вторинні доходи виникають у зв'язку з перерозподілом первинних доходів: прямі податки, дивіденди, трансфертні ви­плати державою, підприємством та домогосподарством і т. ін.

6. За джерелом отримання:

• Доходи від ресурсу "праця" як такого, що не має відособ­леного від свого власника існування:

• заробітна плата;

• доходи працівників колективних підприємств;

• доходи від індивідуальної діяльності; доходи від підсобного господарства;

• доходи від кооперативної діяльності; доходи підприємців.

• Доходи від власності, яка має відособлене від власника існування:

• дивіденди від акцій; відсотки від паю; відсотки від банківських вкладів;

• доходи від облігацій; орендна плата тощо.

• Доходи, що безпосередньо не пов'язані з оцінкою резуль- гптів діяльності:

• часткова компенсація виплат на освіту;

• безоплатне надання послуг з охорони здоров'я;

• адресна допомога малозабезпеченим верствам населення;

• благодійні послуги; соціальні пенсії тощо.

7. Доходи, що утворюються внаслідок використання пев­них факторів виробництва (факторні доходи):

• доходи у вигляді заробітної плати або посадових окладів;

• рентний дохід;

• процентний дохід, або прибуток на капітал;

• підприємницький дохід (прибуток) у вигляді залишкового доходу.

79. Форми розподілу доходів: функціональний та персональний.

Під функціональним в економічній теорії розуміють роз­поділ доходів за факторами виробництва (ресурсами), до них за монетаристською концепцією належать праця, капітал, земля і підприємницькі здібності, а за марксистською — речові фак­тори (земля і капітал) та особовий (робоча сила).

Функціональний розподіл є первинним і тому значною мірою иизначає можливості й межі перерозподілу, внаслідок чого фор муються кінцеві доходи окремих громадян, сімей і домогосподарств.

В економічній теорії є два принципово різні підходи до ви­явлення законів функціонального розподілу доходів: марксист­ський і маржиналістський. Розглянемо коротко зміст кожного з них і виявимо закони функціонального розподілу доходів.

Функціональний аспект розподілу доходів передбачає дослі­дження розподілу сукупного національного доходу між власни­ками праці (робочої сили) та капіталу.

Марксистська теорія розподілу доходів

Марксистська концепція функціонального розподілу до­ходів ґрунтується на таких засадах:

• капіталістичний сукупний національний дохід створюєть­ся найманою працею і капіталом;

• носієм здатності до праці є найманий працівник, який, по- перше, переносить частину минулої, втіленої в засобах вироб­ництва, праці на знову створюваний продукт, а по-друге, ство­рює нову вартість;

• новостворена вартість (яка після реалізації набуває фор­ми національного доходу) є, згідно з теорією К. Маркса, резуль­татом тільки найманої праці;

• результатом капіталу є перенесена вартість, яка входить до структури сукупного суспільного продукту, але не є складо­вою національного доходу (новоствореної вартості);

• національний дохід має дві складові (v+ т), де V — затра­ти змінного капіталу (найманої праці), які набувають форми за­робітної плати, та т — затрати змінного капіталу, які набира­ють форми додаткової вартості;

• капіталісту додаткова вартість (m), нічого не коштує, а для найманого працівника — це неоплачена праця;

• пропорція, в якій новостворена вартість розподіляється на заробітну плату (v) і додаткову вартість (m), показує ступінь екс­плуатації (m'), яка визначається так: m' = m/v 100 % .Чим біль­ша частка т в структурі (v + т), тим вищий ступінь експлуа­тації найманої праці капіталом;

Маржиналістська концепція розподілу факторних доходів ґрунтується на інших засадах, а саме:

• власниками економічних ресурсів у ринковій економіці є домогосподарства;

• є чотири фактори виробництва, яким відповідають такі форми доходів:

• земля створює ренту (R);

• капітал (інвестиційні ресурси) — процент (і);

• праця — заробітну плату (w);

• здатність до підприємництва — підприємницький дохід, нижньою межею якого є нормальний прибуток (Рn);

• величина доходу на кожний із зазначених вище факторів визначається граничним внеском кожного чинника у валовий дохід фірми;

• такий принцип (закон) розподілу доходів справедливий як для найманих працівників, так і для землевласників, власників капіталу та людей, схильних до підприємництва, оскільки він забезпечує розподіл доходу пропорційно до внеску кожного з факторів.

Персональний розподіл доходів – розподіл доходів між окремими фізичними особами, сім’ями або домогосподарствами. Аналыз персонального розподілу доходів дає можливість виявити фактори, що визначають рівень і структуру доходів окремих сімей.

Фактори, що впливають на структуру сімейних доходів: розмір грошових доходів членів сім’ї, наявність чи відсутність безплатних і пільгових благ, обсяг податків, чи є безробітні в сім’ї, рівень цін на споживчі економічні блага, ступінь соціальної захищеності, наявність чи відсутність доходів від власності.

81. Сімейні доходи, їх джерела, структура та диференціація. Крива Лоренца і коефіцієнт Джині.

Сімейний дохід – сума доходів свідомо організованої на основі родинних зв’язків та спільності побуту невеликої групи людей, життєдіяльність яких спрямована на реалізацію соціальних, економічних та духовних потреб індивідів, сім’ї. Це економічна основа відтворення сім’ї.

Фактори, що впливають на структуру сімейних: розмір грошових доходів членів сім’ї, наявність чи відсутність безплатних і пільгових благ, обсяг податків, чи є безробітні в сім’ї, рівень цін на споживчі економічні блага, ступінь соціальної захищеності, наявність чи відсутність доходів від власності.

Є різні джерела формування сімейних доходів:

1. Власність на ресурс «праця» який не існує відособлено від власника і забезпечує доходи у фірмах: заробітна плата, гонорари, та інше

2. Власність на ресурси що мають відокремлене від їх власника існування: процент, рента, орендна плата, прибуток, дивіденди.

3. Державні та трансферні виплати: пенсії, допомоги, безплатні послуги в галузі освіти та медицини, пільги.

4. Інші джерела: спадщина, дарування, виграші.

Рівень сімейних доходів не повинен бути нижчим прожиткового мінімуму, який має дві форми прояву: фізіологічний і соціальний.

Фізіолог. мінімум враховує витрати на задоволення найнагальніших фізіологічних та фізичних потреб, включаючи витрати на оплат основних послуг( комунальних, транспортних)

Соціальний мінімум крім фізіологічного включає також затрати на задоволення мінімальних духовних і соціальних потреб.

Доходи населення в ринковій економіці виконують такі функції:

1. Добробуту – забезпечують певний рівень життя населення

2. Мотиваційну – сприяють ефективному включенню до виробничого процесу шляхом створення системи нових стимулів

3. Соціальну – формують відповідну якість життя, що охоплює умови праці, життя і відпочинку, соціальні гарантії та забезпеченість.

Найважливіше значення для забезпечення фізіологічного життя людини має харчування. Чим вища частка затрат на харчування у загальній структурі витрат сім’ї, тим нижчий його добробут. Це означає, що структура витрат сім’ї є важливим показником економічного розвитку країни.

Структура сімейних доходів за напрямком їх використання: харчування, придбання одягу та взуття, товарів тривалого користування, соціально-культурні та побутові послуги, комунальні послуги, транспорт, заощадження.

Структуру споживання сімей з різними рівнями доходів дослідив Енгель. Звідки виплив закон Енгеля: частка національного доходу витрачена на продукти харчування є важливим індикатором добробуту. Чим менша ц частка тим вищий добробут.

В умовах становлення ринкового середовища в економіці України внаслідок взаємозумовленої дії об’єктивних та суб’єктивних факторів формування доходів населення характеризується такими тенденціями: розширенням структурних складових сімейних доходів, поглиблення розриву між номінальними доходами і доходами що є у розпорядженні,слабким і нестійким зростанням факторних доходів, натуралізацією частки отриманих доходів.

Крива Лоренца – це крива, яка показує нерівномірність розподілу між різними соц. групами.

Крива Лоренца дає підстави для висновку про ступінь розриву між фактичним розподілом доходів і станом рівності.

Розрахунок коефіцієнта Джині пов'язаний із кривою Лоренца. Він визначається відношенням площі фігури L, утвореної кривою Лоренца та лінією абсолютної рівності(бісектрисою ОА), до площі усього трикутника ОАВ.

К_G =

Величина коефіцієнта Джині може змінюватись 0 (у випадку абсолютної рівності чисельник дорівнює нулю) до 1 (чисельник дорівнює знаменнику) або від 0 до 100%. При чому чим вище значення показника тим нерівномірніше розподілені доходи суспільства.

82. Зайнятість і безробіття. Ринок праці і відтворення робочої сили.

Зайнятість - сукупність економічних, правових, соціаль­них, національних та інших відносин, пов'язаних із за­безпеченням працездатних індивідів робочими місцями та їхньою діяльністю з метою одержання доходу.

Оскільки робоча сила є обмеженим і частково рідкісним ресурсом, суспільний інтерес полягає в максимально повному продуктивному її використанні.

Типи зайнятості:

Ефективна зайнятість є результатом ефек­тивного розподілу трудових ресурсів, тобто такого, що задовольняє потреби суспільного виробництва за кількістю та якістю робочої сили і забезпечує найбільший його обсяг

Фактична зайнятість фіксує результат розподілу ресурсів праці. В умовах ринку фактична зайнятість характеризується водночас елементами ефективного і неефек­тивного розподілу робочої сили.

Економічно активне населення за визначенням МОП (Міжнародної організації праці), — це частина праце­здатного населення, яка пропонує свою робочу силу для виробництва товарів та послуг.

Основною характеристикою економічної активності виступає наявність особистого прагнення, прояв напо­легливості у формуванні та підтриманні власної здат­ності до праці, активний пошук своєї "ніші" у суспіль­но організованій системі й постійна готовність вибо­рювати своє право на її зайняття.

Форми зайнятості:

• Стандартна повна зайнятість якій притаманні такі риси: робота лише в одного підприємця; робота у виробничому приміщенні роботодавця; стандартне навантаження протягом дня, тижня, року.

• Нетипова форма зайнятості: тимчасова, часткова, випадкова

• Самозайнятість, до самостійно зайнятих відно­сяться: підприємці; трудящі, що працюють не за наймом; члени виробничих кооперативів; неоплачувані працівники сімейних підприємств.

Безробіття — соціально-економічне явище, пов'я­зане з перевищенням пропозиції робочої сили відносно попиту на неї, стан незайнятості частини економіч­но активного населення.

В Україні згідно із Законом "Про зайнятість" безробіт­ними визначені громадяни працездатного віку, які з неза­лежних від них причин не мають заробітку (трудового до­ходу) через відсутність підходящої роботи, зареєстровані у державній службі зайнятості, дійсно шукають роботу і здатні приступити до праці.

Рівень безробіття визначається процентним відношен­ням числа офіційно зареєстрованих безробітних до чисель­ності економічно активного населення.

Існує два типи безробіття: відкрите і приховане. І три основні форми: Фрикційне, структурне, циклічне.

Фрикційне безробіття зумовлене динамічністю ринку праці: рухом робочої сили через невідповідність рівня заро­бітної плати або умов праці вимогам робітників, регіональ­ними переміщеннями населення та переміщеннями, пов'я­заними зі зміною виду діяльності, скороченням робочої сили у зв'язку із закриттям фірм або зменшенням масштабів їхньої діяльності, спричинених факторами випадкового харак­теру;

Структурне безробіття виникає через невідповідність між попитом і пропозицією робочої сили внаслідок змін попиту на окремі професії в процесі структурних зрушень в економіці, а також існуючими територіальними диспро­порціями в попиті та пропозиції робочої сили.

Циклічне безробіття пов'язане зі спадами ділової ак­тивності в умовах циклічних коливань. Воно виникає в ре­зультаті зниження сукупного попиту на працю внаслідок падіння сукупного попиту на продукцію і негнучкості ре­альної заробітної плати в бік її зниження.

В сумі структурного і фрикційного безробіття отримуємо природне безробіття.

Ринок праці як економічна категорія виражає сукупність економічних відносин з приводу купівлі-продажу специфічного товару – робочої сили. Як економічне явищ є системою економічних механізмів, суспільних норм та інститутів, що регулюють рух робочої сили та їх використання.

З розвитком суспільства умови функціонування ринку праці значно розширилися.

Суб'єктами ринку праці є наймані працівники як влас­ники, носії та продавці товару "робоча сила" і роботодавці як її покупці.

Об'єкт купівлі-продажу — робоча сила є специфічним товаром, який:

• не відчужується від власника в процесі купівлі-продажу, оскільки є іманентною властивістю свого носія;

• не знищується в процесі його використання, але для свого відтворення потребує додаткового споживання жит­тєвих благ;

• кількісно та якісно не може бути абсолютно однако­вим у різних індивідів;

• оплачується роботодавцями після його використання протягом певного часу;

Механізм функціонування ринку праці відображає взаємодію попиту і пропозиції на робочу силу, які врівноважуються її ціною — заробітною платою.

