8.3.3. Теорія оптимуму в. Парето

Видатним представником неокласичної теорії періоду її форму­вання був італійський економіст і соціолог, учень Л. Вальраса, продовжувач традицій Лозаннської школи маржиналізму Вільфредо Парето (1848—1923). Найважливіші теоретичні досягнення вченого знайшли відображення в опублікованому в 1896—1897 рр. двотомнику "Курс політичної економії", "Підручнику політичної економії" (1906) та "Трактаті з загальної соціології" (1916).

Відомий італійський економіст, соціо­лог Вільфредо Парето (1848—1923) наро­дився у Парижі в аристократичній сім'ї, яка емігрувала до Франції з політичних мотивів.

У 1850 р. родині Парето дозволили по­вернутись на батьківщину.

В Італії Вільфредо отримав середню та вищу освіту. Він успішно закінчив Турин­ський політехнічний університет за спеціаль­ністю інженера. Дипломна робота майбут­нього вченого була присвячена досліджен­ню основних принципів рівноваги твердих тіл. Протягом наступних вісімнадцяти років В. Парето працював у Флоренції, пройшовши шлях від інженера шляхів сполучення до головного управляючо­го металургійними заводами Італії.

Переломним моментом у житті В. Парето стало знайомство у 1891р. з Л. Вальрасом, праці якого (а також твори А. Курно та Ф. Еджуорта) пробудили інтерес вченого до проблем економічної теорії. У 1893 р. А. Парето прийняв пропозицію Л. Вальраса зайня­ти очолювану ним кафедру політичної економії в Лозаннському уні­верситеті. З цього періоду розпочалась наукова кар'єра італійсько­го дослідника. У 1892—1894 рр. він видав ряд статей, присвячених теорії загальної економічної рівноваги. У 1896—1897 рр. вчений видав "Курс політичної економії" у двох томах, в якому знайшли відображення ідеї математичної школи та були розвинуті основні ідеї теорії загальної економічної рівноваги Л. Вальраса. Отримавши у 1896 р. великий спадок від свого дядька, В. Парето у 1901 р. купив віллу на березі Женевського озера в Селіньї і, осе­лившись там, зайнявся науковою роботою. Результати творчих по­шуків вченого знайшли відображення в опублікованому в 1906 р. "Підручнику політичної економії". Проблеми зі здоров'ям примуси­ли В. Парето відмовитись від викладацької роботи і керівництва кафедрою. Свою останню лекцію з соціології вчений прочитав у 1916 р., а у 1918 р. його вшанували у Лозаннському університеті з нагоди 70-річного ювілею.

Першою дружиною італійського вченого була росіянка Олексан­дра Бакуніна, яка після двадцяти років подружнього життя поверну­лась на батьківщину. Розлучившись з нею, В. Парето одружився з Жанною Рехсі, присвятивши молодій дружині одну з кращих своїх праць — "Трактат із загальної соціології" (1916), 2-томне видання, яке нараховує більш ніж 1600 сторінок. Якщо на початку своєї кар'єри В. Парето був завзятим лібералом, то на схилі років він зневірився у демократії і вітав прихід до влади італійських фашистів. Незадовго до смерті вчений був призначений режимом Муссоліні членом іта­лійського сенату, що підірвало його наукову репутацію в очах сучас­ників. Помер вчений у 1913 р. в Селіньї.

Опублікований у 1906 р. "Підручник політичної економії" В.Парето є в першу чергу полемічним твором, а не систематизо­ваним викладом економічної теорії призначеним для студентів. Праця складається з дев'яти глав та математичного додатку, який містить формулювання принципу оптимуму за Парето.

