося країн з парламентарними формами правління, вони втрати­ли свої позиції, і їхня суть була зведена лише до обговорення дій ви­конавчої влади. Такі парламенти називали «типу арени», їхня діяльність зводилася до коментарів і критики урядів та обговорення урядових ідей. Однак у президентських республіках конституції цих держав установили досить жорсткий розподіл функцій вищих держав­них органів. Парламенти в таких країнах юридично і фактично були і залишаються незалежними і діють у межах своїх повноважень, особливо у сфері законодавчої діяльності. Прикладом такого парламенту був і надалі є Конгрес США.

Отже, парламент як законодавчий державний орган має давню істо­рію. Він формувався поступово, зайнявши в механізмі державної вла­ди сучасних країн світу одне з провідних місць.

Парламентаризм завжди цікавив політиків і науковців. Причини такої уваги не потребують доказів, адже йдеться про одну з найважли­віших інституцій політичної системи суспільства абсолютної більшості країн світу. На сучасному етапі розвитку суспільства парламенти діють більш ніж у 160 країнах світу. Вони розглядаються як органи законо­давчої влади. Іноді саме парламентам належать повноваження щодо ви­значення та забезпечення функціонування всього державного механіз­му, оскільки саме вони у більшості країн світу або опосередковано, або безпосередньо беруть участь у прийнятті конституцій, якими закріп­люється конституційний лад, конституційний статус людини, держав­ний і правовий механізми.

Парламенти можна аналізувати за різними критеріями.

За змістом сучасні парламенти — це законодавчі державні органи. За формою — всенародні збори (конгрес, асамблея) або збори народних представників (депутатів). Вони вирішують найважливіші справи суспільного та дер­жавного життя. Термін «парламент» має узагальнювальне значення. У різних країнах світу представницькі органи мають різні назви. Наприк­лад, у Республіці Молдова вищий представницький і законодавчий орган називається Парламентом, в Україні — Верховною Радою, у Російській Федерації — Федеральними зборами, у Словаччині — На­ціональною Радою, у Хорватії — сабором, у Латвії, Литві, Польщі — сеймом, в Естонії, Словенії, Угорщині — державними зборами, у Норвегії – стортингом, у Швеції – риксдагом, у Ізраїлю – кнесетом , у Монголії -хуралом, у Сербії і Чорногорії – скупщина, у США — Конгресом, в Єгипті — Національними зборами, в Мексиці — Генераль­ним конгресом тощо.

Парламенти країн світу

Вірменія - однопалатні Національні збори Вірменії

Великобританія — двопалатний парламент (Палата лордів і Палата громад)

Китай — однопалатні Всекитайское збори народних представників

Росія — двопалатні Федеральні Збори: Рада Федерації і Державна Дума

США — двопалатний парламент Конгрес (Сенат і Палата представників)

Україна — однопалатна Верховна Рада

Франція — двопалатний парламент (Сенат і Національні збори)

Фінляндія - однопалатний Эдускунта

Азербайджан - однопалатний Міллі Меджліс

Щоб проаналізувати досвід роботи парламентів світу, потрібно роз­глянути: а) їхній статус залежно від форм правління; б) характеристи­ки за часом їхнього виникнення; в) способи їхнього формування; г) тер­міни, на які вони обираються; д) їхню структуру та склад; е) функції та повноваження; є) порядок їх роботи.

Залежно від форми правління розрізняють парламенти президент­ських, парламентських і змішаних республік та монархій. У країнах з президентською формою правління парламенти мають статус органів із жорстким розподілом повноважень. До таких парламентів слід відне­сти Конгрес США, Генеральний конгрес Мексики. Ці органи не мають права висловлювати недовіру урядові. Уряд не відповідальний перед парламентом, а парламент не може бути ніким розпущений.

Навпаки, в країнах з парламентською формою правління існує інститут розпуску палламенту, відповідальності уряду пред парламентом.

Парламент практично самостійно формує уряд. Такий статус парла­ментів характерний для Великої Британії, Австрії, Італії, Німеччини та деяких інших країн світу.