Процес формування попиту на робочу силу безпосе­редньо визначається речовим фактором виробництва та опосередковано відображає вплив інших детермінант:

• чисельності покупців робочої сили та їхніх грошових до­ходів, що реально можуть бути інвестовані в трудові ресурси;

• можливості певної взаємозамінності живої праці й знарядь праці залежно від рівня цін на них;

продуктивності праці й ринкової вартості (ціни) ство­рюваного нею товару.

На формування пропозиції робочої сили впливають:

• чисельність населення, його вікова і статева структу­ра, міграційна активність;

• професійно-кваліфікаційні характеристики сукупної робочої сили;

• вартість засобів існування, необхідних для забезпе­чення працездатності людини, та задоволення потреб не­працюючих членів сім'ї;

• рівень і якість життя;

• мотивація до праці;

• звички, традиції, культура, релігія;

• державне регулювання ринку праці і вплив профспілок.

Ринок праці:

• оцінює робочу силу як ресурс для суспільного вироб­ництва;

• інформує своїх суб'єктів про необхідність коригуван­ня їхніх рішень;

• гарантує покриття суспільно-корисних витрат робо­чої сили;

• стимулює кількісно-якісне її зростання й ефективне би користання;

регулює розподіл робочої сили, зумовлюючи мобіль­ність цього ресурсу та раціоналізацію його витрат;

82. Роль держави в регулюванні розподілу доходів, забезпеченні зайнятості і соціального захисту населення.

Мета державного розподілу та перерозподілу ринко­вих доходів — зменшення різкої диференціації за рівнем до­ходів і капіталу.

Складові механізму розподілу та перерозподілу доходів:

• надання суспільних благ;

• використання законодавчих актів;

• система оподаткування;

• трансфертні платежі.

Основною складовою грошових доходів населення є заробітна плата. Її величина:

• впливає на загальні показники соціально-економічної ефек­тивності ринкового ладу в цілому;

• є обгрунтуванням стимулів до праці.

Механізм державного регулювання зайнятості має такі складові:

• система вивчення і прогнозування стану загальнона­ціонального та локального ринків праці;

• розробка загальної стратегії та конкретних науково обґрунтованих програм регулювання зайнятості;

• система професійної підготовки та перепідготовки;

• розгалужена система органів працевлаштування;

• централізовані й місцеві банки даних попиту на ро­бочу силу та її пропозицію;

• спеціальні програми стимулювання зайнятості у праценадлишкових регіонах.

Ефективність державного регулювання зайнятості в значній мірі залежить від співвідношення активних та пасивних методів впливу на рівень зайнятості.

Активні: перепідготовка та підви­щення кваліфікації; сприяння в пошуку роботи; сприяння підприємствам у заповненні вакансій; стимулювання створення нових робочих місць; організація громадських робіт; сприяння мобільності робочої сили

Пасивні: виплати вихідної допомоги та допомог з безробіття; стипендії в період перепід­готовки та підвищення квалі­фікації; неоплачувані відпустки;

дострокове оформлення пенсій за віком

Соціальний захист населення та реалізація конституційних гарантій громадян здійснюється завдяки виділенню фінансових ресурсів на утримання бюджетних галузей (охорона здоров’я, освіта, культура, фізична культура), де комерційна діяльність свідомо обмежена.

Гарантії з боку держави щодо соціального захисту населення: економічні, правові, соціальні.

Основні елементи системи:

1. встановлення допустимих параметрів життя (розміру про­житкового мінімуму, мінімальної пенсії, соціальної допомоги);

2. захист населення від зростання цін і товарного дефіциту

для гарантованого забезпечення прожиткового мінімуму гро­мадянам;

3. вирішення проблеми безробіття і забезечення ефективної найнятості, перепідготовка кадрів;

4. пенсійне забезпечення (людей похилого віку, інвалідів, сімей, що втратили годувальника);

5. утримання дитячих будинків, інтернатів, будинків для лю­дей похилого віку тощо;

6. соціальні трансферти (допомога з безробіття, одноразові чи щомісячні виплати на дітей, з материнства, з хвороби та інших причин, житлові субсидії тощо);

7. соціальне обслуговування (надання соціальних послуг ок­ремим категоріям громадян і т. ін.);

8. надання необхідної медичної допомоги;

9. соціальне страхування тощо.

Що може зробити держава для щоб диференціація доходів не була високою?

По-перше, це запроваджедення прогресивної шкали оподаткування. Більш високодохідні групи сплачують значну частину свого доходу до бюджету держави, а бідні прошарки населення сплачують податки за низькими пільговими ставками. Цей захід веде до скорочення розриву в доходах. По-друге, за рахунок надходжень до бюджету з доходів високодохідної групи населення держава зможе сплачувати збільшені трансферти незаможним прошаркам, які скоротять диференціацію ще більше [10, с.203]. По-третє, це посилення боротьби з тіньовими доходами. Перехід їх у легальні, знову таки, збільшить надходження до бюджету з усіма позитивними результатами для прошарку громадян з низькими доходами.

84. Сутність, етапи становлення та основні риси і сучасна структура світового господарства.

Світове господарство — внутрішньо суперечлива єдність національних економік, пов'язаних міжнародним поділом праці, торговельно-виробничими, фінансовими та науково-технічни м й зв'язками.

Етапи розвитку світового господарства:

1. — кінець XIX — початок 20-х років XX ст.;

2. — друга третина 20-х років — кінець 80-х років XX ст.;

3. — кінець 80-х — початок 90-х років XX ст. і продовжується нині.

Світове господарство характеризується:

• зростанням інтернаціоналізації економіки на осноні поглиблення міжнародного поділу праці;

• створенням багатогранної системи міжнародних економічних відносин;

• формуванням міжнаціональних механізмів регулюван ня економічних взаємовідносин між країнами.

Економічні засади функціонування світового господарства: Міжнародний поділ праці, Інтернаціоналізація економіки, Міжнародна конкуренція.

Міжнародний поділ праці (МПП) - спеціалізація країн на шробництві певних видів товарів відповідно до їхніх природно- і її і матичних, історичних та економічних умов.

Існує три форми міжнародного поділу праці: загальний, частковий, одиничний.

• Сучасний етап розвитку МПП характеризується: — розвитком спеціалізації та кооперування виробництва на- укомісткої продукції, прогресивних технологій, що зумовлює Д('індустріалізацію промислово розвинених країн (скорочення у їхніх структурах виробництва базових галузей); поглибленням спеціалізації у сфері науково-технічних знань та інформації;

• інтернаціоналізацією сфери послуг, тісним переплетінням продажу послуг із виробництвом та збутом товарів, експортом капіталу, обміном інформацією;

• загостренням конкуренції на міжнародних ринках, гло­балізацією її змісту, зростанням значення інтернаціональних конкурентних переваг.

Інтернаціоналізація економіки — формування, розвиток та поглиблення економічних взаємозв'язків між країнами зав­дяки відкритості національних економік

Міжнародна економічна інтеграція (МЕІ) — процес зближення та взаємопроникнення національних госпо­дарств групи країн, спрямований на створення єдиного гос­подарського механізму.

МЕІ має переважно регіональний характер.

Форми МЕІ:

• торговельна інтеграція (створення зон вільної торгівлі) країн-учасниць;

• валютно-фінансова інтеграція (зняття обмежень на пе­реміщення капіталів всередині угруповання, єдина валютна по­літика тощо);

створення єдиного економічного простору (усунення не- тарифних бар'єрів у взаємній торгівлі).

Суб’єкти світового господарства: національні держави, міжнародні і транснаціональні корпорації банки, регіональні об’єднання і союзи держав, міжнародні організації та інститути.

Класифікація країн світового господарства

За специфікою господарських систем:

• країни з розвиненою ринковою економікою; з ринковою економікою, що розвивається; з перехідними до ринку економіками; з неринковою економікою.

За ступенем економічного розвитку:

• високорозвинені; середньорозвинені; з низьким рівнем розвитку.

Крім того, нині виділяють:

• нові індустріальні країни Південно-Західної Азії та Латинської Америки;

• високодохідні нафтоекспортуючі країни;

• найменш розвинені країни.

86. Світова торгівля, її сутність та структура. Сучасні тенденції розвитку світової торгівлі.

Світова (всесвітня) торгівля — це торгівля, яка передбачає переміщення товарів та послуг за межі державних кордонів. її ще можна трактувати як відносини країн з метою вивезення (експорту) та ввезення (Імпорту) товарів та послуг.

Будь-якій державі для успішного функціонування на всесвітньому ринку необхідно мати свою зовнішньоекономічну інфраструктуру — систему, яка може забезпечити просування товарів та послуг від виробника до споживача в іншій країні. У цій системі основними є матеріально-технічна база (склади, які обладнані необхідним устаткуванням) та спеціалізовані організації для післяпродажного технічного обслуговування. Країна, яка не має зовнішньоекономічної інфраструктури, змушена багато витрачати для забезпечення доступу до зовнішньоекономічної інфраструктури інший держав (для оплати транспортування, страхових та банківських послуг, послуг торгових домів чи компаній тощо).

Стан зовнішньої торгівлі характеризується низкою показників, -серед яких основними € її обсяг, динаміка експорту та Імпорту, товарна та географічна структура.

Обсяг світової торгівлі визначається в натуральних і вартісних показниках. Вартісні показники переважно розраховуються у національній валюті й переводяться у долари США для їх порівняння. Країни з високим рівнем інфляції розраховують експорт та імпорт одразу в доларах США. Для вартісної оцінки експорту більшість країн використовує базу цін ФОБ (FOB — Free on Board ("вільний на борту судна")), за якою продавець зобов'язаний доставити товар у порт відвантаження і завантажити його на борт судна. Для оцінки імпорту найчастіше використовується база цін СІФ (Clf1 — Cost, Insurance and Freight ("вартість, страхування і фрахт")); при цьому продавець за свій рахунок фрахтує судно, вантажить товар і страхує його від ризиків.

За таких умов вартість світового експорту завжди менша від вартості світового імпорту на розмір витрат для перевезення і страхування вантажів.

Фізичний обсяг світової торгівлі оцінюється у вагових одиницях (тоннах, кілограмах, фунтах) або у специфічних одиницях вимірювання (барелях, бушелях, мішках).

Ступінь активності у світовій торгівлі є однією з головних ознак участі країни у міжнародних економічних відносинах. Для її оцінки використовуються такі показники:

а) експортна квота;

б) імпортна квота;

в) структура експорту;

г) структура імпорту;

д) порівняльне відношення частки країни у світовому виробництві ВВП/ВНП та її частки у світовій торгівлі.

Товарна структура міжнародної торгівлі - це частка тих чи інших товарів у світовому товарообігу.

Регіональна структура міжнародної торгівлі

Географічна структура міжнародної торгівлі являє собою розподіл торговельних потоків між окремими групами країн, що диференціюються за територіальною або організаційною ознакою.

Територіальна географічна структура торгівлі звичайно узагальнює дані про міжнародну торгівлю країн, які належать до однієї частини світу (Африка, Азія, Європа) або до певної групи (індустріальні країни; країни, що розвиваються).

Організаційна географічна структура показуєрозподіл міжнародної торгівлі або між країнами, які належать до окремих інтеграційних та інших торговельно-політичних об'єднань (країни Європейського Союзу, країни СНД, країни АСЕАН)

86. Світова валютна система. Валютні курси.

Світова валютна система – це форма організації міжнародних валютних (грошових) відносин, що історично склалася і закріплена міждержавною домовленістю. Це сукупність способів, інструментів, міждержавних органів, за допомогою яких здійснюється взаємний платіжно–розрахунковий оборот у рамках світового господарства

Головне завдання світової валютної системи:

- ефективне опосередкування платежів за експорт і імпорт товарів, капіталу, послуг та інших видів міжнародної діяльності;

- створення сприятливих умов для розвитку виробництва та міжнародного поділу праці;

- забезпечення безперебійного функціонування економічної системи вільного підприємництва.

Ключові вимоги, які необхідні для успішного функціонування світової валютної системи:

- Забезпечення відповідної ліквідності. Ця умова припускає існування офіційних резервів в урядів країн, які приймають участь у міжнародній торгівлі. Також потребує стимулів для того, щоб комерційні банки, які діють в якості дилерів, що торгують іноземною валютою, мали достатні її резерви для забезпечення потреб приватного сектору.

- Дія механізму вирівнювання (регулювання). Ця мета потребує, щоб: окремі країни проводили економічну та фінансову політику, яка б сприяла підтриманню збалансованої міжнародної системи платежів; фінансові механізми забезпечували регулювання платіжного балансу; уряди сприяли збереженню рівноваги на ринках іноземної валюти.

