23. .Державне та регіональне управління

23. .6^. Тема: РОЛЬ РІЗНИХ ГІЛОК ВЛАДИ У ПРОЦЕСІ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ.

(2 год.)

УДК: 351/354 Боліла С.Ю., к.с-г.н., доцент кафедри менеджменту організацій ХДАУ

ПЛАН

1. Система органів публічної влади.

2. Законодавча влада в системі державного упраління.

3. Роль виконавчої влади в державному управлінні.

4. Судова влада у системі державного управління.

Ключові слова: ПУБЛІЧНА ВЛАДА, МЕХАНІЗМ ДЕРЖАВИ, ДЕРЖАВНИЙ АПАРАТ, ЗАКОНОДАВЧА ВЛАДА, ВИКОНАВЧА ВЛАДА, СУДОВА ВЛАДА

1. Система органів публічної влади.

Держава є складною соціальною системою, яка характеризується певними елементами, формами прояву, змістом та функціональним призначенням — організуючим впливом на суспільство. Управління державними справами вимагає високої організованості та взаємодії створених державою органів, що і забезпечується у процесі функціонування механізму держави.

Механізм держави — це система нормативно визначених, взаємодіючих органів та організацій держави, створених для реалізації її завдань і функцій та наділених спеціальними повноваженнями у відповідній сфері діяльності.

Структурно механізм держави можна відобразити наступним чином:

1) Державні підприємства, установи, організації (підрозділи та колективи працівників, що створюються державою для реалізації функцій держави в економічній та соціальній сферах)

2) Державні органи (колективи службовців, що створюються для реалізації владних функцій: законодавчі, виконавчі, судові сферою діяльності є політична влада)

3) Органи спеціального призначення ( збройні сили,органи внутрішніх справ, служба безпеки, контрольно-наглядові органи, органи виконання кримінальних покарань, що здійснюють охоронні функції)

Публічна влада спрямована на вирішення суспільних справ, розповсюджується за територіальним принципом, їй підкоряються всі, хто знаходиться на певній «підвладній» території. Вона здійснюється особливим прошарком людей, які професійно займаються управлінням і складають апарат влади. Цей апарат підпорядковує всі шари суспільства, соціальні групи своїй волі, управляє на основі організованого примусу аж до можливості фізичного насильства відносно соціальних груп і окремих людей. Апарат публічної влади існує й функціонує за рахунок податків з населення і призначений для того, щоб діяти у суспільних інтересах. Але апарат, і перш за все його керівництво відображають інтереси суспільства так, як вони їх розуміють. Точніше, в умовах демократії апарат лише під тиском громадського суспільства відображає реальні інтереси більшості соціальних груп, а в умовах авторитаризму правителі особисто визначають, у чому полягають інтереси й потреби суспільства.

Публічна влада виступає у двох формах:

1) Державна влада,

2) Влада місцевого самоврядування (муніципальна влада).

Для обох форм публічної влади притаманна низка спільних ознак:

– спрямованість на виконання суспільних завдань і функцій;

– інституційний характер, тобто функціонування через відповідні публічні інститути (органи публічної влади);

– легітимність;

– відособленість апарату, що здійснює цю владу, від населення;

– об’єднання підвладних за територіальною ознакою;

– загальність, тобто охоплення владою всіх осіб на відповідній території;

– безперервність функціонування (за наявності окремих тимчасових органів);

– універсальність, тобто спрямованість на вирішення усіх справ суспільного значення;

– обов’язковість владних рішень для всіх суб’єктів на відповідній території;

– функціонування у правових формах (нормотворчій, установчій, правозастосовчій, контрольній та інтерпретаційній), тобто діяльність за законодавчо встановленою процедурою і оформлення владних рішень правовими актами;

• можливість використання передбачених законодавством засобів примусу для реалізації своїх рішень;

• право встановлювати і стягувати загальнообов’язкові податки і збори з населення; самостійне формування бюджету.

Водночас, для державної влади притаманні певні особливості, у першу чергу, державний суверенітет, загальнодержавний масштаб дії, спрямованість на першочергове виконання загально­національних потреб, постійний правовий зв’язок з населенням через інститут громадянства, наявність субординаційних відносин всередині державного апарату, наявність особливих органів – так званих «силових структур» (армія, суд, прокуратура, служба безпеки, органи виконання покарань та ін.). Матеріально-фінансовою основою державної влади є загальнонародна та державна власність, а також кошти державного бюджету.