Для країн зі змішаною формою правління характерним є поєднання елементів президентської і парламентської форм. У цих країнах існує інститут відповідальності уряду перед парламентом, президент має пра­во розпуску парламенту. Уряд формується президентом і парламентом або президентом за згодою парламенту, або парламент дає згоду на при­значення прем'єр-міністра чи сам затверджує уряд. Уряд також можуть формувати партія чи коаліція, що має більшість у парламенті. Такі інституції характерні для Франції, Росії, України, Естонії, Латвії, Лит­ви, Польщі, Словаччини, Чехії та інших держав.

У багатьох країнах світу роль парламенту занижена. Це, зокрема, ха­рактерно для деяких держав СНД (Казахстану, Туркменистану, Узбе­кистану). Фактично парламенти перетворені на консультативні чи до­радчі органи в країнах, де існують абсолютні монархії (Бруней, Катар, Кувейт, ОАЕ та ін.). У країнах соціалістичної орієнтації (В'єтнамі, КНР, КНДР, Кубі) спостерігається заниження ролі парламентів. Для них вла­стиві певні особливості, оскільки вони значною мірою зберігають органі­зацію державної влади, яка існувала в колишньому СРСР, щодо неви­знання принципу поділу влад та керівної ролі правлячої партії.

У літературі з теорії конституціоналізму та державознавства залеж­но від часу виникнення і сучасного функціонування розрізняють чоти­ри покоління парламентів: 1) середньовічні; 2) часів нової історії; 3) які виникли після другої світової війни; 4) новітні.

Перша група — це парламенти, які сформувалися ще в умовах фео­дального розвитку державності (парламенти Ісландії (Альтинг) , Великої Бри­танії). Вони мають багатий досвід та значний арсенал демократичних традицій, сприяють розвиткові демократії як у своїх суспільствах, так і в інших країнах світу.

До групи часів нової історії відносяться парламенти, що виникли в період та після буржуазних революцій. Це парламенти Франції, США, Латинської Америки.

Парламенти, що виникли після другої світової війни у зв'язку з прого­лошенням незалежності ряду країн Азії і Африки та країн Європи, що пова­лили фашистські диктатури і стали на парламентарний шлях розвит­ку, характерні для Австрії, Італії, Німеччини, Японії та інших держав.

До новітнього покоління парламентів належать парламенти неза­лежних держав, що утворилися з колишніх республік СРСР та країн соціалістичного спрямування Східної Європи. Це, зокрема, парламен­ти Естонії, Латвії, Литви, Росії, України, Білорусі, Молдови, держав Середньої Азії та Закавказзя. Серед країн Східної Європи — це пар­ламенти Чехії, Словаччини, Угорщини, Хорватії, Словенії, Болгарії та ін.

Отже, всі парламенти світу, незалежно від часу їх виникнення, діють у єдиній загальносвітовій системі і постійно збагачують один одного набутим світовим досвідом парламентаризму.

Найпоширенішим способом формування парламентів є їх вибори. Застосовуються також призначення та деякі інші способи. Однопалатні парламенти, нижні палати у двопалатних парламентах (зрідка і верхні) формуються шляхом загальних, вільних, рівних, прямих виборів при таємному голосуванні. Значною мірою це залежить від суб'єктивних виборчих прав громадян. У більшості країн світу активне виборче пра­во при виборах парламентів здійснюється громадянами країни, яким на день голосування виповнилося 18 років. До таких країн належать, наприклад, Росія, Україна, Латвія, Литва, Молдова та інші. В окремих країнах виборчий ценз активного виборчого права підвищений до 20 років (Туреччина, Швейцарія, Японія).

Щодо пасивного виборчого права (тобто права бути обраним до пар­ламенту) віковий ценз коливається від 18 до 40 років. Наприклад, в Україні це право громадянина наступає з 21 року, в Румунії та Франції — з 23 років, в Італії, Канаді та Японії — з 25 років. Різні вікові цензи і при виборах до нижньої та верхньої палат. Наприклад, у США при виборах до палати представників він дорівнює 25 рокам, а в сенат — ЗО рокам, в Чехії вибори до палати депутатів можливі після досягнення 21 року, а в сенат — 40 років (ст. 19 Конституції Чеської Республіки)¹.

При проведенні виборів до парламентів використовується і ценз осілості. Він означає, що громадянин певної країни на момент голо­сування повинен прожити певний час на території відповідного окру­гу чи адміністративно-територіальної одиниці чи в певній країні. При­чому цей ценз стосується як активного, так і пасивного виборчого права. В багатьох країнах світу він є різний. Наприклад, ценз осілості при активному виборчому праві у США дорівнює одному місяцеві, в Австралії, ФРН і Японії — трьом, у Бельгії і Франції — шести, в Ка­наді і Фінляндії — дванадцяти місяцям. В окремих країнах, напри­клад в Ісландії, цей час стосується проживання у цій країні і дорівнює п'яти рокам².