- Впевненість у міжнародній грошовій системі. Якщо фірми та інвестори приватного сектору будуть впевнені у тому, що уряди проводять політику, яка веде до збалансованої міжнародної системі платежів. Вони будуть мати довіру до системи. Міжнародні організації, такі як МВФ, намагаються сприяти проведенню такої політики урядами. У доповнення до цього уряди здійснюють спільні зусилля для того , щоб викликати довіру до системи.

Основна відмінність функціонування світової та міжнародної (регіональної) валютної системи від національної - це те, що міжнародні розрахунки звичайно припускають існування операцій з іноземною валютою мінімум для однієї зі сторін, яка приймає участь в угоді.

Основні складові світової валютної системи: світовий грошовий товар; валютний курс; валютні ринки; міжнародна валютна ліквідність; міжнародні валютно-фінансові організації.

Валютний курс – це ціна грошової одиниці однієї країни, виражена в грошових одиницях іншої країни.

Функції валютного курсу:

· Інтернаціоналізація грошових відносин

· Забезпечення взаємного обміну валютами при торгівлі товарами, послугами, при русі капіталів і кредитів.

· Використовується для порівняння цін світових та національних ринків, а також вартісних показників різних країн, виражених в національних чи іноземних валютах.

· Використовується для періодичної переоцінки рахунків в іноземній валюті компаній та банків.

· Перерозподіл національного продукту між країнами.

Фактори, що впливають на валютний курс:· Темп інфляції· Стан платіжного балансу· Різниця процентних ставок в різних країнах· Діяльність валютних ринків та спекулятивні валютні операції· Ступінь використання визначеної валюти на євроринку та міжнародних розрахунках· Прискорення чи затримка міжнародних платежів· Ступінь довіри до валюти на національному та світових ринках· Валютна політика· Продуктивність праці· Довгострокові темпи зростання національної валюти

Види валютних курсів:

За методом котирування: прямі, непрямі

За строками котирування: спот-курс, форвард-курс, крос-курс

За механізмом регулювання: плаваючий, фіксований, змішаний

За суб’єктами угоди: курс покупця, курс продавця.

88. Міжнародні кредитні відносини і механізм їх регулювання.

Міжнародні кредитні відносини мають три головні виміри і проявляються в трьох головних площинах. З одного боку, вони являють собою певну теоретичну систему, сукупність принципів і форм міжнародних валютно-кредитних відносин. З іншого боку, валютно-кредитні та фінансові інструменти є важливими засобами здійснення економічної політики, її координації у міжнародному масштабі.

Суть міжнародного кредиту проявляється в його функціях, які обумовлені рухом позикового капіталу в сфері міжнародних економічних відносин. Міжнародні кредитні відносини виконують наступні функції:

• перерозподіл капіталів між країнами з метою забезпечення розширеного відтворення;

• економія витрат обігу в сфері міжнародних розрахунків за допомогою розвитку безготівкових платежів в різних валютах;

• посилення концентрації і централізації капіталу.

За допомогою виконання взаємопов’язаних функцій міжнародний кредит грає двояку роль: позитивну і негативну. Позитивна роль міжнародного кредиту полягає у прискоренні розвитку виробничих сил шляхом забезпечення безперервності процесу відтворення та його розширення.

Негативна роль міжнародного кредиту полягає в поглибленні та загостренні диспропорцій в економіці. Міжнародний кредит сприяє перевиробництву товарів, перерозподіляє позиковий капітал між країнами та сприяє стрибкоподібному розширенню виробництва в періоди підйому та періодичним його спадам.

В Україні ринкові процеси відбуваються на фоні гострої нестачі інвестиційних ресурсів, необхідних для розвитку економіки. Питання гарантування прав та визначення законодавчих рамок інвестиційної діяльності повинно бути однією з пріоритетних функцій держави і суспільства. При визначенні внутрішнього інвестиційного потенціалу та засобів його використання завданням державного регулювання фінансового ринку в будь-якій країні є не стільки впорядкування діяльності позичальників капіталу і фінансових посередників, забезпечення стабільного розвитку і функціонування фінансового ринку в цілому, скільки детермінація кола та пошук шляхів вирішення проблем інвесторів, захист інвесторів, перш за все, дрібних інайменш захищених.

Регулювання фінансового ринку повинно передбачати встановлення правил інвестиційного процесу, обов’язкових для всіх – і для дрібних, і для великих інвесторів.

88. Глобалізація як новий етап інтеграційних процесів у світовій економіці.

Глобалізація (від франц. global — планетарний, все­осяжний) — всеохоплюючий процес трансформації світового співтовариства у відкриту цілісну систе­му інформаційно-технологічних, фінансово-економіч­них, суспільно-політичних, соціально-культурних взає­мозв'язків та взаємозалежностей.

Поняття "глобалізація" увійшло в науковий обіг у 80-ті роки XX ст.

Фактори які спричинили глобалізацію:

1. Технічні та технологічні ( досягнення транспорту та системи сполучення, мобільний зв'язок, інтернет) – спричинене НТП.

2. Соціально-економічні ( виникнення та поширення транснаціональних корпорацій, уніфікація норм законодавства).

3. Політичні (з розпадом РС зникло таке поняття як біполярність світу, зараз країни навпаки орієнтуються на міждержавні зв’язки. )

4. Культурні та морально-етичні (якщо раніше країни стримились до націоналізації, то то на початок 20 ст більшого поширення набули ідеї космополітизму)

Хронологічні рамки процесу глобалізації:

1. Перший період розглядає глобалізацію як постійно тривалий процес , який супроводжує увесь розвиток людства та набуває активізації у другій половині 19 ст, розрізняють три хвилі глобалізації:

перша хвиля (1870—1914 рр.), яка стала неперевер- шеною, оскільки частка міжнародної торгівлі у валовому світовому доході у цей період зросла у два рази, а кумуля­тивний обсяг інвестицій до країн, що розвиваються, стано­вив 32 %, водночас міграція охопила 10 % населення;

друга хвиля (1950—1970 рр.), пов'язана з поновленням попереднього стану після руйнації міжнародних зв'язків у ході двох світових воєн. У цей період частка обсягу світової торгівлі у світовому ВВП досягнула рівня 1913 р., кумулятивний об­сяг інвестицій до країн, що розвиваються, становив 11 %;

третя хвиля (починаючи з 1970 р.), започаткована потужним розвитком сучасних інформаційних і транспорт­них технологій. У 1998 р. кумулятивний обсяг інвестицій у країни, що розвиваються, досягнув 22 % .

2. Глобалізація почалась у ХХ ст. і триває по сьогодні.

Глобалізція економіки – претворення світової економіки, яка полягає в обєднанні національних економік у цілісну систему в результаті надзвичайно швидкого переміщення товарів, послуг, капіталів та робочої сили та глобального розвитку інформаційних технологій та телекомунікацій.

88. Сучасна глобалізація світогосподарських зв’язків і виникнення загальноцивілізаційних проблем людства.

Глобальні проблеми — проблеми, пов'язані з при­родними, природно-антропогенними, суто антропо­генними (у т. ч. економічними, соціальними) явища­ми, що виникли в процесі розвитку сучасної цивілі­зації і мають загальнопланетарний характер як за масштабами та значенням, так і за способами вирі­шення, а тому потребують координації зусиль усьо­го світового співтовариства.

Класифікація глобальних проблем:

1. Глобальні проблеми у сфері взаємодії природи і суспільства:

• Забезпечення людства сировиною, енергією, продовольства ми.

• раціональне природокористування і збереження нав­колишнього природного середовища;

• раціональне використання ресурсів Світового океану, мирне освоєння космічного простору;

• утилізація відходів життєдіяльності тощо.

2. Глобальні проблеми у сфері суспільних взаємовід­носин:

відвернення світової термоядерної війни і забезпе­чення стабільного миру;

подолання економічної відсталості частини регіонів і країн світу;

попередження локальних, регіональних та міжнарод­них конфліктів;

ліквідація наслідків світових та локальних криз;

роззброєння і конверсія військового виробництва тощо.

3. Глобальні проблеми у сфері розвитку людини та забезпечення Ті майбутнього:

пристосування людини до умов природного і соціаль­ного середовища, що змінюється під впливом НТР;

подолання епідемій, тяжких захворювань (серцево- судинних, онкологічних, СНІДу, наркоманії);

культурно-моральні проблеми втрати довіри до со­ціальних інститутів, нестабільності сім'ї та послаблення зв'язку поколінь;

боротьба з міжнародною злочинністю, наркобізнесом, тероризмом;

проблеми демократизації та охорони прав людини тощо.

91. Взаємопов’язаний характер, економічні основи та шляхи вирішення глобальних проблем людства.

1. Глобальні проблеми у сфері взаємодії природи і суспільства: перехід до використання відновлюваної енергії та поступове зменшення використання не відновлюваних енергоносіїв, розробка та реалізація усіма країнами єдиних екологічних стандартів, формування екологічного світогляду та комплексна розробка законодавства про охорону довкілля.

2. Глобальні проблеми у сфері суспільних взаємовід­носин: демілітаризація економіки, подолання міжнаціональних та внутрішньо національних військових конфліктів, ядерне роззброєння

3. Глобальні проблеми у сфері розвитку людини та забезпечення Ті майбутнього: забезпечення динамічного соціально-економічного розвитку відсталих країн, запровадження політики дорогих ресурсів для відсталих країн, створення ефективного світового законодавства яке б на рівні міждержавної взаємодії вирішувала б ці проблеми.

Передумови вирішення глобальних проблемі

• парадигмальний прорив у суспільній свідомості, нові концептуальні підходи до розуміння перспектив розвитку людства;

• переосмислення суті економічної безпеки держав, які реалізують різні моделі демократичного суспільства;

• досягнення консенсусу з питань, що стосуються го­ловних контурів нового суспільного порядку в XXI ст.;

• синтез, взаємозбагачення і доповнення оцінок, стра­тегій і програм розвитку світового співтовариства, які ви­суваються різними країнами, науковими школами тощо;

• перегляд і перебудова системи міжнародних відно­син на засадах загальнолюдських цінностей, пріоритетності розвитку творчого потенціалу людської особистості;

• формування нового світопорядку, створення єдиного механізму регулювання на глобальному рівні, міжнародних процедур і механізмів, які відповідають потребам забезпе­чення гідного майбутнього людства;

91. Необхідність і форми міжнародного співробітництва у вирішенні глобальних економічних проблем.

Необхідність співробітництва в планетарному масштабі. Глобальні проблеми — це нехаотичні явища і процеси: вони тісно взаємопов’язані. Для їх вирішення потрібні нові підходи і практичні заходи, які б виходили із цілісності світу, необхідності співробітництва в планетарному масштабі.

Між країнами світового співтовариства існують суперечності, що часто призводять до регіональних і міжрегіональних конфліктів із застосуванням зброї. У ХХІ ст. глобальні проблеми ставлять перед людством завдання, яке має доленосне значення: подолати політичні і воєнно-політичні суперечності і конфлікти заради успішного вирішення глобальних проблем. Треба будь-що зберегти мир на планеті. А це означає, що народи світу мають засвоїти нове політичне мислення.

Нове політичне мислення знаменує усвідомлення важливості і негайного вирішення глобальних проблем, включаючи розробку системи ефективних міжнародних процедур і механізмів, здатних забезпечити збереження і розвиток людської цивілізації в цілому.

Глобальні проблеми неможливо вирішити швидко на рівні окремих країн. Потрібен єдиний міжнародний механізм їх розв’язання і регулювання, визначення міжнародних правових та економічних норм. Великі надії у вирішенні глобальних проблем покладаються на ООН, МВФ, ВТО, регіональні і галузеві організації, котрі мають великий досвід координації міжнародних зусиль, використання ресурсів, регулювання міжнародних економічних зусиль.

Таким чином вирішення глобальних проблем можли­ве лише за умови невідкладності й рішучості дій, колектив­них і скоординованих зусиль світового співтовариства. У доповіді ООН про розвиток людини зазначається, що про­грама дій, спрямованих на забезпечення прогресу людства в епоху глобалізації, повинна передбачати досягнення семи

основних цілей, у контексті кожної з яких необхідна взає­модія на національному і міжнародному рівнях.

3. Удосконалення діяльності, спрямованої на розвиток людського потенціалу, коригування політики з урахуван­ням нових реалій глобальної економіки.

4. Зменшення загрози турбулентності фінансових потоків та пов'язаних із ними втрат.

5. Активізація міжнародного співробітництва в галузі боротьби з глобальними загрозами щодо безпеки людини.

6. Нарощування діяльності з розробки нових технологій для забезпечення розвитку людини, ліквідації злиденності.

7. Припинення процесів маргіналізації та подальшої по­ляризації багатства і бідності.

8. Ліквідація диспропорцій у структурах глобального регулювання.