/ глава — "Загальні принципи" присвячена аналізу методологіч­них проблем суспільних наук, нормативного та позитивного підходів у економічних дослідженнях;

// глава — "Вступ до суспільної науки" — заперечує логічність людських вчинків, відкидаючи поняття, які, на думку В. Парето, є надуманими (прогрес, гуманізм, демократія, рівність тощо);

/// глава — "Загальні поняття економічної рівноваги" — містить аналіз ключових понять економічної теорії (корисність, благо, ри­нок, виробництво, рівновага тощо);

IVглава — "Смаки" —досліджує проблеми споживання, класи­фікації споживчих благ, формування споживчих смаків з урахуван­ням фактора часу тощо;

V глава — "Перешкоди" — присвячена аналізу проблем вироб­ництва як головного способу подолання перешкод на шляху задо­волення людських потреб;

VI глава — "Економічна рівновага" — звернена до проблем до­сягнення економічної рівноваги та максимізації корисності;

VII глава — "Населення" — досліджує питання нерівності, містить полемічний матеріал щодо "закону народонаселення" Т. Мальтуса;

VIII глава — "Рухомі і земельні капітали" присвячена теорії капі­талу, грошей і банків;

IX глава — "Конкретний економічний феномен" досліджує про­блеми взаємовідносин теорії і практики, економічної політики, економічних криз і циклів.

Розвиваючи головні положення теорії загальної економічної рівноваги Л. Вальраса, заснованої на ідеях маржиналізму, та наголошуючи на необхідності створення "чистої економічної теорії" і широкого використання функціональних, математичних методів дослідження, вчений виявив себе глибоким і самостійним дослідником.

У своїх творах В. Парето:

• Зробив вагомий внесок у дослідження корисності, започат­кувавши сучасну теорію поведінки споживача.

Реформувавши індивідуальну функцію корисності Джевонса — Вальраса, В. Парето відмовився від традиційних підходів щодо кількісної характеристики останньої. Стверджуючи, що "мі­нові цінності товарів — це невідомі рівняння економічної рівноваги, які можуть бути визначені лише разом з іншими невідомими проблемами", В. Парето наголошував на необхід­ності більш загальної теорії цінності, заснованої:

— на дослідженні поведінки раціонального суб'єкта з до­помогою функції,, яка відображає послідовний порядок

його переваг; зіставленні порядкової корисності не окре­мих благ, а їх наборів;

— визнанні неправомірності існування сумарної корис­ності як суми індивідуальних корисностей.

Підкреслюючи принципову неможливість кількісного (кардиналістського) виміру абсолютної корисності, вчений ви­ходив з того, що граничні корисності завжди можуть бути представлені як співвідношення, які не залежать від гранич­ної величини. Відтак він відстоював необхідність відносного (ординалістського) зіставлення корисностей через їх ран-жування, оцінку ступеня пріоритетності залежно від спожив­чих переваг.

Для характеристики переваг між наборами благ італійський дослідник використав апарат кривих байдужості, запропо­нований англійським економістом Ф. Еджуортом (1845— 1926), замінивши криві байдужості поверхнями байдужості, які дають змогу простежити порядок, послідовність ранжування індивідом своїх переваг. Стверджуючи, що корисність для кожної окремої особи є неоднорідною, що унеможлив­лює порівняння та додавання індивідуальних корисностей, вчений був переконаний, що "немає ніякого сенсу говорити про сумарну корисність, її просто не існує, її не можна роз­глядати"²².

Оскільки спостереження за поведінкою споживача при ви­борі товарів залишається єдиним об'єктивним джерелом інфор­мації про вигляд функції корисності, порядкове зіставлення її різних рівнів є єдиною реальною процедурою, необхідною для цілей дос­лідження. В. Леонтьєв

Поняття "кривих байдужості" першим запровадив у науковий вжиток англійський економіст Френсіс Ісідоро Еджуорт (1845— 1926), який аналізував корисність як функцію кількості не одного, а кількох, у найпростішому варіанті — двох благ: U = U (x, y). Криві байдужості стали графічним відображенням цієї функції, підтвер­дивши той факт, що завжди є така комбінація благ, за якої спожи­вачеві байдуже, у якій пропорції він їх отримає, оскільки сумарна корисність цих благ є однаковою в усіх точках. Заслугою вченого стала теорія обміну, заснована на кривих байдужості, яка заклала основи теорії споживчого вибору.

За півстоліття до В. Парето Дж.С. Мілль провів межу між не­змінними "законами виробництва" та гнучкими "законами розподі­лу", намагаючись переконати своїх читачів у тому, що питання про розміри торта можна відділити від питання про його шматки. Віра в те, що "ефективність" і "справедливість" можна якось розділити, — це одна з найдавніших мрій економічної науки... Цінність визначен­ня суспільного добробуту за Парето полягала в тому, що воно криш­тально ясно розрізняло ефективність і справедливість. М. Блауг

• Сформулював поняття суспільної максимальної корис­ності, відомої як "оптимум Парето", яка лягла в основу так званої "нової економіки добробуту".