Орган держави — це структурно організований колектив держав­них службовців (або один службовець), що є громадянами певної дер­жави, наділені владними повноваженнями та необхідними засобами, утворений на законних підставах для виконання конкретних завдань і функцій держави.

Один службовець як орган держави — це, наприклад, Президент Ук­раїни, що є главою держави і виступає від її імені. Структурно органі­зований колектив службовців має керівників і виконавців. Керівник виступає від імені того чи іншого органу.

Будь-який державний орган є складовою частиною державного апа­рату. Саме на державний апарат покладаються завдання щодо здійснен­ня функцій держави в цілому. Кожен державний орган, виконуючи свої функції, реалізує функції держави. Державний апарат не створюється раз і назавжди визначеною системою органів. У результаті розвитку держави з'являються одні функції, а необхідність у здійсненні інших зникає. З появою нових функцій держави утворюються і нові державні органи, а вразі зникнення певних функцій припиняється й діяльність відповідних державних органів.

Кожен орган складається з державних службовців (одного службов­ця), які обов'язково повинні бути громадянами конкретної держави (у нашій країні — громадянами України). Відсутність у особи громадянства не дає їй змоги обіймати певну посаду, тобто бути державним службовцем.

Кожен орган наділяється на підставі закону владними повноважен­нями. Ці повноваження мають публічний характер, бо спрямовані на вирішення суспільних справ, мають територіальні межі, розповсюджу­ються на усіх осіб, що перебувають на певній території. Вони поляга­ють в тому, що здійснюються особливим прошарком людей (службов­цями), які професійно займаються управлінням. Орган та його служ­бовці спроможні встановлювати формально-обов'язкові правила пове­дінки (як нормативні, так і індивідуальні) і вимагати їх виконання (дотримання).

Для здійснення повноважень орган наділяється матеріальними мож­ливостями з державного бюджету. Сюди включаються рухоме і неру­хоме майно, грошові суми на заробітну плату службовців та обслугову­ючого персоналу, а також на розвиток органу, інформаційне, технічне та інше забезпечення його організації і діяльності.

Отже, орган держави створюється на законних підставах державою і забезпечується нею з метою здійснення функцій держави.

Для системи органів державної влади характерна функціональна і організаційна єдність. Це обумовлено їх соціальним призначенням та метою діяльності, вони відображають єдність інтересів та волі народу, яку покликані реалізувати. Функціональна єдність системи органів державної влади передбачає спільність їх завдань та функцій, у процесі їх реалізації вони діють спільно, тісно взаємодіють між собою. Організаційна єдність системи органів державної влади виявляється в тому, що одні органи обираються або призначаються іншими, одні керують діяльністю інших, одні підзвітні та підконтрольні іншим тощо.

Органи законодавчої, виконавчої та судової влади мають як спільні, так і специфічні риси. Спільними є: статутно-правовий характер, участь у реалізації завдань та функцій держави, державно-владний характер повноважень, загальні принципи організації та діяльності тощо, які обумовлюють єдність системи органів державної влади України. Специфічними ознаками є: об´єм компетенції, порядок формування, організаційні і правові форми діяльності тощо. До того ж, органи виконавчої та судової влади мають відповідні підсистеми органів.

В основу класифікації органів державної влади покладено вид (форму) державної діяльності, здійснювану тим чи іншим органом.

В юридичній літературі є різні підстави класифікації державних органів. Розрізняють, наприклад, такі види органів держави:

1) за належністю до однієї з підсистем публічної влади – органи державної влади і органи місцевого самоврядування;

2) за соціальною природою та за місцем у системі державного апарату: первинні (створюються через вибори усім населенням або його частиною); вторинні (створюються первинними, походять від них і підзвітні їм);

3) за способом утворення: виборні, при­значувані, ті, що можуть успадковуватися (в Україні таких органів немає);

4) за часом функціонування: постійні, тимчасові;

5) за складом та порядком прийняття рішень: одноособові, колегіальні;

6) за предметною підвідомчістю – органи загальної й спеціальної компетенції

7) за територією, на яку поширюються їхні повноваження: загальні або центральні, місцеві або локальні.