Формування ціліснішої та демократичнішої системи глобального регулювання

Основні сфери міжнародного співробітництва у вирішенні глобальних проблем

Встановлення уніфікованих норм та правил природокористу­вання

Роззброєння і конверсія

Ліквідація зон екологіч­ного лиха

Сприяння країнам, що розви­ваються, у вирішенні проблем злиднів, голоду, хвороб, неграмотності

Освоєння інформаційних технологій, формування єдиного інформаційного простору

Основні форми міжнародного співробітництва у вирі­шенні глобальних проблем:

9. обмін ініціативами у рамках універсальних міжнарод­них форумів системи ООН/ЮНЕСКО, Ради Європи, ЄС тощо;

проведення міжнародних переговорів, зустрічей, візитів на найвищому рівні;

10. повідомлення про військові навчання, випробовування зброї, соціальні, екологічні та інші екстремальні процеси;

11. реалізація спільних проектів і програм;

—- передача технологій;

12. виділення кредитів;

реформування системи ціноутворення на світові при­родні ресурси;

13. надання країнам, що розвиваються, доступу на світо­вий ринок;

14. загальнопланетарні та регіональні угоди під егідою ООН та інших міжнародних організацій

3. Економічні категорії, закони і принципи. Пізнання та використання економічних законів.

Економічна теорія, пізнаючи об’єктивну економічну реальність, відкриває і формулює економічні категорії, закони і принципи. Економічні категорії – абстрактні, логічні, теоретичні поняття, які в узагальненому вигляді виражають родові ознаки певних економічних явищ і процесів. Наприклад: товар, власність, прибуток, капітал, ринок, попит і т ін. Економічні закони відображають найсуттєвіші, стійкі, такі що постійно повторюються, причинно-наслідкові взаємозв’язки і взаємозалежності економ процесів і явищ. Економічні принципи – теоретичні узагальнення, що містять допущення, усереднення, які відображають певні тенденції розвитку економ с-ми. Існують дві основні форми пізнання та використання економічних законів: емпірична – коли люди, не знаючи сутності економічних законів, використовують їх несвідомо, інтуїтивно у своїй практ діяльності. Та наукова – коли люди, пізнавши і розкривши сутність економічних законів, використ їх свідомо. Рівні використ економ законів: І-ий Науково-теоретичний (на основі результ наук аналізу економ процесів та явищ відкрив і формулюються економ закони, дається тлумачення їх і ств концепції розв економіки); ІІ-ий Державно-управлінський (державна влада, спираючись на закони економ теорії і провідні концепції, розробляє відпов правові закони та положення, визнач програми економ розв та форми і засоби виконан їх); ІІІ-ій Госп-практ (використ економ законів у практиці господарюв економ субєктів).

4. Методи пізнання економ процесів і явищ та їх класифікація.

Метод економ теорії – сукупність прийомів, засобів і принципів, за допомог яких дослідж категорії і закони функціонування та розв економічних с-м. Економ теорія застосовує як загальнонаук так і специфічні для даної науки методи пізнання економ явищ і процесів. Виділяють такі загальнонаук методи: - аналіз – об’єкт дослідж розумово або фактично розкладається на складові, кожна з яких вивч окремо; синтез – відбув об’єднання різн елементів, сторін об’єкта в єдине ціле з урахуванням взаємозв’язків між ними; індукція – метод пізнання від окремого до заг, від знання нижчого ступеня до знання вищого ступеня; дедукція – мето пізнання від заг до одиничного; наук абстракція – виокремлення найсуттєвіших рис певного явища, їх очищення від всього другорядного; історичний метод – вивчає процеси у тій історичній послідовності, в якій вони виникли, розвивалися і змінювалися один за одним у житті; розробка наукової гіпотези – вона сприяє розв’язанню суперечностей між новими фактами і застарілими теор поглядами. Специфічні методи економіки: економічне моделювання – спрощений опис реальних економ процесів та явищ на основі штучно ств моделі; економ експеримент – штучне відтворення економ процесів та явищ з метою їх вивчення за оптимально-сприятливих умов; принцип за інших рівних умов – зміст полягає в тому, що економ процеси та явища дослідж в чистому вигляді, а ін. чинники упускаються.

5. Функції економ теорії.

У процесі становлення і розв економ теорії як науки були сформовані її осн ф-ї: 1) пізнавальна – розкриває закономірності та заг тенденції економ розвитку, а також теоретичні моделі функціонув економ суб’єктів; 2) методологічна ф-я – полягає в тому, що економ теорія виступає теоретико-методологічною базою для цілої с-ми економ наук, оскільки розкриває основоположні базові поняття, економ закони, категорії, принципи господарювання, які реалізуються в усіх галузях і сферах людської діяльності; 3) практична ф-я – зводиться до наук обґрунтування економ політики держави, розробки рекомендацій щодо застосування принципів і методів раціонального господарювання; 4) прогностична ф-я – виявляється у розробці наук основ передбачення перспектив соц.-економ розвитку країни в майбутньому; 5) виховна ф-я – розвиває економ мислення та здатність до розуміння економ розвитку.

6. Економ теорія як теоретико-методологічна база інших економ наук.

Економ теорія є фундаментальною базою, теоретичним ядром усього комплексу економ наук – галузевих, міжгалузевих і функціональних. Вона досліджує природу, глибинну суть економ явищ і процесів, базисні соц.-економ відносини і господарську поведінку людей у певній економ с-мі. Місце економ теорії у с-мі наук дисциплін: 1) галузеві економ науки (економіка промисловості, с/г, будівництва, торгівлі); 2) міжгалузеві економ науки (економ географія, демографія, теорія управління, економіка природокористування); 3) функціональні економ науки (фінанси, кредит, прогнозування, маркетинг, менеджмент); 4) інформаційно-аналітичні науки (статистика, інформатика, аналіз госп діяльності); 5) природничі науки (математика,фізика, біологія); 6) соц.-політ науки (філософія,соціологія, психологія,право); 7) історико-економ науки (історія, економ історія, історія економ думки). Спираючись на знання конкретних економ наук, а також на здобутки інших соціально-політичних наук економ теорія спроможна обгрунтованіше висвітлити суть і закономірності розвитку економ с-м.

8. Економ потреби суспільства, їх суть та структура.

Економічні потреби – це потреби в економічних благах. Носіями економ благ є різноманітні товари та послуги. В їх сукупності розрізняють: - споживчі блага – товари та послуги, призначені для задоволення людських потреб і виробничі блага – товари та послуги, призначені для виробництва споживчих благ; - матеріальні блага – товари та послуги сфери матеріального виробництва і нематеріальні блага – створюються у сфері нематеріального виробництва; - теперішні блага – перебувають у безпосередньому користуванні економ благами і майбутні блага – товари та послуги, якими економ суб’єкти зможуть скористатися в майбутньому. С-му економ потреб класифікують за такими критеріями: 1) за х-ом виникнення: - первинні (пов’язані із існуванням людини – їжа, одяг, житло), - вторинні – виникнення та зміна яких зумовлені розвитком цивілізації (модний одяг, комфортне житло); 2) за способом задоволення: - матеріальні (потреби в матеріальних благах), - нематеріальні (духовні потреби); 3) за нагальністю задоволення: - першочергові (предмети першої необхідності), другорядні (предмети розкоші); 4) за можливостями задоволення: - насичені (мають чітку межу і можливість повного задоволення), ненасичені (не можуть бути задоволені повністю, не мають меж насичення); 5) за участю у відтворювальному процесі: - виробничі (потреби у засобах виробництва), невиробничі (потреби у споживчих благах); 6) за суб’єктами вияву: - особисті, колективні, суспільні; 7) за кількісною визначеністю та мірою реалізації: - абсолютні, дійсні, платоспроможні, фактичні.

9. Економічний закон зростання потреб.

Всезагальний економічний закон зростання потреб відображає внутрішньо необхідні, суттєві й сталі зв’язки між виробництвом і споживанням, потребами та існуючими можливостями їхнього задоволення. Відповідно до цього закону безперервний розвиток потреб є рушійною силою економ та духовного прогресу людства, що, у свою чергу, стимулює появу все нових і нових потреб. Таким чином, потреби і виробництво перебувають у суперечливій залежності взаємовпливу та взаємозумовленості. Потреби у споживанні породжують стимули до виробництва. Виробництво задовольняє існуючі та породжує нові потреби. Складний механізм взаємодії потреб і виробництва забезпечує безперервність суспільного відтворення.

47. Кредит як форма руху позичкового капіталу та його основні форми.

Існування кредиту пов’язане з позичковим капіталом. Кредит – с-ма відносин з приводу акумуляції та використання тимчасово вільних грош засобів на основі повернення та платності у формі позичкового відсотка. 1Джерелом кредитних ресурсів є грош капітал, що вивільняється в процесі кругообороту пром. та торговельного капіталу. Таке вивільнення зумовлене: - х-ом обороту основного капіталу, який переносить свою вартість на заново створювані продукти й повертається до підприємця частинами, а використовується за цільовим призначенням тільки після амортизаційного періоду; - х-ом обороту оборотного капіталу; - акумуляцією частини прибутку на розвиток та модифікацію виробництва, вирішення певних соц. завдань – протягом певного періоду часу ця частина прибутку має цільове призначення і використ як тимчасово вільний грош фонд. 2. Наступним джерелом кредитних ресурсів є рух бюджетних засобів, цільових фондів та резервів. 3. Третім джерелом тимчасово вільних грош засобів є грош доходи і заощадження приватних осіб. Принципи функціонування кредиту: обов’язковість повернення кредиту, платність, строковість – позика має бути повернена позичальником кредиторові у строк, визначений кредитною угодою.

47. Форми кредиту.

Історично першою суспільною формою кредиту вважають лихварський капітал. В умовах розвиненої ринкової економіки впродовж тривалого еволюційного розвитку кредит набув найрізноманітніших форм: 1) комерційний кредит – надається одним підприємцем іншому у вигляді продажу товарів із відстрочкою платежу. Об’єктом комерційного кредиту є товарний капітал; 2) банківський кредит – форма кредиту, за якою банк надає клієнтові у тимчасове використання частину власного або залученого грош капіталу на умовах повернення та платності у вигляді банківського відсотка. Кредитором є банк, а позичальником – домогосподарства, підприємницький і держ сектор; 3) споживчий кредит – надається банком приватним особам для придбання предметів особистого споживання довгострокового користування (холодильників, телевізорів і т ін); 4) іпотечний кредит – довгострокова позика під заставу нерухомого майна (землі, житла); 5) лізинговий кредит – відносини між юр особами, що виникають з приводу оренди майна і супроводжуються укладанням лізингової угоди, в якій лізинговою компанією є банк, що на замовлення орендаря купує обладнання і надає його в оренду; 6) ломбардний кредит – коротко строк кредит під заставу рухомого майна, яке можна швидко реалізувати; 7) державний кредит – с-ма економ відносин між державою в особі її органів влади чи управління, з одного боку, та фіз. і юр особами з іншого, за яких держава виступає як позичальник, кредитор чи гарант; 8) міжнародний кредит – рух між нар капіталу, наданого державою, банком, ін. юр чи фіз. особою однієї країни іншій, банкові, юр чи фіз. особі ін. країни на певний строк на умовах повернення та платності.

48. Сутність і ф-ї фінансів у ринковій економіці.

Фінанси – с-ма економ відносин між суб’єктами господарювання щодо акумуляції та використання грош засобів на основі розподілу й перерозподілу ВВП і НД. Фінанси пов’язані з грош відносинами, але не тотожні їм. Фінанси виконують ряд функцій: регулюючу, розподільчу та контрольну. Регулююча функція фінансів базується на правовій регламентації грошових відносин у суспільстві. Для забезпечення регулюючої функції застосовується набір фінансових інструментів, передусім податків. З їхньою допомогою держава впливає на різні сторони фінансово-економічного розвитку. Розподільча функція фінансів пов'язана передусім з розподілом та перерозподілом суспільного продукту й національного доходу для задоволення різних потреб народного господарства й населення. Контрольну функцію фінанси виконують у процесі утворення й використання грошових ресурсів. Цей контроль має встановлюватися за пропорціями в розподілі й раціональним використанням матеріальних, трудових і фінансових ресурсів шляхом з'ясування відповідності розміру фондів наміченим цілям. Названі функції взаємопов'язані між собою, їх виконання залежить від чітких дій державних фінансових структур, підприємств різних форм власності, стабільного функціонування економічного та правового механізмів.

52. Конкуренція і монополізм як основоположні атрибути ринкової економіки.