В окремих країнах конституційно встановлюється і ценз осілості при реалізації пасивного виборчого права. Наприклад, в Україні він скла­дає 5 років, а в Норвегії — 10 років.

Таким чином, конституції та закони різних країн світу щодо виборів парламентів установлюють певні виборчі цензи, серед яких найбільш поширеними є віковий та ценз осілості.

Сучасна демократія вимагає, щоб хоч би одна з палат парламенту обиралася безпосередньо населенням. Вибори до парламенту є індикатором настроїв в суспільстві, які знаходять вираження в політичних партіях різної спрямованості. Як правило, партія або коаліція, що набрала більшість голосів, формує уряд. Вибори можуть проходити як по пропорційній (вибирають партії) системі, так і по мажоритарній системі (вибирають депутатів від виборчих округів). Вибори проводяться регулярно, як правило, раз в 4-5 років.

Вибори парламентів у різних країнах світу здійснюються за мажо­ритарною, пропорційною та змішаною системами. Вибори за мажори­тарною системою з абсолютною чи відносною більшістю голосів по од­номандатних виборчих округах проводяться в більшості країн світу, наприклад, у Великій Британії, США, Франції та інших країнах. Про­порційна виборча система при виборах до парламенту існує, зокрема, в Італії, Німеччині. В сучасних умовах розвиток виборчих систем спря­мовано на впровадження змішаної (мажоритарної і пропорційної) сис­тем із різним співвідношенням. В Україні, наприклад, Верховна Рада обирається за змішаною виборчою системою 50% на 50%. Це означає, що половина народних депутатів обирається за мажоритарною, а поло­вина — за пропорційною системою.

Одним із характерних елементів при аналізі виборів парламентів є терміни, на які вони обираються. У парламентах із двопалатною струк­турою терміни обрання чи призначення до нижніх і верхніх палат дещо різняться. Строк повноважень членів верхніх палат, як правило, більш тривалий, ніж нижніх. Нижні палати, як правило, обираються на чотири—п'ять років. Наприклад, представники Зборів Республіки Македонія обира­ються терміном на чотири роки. Такий самий термін повноважень сей­му Республіки Польща. А ось строк повноважень Олій Мажліс Рес­публіки Узбекистан — п'ять років. В окремих країнах цей термін знач­но менший або значно більший. Наприклад, нижня палата Конгресу США обирається на два роки, а відповідна палата парламенту Арген­тини — на дев'ять років. У Франції членів національних зборів обира­ють на п'ять років, а членів сенату — на дев'ять років. Застосовується в середньому через два—три роки і процедура оновлення верхніх палат на третину (США, Франція) або на половину складу (Австралія, Нідер­ланди, Японія).

Отже, для парламентів різних країн світу терміни їх обрання чи при­значення не одинакові і для однопалатних, і для двопалатних парла­ментів.

Характеризуючи парламенти світу, слід проаналізувати їхню струк­туру і склад. За структурою розрізняють однопалатні, двопалатні (біка-мералізм) та багатопалатні парламенти. Однопалатні парламенти влас­тиві переважно державам з унітарною формою державного устрою та державам з числа середніх та малих за розмірами своєї території і краї­нам, які розвиваються. Ці парламенти мають свою внутрішню побудо­ву і складаються з постійних і тимчасових комісій, комітетів, інших органів і посадових осіб. Наприклад, Верховна Рада Республіки Біло­русь є однопалатним парламентом, що складається з 260 депутатів. У її складі — постійні і тимчасові комісії (слідчі, ревізійні тощо). Утворюєть­ся Президія Верховної Ради Республіки Білорусь. Таємним голосуван­ням обирають Голову Верховної Ради, першого заступника та заступ­ників Голови Верховної Ради Республіки Білорусь. Однопалатним пар­ламентом є Збори Республіки Македонія. До їхнього складу входить від 120 до 140 представників. Збори обирають зі свого складу Голову, одного або більше заступників Голови більшістю від загальної кількості представників. Збори також утворюють постійні і тимчасові робочі орга­ни. Серед них постійна слідча комісія з питань захисту свобод та прав людини, Рада з міжетнічних відносин та ін.