8) за змістом або а функціональним призначенням: законодавчі органи, які мають представницький характер та правотворчі функції; виконавчі органи, що здійснюють виконавчо-розпорядчі функції; судові органи, які мають незалежний характер, підкоряються лише закону і здійснюють функції правосуддя

Існують й інші критерії їхньої класифікації.

В конституційному процесі в Україні за змістом або напрямом державної діяльності розрізняють органи законодавчої влади, главу держави, органи виконавчої влади, органи судової влади, контрольно-наглядові органи.

Контрольно- наглядові органи становлять самостійну систему, до якої входять: Генеральний прокурор та підпорядковані йому прокурори; Служба безпеки, опргани внутрішніх справ, митні органи, податкові адміністрації, органи прикордонної охорони, інші правоохоронні органи; санітарні, протипожежні, клонтрольн—ревізійні та інші державні інспекції.

Таким чином, державні органи, що конституційно закріплені, ма­ють конституційно-правову основу і характеризуються властивим для них статусом та ознаками. Конституційними нормами закріплюється порядок їх утворення, їхні принципи, завдання та функції, компетен­ція, форми та методи діяльності.

Основні принципи органів державної влади : демократизм, національна рівноправність, законність, суверенність, розподіл влад, соціальна справедливість, гуманізм і милосердя, поєднання переконання та примусу, гласність, відкритість і врахування гормадської думки тощо.

Державна влада в Україні здійснюється за принципом її розподілу на законодавчу, виконавчу і судову. Теорія поділу влад належить до тих політико-правових доктрин, які мають складну історію становлен­ня і розвитку.

Доктрина розподілу державної влади на три гілки - законодавчу, виконавчу і судову, авторами якої були англійський філософ Джон Локк та французький вчений і просвітитель Шарль-Луї Монтеск'є, визнана у цивілізованих державах світу як загальнодемократичний принцип та існує вже понад двісті років. Хоча в Україні спроба законодавчого закріплення цього принципу була зроблена ще на початку XVIII століття у Конституції Пилипа Орлика, однак до його осмислення і послідовного втілення у життя ми підходимо лише тепер.

А вперше принцип розподілу влади був запроваджений на практиці у 1787 році творцями конституції США, яка є чинною й сьогодні, Гамільтоном, Джейом, Медисоном. Юридична форма закріплення ідей розподілу влад тут має вигляд функціонального визначення кожного з вищих органів держави (конгресу, президента, верховного суду) як органів, які здійснюють відповідно законодавчу, виконавчу і судову владу. Саме така форма закріплення ідей розподілу влад стала найпоширенішою в конституційній практиці країн світу.

Теорія була доповнена сис­темою взаємних «стримувань» і «противаг». Слід також пам'ятати, що в сучасних умовах теорія одержала ряд суттєвих доповнень. Наприк­лад, у конституціях деяких держав Латинської Америки додатково ви­діляють виборчу владу. В Конституції Алжиру 1976 р. зафіксована пол­ітична влада керуючої партії, законодавча — парламенту, виконавча — президента і уряду, судова, контрольна, установча, тобто така, яка спря­мована на розробку і внесення змін у конституцію. Її розглядають із більш широких позицій, говорячи про розподіл влади між державою і громадянським суспільством, тобто поділяють владу на політичну, еко­номічну, ідеологічну, масових рухів тощо. Останнім часом у теорії відво­диться належне місце соціальним, організаційним, юридичним та іншим складовим життєдіяльності суспільства.

Отже, органи державної влади та посадові особи діють на підставі конституційно і законодавчо закрі­плених принципів, реалізуючи свої завдання та функції відповідно до їхньої компетенції.

Кожен із визначених органів здійснює свої функції (від лат. — виконання, здійснення). Під функціями державних органів слід розуміти основні напрямки їх діяльності, в яких вияв­ляється їхня сутність та призначення в механізмі держави, реалізуються основні завдання державних органів і досягається поставлена ними мета.

Є різні класифікації функцій державних органів. За­лежно від напрямків діяльності державних органів у певній сфері життя їх поділяють на: політичні; економічні; соціальні; екологічні; культурні; гуманітарні; оборонні; охорони правопорядку; охорони власності; зовнішньополітичні; зовнішньоекономічні тощо. За формами діяльності державних органів можна виділяти такі функції: законотворчу (нормотворчу); виконавчу; правосуддя; ус­тановчу; контрольну; інформаційну; координувальну; виховну; пред­ставницьку; матеріально-технічну та ін.