Конкуренція – економ суперництво, боротьба між суб’єктами госп діяльності за кращі умови виробництва і реалізації товарів та послуг з метою отримання якомога більшого прибутку. Це потужний інструмент ринкової економіки, рушійна сила, яка примушує товаровиробників підвищувати ефективність виробн., зниж виробн. Затрати, підвищ якість продукції, прискорювати впровадження новітніх досягнень науки і техніки. Умови виник та існування конкуренції: наявність на ринку не обмеж к-ті незалежних виробн і покупців товарів; свобода виробників щодо вибору госп діяльності; певна відпов між попитом і пропозицією, відсутність надвиробництва і дефіциту; наявність у кожного учасника конкуренції повної інформ про попит, пропозицію, ціни, норму прибутку. Під монополізмом розуміють активні дії монопольних структур, спрямовані на реалізацію своїх переваг у процесі взаємовідносин з ін. суб’єктами господарювання. Конкретною формою монополізму є монополія. Монополія означає виключне право держави, підприємства, фіз. особи на володіння будь-чим або на здійснення якого-небудь виду діяльності. Під економ монополією розуміють велике підпр, фірму або обєднання, яке посідає панівне місце на ринку і концентрує значну част виробн. з метою отр монопольного прибутку. Завдяки цьому такі підпр посідають домінуюче становище на ринку, набувають можливості впливати на процес ціноутв, домагаючись вигідних для себе цін, і як результат отрим більш високі прибутки.

53. Внутрішньогалузева і міжгалузева, цінова і нецінова конкуренція.

Конкуренція – боротьба між суб’єктами госп за кращі умови виробн. і реаліз товарів та послуг з метою отрим якомога більшого прибутку. За галузево-терит ознакою виділяють: 1) внутрішньогалузева конкуренція – боротьба між товаровиробн однієї галузі за вигідніші умови виробн і реалізації товарів з метою одерж надприбутку. За такого суперництва перемагають власники тих підприємств, на яких внаслідок використ досконалішої техніки, технології та організації виробництва індивідуальна вартість товарів менша за їх суспільну вартість, що дає змогу одержувати їм надприбуток; 2) міжгалузева конкуренція – боротьба між товаровиробниками різних галузей економіки за найвигідніші умови застосування капіталу. За методами конкурентної боротьби виділяють: 1) цінова конкуренція – конкуренція, в якій головним засобом боротьби є ціна. За цінової конкуренції перемагає той. Хто домагається нижчої ціни продукції, ніж конкуренти; 2) нецінова конкуренція – стратегія конкурентної боротьби. Яка спрямована не на зміну цін, а на ств передумов, які поліпшують реалізацію продукції.

54. Досконала конкуренція. Недосконала конкуренція та її типи.

Досконала конкуренція – така ринкова ситуація, за якої чисельні, незалежно діючі виробники продають ідентичну продукцію і жоден із них не в змозі контролювати ринкову ціну. В умовах досконалої конкуренції немає боротьби з конкретним конкурентом. Вона зіштовхує фірму з ринком. Головна ознака недосконалої конкуренції – здатність окремих учасників ринків певною мірою впливати на ціни і отримувати тим самим додатковий прибуток. Розрізняють три ринкові структури недосконалої конкуренції: 1) монополістична конкуренція – така ситуація на ринку, коли велика к-ть виробників пропонує подібну, але не ідентичну продукцію, тобто вона базується на диференціації продукції; 2) олігополістична конкуренція – модель ринкової структури, за якої небагато великих фірм монополізують виробництво і реалізацію основної маси товарів; 3) абсолютна монополія – така ситуація, за якої на ринку є лише один продавець і безліч покупців, які не мають вибору, а тому змушені купувати необхідний товар за запропонованою ціною.

55. Сутність, витоки та види монополізму.

Під монополізмом розуміють активні дії монопольних структур, спрямовані на реалізацію своїх переваг у процесі взаємовідносин з іншими суб’єктами господарювання. Конкретною формою монополізму є монополія – виключне право держави, підприємства, фіз особи на володіння будь-чим або на здійсн якого-небудь виду діяльності. Причини виникнення і розв монополій: 1) дія закону конкуренції; 2) дія закону концентрації капіталу і виробництва; 3) процес централізації капіталу; 4) трансформація індивідуальної приватної власності; 5) економ кризи. Класифікація монополій: 1) за умовами функціонування: - підприємницький тип монополізму пов'язаний із розвитком підприємств на основі концентрації капіталу і виробництва; - інституційний тип монополізму пов'язаний з нерівністю умов конкуренції. Які надає держава для різних її учасників. 2) за х-ом і причинами монополії: - монополія окремого підприємства; - монополія як угода; монополія, що ґрунтується на диференціації продукту. 3) за сферою функціонування і причиною виникнення: - природна монополія – виникає внаслідок об’єктивних причин; - адміністративна монополія – виникає внаслідок дій держ органів; - економ монополія – зумовлена економ причинами, формується на базі закономірностей госп розвитку. Осн формами економ монополій є: картель, синдикат, трест, конгломерат, консорціум.

56. Організаційні форми монополістичних структур.

Основними організаційними формами економ монополій є: 1) картель – об’єднання декількох підприємств однієї сфери виробництва, учасники якого зберігають власність на засоби виробництва і зроблений продукт, виробничу та комерційну самостійність і домовляються про частку кожного в аг обсязі виробництва, цінах, ринках збуту; 2) синдикат – об’єднання низки підприємств однієї галузі промисловості, учасники якого зберігають власність на засоби виробництва, але втрачають власність на вироблений продукт, тобто зберігають виробничу, але втрачають комерційну самостійність; 3) трест – об’єднання низки підприємств однієї або декількох галузей промисловості, учасники якого втрачають право власності на засоби виробництва і вироблений продукт, виробничу і комерційну самостійність, тобто об’єднують виробництво, збут, фінанси, керування, а на суму вкладеного капіталу власники підпр одерж акції тресту, що дає їм право брати участь у керівництві та привласнювати відпов част прибутку тресту; 4) конгломерат – велетенський пром комплекс, в якому під єдиним фін контролем зосереджені компанії, що діють у різних, технологічно не пов’язаних між собою галузях; 5) консорціум – ств на основі тимчасових угод між кількома банками і виробничими корпораціями для проведення спільних великомасштабних фін операцій чи здійсн виробничих проектів.

57. Державна антимонопольна політика.

Антимонопольна політика – комплекс заходів, розроблених і впроваджених у багатьох країнах світу, спрямованих на припинення, попередження й обмеження діяльності монополій, а також створення відпов законодавства. Перший антимонопольний закон був прийнятий у США у 1890 р. У країнах Сх Європи антимонопольне законодавство почали розробляти наприкінці 80-х років ХХ ст. Американська і європейська антимонопольна політика мають свої особливості: американська – спрямована проти монополії як структурної одиниці; європейська має регулятивний х-р і спрямовується на протидію негативним проявам ринкової влади монополій.

58. Аграрні відносини, їх зміст та особливості.

Аграрні відносини – складова економічних відносин, які виникають у с/г з приводу володіння й використ землі як головного засобу с/г виробн., а також виробн., розподілу, обміну й споживання с/г продукції та послуг. В с/г основним засобом виробн. є земля, яка одночасно є предметом праці і засобом виробн.. Фактори с/г виробництва: люди, земельні угіддя, тварини і рослини, технічні засоби виробн. Суб’єкти аграрних відносин: держава; с/г підприємства, кооперативи, товариства, селянські спілки; індивідуальні виробники. Х-р і особливості аграрних відносин визначаються формою власності на землю як основний засіб виробництва. Виділяють такі форми: державна, муніципальна, приватна. Особливості с/г виробн.: природно-кліматичні умови, структура ґрунту, біологічні чинники впливають на продуктивність праці; ефективне використ землі можливе за раціонального комбінування с/г галузей, економічно і біологічно обґрунтованих сівозмін; спеціалізація виробн. зумовлена географ і природно-кліматичними факторами; рівень концентрації виробництва визнач розмірами земельних угідь, їхньою врожайністю й інтенсивністю використання; остаточний розмір доходів формується наприкінці року, після реалізації продукції.

59. Форми власності на землю і форми господарювання в аграрному секторі економіки.

Х-р і особливості аграрних відносин визначаються формою власності на землю як основний засіб виробництва. Виділяють такі форми: державна, муніципальна, приватна. Наявність різних форм власності на землю і землекористування є основою багатоукладності с/г. В аграрному секторі ефективно функціонують різноманітні за розмірами і формами власності види підприємств – дрібні, середні й великі, засновані на повній власності на землю, частковій власності й оренді; сімейні ферми, с/г кооперативи і корпорації. Усі вони мають рівні права у відносинах з державою, ін. аграрними і несільськогосп підприємствами і організаціями.

60. Земельна рента, її сутність, види та механізм утворення.

Рента – передача частини доходу землеробом власнику землі за використання його земельної ділянки. Є три основних види земельної ренти: 1) диференційна рента - причиною її утворення є монополія на землю як об’єкт господарювання, яку здійсн власник або орендар земельної ділянки. Ці суб’єкти мають монопольне право господарювання на земельних ділянках і одержання з них доходу у формі земельної ренти. В той же час ця монополія не дає можливості госп використ цих ділянок землі іншими економ суб’єктами. Розрізняють дві форми диференційної ренти: диференційна рента І – додатковий чистий дохід, одержуваний у результаті продуктивнішої праці на кращих за природною родючістю і місцезнаходженням землях; диференційна рента ІІ – виникає в результаті штучного підвищення продуктивності землі завдяки використанню ефективніших засобів виробництва, тобто за рахунок додаткових вкладень капіталу в землю. 2) абсолютна рента – утв на всіх земельних ділянках як надлишок сусп. вартості с/г продукції над ціною виробництва. Вона виникає тоді, коли існує монополія приватної власності на землю, яка заважає вільному переливанню капіталу з промисловості в с/г, що спричиняє технічне відставання цієї галузі порівняно з промисловістю. 3) монопольна рента – утв на землях особливої якості чи в особливих кліматичних умовах.

61. Ринок земельних ресурсів. Ціна землі.

В умовах ринк економіки земля не лише здається в оренду, а є об’єктом купівлі-продажу, отже має ціну. Земля – особливий товар, продукт природи, ціна якого ґрунтується не на вартості, а на тому доході, який вона приносить своєму власникові, - ренті. Ціна землі прямо пропорційна величині ренти і обернено пропорційна ставці позичкового відсотка. Р=R/S*100%. Де Р-ціна, R – рента, S – ставка позичкового відсотка.

Фактично ціна може коливатися не тільки від маси ренти, і норми позичкового відсотка, а і від вартості освоєння і поліпшення землі, співвідношення попиту і пропозиції на продукцію с/г, напрямків економ політики, щодо держ регул аграрного сектору економіки. Пропозиція землі залежить ві якості або родючості землі та місцезнаходження ділянки. Пропозиція землі на ринку нееластична. Попит на ринку навпаки, еластичний і має тенденцію зростати, що зумовлює підвищення ціни на землю. Особливо швидко підвищуються ціни на земельні ділянки в містах, оскільки зростають рента і попит на ділянки під забудову.

62. Агропром інтеграція і агропром комплекс.

Процес агропром інтеграції – встановлення сталих, прямих зв’язків селянських господарств із підприємствами й організаціями суміжних галузей. Форми агропром інтеграції залежать від того, на якому рівні здійсн цей процес. У масштабі всієї країни й у великих регіонах інтеграція виявляється через посилення міжгалузевих зв’язків с/г, формування і розвиток галузевих та регіональних агропром комплексів. На рівні підприємств і районів агропром інтеграція виявляється в утворенні різних агропром формувань – агропром підприємств, обєднань і комбінатів, агрофірм і т ін.. У результаті поглиблення агропром інтеграції формується агропром комплекс – організаційно-економ форма інтеграції с/г і промислових видів діяльності; сукупність галузей народного господарства, зайнятих виробництвом с/г продукції, її зберіганням, переробкою і доведенням до споживача, а також виробництвом відпов засобів виробництва. Відпов до стадії відтворювального циклу в складі АПК виділ такі сфери: 1) ресурсна – галузі, які забезпечують АПК засобами виробн. і виробничими послугами; 2) аграрно-сировинна – сільське та лісове господарство; 3) переробна – галузі, що займаються заготівлею, зберіганням, переробкою, транспортуванням та реалізацією с/г продукції; 4) виробнича і соц. інфраструктура - галузі, які забезпечують аг умови соц.-економ розвитку.

63. Державна політика регулювання та підтримки с/г виробництва.

Головними завданнями державного регулювання в країнах з розвинутою ринковою економікою в аграрній сфері є: підвищення прибутковості с/г і розширення експорту основних видів продовольчих товарів; попередження перевиробництва окремих видів с/г продукції; обмеження монополізму в суміжних із с/г галузях промисловості. Необхідність держ регул АПК і його особливості: нестабільність цін і доходів в агропром виробництві; конкурентне середовище в с/г і високий ступінь монополізації в ресурсних і переробних сферах; низька привабливість інвестування аграрного виробн.; різноманітність природно-кліматичних умов; потреба екологізації с/г, проведення наук досліджень; страхування с/г діяльності; особливості формування соц. інфраструктури села. Головні важелі держ регулювання АПК: законодавча діяльність і механізм санкцій; пряма держ підтримка (субсидії, дотації); кредитна с-ма; оподаткування і митне регулювання; цінове регулювання.