Характерно, що структурність для парламентів не є сталою величи­ною. Тривалий час двопалатність була типовою рисою парламентариз­му. Вважалося, що всі федеративні держави повинні були мати двопа­латний парламент. Це пояснювалося тим, що нижні палати у парла­менті мали представляти увесь народ, а верхні — тільки інтереси пев­ної федеративної одиниці (суб'єкта федерації, свій штат, провінцію тощо). Сьогодні двопалатність не є обов'язковою типовою ознакою пар­ламенту. Деякі країни навіть реформували свої парламенти в однопа­латні. Наприклад, країни світу, що мали двопалатні парламенти, після другої світової війни стали однопалатними (Греція, Данія, Нова Зелан­дія, Португалія та інші), і, навпаки, деякі реформувалися у двопалатні парламенти (Індія, Малайзія, Хорватія). Не прийняли принципу біка- мералізму молоді незалежні країни Азії і Африки.

Двопалатні парламенти діють переважно у великих за територією, або федеративних державах. Серед них, зокрема, Велика Британія, Іта­лія, Німеччина, Росія, США, Швейцарія.

У двопалатному парламенті, як правило, одна з палат є верхньою, друга — нижньою. Так, у Великобританії верхня палата Парламенту — Палата лордів, нижня, — Палата громад, в Росії — Рада Федерації і Державна Дума, в Казахстані — Сенат парламенту і Мажилис парламенту, в США — Сенат і Палата представників. Як правило, верхня палата формується менш демократичним шляхом, чим нижня.

Сенс розділення парламенту на дві палати в тому, що в цьому випадку законопроекти, що ініціюються і приймаються нижньою палатою, мають бути також схвалені і верхньою палатою, яка, як правило, більшою мірою схильна займати позиції, близькі уряду.

Так, відповідно до ст. 94 Кон­ституції Російської Федерації її парламентом (представницьким і за­конодавчим органом) є Федеральні Збори. Вони складаються з двох палат — Ради Федерації та Державної Думи. До Ради Федерації вхо­дять по два представники від кожного суб'єкта Російської Федерації: по одному від представницького і виконавчого органів державної вла­ди. Державна Дума складається з 450 депутатів. Кожна з палат зі свого складу обирає Голову та заступників, які ведуть засідання та відають внутрішнім розпорядком палат. Кожна з палат має свій регламент і ви­рішує питання внутрішнього розпорядку своєї діяльності. Рада Феде­рації та Державна Дума створюють комітети та комісії, проводять з пи­тань свого відання парламентські слухання. Для здійснення контролю за виконанням бюджету Рада Федерації та Державна Дума створюють Рахункову палату.

Деякі парламенти включають не лише палати, а й главу держави. Так, у Великій Британії до парламенту належать палата громад (ниж­ня), палата лордів (верхня) та королева. Така тенденція характерна і для країн Британської Співдружності (наприклад, Індії).

У складі парламенту зазвичай діють також комітети і комісії з певних питань (по економіці, закордонним справам і т. д.). Вони займаються підготовкою рішень парламенту на відповідну тему

Крім того, в парламенті створюються фракції, що формуються за політичним принципом, як правило, з представників партій, і депутатські групи, що об'єднують депутатів, які не увійшли до фракцій Важливою складовою внутрішньої структуризації парламенту є також його поділ на парламентську більшість та меншість, відповідно на парламентську владу та опозицію. Наявність парламентської опозиції є критерієм зрілості демократичного устрою країни.

Багатопалатні парламенти певний час існували в деяких країнах Європи та Африки. Наприклад, у колишній Югославії парламент скла­дався з шести палат, а за конституцією Південно-Африканської Рес­публіки (1983 р.) парламент мав три палати (зборів, представників, делегатів) і формувався за принципом расового представництва.

Міжнародні парламенти

Існує ряд міжнародних органів, в тому або іншому ступені тих, що підпадають під визначення парламенту. Як правило, вони працюють в структурі якої-небудь міжнародної організації. Такі органи можуть обиратися безпосередньо населенням, але частіше формуються з представників національних парламентів. Всенародні вибори в законодавчі збори є в Європейському союзі, Андійській раді, Парламенті Центральній Америці. Парламентські асамблеї з представників парламентів є, зокрема, в Раді Європи, НАТО, ОБСЄ, СНД. У Женеві працює Міжпарламентський союз — асоціація парламентів світу.