Законодавчі органи (Парламент ) розглядає і вирішує питання державного і суспільного життя, що потребують урегулювання зако­нами держави. Таким чином парламент виконує свою основну зако­нотворчу функцію. Крім того, парламент також здійснює й інші функції: установчу, координувальну, контрольну, бюджетну, представ­ницьку, матеріально-технічну та інші, передбачені Конституцією і за­конами держави..

Президент України є главою держави і здійснює фун­кції: представницьку, установчу, контрольну, нормотворчу, міжнарод­ну, та інші напрямки своєї діяльності відповідно до Конституції та за­конів держави.

Розрізняють дві основні функції органів виконавчої влади: а) вико­навчу; б) розпорядчу. Виконавча функція характеризується тим, що ці органи безпосередньо виконують нормативні приписи та інші акти за­конодавчої влади. Розпорядча характеризується тим, що для виконан­ня актів законодавчої влади виконавчі органи від свого імені видають управлінські акти і дають відповідні розпорядження.

Правосуддя здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускається. Юрисдикція судів поширюєть­ся на всі правовідносини, що є в державі. Народові забезпе­чується можливість брати участь у здійсненні правосуддя через запро­вадження інститутів народних засідателів і суду присяжних.

Функції прокуратури — це здійснення загального нагляду, розслі­дування злочинів (ці функції тимчасово залишаються в прокуратури на певний період), підтримка державного обвинувачення в судах, на­гляд за дотриманням законів органами досудового слідства, дізнання і тими, що проводять оперативно-розшукову діяльність, а також у місцях утримання затриманих, попередньо ув'язнених, при виконанні пока-

Функції правоохоронних органів можна розмежувати на внутрішні і зовнішні. До внутрішніх функцій належать: а) установча; б) коорди­наційна; в) контрольна; г) виховна; д) матеріально-технічна тощо. Гру­пу зовнішніх формують: а) адміністративна; б) оперативно-розшукова; в) кримінально-процесуальна; г) профілактична; д) охоронна та ін.

Під предметом відання державних органів слід розуміти певні сфери загальнодержавного життя, в межах яких діють державні органи відповідно до законів та нормативно-правових актів, прийнятих на підставі за­конів.

Кожен державний орган має свій предмет відання. Наприклад, предметом відання органів внутрішніх справ є боротьба зі злочинністю, охорона громадського порядку, забезпечення реалізації прав і свобод людини та громадянина. Предметом відання митної служ­би є контроль за переміщенням товарів через кордон і т. ін. При визначенні компетенції будь-якого державного органу перш за все слід визначити сферу правового регулювання цього органу, тобто його предмет відання.

Іншим складовим елементом компетенції є повноваження. Повно­важеннями державного органу називають нормативно закріплені в законах та інших прийнятих на підставі законів норматив- но-правових актах права і обов'язки названих органів та їх посадових і службових осіб, що необхідні для здійснення їхніх завдань і функцій. Право — це варіант можливої поведінки суб'єкта, коли є можливість вибирати відповідну модель поведінки. Обов'язок^-— це варіант необх­ідної (такої, що передбачена нормами права) поведінки. Права і обов'язки органів і їх посадових (службових) осіб скла­дають їх повноваження і відрізняються від суб'єктивних прав людини і громадянина. Ця різниця полягає в тому, що людина чи громадянин можуть і не здійснювати свого суб'єктивного права, і такий варіант по­ведінки буде правомірним, а органи та їх посадові і службові особи не мають права відмовлятися від реалізації належного їм права.

Таким чином, державні і самоврядні органи, їх службові і посадові особи діють згідно з принципами, здійснюючи свої функції в межах ви­значеної законами і іншими, прийнятими відповідно до законів, нор­мативними актами компетенції, використовуючи певні форми і мето­ди своєї діяльності.

Діяльність державних органів з реалізації своїх функцій здійснюється за допомогою специфічних форм і методів, як правових, так і не правових. Поняття «не правова» форма зовсім не означає, що вона суперечить чинному праву. Такі фор­ми, як правило, закріплюються нормами права, але самі по собі не тяг­нуть за собою правових наслідків.