64. Необхідність та основні напрямки ринкової трансформації економіки України.

Об’єктивна необхідність ринкової трансформації економіки України зумовлена вичерпанням екстенсивних факторів економ зростання, соц.-економ неефективністю, негнучкістю та низькою адаптивністю командно-адмін с-ми до умов наук-техн прогресу та постіндустріальних перетворень.

65. Демонополізація, роздержавлення та приватизація – основа ринкових перетворень економіки.

Демонополізація – створення і захист конкурентного середовища, подолання державної та недержавної монополії. Роздержавлення – процес обмеження адмін. Втручання держави в економіку шляхом перетворення об’єктів держ власності на такі, що засновані на інших, недержавних формах власності та комерціалізація діяльності держ підприємств. Основними шляхами роздержавлення є: приватизація та комерціалізація державних підприємств. Приватизація – трансформація будь-якої форми власності у приватну, процес переходу в приватну власність об’єктів, заснованих на державній, змішаній або колективній власності. Приватизація як форма роздержавлення власності відображає процес докорінної трансформації відносин власності з метою формування приватного сектору як передумови підвищення соц.-економ ефективності господарювання та підвищення сусп. Добробуту на основі становлення та відтворення ринкових відносин, підпр середовища, конкуренції. Способи приватизації

в Україні: перетворення держ підпр у акціонерні чи ін. госп товариства; безкоштовна передача та продаж акцій відкритих АТ; викуп з альтернативними планами приватизації; викуп держ підпр, зданих в оренду з викупом; продаж держ підпр за конкурсом або на аукціоні.

66. Сутність та шляхи структурної перебудови економіки.

Процес трансформації вітчизняної економіки передбачає створення грошово-кредитної та фінансової с-м, що відпов потребам розв соціально орієнтованої ринкової економіки. Етапи трансформації грошово-кредитної та фін с-ми України: І етап 1991-1994рр. х-ними ознаками якого стали – лібералізація цін, ослаблення контролю за оплатою праці, переливання фін активів з держ сектору в приватний, збереження монопольного держ сектору з монопольним ціноутв та пільговим кредитуванням галузей і виробництв, фактичне підпорядкув НБ уряду, пряме кредитування дефіциту бюджету; ІІ етап 1995-2000рр. х-вався – проведенням жорсткої грошово-кредит політики, активних антиінфляц заходів, здійсн грош реформи, підвищенням платоспроможності суб’єктів господарювання, подальшим зростанням зарубіжних позик і кредитів, започаткуванням функціонування фондового ринку України, стабілізацією валютного курсу, впровадженням валютних коридорів; ІІІ етап 2001-2004рр. пов'язаний із – здійсненням заходів із забезпечення внутр. Та зовнішн стабільності нац. валюти, оптимізацією структури грош маси, запровадженням режиму регульованого плаваючого обмінного курсу гривні, підвищенням рівня монетизації ВВП, таргетуванням обмінного курс

69. Теоретичні погляди на роль держави в економіці та їх еволюція.Економічна роль держави, згідно з теорією меркантилізму, така: • державне регулювання сфери зовнішньоекономічних відносин, що засноване на протекціоністських засадах і передбачає застосування низьких митних тарифів на імпорт сировини й експорт готових виробів та високих — на імпорт промислової продукції та експорт сировинних ресурсів; державна регламентація внутрішнього промислового виробництва через запровадження державного контролю за якістю продукції, чисельністю і кваліфікацією працівників, надання привілеїв і монопольних прав новоствореним мануфактурам; активна монополізація зовнішньої торгівлі приватним і державним капіталом за обов'язкової державної підтримки і стимулювання; контроль грошового обігу і грошової системи, карбування монет з попереднім їх "псуванням" для поліпшення сальдо торговельного та платіжного балансу. Класична школа економічної науки, запропонувала нове, обмежене трактування економічної ролі і завдань держави в ринковій економіці. До основних завдань держави (за А. Смітом) належать: охорона від зовнішнього насильства (підтримання обороноздатності); охорона від внутрішнього насильства і несправедливості (забезпечення правопорядку), забезпечення правосуддя; надання всім членам суспільства так званих суспільних благ; збирання податків для виконання перших трьох функцій. Німецька історична школа інакше реагувала на економічний лібералізм класичної школи,. Потужна в політичному й економічному відношенні (монархічна) держава, економічний устрій якої враховував би особливості розвитку національної економіки, менталітет, традиції, звичаї, природні й географічні умови, — ідеал німецької історичної школи. Марксистська економічна теорія З одного боку, держава визнавалася апаратом насильства, засобом експлуатації найманих працівників, з іншого — надкласовою інституцією, яка в умовах переходу до справедливого економічного устрою здійснить тотальне одержавлення, націоналізацію землі та майна, ліквідує право приватної власності (диктатура пролетаріату), а згодом налагодить всеохоплююче управління економікою і забезпечить реалізацію економічних інтересів трудящих.. Маржиналізм і неокласична школа сприйняли основні теоретичні висновки класичного вчення: економічний лібералізм, ідею державного невтручання у виробничу та комерційну діяльність індивідів, тезу про раціональні (найвигідніші, найефективніші) дії економічних суб'єктів, особливо наголосивши на необхідності державної підтримки вільного підприємництва як основної ланки ринкової системи і на антимонопольній спрямованості державної економічної політики.

1.Становлення і основні етапи розвитку економічної теорії як науки.

Економічна наука — це сфера розумової діяльності лю­дини, функцією якої є пізнання та систематизація об'єк­тивних знань про закони і принципи розвитку реальної еко­номічної дійсності. Економічна наука як система знань про сутність економічних процесів і явищ почала складатися лише в XVI—XVII ст., коли ринкове господарство почало набувати загального характеру. Основні етапи розвитку економічної науки показано на рис .1.1. Меркантилізм. Прибічники цієї школи основним джерелом багатства вважали сферу обігу, торгівлю, а багатство ототожню­вали з накопиченням металевих грошей (золотих і срібних). Представники: А. Монкретьєн, Т. Манн, Д. Юм.Фізіократи. джерелом багатства вважали тільки працю в сільськогосподарському виробництві. Представники: Ф. Кене, А. Тюрго, В. Мірабо, Д. Hope.

2. Предмет економічної теорії та еволюція його визначення різними школами

Предмет ЕТ в ХVII-ХVIIст. Становили проблеми нагромадження багатства та розвитку виробничих відосин між людьми. В ХХ-ХХІ ст.предметом ЕТ починають становити проблеми обмеження ресурсів та можливоітс їх ефективного використанняа, також альтернативність вибору. ЕТ-це наука, яка вивчає закони розвитку економічних систем, діяльність економічних суб*єктів, спрямовану на ефективне господарювання у умовах безмежності потреб та обмеженості ресурсів для їх задоволення. Вчення про закони домашнього госпо­дарства, домоводства

Наука про створення, примноження та розподіл багатства нації-давньогрецькі мислителі.

Наука про виробничі відносини та зако­ни, що управляють виробництвом, роз­поділом, обміном і споживанням благ на різних етапах розвитку людського суспільства-меркантелісти,фізіократи.

Сучасні західні економісти визначають економічну теорію як науку про:

сферу індивідуальних і суспільних дій людей, що найтіснішим чином пов'я­зана зі створенням і використанням матеріальних основ добробуту;-А.Маршал дії людей у процесі вибору обмежених ресурсів для виробництва різних то­варів; діяльність людей за умов рідкісності ресурсів; П. Самуельсонвивчення поведінки людей як зв'язку між метою та обмеженістю засобів, що можуть мати альтернативні шля­хи застосування; Е. Долан ефективне використання обмежених виробничих ресурсів або управління ними :і метою досягнення максималь­ного задоволення потреб людини К.Р. Макконнелл, C.JI. Брю

3.Економічні категорії, закони,принципи.Пізнання та використання економічних законів

Еконоічні категорії-абстрактні, логічні, теоретичні поняття, які в узагальненому вигляді виражають родові ознаки певних економічних явищ і процесів.Капітал,ринкові відносини. Економічні закони відображають найсуттєвіші, стійкі, такі, що постійно повторюються, причинно-наслідкові взаємозв'язки і взаємозалежності економічних процесів і явищ. Закони вира­жають сутність економічних відносин.Економічні принципи — теоретичні узагальнення, що міс­тять допущення, усереднення, які відображають певні тенден­ції розвитку економічної системи. Форми пізнавання та використання економічних законів. Існують дві основні форми пізнання та використання економіч­них законів: емпірична, коли люди, не знаючи сутності економіч­них законів, використовують їх несвідомо, інтуїтивно у своїй практичній діяльності, та наукова, коли люди, пізнавши і роз­кривши сутність економічних законів, використовують їх свідо­мо, а отже, більш ефективно у своїй економічній діяльності.

5.Функції економічної теорії

Пізнавальна (евристична) функція. Реалізується через дослідження сутності економічних процесів і явищ. Методологічна функція полягає в тому, що економічна тео­рія виступає теоретико-методологічною базою для цілої систе­ми економічних наук, оскільки розкриває основоположні базові поняття, економічні закони, категорії, принципи господарюван­ня, які реалізуються в усіх галузях і сферах людської діяльності.Практична функція економічної теорії зводиться до наукового обґрунтування економічної політики держави, розробки рекомендацій щодо застосування принципів і методів раціональ­ного господарювання.Прогностична функція економічної теорії виявляється у розробці наукових основ передбачення перспектив соціально- економічного розвитку країни в майбутньому. Виховна функція — полягає у формуванні в громадян еко­номічної культури, логіки сучасного ринкового економічного мислення, аналітичних здібностей, які забезпечують цілісне уяв­лення про функціонування економіки на національному і загаль­носвітовому рівнях і дають їм можливість виробити грамотну господарську поведінку в умовах ринкової системи.

6. Економічна теорія як теоретико-методологічна база інших економічнихнаук

Економічна теорія є фундаментальною базою економічних наук-гагузевих, міжгалузевих і функціональних.Галузеві економічні науки(економіка промисловості, с/г, будівництво, торгівля),міжгалузеві економічні науки(економічна географія,демографія), функціональні науки(фінанси. Кредит, маркетинг, прогнозування), історико-економічні науки(історія, економіцчна історія), соціально-політичні науки(філософія, псхологія, логіка. право),природничі науки(математика, фізика, біологія).

4. Методи пізнання економічних явищ і процесів та їх класифікація.

Метод економічної теорії — це сукупність прийомів, за­собів і принципів, за допомогою яких досліджуються кате­горії і закони функціонування та розвитку економічних си­стем. Системний підхід в економічній теорії означає вивчення внутрішніх причинно-наслідкових, структурно-функціональ- них, ієрархічних, прямих і зворотних зв'язків. Діалектика як метод — загальний для всіх наук метод пізнан­ня, у тому числі і для економічної теорії. сутність яких полягає у пізнанні економічних явищ і процесів у їхньому взає­мозв'язку та взаємозалежності, у безперервному розвитку, у розумінні того, що накопичення кількісних змін зумовлює зміни якісного стану, що джерелом розвитку є внутрішні суперечності явищ, єдність і боротьба протилежностей.Наукова абстракція як метод полягає в поглибленому пізнанні реальних економічних процесів шляхом виокремлен­ня основних, найсуттєвіших сталих сторін певного явища. При аналізі об'єкт дослідження розумово або фактично роз­кладається на складові, кожна з яких вивчається окремо; при син­тезі відбувається об'єднання різних елементів, сторін об'єкта в єдине ціле з урахуванням взаємозв'язків між ними. Аналіз сприяє розкриттю істотного в кожному елементі, а синтез завер­шує розкриття суті об'єкта в цілому.Індукція і дедукція. Індукція — це метод пізнання від окре­мого до загального, від знання нижчого ступеня до знання вищо­го ступеня. Дедукція — метод пізнання від загального до оди- 11 ичного. Історичний і логічний методи використовуються еконо- мічною теорією для дослідження економічних процесів у єдності. І сторичний метод вивчає ці процеси у тій історичній послідов­ності, в якій вони виникали, розвивалися і змінювалися один за Економічне моделювання — це формалізований опис і кількісне вираження економічних процесів і явищ (за допомогою математики й економетрики), структура якого абстрактно відоб­ражає реальну картину економічного життя. Економічний експеримент — штучне відтворення економіч­них процесів і явищ з метою вивчення їх за оптимально сприятли­вих умов та подальшого практичного впровадження. Метод якісного і кількісного аналізу. Він передбачає чітке виявлення якісної визначеності економічного явища і підкрес- лення тих складових, елементів, які піддаються кількісному ви­міру, вивчення динаміки процесу; виявлення факторів, що впли­вають на його зв'язки в системі. Гіпотеза-сприяє розв'язанню суперечностей між новими фактами і застарілими теоретичними поглядами

7.Виробництво як визначальний фактор потреб суспільства та їх розвитку.