Сприйнявши ідеї Л. Вальраса, В. Парето визначав економіч­ну рівновагу як "стан, який зберігався б невизначений час, якби не було зміни умов, у яких він спостерігається". Відтак вчений обмежив свій аналіз статичним підходом. Він ствер­джував, що стабільна рівновага "визначається таким чином, що при незначному порушенні прагне негайно бути віднов­леною"²³.

Водночас італійський дослідник по-новому підійшов до соці­альної оцінки рівноваги, визначивши критерій оптимально­го розподілу економічних ресурсів та вироблених благ за якого добробут суспільства досягає максимуму. "Оптимум Парето" — такий рівноважний стан, за якого ніякий перерозподіл ресурсів чи продуктів не може поліпшити становище одного раціонального суб'єкта, не погрішивши тим самим становище іншого. Парето-оптимальний стан ринку означає, що за умов, коли всі учасники ринку, кожен з яких оптимізує власну цільову функцію, досягають взаєм­ної рівноваги інтересів і вигод, сумарна функція корисності максимізується. Відтак рух до оптимуму пов'язаний з таким переміщенням ресурсів, яке підвищує добробут хоча б однієї особи, не погіршуючи при цьому становища інших. За умов досягнення економікою оптимуму Парето подальше покращання її найважливіших параметрів можливе лише на шляху глибоких структурних зрушень.

Стверджуючи, що оптимальний розподіл ресурсів можливий лише за умов довгострокової рівноваги досконало конкурент­ного ринку (і навпаки), В. Парето визнавав існування мно­жинності оптимумів, заснованих на різних способах розпо­ділу власності на ресурси. Водночас, на відміну від Л. Валь-раса, вчений звертав увагу на існування монополізованих ринків, які стали самостійним об'єктом економічних дослі­джень лише у 30-ті рр. XX ст.

• На основі аналізу статистичних даних вивів закон роз­поділу доходів ("закон Парето"), який виражає залеж­ність між величиною доходу і кількістю його отриму­вачів, засновану на розподілі здібностей людей.

Відштовхуючись від "суспільної гетерогенності", що ґрунтуєть­ся на "фізичній, моральній та інтелектуальній" нерівності лю­дей, вчений стверджував, що "цій нерівності, властивій люд­ській істоті, відповідає економічна та соціальна нерівність"²⁴. Таким чином, на думку В. Парето, "суспільство постійно по­вертається до властивого йому типу розподілу доходів так само, як розчин солі завжди виділяє кристали певного типу".

Зауваживши стійку тенденцію розподілу доходів, які набли­жаються до середньої величини або перевищують її, вчений дійшов висновку, що переважна частина доходів акумулюєть­ся у основної маси населення, тоді як великі доходи утворю­ють лише незначну частину національного доходу.

Виходячи з того, що "умова максимуму добробуту пов'язана з певними величинами коефіцієнтів виробництва" і "визначає умо­ви перетворення заощаджень в капітал", італійський дослідник був переконаний, що прагнення перерозподіляти багатство змінює ці величини, знищуючи в кінцевому підсумку саме багатство. Відтак він відкидав соціалістичні ідеї перерозподілу доходів, наполягаючи на тому, що "проблема зростання добробуту бідних класів є насамперед проблемою виробництва і збільшен­ня багатства. Найкращий спосіб поліпшення становища бідних класів — зробити так, щоб багатство зростало швид­ше ніж населення"²⁵. Звідси вчений робив висновок, що основою державних доходів має стати оподаткування доходів переважної маси населення, а не великих статків. У зв'язку з цим він висту­пав проти відміни непрямих податків та впровадження прогре­сивного оподаткування капіталів.