Цікавими з позиції аналізу є питання кількісного складу парламентів та їх палат. Кількісний склад нижніх палат, як правило, є більшим, ніж верхніх. Чисельність нижніх палат певною мірою відповідає кількості населення тієї чи іншої країни. Наприклад, найменші за складом (від 60 до 80 депутатів) пар­ламенти Ісландії, Кіпру, Мальти. Від 90 до 101 депутата входить до пар­ламентів Естонії (101), Латвії (100), Молдови (101). До 200 депутатів налічують парламенти Литви (141), Словаччини (150), Чехії (200), Хор­ватії (до 160) та інших держав. . Найбільша чисельність однопалатного парламенту в Китаї (не може перевищувати 3000). Найчисельнішими є парламенти Украї­ни (450 депутатів), нижні палати парламентів США (435), Росії (450), Польщі (460), Франції (577), Італії (630), Німеччини (662).

Верхні палати парламентів складають, наприклад, Японії – 252, Італії – 315, Франції – 319 депутатів.

Найбільша за обсягом серед верхніх палат є палата лордів парла­менту Великої Британії. Вона налічує близько 1200 осіб. Переважна частина (приблизно вісімсот членів палати лордів) — це так звані спад­кові лорди, що мають титули герцогів, маркізів, графів, віконтів. Свої титули вони передають у спадщину разом з місцем у палаті лордів. До­сить значна група (понад 350 чоловік) — це довічні лорди. Такий титул надається королевою за поданням прем'єр-міністра відставним політи­кам, діячам науки та культури тощо. Свій титул і місце у палаті лордів вони зберігають лише за життя і не мають права передавати його на­щадкам у спадок. Вони беруть певну участь у парламентській роботі, і саме завдяки їм палата лордів зберігається як політико-державний інститут. До складу палати лордів входять і судові лорди. Це лорди-юристи, які призначаються королевою з числа суддів вищих (апеля­ційних) судів. Статус судового лорда має і лорд-канцлер. Він обіймає декілька посад, поєднуючи у своїй особі функції органів законодавчої, виконавчої і судової влади. Серед усіх верхніх палат парламентів у су­часному політико-державному житті розвинутих демократичних країн світу палата лордів має найбільш умовний конституційний статус. Вза­галі існує чітка закономірність щодо кола повноважень і компетенції верхніх палат: чим ближче вони до виборного способу формування, тим ширше коло їхніх повноважень.

Отже, однією з тенденцій розвитку парламентів світу є зближення в сучасних умовах демократизації суспільства функцій і повноважень обох палат, спрямованих на вирішення конкретних справ загальнона­родного і регіонального представництва.

Аналізуючи сучасний парламентаризм, не можна обійти проблем його функцій та повноважень. Функції і повноваження парламентів ви­значаються більшістю конституцій країн світу. Актуальними пробле­мами теорії парламентських функцій є: а) їх поняття; б) класифікація; в) механізм їх здійснення; г) напрями їхнього розвитку та вдоскона­лення. З приводу кла­сифікації парламентських функцій ми вже казали. В юридичній літературі основними функція­ми парламентів і їхніх палат вважають представницьку, законодавчу, установчу, парламентського контролю, бюджетно-фінансову, зовніш­ньополітичну та деякі інші . Для всіх парламентів світу пріоритетною і основною є законодавча функція. Конституції країн світу (Бразилії, Ес­тонії, Мексики, Російської Федерації, США, України тощо), де існує жорсткий поділ влад, закріплюють законодавчу функцію, визначаючи парламент як єдиний орган законодавчої влади. Наприклад, у ст. 94 Кон­ституції РФ закріплюється, що «Федеральні Збори — парламент Ро­сійської Федерації — є представницьким і законодавчим органом Ро­сійської Федерації».

Слід виділити такі укрупнені функції парламенту: представницьку; законодавчу; фінансову; засновницьку; контрольну.

Важливе значення для вдосконалення парламентаризму має досвід парламентів світу щодо порядку організації їх роботи. Такий порядок регулюється конституціями та регламентами, які приймаються парла­ментами та їх палатами. За двопалатної структури парламентів кожна з палат має свій регламент. Як правило, це письмові документи, що ре­гулюють порядок організації сесій, проведення пленарних засідань і за­сідань органів, голосування і прийняття рішень, здійснення окремих парламентських функцій і повноважень.