Суспільне виробництво — це сукупна організована ді яльність людей із перетворювання речовин і сил природи з метою створення матеріальних і нематеріальних благ, необхідних для існцування та розвитку. Найважливішими елементами процесу виробництва у будь- якому суспільстві є праця, предмети праці, засоби праці (рис. 5.2).Праця — свідома доцільна діяльність людини, яка спря мована на створення тих чи інших благ з метою задово­лення потреб. робоча сила — це здатність до праці, а праця є про­їм ^'і 11 м функціонування робочої сили.

Предмети праці — всі речовини природи, на які спрямова­нії п|іііця людини і які становлять матеріальну основу майбут­ні мі о продукту. Фактори виробництва-це всі необхідні елементи. Які використовуються для виробництва матеріальних і духовних благ. Праця-як фактгор виробництва є фізичною діяльністю людини, спрямована на виробництво економічних благ. Капіткал-сукупність усіх технічних, матеріальних і грошових засобів, використаних для виробництва товарів та послуг. Земля-сукупність ресурсів. Наука-діяльність. Спрямлвана на отримання нових знань про природу,мислення суспільство.інформація-с-мазбирання, обробки та систематизації різноманітних знань людини. Підприємницькі здібності-особливий фактор, що характ.діяльність людини стосовно поєднання та ефективного використання всіх інших факторів виробн.з метою створення благ.

8.Економічн потреби суспільства, їх суть та структура.

Потреба — це нужда в чому-небудь, об'єктивно необхід­ному для підтримки життєдіяльності і розвитку люди- tin, колективу, нації, суспільства в цілому; внутрішній ібудник активності.

Благо — будь-яка корисність (предмет, явище, процес), яка задовольняє людську потребу.Розрізняють такі блага:неуречевлені (сонячне світло, здоров'я, спілкування, знання) й уречевлені (дари природи, а також продукти праці: їжа, одяг, житло тощо);

неекономічні (дарові, необмежені, надані природою без зусиль людини; їхні обсяги перевищують наявні людські потре­би) та економічні (обмежені; такі, що є результатом чи об'єктом економічної діяльності; їхні обсяги обмежені порівняно з існу­ючими потребами).Економічні потреби — це потреби в економічних благах.

споживчі блага (товари та послуги, призначені для без­посереднього задоволення людських потреб) і виробничі блага (товари та послуги, призначені для виробництва споживчих благ);

За характером виникнення:первинні вторинні, За засобами задоволення:матеріальні нематеріальні За нагальністю задоволення:першочергові другорядні За можливостями задоволення:

насичені, ненасичені, За участю у відтворювальному процесі:виробничі невиробничі

За суб'єктами вияву:особисті колективні, групові суспільніЗа кількісною визначеністю та мірою реалізації:абсолютні дійсні фактичні

9. Економічний закон зростання потреб.

Безперервний економічний і духовний прогрес суспільства неминуче зумовлює як кількісне, так і якісне зростання потреб.Всезагальний економічний закон зростання потреб відображає внутрішньо необхідні, суттєві й сталі зв'язки між виробництвом і споживанням, потребами та існуючи­ми можливостями їхнього задоволення. Відповідно до цього закону безперервний розвиток потреб є рушійною силою економічного та духовного прогресу людства, що, у свою чегру, стимулює появу все нових і нових потреб. Таким чином, потреби і виробництво перебувають у супереч­ні ні й залежності взаємовпливу та взаємозумовленості. Потре­би у споживанні породжують стимули до виробництва. Вироб­ництво задовольняє існуючі та породжує нові потреби.

10. Економічні інтереси:суть, субєкти, функції.

Економічні інтереси — усвідомлене прагнення су б' єктів господарювання до задоволення економічних потреб, що є об'єктивним спонукальним мотивом їхньої господарської діяльності.

За своєю сутністю економічні інтереси є об'єктивними. Вони відображають місце і роль суб'єктів господарювання у системі суспільного поділу праці та економічних відносин. Водночас економічні інтереси є суб'єктивними і завжди мають своїх носіїв.Суб'єкти економічних інтересів — окремі індивіди, домо- господарства, колективи (групи) людей, суспільство в цілому.Економічні інтереси суспільства можуть бути класифіковані за різними критеріями, а саме: На суб'єктами:

особисті;колективні, групові;суспільні.На нагальністю, важливістю:

головні, першочергові;другорядні. На часовою ознакою:поточні;

перспективні. На об'єктами:майнові; фінансові;інтелектуальні

За територіальною ознакою виокремлюють такі економіч­ні інтереси:

муніципальні;регіональні;національні;об'єднання держав;загальнолюдські (глобальні).

11.Взаємодія потреб і інтересів як рушійна сила соціально-економічного прогресу.Взаємодію інтересів можна простежити на прикладі їх прояву в сферах виробництва і обміну. У сфері виробництва підприємці та робітники є протилежними сторонами економічних стосунків, проте вони мають спільні інтереси щодо ринку, виступаючи як виробни-ки або споживачі. Не задовольнивши інтереси споживача, вироб-ник не може забезпечити і власні інтереси. Взаємозалежність цих груп об'єктивно зумовлює їх співробітництво.Механізм узгодження інтересів визначається насамперед сут-ністю існуючої економічної системи. Державна політика в сфері економічних інтересів виходить з того, що, по-перше, за різних умов суспільного розвитку на перший план можуть виходити ті чи інші інтереси. Якщо вчасно не зробити в економічній політиці ак-цент на певну групу інтересів, то результатом буде відсутність уз-годженості інтересів, що гальмує соціально-економічний розвиток. При цьому важливо досягти якомога повнішої внутрішньої узго-дженості інтересів.По-друге, державна політика також може мати різні засоби впли-ву на інтереси людей: а) неекономічний примус; б) економічний примус; в) моральний і соціальний мотиви трудової активності. В останньому випадку має місце підміна впливу на інтереси спону-кальними мотивами, до праці. Реалізація економічних інтересів здійснюється через досягнення їхніми суб'єктами конкретних економічних цілей. Так, реалізація індивідуальних інтересів забезпечується через зростання індивіду-альних доходів. Засобом реалізації колективних інтересів є макси-мізація прибутку та фонду заробітної плати (наприклад, для підприємств державного сектора, що знаходяться на комерційних засадах господарювання). Нарешті, засіб реалізації суспільного інтересу - максимізація національного доходу та мінімізація фонду відшкоду-вання створюваного суспільного продукту. Отже, проблема поєд-нання інтересів знаходить своє вираження у формуванні певних пропорцій у розподілі доходів. Механізм реалізації корпоративних інтересів полягає у взаємодії з політичними інститутами. Інструмен-том реалізації цього інтересу є відомчо-номенклатурний симбіоз за участю законодавчої влади.

12.Зміст формального і цивілізаційного підходів щдо періодизації суспільного розвитку.

Формаційний підхід був розроблений К. Марксом і його послідовниками. Суть його полягає в тому, що продуктивні сили суспільства у сукупності з виробничими відносинами становлять певний спосіб виробництва, а спосіб виробництва у поєднанні з політичною надбудовою суспільства — соціально-економічну формацію. Основоположним економічним ядром кожного способу виробництва, а відповідно і формації, є панівна форма власності, оскільки саме вона визначає спосіб поєднання працівника із засобами виробництва. Формаційний підхід передбачає, що розвиток людського суспільства відбувається як послідовна зміна одного способу виробництва іншим:первіснообщинний; рабовласницький; феодальний; капіталістичний;комуністичний. Цивілізація — історично конкретний стан суспільства, який характеризується досягнутим рівнем продуктивних сил, особливою формою виробництва і відповідною духовною культурою.

В основу цивілізаційного підходу покладено такі принципи:

1) багатовимірності аналізу економічних систем;

2) природної еволюційної поступовості історичного процесу;

3) відмови від класових, конфронтаційних оцінок змісту і цілей системи;

4) пізнання системи в єдності її економічних і соціокультурних елементів;

5) посилення ролі людського фактора у суспільному розвитку, визнання світової історії як єдиного планетарного цілого

13.Стадії розвитку людської цивілізації:доіндустріальне, індустріальне...

Сучасні дослідження розвитку суспільства визначають сім цивілізацій. У доіндустріальному суспільстві переважають сільське господарство і ручна праця.

В індустріальному суспільстві провідну роль відігравало велике механізоване промислове виробництво. У постіндустріальному суспільстві домінують принципово нові види техніки і технологій, посилюється творчий характер праці, набувають дедалі більшої ваги потреби творчої самореалізації особистості, на перший план висуваються сфера послуг, наука, освіта, інформатика, духовні блага тощо.

14. Економічна система, її сутність. Цілі і основнці структурні елементи.

Економічна система — це сукупність взаємопов'язаних і відповідним чином упорядкованих елементів економіки, що утворюють певну цілісність, економічну структуру суспільства, яка має загальну мету.Продуктивні сили — це сукупність засобів виробництва, працівників з їхніми фізичними і розумовими здібностями, на­уки, технологій, інформації, методів організації та управління виробництвом, що забезпечують створення матеріальних і ду- піших благ, необхідних для задоволення потреб людей. Економічні відносини — це відносини між людьми з приво- і\ шіробництва, розподілу, обміну і споживання матеріальних їм нематеріальних благ. Техніко-економічні відносини — це відносини між людьми з її І ні коду створення та використання ними знарядь та предметів и і шці у процесі виробництва, за допомогою яких вони впливають Організаційно-економічні відносини — це відносини між людьми з приводу застосування способів і методів організації ти управління суспільним виробництвомСоціально-економічні відносини — насамперед це відноси­ни власності в економічному значенні цього поняття. Відноси­ни власності визначають головне в економічній системі — спосіб поєднання працівника з засобами виробництва Традиційна економічна система панувала в минулому, і ні і юз деякі її риси властиві слаборозвинутим країнам. Вона ха- ішктеризується багатоукладністю економіки Ринкова економічна система (економіка капіталізму ні чі.ної конкуренції) характеризується пануванням приватної п 'пісності на економічні ресурси, Командно-адміністративна система — це неринкова еко­номіка, яка базується на пануванні державної власності, одер- жавленні та монополізації народного господарства Змішана економічна система є адекватною формою фун­кціонування сучасних розвинутих країн світу і характеризу­ється такими рисами:різноманітністю (плюралізмом) форм власності й рівно­правним функціонуванням різних господарюючих суб'єктів (при­ватних, колективних, державних);

високим рівнем розвитку продуктивних сил і наявністю розвинутої ринкової інфраструктури суспільства;оптимальним поєднанням ринкового механізму з держав ними методами регулюванням економіки, які органічно пере­плітаються і доповнюють один одного;

15.Продуктивні сили і еконоиічні відносини як матеріальна основа...

Сутність продуктивних сил. Продуктивні сили — це система факторів виробництва, яка забезпечує перетворення речовин природи, відповідно до потреб людей створює матеріальні та духовні блага і визначає зростання продуктивності суспільної праці. Вони виступають серцевиною економічної системи, становлять її матеріальну основу. На цьому етапі аналізу виробництва його можна визначати як цілеспрямоване функціонування продуктивних сил, яке забезпечує людина. Структуризацію продуктивних сил забезпечує суспільний поділ праці.    Поділ праці являє собою процес відособлення різних видів виробничої діяльності, завдяки чому окремі групи виробників закріплюються на тривалий період за певними видами виробничої діяльності. Розрізняють кілька типів, або видів поділу праці. Загальний поділ праці — розчленування продуктивних сил на великі сфери та на такі найбільші його галузі, як промисловість, сільське господарство, транспорт тощо. Під частковим поділом праці розуміють поділ найбільших галузей людської діяльності на складові частини. Так, промисловість складається з великої кількості галузей, а саме: машинобудування, легка промисловість, харчова промисловість тощо. До часткового поділу праці відносять і таку структурну ланку продуктивних сил, як підприємство. Одиничний (індивідуальний) поділ праці складається всередині підприємств на основі професіоналізації виробництва.    Виділяють також територіальний поділ праці, який являє собою поділ праці всередині країни між окремими регіонами. Поділ праці між різними країнами називається міжнародним. Природні продуктивні сили, панування яких характерне для найнижчого щабля розвитку суспільства — первіснообщинного ладу, можуть бути повністю зведені до природи самої людини і до сил навколишнього середовища — природного багатства, засобів життя і праці.   Суспільні продуктивні сили виникають у результаті історичних процесів об’єднання і поділу праці, тобто в результаті зростання суспільного характеру виробництва. агальноінтелектуалізованих продуктивних сил. Це такі продуктивні сили, коли людський фактор виступає як загальний інтелект, а праця, як загальна наукова праця

16.Власність, її суть,види, форми і місце в економічній системі

З економічного погляду власність - це виробничі відносини між суб'єктами відносин з приводу об'єктів (земля, засоби виробництва, знання, інформація, робоча сила тощо). Такий підхід дає змогу встановити: хто з членів суспільства розпоряджається чинниками виробництва, тобто має економічну владу; як здійснюється поєднання робочої сили із засобами виробництва;

Індивідуальна власність означає, що фізична особа (суб'єкт) є власником певного об'єкта власності (засобів виробництва, нерухомих речей домашнього вжитку, одягу, робочої сили тощо). Якщо об'єкт власності використовується для задоволення особистих потреб, така власність є особистою. У разі використання об'єктів власності з метою отримання певного доходу або вигоди власність характеризується як індивідуально-приватна.