"Ефективність за Парето" та запропонований вченим метод зіставлення споживчих переваг стали надбанням скарбниці еко­номічної думки, отримавши продовження у подальших дослід­женнях критеріїв та обмежень ефективності, теорії споживчого вибору та проблем оптимізації. У сучасній економічній науці для вирішення проблеми зіставлення оптимальних планів застосовуються компенсаційні критерії, запропоновані Д.Хіксом (1904—1989) та Н. Калдором (1908—1986). "Зміна, яка дає вигоду одним лю­дям, але приносить збиток іншим, — зазначає у зв'язку з цим М. Блауг, — тепер може вважатись приростом загального добро­буту, якщо ті, хто виграв, можуть компенсувати збитки тим, хто програв, так, що останні добровільно приймуть ці зміни. Після того, як здійснені компенсаційні виплати, тим, хто виграв стає краще, а тим, хто програв не стає гірше"²⁶.

Таким чином, характерною ознакою економічних досліджень представників математичної школи стало використання особли­вого інструментарію, заснованого на математичних методах аналі­зу економічних явищ та процесів з позицій маржиналізму. А. Кур­но, В.С. Джевонс, Л. Вальрас, В. Парето та їх послідовники:

• розробили математичні методи економічних досліджень;

• дали математичну інтерпретацію економічних явищ та процесів;

• започаткували теорію загальної економічної рівноваги тощо.

Нові методи економічного аналізу, обґрунтовані математич­ною школою, сприяли збагаченню інструментарію економічної науки та подальшому розвитку теоретичних досліджень.

Характерною рисою математичної школи є те, що обмін вона ставить на чільне місце у всій політичній економії. Чому? Тому, що всякий обмін передбачає відношення між кількостями, що обміню­ються, яке виражається і формулюється в ціні, і ось ми вже з пер­шого стрибка в обіймах математики. Допустимо. Але ж цей метод представляє лише дуже обмежене поле для його застосування, оскільки він не може вийти зі сфери обміну? Неправильно. Якраз однією із найталановитіших і плідних заслуг нової школи є саме те, що вона показала, як ця галузь розши­рюється, і в кінці кінців охоплює економічну науку повністю. Ш.Жід, Ш.Ріст

Водночас виникла загроза "неподоланної схильності" еко­номістів до дедуктивного аналізу, дедуктивної аргументації і "ма­тематичних формул, які ведуть читача від більш-менш правдопо­дібних, але абсолютно довільних припущень до точно сформульо­ваних, але таких, що не мають відношення до справи, теоретич­них висновків"²⁷. Саме тому, наголошуючи на необхідності та до­цільності широкого використання математичних методів у еко­номічному аналізі, сучасні дослідники звертають увагу на те, що "...для економіста, як і для фізика, основне завдання — це не використання математики заради неї самої, а її застосування у якості засобу дослідження і аналізу конкретної реальності. Зав­дання, таким чином, полягає в тому, щоб ніколи не відривати тео­рію від її застосування"²⁸.

НАВЧАЛЬНИЙ ТРЕНІНГ

Основні терміни і поняття

Теорія граничної корисності В.С. Джевонса. "Ланцюжок Джевонса". Закон "відсутності цінової дискримінації" В.С. Джевонса. Рівняння рівноваги обміну В.С. Джевонса. Суб'єктивна теорія пропозиції праці В.С. Джевонса. Теорія циклічності В.С. Джевонса. Лозаннська школа. Модель загальної економічної рівноваги Л. Вальраса. Загальнорівноважний метод. Оптимум В. Парето. Криві байдужості Ф. Еджуорта. Теорія споживчого вибору. Закон роз­поділу доходів В. Парето.

Контрольні запитання і завдання

1. У чому виявилась оригінальність теорії граничної кориспості В.С. Джевонса?

2. Яку проблему В.С. Джевонс визначав "наріжним каменем всієї теорії обміну"?

3. Розкрийте риси суб'єктивної теорії пропозиції праці В.С.Джевонса.

4. Як структурував загальну систему економічних наук Л. Вальрас?

5. Охарактеризуйте теорію загальної економічної рівноваги Л. Вальраса.

6. Як вплинули теоретичні розробки Л. Вальраса на подаль­шу еволюцію економічної думки?

7. Яким чином В. Парето подолав суб'єктивізм моделі загаль­ної економічної рівноваги Л. Вальраса?

8. Як визначав максимізацію суспільної корисності В. Парето?

8. Визначте спільні та відмінні риси у теоріях суспільного добробуту А. Лігу та В. Парето.

10. Охарактеризуйте внесок економістів Лозаннської школи у розвиток економічної науки.