Термін «форма» (від — зовнішність, устрій) означає зовнішнє вираження, певний спосіб такого вираження. Під формами діяльності державних органів слід розуміти здійснення певних, пе­редбачених нормативно-правовими актами та практикою державного будівництва видів дій посадових та службових осіб законодавчих, ви­конавчих, судових та контрольно-наглядових органів і органів місце­вого самоврядування, за допомогою яких реалізуються їх завдання і функції в межах компетенції кожного органу.

Названі форми поділя­ють на правові, організаційні і організаційно-правові.

Правові форми — це такі види здійснення функцій, які тягнуть за собою правові наслідки. До них належать:

• законотворча або нормотворча;

• управлінська або виконавча;

• правоохоронна;

• правореалізаційна;

• правозастосовна та ін.

Законотворча форма — це, насамперед, вид діяльності (парламенту) щодо прийняття конституційних і звичай­них законів .

Нормотворча форма — це вид діяльності компе­тентних суб'єктів щодо прийняття підзаконних нормативно-правових актів відповідно до чинних законів. До таких суб'єктів слід віднести: главу держави, Президента , уряд, міністрів, центральні і місцеві органи виконавчої влади, територіальні громади, їхні органи і посадо­вих осіб та ін.

Управлінська форма — це вид діяльності державного чи самовряд­ного органу та їх посадових осіб щодо керівництва внутрішніми і зов­нішніми процесами при реалізації своїх функцій у межах визначеної компетенції. Наприклад, здійснення керівництва Головою Верховної Ради України народними депутатами на пленарному засіданні сесії в межах Регламенту Верховної Ради України.

Виконавча форма характеризується як вид діяльності державних і самоврядних органів та їх посадових осіб щодо організації виконання законів та інших, прийнятих на підставі закону, нормативно-правових актів шляхом безпосередньої виконавчої та розпорядчої діяльності.

Правоохоронна форма — це вид діяльності державних і самовряд­них органів щодо організації охорони права, що включає всі правові явища, які функціонують у правовій системі із забезпечення право­мірного втілення права у поведінку всіх соціальних суб'єктів.

Правореалізаційна форма — це вид діяльності державних і самовряд­них органів щодо втілення вимог правових норм у суспільних відноси­нах між соціальними суб'єктами.

Правозастосовна форма — вид діяльності державних і самовряд­них органів щодо втілення вимог правових норм у суспільних відносинах між соціальними суб’єктами шляхом видання компетентними суб’єктами владного індивідуально-правового акта, обов’язкового для виконання.

Організаційні форми — це вид діяльності державних і самоврядних органів щодо здійснення їх завдань і функцій у межах визначеної ком­петенції. На відміну від правових форм, організаційні не тягнуть за со­бою правових наслідків. До них відносять:

• регламентуючу;

• матеріально-технічну;

• ідеологічну;

• виховну та ін.

їх також поділяють на: а) загальні, конкретні та внутрішньо-органі- заційні; б) організаторські; в) організаторсько-масові тощо.

Регламентуюча (установча) форма — це вид діяльності державних і самоврядних органів щодо підбору, розстановки, обрання чи призна­чення, професіоналізації, перекваліфікації своїх кадрів. Наприклад, ре алізуючи свою установчу функцію, Верховна Рада України обирає зі свого складу Голову Верховної Ради України, Першого заступника і заступника Голови Верховної Ради України, або Президент України за згодою Верховної Ради України призначає Прем'єр-міністра України.

Матеріально-технічна форма — вид діяльності державних і само­врядних органів щодо організації фінансової, бюджетної, господарсь­кої роботи, а також матеріального постачання, статистичної звітності, ведення діловодства, узагальнення практики тощо. Наприклад, різно­видом матеріально-технічної форми Верховної Ради України є діяльність щодо затвердження структури її апарату та організації його роботи.

Ідеологічна форма — це вид діяльності державних і самоврядних органів щодо втілення в суспільному житті країни ідеологічного ба- гатоманіття, невизнання державою жодної ідеології як обов'язкової. Наприклад, створення у Верховній Раді України та місцевих радах депутатських фракцій шляхом об'єднання депутатів на партійній ос­нові та ін.