Якщо об'єкти власності використовуються їх власниками без залучення найманої робочої сили, це - приватно-трудова власність, а з її залученням - приватно-нетрудова власність.

Об'єкти індивідуальної власності за бажанням їх власника можуть використовуватися як для особистого використання (привласнення), так і для передачі іншим суб'єктам (у тимчасову оренду або для використання споживних вартостей певного блага).

Колективна власність - це соціальне (колективне) утворення, яке вступає в економічні відносини від імені певного товариства, в якому об'єднані кілька або багато суб'єктів.

Партнерська власність є об'єднанням чинників виробництва, фізичних та юридичних осіб з метою спільної господарської діяльності, в якій кожний учасник є власником певної частки капіталу.

Акціонерна (корпоративна) власність заснована на володінні акціонерним капіталом, розподіленим на певну кількість акцій. її особливістю є поєднання рис індивідуальної і колективної форм власності.

Суспільна власність - вид власності, майно і нерухомість, які на противагу до приватної власності належать групі осіб (громаді) або державі.

Комуністичне суспільство будується на основі суспільної власності на засоби виробництва. Право суспільної власності - сукупність закріплених законом правових норм, що регулюють суспільні відносини у сфері володіння, розпорядження та користування об’єктами права суспільної власності.

17. Людина в економічній системі як виробник, субєкт виробничих відносин ...

Людина як головний фактор виробництва є носієм виробничих і суспільних відносин. Продуктивні сили і виробничі відносини постійно змінюються, розвиваються..В економічній теорії використовують такі поняття і категорії, як "працівник", "трудящий", "робоча сила", "особистий фактор ви-робництва", "людський фактор", "суб'єктивний фактор" та ін. Щоб зрозуміти співвідношення між ними, слід звернутися до визначен-ня поняття "робоча сила".Робоча сила -це сукупність фізичних і духовних здібностей, які має організм людини, її жива особистість і які вона застосовує кожного разу, коли виробляє будь-які споживні вартості. Це озна-чає, що здатність до праці є важливою, але не єдиною якістю людини.людина як субєкт економічних відносин. Людина реалізує себе в економічній системі завдяки певним господарським відносинам, у якій вона виступає з іншими субєктами в процесі виробництва, розподівлу. Обміні і споживання. Людина як споживач реалізує себе через задоволення своїх потреб.потреби людини можна поділити на потреби людини-працівника і людиипідприємця. Людина як кінцева мета суспільного виробництва. Людина в її цілісній сутності є головним критерієм розвитку суспільного виробництва і головною його метою.

18. Сутність і закономірності еволюційного переходу...

У процесі свого розвитку будь-яка система проходить декілька стадій: становлення, зрілість, занепад. Трансформаційна економіка є особливим станом еволюційного процесу суспільного розвитку в період зміни його соціально-економічних форм.

Принципи трансформації: урівноваженість як необхідна передумова успішного розвитку та самооновлення, багатовимирність системних перетворень та складний механізм їхньої взаємодії, динамічність узгодження складових елементів системи на принципах самоорганізації., суперечливе поєднання тенденцій світового еволюційного розвитку і національних особливостей трансформаційних перетворень.

19. Перехідні економічні системи,їхзміст та основн риси

Час від початку реформування попередньої соціалістичної економіки до формування стійких та ефективних ринкових відносин називають перехідним періодом. Економіка цього періоду зазвичай має назву перехідної.

За своєю сутністю вона являє собою такий стан розвитку економіки, коли у цей конкретний історичний момент суспільство (країна) переходить від однієї цілісної системи до іншої. Головна мета такого розвитку — не просто формування ринку. Ринкова економіка виступає лише як засіб досягнення ефективнішої економічної системи.. Для перехідної економіки характерні такі специфічні риси.Перша. Наявність у ній перехідних економічних форм, в чому власне і виявляється одночасне співіснування елементів господарювання змінювальної і змінюючої систем, тобто поєднання старого і нового. Друга. Перехідна економіка історична, оскільки вона має обмежений характер у часі, тобто визначається в системі координат «від» і «до»: від демонтажу командної системи і до початку функціонування змішаної. ретя. Перехідна економіка нестабільна і нестійка. четверта. Альтернативний характер розвитку перехідної економіки. Це означає, що її підсумки і результати можуть бути різними.

20.криза та розпад командно-адміністративної системи

Теоретичною основою реалізованої моделі соціалізму вважається марксистька економічна концепція. Її головні засаи: капіталізм неспроможний вирішити внутрішньо притаманні йому суперечності й мусить поступитись місцем кгомунізму, який єааптатором капіталістичної форми суспільного устрою.Соціалізм — перехідна форма від капіталізму до комунізму, оскільки, на відміну від попередніх економічних систем, які мали єдину економічну основу — приватну власність, елементи комунізму не можуть зародитися у надрах капіталізму (через відмінність економічної основи). Політика «воєнного кумунізмі»була спрямована на ліквідацію ринкових відносин, приватної власності та класів на періхід до безпосереднього продуктообміну через державні органи владиНова економічна політика (НЕП), яка внесла в теоре­тичну концепцію суттєві корективи і насамперед визнання:ринкових форм (товар, гроші, ціна, кредит, фінанси тощо);двох форм власності (державної та кооперативної);двох класів (робітників і селян, інтелігенції як прошарку);державної форми управління за участю народу.Реалізована модель соціалізму дістала назву командно-адміністративного соціалізму. Форми вияву головної суперечності:між вивільненням трудящих від поневолення (експлун тації) з боку капіталу і поневоленням їх державою;

між проголошеною метою побудови суспільства ВСІ" загального добробуту і сформованою економікою тотального де фіциту, між проголошеною метою високопродуктивного вироб ництва І спадною ефективністю реального виробництва через відсутність конкуренції і тотальне панування державної монополії;між проголошеною метою побудови суспільства, засно­ваного на самоуправлінні Причини глибокої кризи командно-адміністративної систе ми не вичерпуються тільки нагромадженими нею внутрішні.») притаманними їй суперечностями. Вони пояснюються існуючою структурою влади та запроваджуваною нею політикою. Значнон > мірою ця криза зумовлена об'єктивними законами нерівномір ності та циклічності економічного розвитку.

21. Концепції різноманітності форм переходу різних...

Головні завдання перехідного періоду від адміністративно- командної до соціально орієнтованої ринкової системи такі: реформування відносин власності;

роздержавлення приватизація .демонополізація лібералізація, макроекономічна стабілізація формування ринкової інфраструктури; Концепції трансформації адміністративно-командноїекономіки в ринкову:інституціонально-кейнсіанський варіант еволюційних змін, або градуалістської політики;ліберально-монетарний варіант радикальних змін, або політики "шокової терапії".Головні риси еволюційного переходу до ринкової економіки ( граду аліз му):Процес економічної трансформації трактується як посту­пова зміна ресурсних потоків, які повільно пристосовуються до нового інституційного середовища і впливають на зміну пара­метрів виробництва, споживання, інвестицій.Реформування економіки передбачає:

встановлення динамічної рівноваги на споживчому рин­ку шляхом легалізації та розвитку приватного сектору; поширення ринкових механізмів спочатку на виробництв і та збут споживчих товарів, а згодом і на інвестиції;

лібералізація цін зі збереженням державного контрол н \ за ними;

формування двосекторної моделі економіки, де превалю ють приватні структури у споживчих галузях економіки, а до| > жавні й ті, що контролюються державою, — у виробництві інвс стиційних товарів;спад виробництва, зумовлений не зміною його техноло гічної та соціально-економічної структури, а політикою лібера лізації;

гіперінфляція як наслідок лібералізації;глибоке розшарування за доходами різних верств насе лення. Головним завданням переходу до реальних ринкових відносин сформування ринкових форм господарювання та цсі/іісннн деформацій, набутих в умовах адміністративно к<> нандної системи. У цьому полягає суть лібералізації еко номіки.

22. Формування інституцьких та економічних умов переходу країн до нової системи господарювання.

Головні напрями впливу держави на формування інсти­туційних та економічних умов формування ринкової еко­номіки.Законодавче забезпечення трансформаційних перетворень.Забезпечення інституційних змін у підприємництві.Подолання автаркії та забезпечення відкритості економіки.Адаптація соціальної політики до умов перехідної еконо­міки.Законодавство про власність покликане забезпечити рів­ність усіх форм власності та форм господарювання перед зако­ном, не надаючи переваг і пріоритетного розвитку державній формі. Законодавство про підприємницьку діяльність має гаран­тувати повну економічну свободу вибору сфери господарської діяльності, планування, виробництва, реалізації товарів та по­слуг. Анти монопольне законодавство має запобігати створен­ню нових монополій, унеможливлювати зговори, відкриті й таєм­ні угоди про розподіл ринків збуту, встановлення монопольних цін; регламентувати державне регулювання природних моно­полій. Податкове законодавство має виконувати не тільки фіс­кальну, а й регулюючу та стимулюючу функції.Трудове законодавство покликане забезпечити проведен­ня ефективної політики зайнятості.Законодавство про соціальний захист населення має сти­мулювати ділову активність усіх верств населення, соціально за­хищати його найвразливіші прошарки.Природоохоронне законодавство через запровадження еко­номічних санкцій, жорстких заборонних та карних засобів для по­рушників природоохоронних законів має спонукати і стимулюва­ти дбайливе ставлення до охорони довкілля.

23. Суспільне виробництво: суть, структура Виробництво - це процес взаємодії людини з природою з метою створення матеріальних благ та послуг, які потрібні для існування та розвитку суспільства. Виробництво за структурою складається з таких фаз: безпосереднього виробництва, розподілу, обміну і споживання. За характером економічної діяльності людей суспільне виробництво поділяють на три великі сфери, або блоки галузей:1) основне виробництво;2) виробнича інфраструктура;3) соціальна інфраструктура. Основне виробництво - це галузі матеріального виробництва, де безпосередньо виготовляються предмети споживання й засоби виробництва. Виробнича інфраструктура - це галузі, які обслуговують основне виробництво та забезпечують ефективну економічну діяльність на кожному підприємстві та в народному господарстві в цілому. До них належать: транспорт, зв'язок, торгівля, кредитно-фінансові галузі; спеціалізовані галузі ділових послуг. Соціальна інфраструктура - це нематеріальне виробництво, де створюються нематеріальні форми багатства та надаються нематеріальні послуги, які відіграють вирішальну роль у всебічному розвитку трудящих, примноженні їхніх розумових та фізичних здібностей, професійних знань, підвищенні освітнього й культурного рівня. Співвідношення нематеріального та матеріального виробництва з розвитком суспільно-історичного прогресу змінюється. В умовах високого рівня розвитку науки і техніки зростають роль і значення сфери нематеріального виробництва і особливо продукування духовних цінностей. Швидко розвивається сфера послуг, виробнича і соціальна інфраструктура, сфера інформаційного обслуговування виробництва. Розширюється структура продуктивної праці: продуктивною стає праця у сфері не лише матеріального , а й нематеріального виробництва. Особистий фактор виробництва це трудові колективи, люди, зайняті суспільно корисною працею в галузях матеріального і нематеріального виробництва. Робоча сила - це здатність людини до праці, або сукупність її фізичних і розумових здібностей та професійних навичок, що використовуються в процесі створення матеріальних і духовних благ. Предмети праці - це те, на що спрямовано працю людини. Засоби праці - це річ або комплекс речей, за допомогою яких людина діє на предмет праці, тобто все те, що людина ставить між собою і предметами праці. 1) Земля, чи більш широко - природні ресурси - це дар природи для наших виробничих процесів - земля, яка використовується для обробітку, для зведення будинків, заводів і прокладання доріг. 2) Праця - це свідома діяльність людини, спрямована на створення необхідних для задоволення особистих і суспільних потреб, матеріальних і духовних благ, а також інша діяльність, зумовлена суспільними потребами. 3) Капітал утворюють товари тривалого використання, вироблені для виробництва інших товарів. Підприємницькі здібності - особливий вид людського капіталу, який передбачає використання ініціативи, винахідливості та ризику в організації виробництва та являє собою діяльність по координації та комбінуванні всіх інших факторів виробництва з метою створення благ та послуг.