Питання організації роботи сесій передбачає аналіз їх початку та закінчення, дострокового припинення їх повноважень, їх видів тощо. В теорії світового парламентаризму є три основні форми скликання сесій парламентів: 1) парламент сам вирішує, коли йому засідати, і для скликання не потрібен спеціальний акт глави держави чи уряду. В такому випадку парламент працює як постійно діючі збори; 2) для скликання зборів парламенту потрібен акт глави держави (Австрія, Індія, Велика Британія та ін.); 3) у країнах СНД та в деяких інших країнах світу поширена нормативно-правова форма скликання сесій, яка полягає в тому, що в конституціях цих країн закріплюється термін початку і закінчення засідань. Наприклад, перша сесія скликається або главою держави (Естонія, Литва), або головою парламенту попереднього скликання (Македонія), або закріпліється інший порядок скликання. Так, преше засідання Верховної Ради Республіки Білорусь скликається Центральною комісією Республіки Білорусь із виборів та проведення республіканських референдумів. Чергові сесії проводяться у терміни, закріплені в конституціях держав. Наприк­лад, за ст. 22 Конституції Республіки Угорщина дві регулярні сесії Національної Асамблеї відбуваються протягом року — з 1 лютого по 15 червня і з 1 вересня до 15 грудня. Чергова сесія може також скли­катися президією парламенту (Латвія).

Позачергові сесії, як правило, скликаються главами держав чи го­ловами парламентів, головами палат, постійними комітетами (комісія­ми) чи урядами. Глави держав чи голови парламентів скликають поза­чергові сесії як за власною ініціативою, так і з ініціативи депутатів, ко­мітетів (комісій), урядів та ін.

У багатьох країнах світу передбачається конституційна процедура роз­пуску парламенту (за винятком президентських республік). Як правило, розпускається нижня палата парламенту. Хоча трапляються випадки роз­пуску обох палат (наприклад в Італії). Право розпуску парламенту нале­жить главі держави (президентові чи монархові), зазвичай, на пропози­цію уряду, певної кількості депутатів або після консультацій з головами палат та прем'єр-міністром, або за власною ініціативою (наприклад в Ук­раїні). Для Македонії, наприклад, характерний саморозпуск парламенту.

Засідання парламентів відбуваються відкрито. В двопалатних парла­ментах проводяться окремі засідання кожної з палат та їхні спільні засі­дання. Для проведення засідань потрібна наявність певної кількості членів парламенту. В багатьох країнах світу вимагається присутність більшості депутатів (Іспанія, Італія, Франція, Україна). В окремих країнах — 1/3 (Македонія, Японія) або 1/10 (Індія) від їхньої загальної кількості.

Працюють парламенти відповідно до порядку денного, який вони самі затверджують. Рішення парламентів приймаються шляхом голо­сування. Для прийняття рішень, як правило, вимагається проста більшість голосів. У різних парламентах питання простої більшості вирішується неоднаково. Йдеться про просту більшість від кількості присутніх депутатів (Хорватія, Македонія) або про просту більшість від конституційного складу парламенту (Україна) чи палати (Росія). В окремих випадках для прийняття, наприклад, конституційного зако­ну вимагається кваліфікована більшість голосів.

Роботу парламентів чи їхніх палат організовують і забезпечують їхні голови. У різних країнах голови парламентів чи палат мають такі назви: Голова Верховної Ради Республіки Білорусь, Голова Скупщини Респуб­ліки Словенія, Маршалок Сейму і Маршалок Сенату (Польща) та ін.

Підсумовуючи, зауважимо таке:

1. Виникнення та розвиток парламентів світу мають давню і повчаль­ну історію.

2. В усіх країнах світу на сучасному етапі розвитку саме парламен­там належить основна законодавча функція. Вони здійснюють і ряд інших найважливіших загальнодержавних функцій.

3. У теорії парламентаризму парламенти характеризуються як най- демократичніші загальнодержавні органи.

4. Підвищення ефективності парламентаризму має здійснюватися через удосконалення їх нормативного регулювання, практики утворен­ня та функціонування парламентів світу, включаючи і парламенти країн СНД та, зокрема, України.