Виховна форма — вид діяльності державних і самоврядних органів щодо навчання, підвищення кваліфікації та виховання державних служ­бовців і службовців самоврядних органів, проведення конкурсу, ви­пробування та стажування при прийнятті їх на службу.

Організаційно-правовими називають форми, що традиційно скла­лися в повсякденній практичній діяльності і були закріплені норма­тивно-правовими актами. До цієї групи форм належать: а) сесії; б) засі­дання; в) збори; г) місцеві ініціативи; д) представництво в певних орга­нах чи на певній території; е) індивідуальна і колективна робота де­путатів та ін.

При здійсненні державними і самоврядними органами і терито­ріальними громадами своїх функцій у межах їх компетенції значну роль відіграють і методи їхньої діяльності. Методи їхньої діяльності — це способи, засоби і прийоми, що застосовуються в межах визначених форм з метою здійснення завдань і функцій органів (територіальних громад), що зумовлені їх компетенцією. Як і форми, методи названої діяльності можуть класифікуватися за різними критеріями. Серед авторів, які розглядали методи діяльності державних і самоврядних органів, немає єдиного підходу до їх класифікації. Наприклад,: а) переконання; б) заохочення; в) примусу. Або: виділяють такі методи: економічні, виховні, владні, організаційні, методи організації і методи діяльності, методи переконання і методи примусу, методи прямого і побічного впливу, правові й неправові, наукові, емпіричні, експериментальні та випад­кові, методи регулювання, загального керівництва, безпосереднього управління, методи загальні і спеціальні, стратегічні й тактичні. Інші автори (О. Н. Ярмиш і В. О. Серьогін) виділяють методи планування, коорди­нації діяльності, вироблення рішень, інструктування, інформаційно­го забезпечення, організації виконання і контролю за виконанням, роботи з кадрами апарату та ін.

На думку науковців ( А. М. Колодій, В.В. Копєйчиков) можна підрозділити на правові, організаційні та органі­заційно-правові.

Правовими методами називають такі способи, прийоми та засоби, за допомогою яких здійснюються правотворча, управлінська, правоохо­ронна, правореалізаційна і правозастосовна форми діяльності органів держави і місцевого самоврядування.

Організаційними методами є способи, засоби і прийоми, за допомо­гою яких здійснюються відповідні форми організаційної діяльності органів державної влади і місцевого самоврядування. Залежно від їхньої ролі і значення у здійсненні діяльності державних органів організаційні методи мож­на поділити на основні і допоміжні. До основних належать методи: пла­нування, інструктування, координації, контролю, вироблення рішень, а до допоміжних — методи надання допомоги, забезпечення своєчасного виконання завдань, сприяння проведенню відповідних заходів та ін.

Організаційно-правові методи — це такі засоби, прийоми та спосо­би, що традиційно склалися та закріпилися у відповідних нормативно- правових актах. Наприклад, методи організації і перевірки виконання актів, інформаційного забезпечення, підготовки, підбору та розстанов­ки кадрів та ін.

Влада у демократичній державі у вигляді її трьох гілок (законодавчої, виконавчої, судової) є політичною формою вираження влади народу. Будучи «поділеною», влада у державі повинна залишатися цілісною, єдиною, тому що йдеться про поділ не влади, а функцій здійснення цієї влади. І не лише про поділ, але й про взаємодію даних функцій.

Юридичний прояв єдності і гармонійності влади полягає у тому, що:

1) органи державної влади в сукупності мають компетенцію, необхідну для здійснення функцій і виконання завдань держави;

2) різні органи держави не можуть приписувати тим самим суб'єктам за тих самих обставин взаємовиключні правила поведінки

Таким чином можна сформулювати організаційно-правові начала принципу розподілу влади, які складають його зміст:

— належність суверенної влади народу, що зумовлює його конституційне визначення як єдиного джерела влади;

— відносність незалежності трьох гілок влади, оскільки у процесі здійснення владних повноважень вони взаємодіють;

— наявність системи стримань і противаг перешкоджає концентрації влади у межах одного органу держави, не допускає захоплення будь-ким влади чи присвоєння владних повноважень з метою встановлення диктатури;

— належність кожній з гілок влади характерних лише їй повноважень, їх конституційне закріплення та забезпечення можливостей впливу на інші державні структури.